📘Сміх

Пані Наталя Чубинська: Дружина адвоката, “бліда, невиспана”. З самого ранку охоплена панічним страхом. Вона є втіленням тривоги й материнського інстинкту захисту, “фізичного, майже тваринного страху”. Вона наказує не відчиняти віконниць і прагне тотальної ізоляції, що завершується актом вигнання Варвари.

Валер’ян Чубинський: Адвокат, “оратор”, який виступав на мітингах. Він переживає “ганебний, підлий страх”, але його трагедія глибша — це “трагедія фатального непорозуміння”. Він щиро вважає себе другом народу, але залишається сліпим до своєї ролі експлуататора. Його шлях — це шлях від “посліпуватих очей” до болісного прозріння.

Варвара: Наймичка Чубинських. Ключовий образ, що трансформується. В очах панів вона — “золота жінка… Се наш справжній друг… Спокійна, розсудлива”, ідеальна функція за “три карбованці на місяць”. У кульмінації її маска спадає, і вона перетворюється на “суб’єкт історії”, втілення стихійної, “непереможної класової ненависті”. Її сміх — “каталізатор конфлікту”.

Гості (Горбачевський, Тетяна Степанівна, Доктор): Представники інтелігенції, “носії зовнішніх новин, що посилюють напругу” та приносять у дім дедалі страшніші звістки про погроми на вулицях.

Страх інтелігенції перед погромом: Ця лінія є центральною і відображає наростання паніки в домі Чубинських. Вона починається зі страху пані Наталі і посилюється новинами, які приносять гості: про “чорносотенний мітинг”, побиття студента та жорстокі розправи.

Соціальний конфлікт (Пани та слуги): Ця лінія розвивається паралельно. Пані Наталя та Валер’ян вважають Варвару “другом”. Проте кульмінаційний сміх Варвари руйнує цю ілюзію і відкриває Валер’яну страшну правду про соціальну прірву, експлуатацію і ненависть, що ховалася за маскою покори.

Прозріння Валер’яна Чубинського: Внутрішня лінія головного героя. Він проходить шлях від позірного спокою, спогадів про свої промови, через паралізуючий “ганебний, підлий страх”, до шокуючої “епіфанії” (прозріння), спричиненої сміхом Варвари.

Твір дотримується класичної новелістичної єдності часу (один ранок), місця (квартира Чубинських) та дії.

Експозиція: Ранок у домі Чубинських. Опис герметично зачиненої квартири. Пані Наталя, охоплена страхом, наказує не відчиняти віконниці й нікого не випускати на вулицю.

Зав’язка: Повідомлення про людей з ціпками та прихід гостей (Горбачевського, Тетяни Степанівни, доктора), які приносять тривожні новини про початок “чорносотенних” погромів у місті.

Розвиток дії: Наростання паніки в домі. Ця лінія “зовнішнього” політичного страху сягає свого піку з появою доктора, який в істериці кричить про вбивства і закликає до збройної самооборони.

Кульмінація: Внутрішня кульмінація, що зміщує фокус твору. Дикий, нестримний сміх наймички Варвари у відповідь на паніку панів: “Ха-ха!.. Б’ють… і нехай б’ють… Ха-ха-ха!.. Бо годі панувати… всіх… викоренити…”. Цей “соціальний” жах виявляється страшнішим за “політичний”.

Розв’язка: Болісна епіфанія (прозріння) Валер’яна Чубинського. Сміх слуги змушує його по-новому поглянути на її життя, побачити “тварину” в “барлозі” і усвідомити свою роль експлуататора (“То ми все з’їли, разом з обідом…”). У відчаї він символічно відчиняє вікно, руйнуючи ізоляцію, назустріч “грізному клекоту вулиці”.

Страх та ідеологічна сліпота інтелігенції: Панічний, паралізуючий страх “освіченої” верстви перед лицем сліпого насильства. Водночас, це проблема “ідеологічної та побутової сліпоти” інтелігента, який не бачить справжнього стану речей у власному домі.

Класовий антагонізм та соціальна прірва: Твір розкриває глибокі “класові антагонізми” та “фатальну прірву”. Це “трагедія фатального непорозуміння”: інтелігенція щиро вірить, що бореться “за народ”, але народ (Варвара) бачить у них лише “панів”, яких треба “викоренити”.

Соціальна нерівність та експлуатація: Прозріння Чубинського оголює страшну правду про нелюдську експлуатацію слуг (“То ми все з’їли, разом з обідом…”), яка відкидає людину до “тваринного” стану (“Як та тварина…”) заради панського комфорту.

Імпресіонізм: Автор зосереджується на суб’єктивному сприйнятті, миттєвих враженнях, кольорах і звуках для передачі психологічного стану героїв. Наприклад, опис присмерку в хаті (“жовті смужечки світла”), страх пані Наталі (“як птаха крилами”), “невиразні хаотичні згуки”.

Символізм (Зачинені віконниці): Центральний символ ізоляції, сліпоти, спроби інтелігенції відгородитися від реального життя, фізичне втілення ідеологічної сліпоти Валер’яна.

Символізм (Сміх): Головний символ твору, винесений у назву. Це “дикий регіт”, зброя пригноблених, що “клекотів у грудях” і виявився страшнішим за ціпки погромників.

Символізм (Кухня): Символ реального світу експлуатації, “барліг”, де панує “синій чад”, бруд та холод, який Чубинський бачить (“прозріває”) вперше лише в кінці твору.

Мотив прозріння (Очі): Ключовий мотив. Валер’ян на початку має “посліпуваті очі”, “погано бачить”. Після сміху Варвари він дивиться “великими очима… гострими і незвичайно видющими”, побачивши те, біля чого “щодня проходив, як той сліпий”.

Символізм (Відкрите вікно): Фінальний символічний акт, що означає руйнацію штучної ізоляції, кінець сліпоти та прийняття героєм реальності в усій її жахливій повноті — і політичного терору, і соціальної ненависті.

Оповідання “Сміх” написане Михайлом Коцюбинським у лютому 1906 року в Чернігові як прямий відгук на революційні події та погроми. Твір був уперше надрукований у журналі “Киевская старина” у 1906 році. Він одразу привернув увагу критики, зокрема, Іван Франко високо оцінив його психологічну глибину та майстерність. У радянському літературознавстві твір трактувався переважно в соціологічному ключі, як антибуржуазний. Сучасні дослідники, як-от Ігор Сюндюков, вбачають у ньому пророче передбачення майбутніх соціальних катаклізмів XX століття (зокрема 1917 року) та універсальність теми класового антагонізму.

Розширений Аналітичний Паспорт: «Сміх» (1906)

Автор, Рік та Історичний Контекст

Оповідання «Сміх» написане Михайлом Коцюбинським у лютому 1906 року. Місце дії, хоч і не назване прямо, з високою ймовірністю є Черніговом, де жив автор, і яке стало ареною трагічних подій під час першої російської революції 1905-1907 років. Твір є безпосереднім, майже документальним художнім відгуком на реальний історичний терор. Атмосфера всеохопного страху, що панує в домі Чубинських, – це не екзистенційна тривога, а прямий наслідок погромів, організованих монархічними, ультранаціоналістичними організаціями, відомими як “чорні сотні”. Джерела підтверджують, що Чернігів, який доти вважався “сонним городом”, наприкінці жовтня 1905 року пережив “жахливий єврейський погром”. Важливо, що цей терор не був стихійним народним бунтом; він відбувався за “явної співдії поліції” та “відкритому потуранні вищої адміністративної влади”. Ця деталь пояснює паніку героїв: поліція, що мала б захищати, “щезла”, і, як кричить персонаж-доктор, “Нас оддали п’яній голоті…”. Терор був політично спрямованим: чорносотенці, підбурені, зокрема, безкоштовною горілкою на мітингах, поклали “знищити ‘раторів’ та ‘домократів'”. Таким чином, адвокат Валер’ян Чубинський, “оратор”, чиє прізвище “стояло у списках” ворогів уряду, є конкретною, реальною мішенню.

Жанр та Літературний Напрям

За жанром «Сміх» – це соціально-психологічне оповідання з виразними рисами новели. Твір є яскравим зразком українського модернізму, реалізованим через поетику імпресіонізму. Коцюбинський відмовляється від об’єктивної, всезнаючої оповіді. Натомість він занурює читача у суб’єктивне сприйняття героїв, фіксуючи миттєві враження (слухові, зорові) та психологічні стани. Зовнішній світ, сповнений загроз, проникає у герметично зачинений дім лише уривками: через “жовті смужечки світла”, що пробиваються “крізь шпари зачинених віконниць”, та через приглушені, невиразні звуки вулиці, що зливаються в єдиний тривожний гул “А-а-а…”. Психологічний стан персонажів передається через влучні імпресіоністичні деталі: пані Наталя махає руками, “як птаха крилами”, а на її обличчі “застиг вираз наляканого птаха”; Валер’ян “роздратовано тарабанив по столі пальцями”.

Тематика та Проблематика

Твір піднімає два рівні проблематики. Перший, очевидний, – це страх інтелігенції перед сліпою, руйнівною стихією “темного народу”, майстерно підбуреного та скерованого владою. Це проблема розколу між освіченим класом та масами під час політичного терору. Другий, значно глибший і трагічніший шар, – це фатальна прірва між ліберально-народницькою (або, як свідчать джерела, соціал-демократичною) інтелігенцією та самим народом, інтереси якого вона нібито захищає. Ключова проблема новели – ідеологічна та побутова сліпота інтелігента. Валер’ян Чубинський пишається своєю мітинговою промовою, де він “так просто й яскраво змалював протилежність інтересів тих, хто дає роботу, і тих, що мусять її брати”. Іронія полягає в тому, що він абсолютно не помічає цієї ж самої “протилежності інтересів” у власному домі, між собою та своєю прислугою. Твір ставить питання про справжню ціну “доброго характеру” наймички, який господарі цінують саме тому, що він коштує їм всього “три карбованці на місяць”, та про природу соціальної експлуатації, яка виявляється страшнішою за політичні репресії.

Композиція та Сюжетні Елементи

Композиція твору є класично новелістичною, дотримуючись єдності часу (один ранок), місця (квартира Чубинських) та дії (наростання подвійного страху). Експозиція – це опис герметично зачиненої квартири, панічний страх пані Наталі та її накази Варварі ізолювати дім. Розвиток дії – це послідовне нагнітання атмосфери через зовнішні подразники та візитерів. Кожна нова звістка підсилює жах: повідомлення Варвари про “людей з ціпками”, візит студента Горбачевського з новинами про “чорносотенний мітинг”, розповідь вчительки Тетяни Степанівни про брутальне побиття студента Сікача та селянський бунт. Ця лінія “зовнішнього” страху сягає свого піку з появою доктора, який в істериці кричить про вбивства на вулицях (“Поріжуть, кажу вам, як курчат…”) і закликає до збройної самооборони.

Саме в цей момент максимальної напруги відбувається несподівана внутрішня кульмінація, що зміщує весь фокус твору. Після того, як Валер’ян, охоплений “ганебним, підлим страхом”, жалібно пояснює Варварі, чому не час снідати (“Панів б’ють…”), вона вибухає “диким реготом”. Її сміх та слова “Ха-ха!.. Б’ють… і нехай б’ють… Бо годі панувати… всіх… викоренити… щоб і на насіння…” – це і є центральна подія, винесена у заголовок.

Розв’язка новели – це болісна епіфанія (прозріння) Валер’яна. Удар посилює пані Наталя, яка в істериці (“Геть!.. Вона ще дітей мені поріже!”) виганяє Варвару. Це стає остаточним поштовхом до прозріння Валер’яна: сміх Варвари змушує його вперше побачити її. Фінал твору – символічний вчинок Чубинського. Приголомшений власним відкриттям і питанням “Чом вона не страйкує?”, він кидається до вікна, “пхнув щосили прогонич” і відчиняє його назустріч “грізному клекоту вулиці”. Композиція майстерно побудована на зіткненні двох паралельних ліній страху. Перша, політична, досягає піку з криком доктора. І саме тоді Коцюбинський завдає другого, соціального удару – сміхом Варвари. Цей другий жах, що йде зсередини, повністю перекриває і знецінює перший.

Система Персонажів та Образів

Пані Наталя є втіленням фізичного, майже тваринного страху за життя, дім та дітей. Вона “бліда, невиспана”, рухається “як мара”, її психологічний стан межує з істерикою (“розпучливо махала широкими білими рукавами, як птаха крилами”). Її страх обґрунтований, але вона не здатна до рефлексії; її єдине прагнення – тотальна ізоляція, що завершується актом вигнання Варвари.

Валер’ян Чубинський – центральний, трагічний герой. Він інтелігент, “оратор”, щиро переконаний у своїй правоті та ідейності, пишається “розбудженою свідомістю” слухачів свого мітингу. Водночас він переживає “ганебний, підлий страх”, який намагається приховати за маскою роздратування. Його трагедія, як свідчать джерела, – це не “зрадницька природа лібералізму”, а “трагедія фатального непорозуміння”. Це трагедія людини, яка щиро вірить в абстрактну ідею боротьби за народ, але залишається сліпою до реальної, конкретної людини з цього народу, яку вона щоденно експлуатує у власному домі.

Варвара – ключовий образ-символ, що трансформується. На початку твору вона є опорою, втіленням спокою та надійності: “золота жінка… Се наш справжній друг… Спокійна, розсудлива, прихильна”. Господарі цінують її як ідеальну функцію, “добрий характер” якої підкріплюється низькою платнею. У кульмінації її маска “вірної наймички” спадає. Вона перетворюється з об’єкта побуту на суб’єкт історії, на втілення стихійної, непереможної класової ненависті. Її “дикий регіт” – це голос пригнобленого класу, що нарешті прорвався назовні.

Ключові Символи та Мотиви

Зачинені віконниці є центральним символом ізоляції, сліпоти, спроби інтелігенції відгородитися від реального життя, замкнутися у власному “безпечному” просторі. Це фізичне втілення ідеологічної сліпоти Валер’яна.

Звуки (Шум, Галас) – це символ зовнішньої, хаотичної загрози. Невиразне “А-а-а…”, що долинає з вулиці, є звуковим тлом, на якому розгортається драма. Це стихія, яка загрожує ззовні.

Сміх – головний символ новели. Це не сміх радості, а “п’яний”, “дикий регіт”, що “клекотів у грудях”. Це звук правди, що виявляється страшнішим за ціпки погромників. Це деконструкція всього світогляду Чубинського, зброя пригноблених, що вбиває його ідеологічну ідентичність.

Кухня та Помешкання Наймички: Символ реального, неприкритого світу експлуатації, “барліг”, де панує “синій чад”, бруд та холод. Це простір, який Чубинський “бачить” вперше лише після прозріння, і який контрастує з “панськими” кімнатами.

Прозріння / Очі – ключовий мотив твору. Валер’ян на початку має “посліпуваті очі”, “погано бачить”. Після сміху Варвари він дивиться на неї “великими очима, наляканими, гострими і незвичайно видющими”. Він нарешті бачить те, “біля чого щодня проходив, як той сліпий”. Це мотив болісного здобуття зору.

Відкрите вікно – фінальний символічний акт. Це руйнація штучної ізоляції, кінець сліпоти, прийняття реальності в усій її жахливій повноті – і політичного терору ззовні, і соціальної ненависті зсередини. Валер’ян перестає ховатися і виходить назустріч хаосу.

Публікація та Критична Рецепція

Твір вперше надруковано в журналі “Киевская старина” у 1906 році. Новела одразу привернула увагу. Зокрема, Іван Франко високо оцінив її психологічну глибину та майстерність. У радянському літературознавстві “Сміх” трактувався переважно в соціологічному ключі, як антибуржуазний твір, що нібито викриває “зрадницьку природу лібералізму”. Сучасні дослідники, як-от Ігор Сюндюков, розглядають твір ширше, вбачаючи в ньому не лише точний зріз епохи, але й пророче передбачення майбутніх соціальних катаклізмів XX століття та універсальність теми класового антагонізму.

Критична Стаття. «Трагедія Фатального Непорозуміння»: Два Страхи і Одне Прозріння у Новелі «Сміх»

Оповідання «Сміх» Михайла Коцюбинського, написане у 1906 році, часто інтерпретують як сатиричне викриття боягузтва та ідеологічної нікчемності ліберальної інтелігенції. Однак такий погляд, хоч і зручний, є поверховим. Як свідчать спогади сучасників про авторський задум, твір замислювався не як сатира, а як глибока соціально-психологічна трагедія. Герой твору, Валер’ян Чубинський, – не карикатурний ліберал, а щирий, наскільки він це розуміє, ідейний борець, “оратор”, що уявляє себе соціал-демократом, “другом” тих, хто “мусить роботу брати”. «Гвіздком» твору є не викриття боягузтва, а “трагедія фатального непорозуміння” між ідейним захисником народу та представницею цього народу, яку він несвідомо і жорстоко експлуатує. Новела Коцюбинського – це майстерне, майже хірургічне препарування свідомості інтелігента, який зіткнувся з тим, що реальне життя виявилося страшнішим за будь-які політичні теорії, а соціальна прірва – глибшою за політичні барикади.

Дія твору розгортається у герметичному просторі, в квартирі, що перетворилася на обложену фортецю. Зачинені віконниці, наказ нікого не впускати – це фізична ізоляція, що дзеркально відображає ізоляцію ідеологічну. Вся перша частина новели присвячена нагнітанню першого типу страху – страху політичного. Цей страх має реальне історичне підґрунтя: погроми чорносотенців у Чернігові. Це страх перед зовнішньою, політичною загрозою. У свідомості Чубинського існує чітка дихотомія: є “ми” (освічені гуманісти, “ратори” й “домократи”) і є “вони” (п’яна голота, “лихі люди”, керовані поліцією). Цей страх, попри свою інтенсивність, є зрозумілим і структурованим. Більше того, він парадоксально підтверджує ідентичність Валер’яна: те, що його прізвище “стояло у списках” ворогів, лише доводить його значущість як борця. Він – жертва реакції, що автоматично робить його героєм прогресу.

Коцюбинський майстерно вибудовує цю лінію політичного жаху, доводячи її до абсолютного піку візитом доктора. Крик “Б’ють, забивають… Поріжуть, кажу вам, як курчат…” – це кульмінація зовнішньої загрози. І саме в цей момент максимальної напруги автор завдає удару зсередини. У відповідь на панічне “Панів б’ють…” Валер’яна, “золота жінка”, “справжній друг” Варвара вибухає сміхом. Це не просто сміх; це “дикий регіт”, “непереможний, п’яний”, що “клекотів у грудях”. Її слова – “Б’ють… і нехай б’ють… Бо годі панувати… всіх… викоренити… щоб і на насіння…” – вмить руйнуюють всю картину світу Чубинських. Цей сміх – справжня революція у тексті. Вуличний галас (“А-а-а…”) – це хаос. Сміх Варвари – це ідея. Він демонструє, що для пригнобленого класу не існує різниці між “хорошим паном” (інтелігентом-революціонером) і “поганим паном” (погромником). Вони всі – “пани”, які “панують”. Його боротьба за “народ” виявляється для цього народу нерелевантною. Цей другий, соціальний жах, що йде зсередини власного дому, повністю перекриває і знецінює перший, політичний.

Сміх Варвари стає каталізатором болісного прозріння. Валер’ян, який доти мав “посліпуваті очі”, раптом прозріває. Коцюбинський нещадно фіксує деталі цього прозріння: “Він… Побачив те, біля чого щодня проходив, як той сліпий. Ті босі ноги, холодні, червоні, брудні й порепані… як у тварини. Дранку на плечах… Землистий колір обличчя… синці під очима…”. Він бачить її “барліг” – кухню, де вона спить “поміж помий, бруду й чаду”. І він робить миттєвий, убивчий висновок: “То ми все з’їли, разом з обідом…”. Це момент, коли його абстрактна промова про “протилежність інтересів” стає його особистою, пекучою трагедією. Він, “оратор”, що будив свідомість, виявився звичайним експлуататором, який “з’їв” чуже життя, відкинувши людину до тваринного стану (“Як та тварина…”) заради власного комфорту і дешевої робочої сили.

Фінальний вигук Валер’яна: “Чом вона не страйкує? — кричав якимсь незвичайним для нього голосом.— Чом не страйкує?” – це крик повного ідеологічного банкрутства. Це не сатира, це чистий розпач. Він, соціал-демократ, мав би сам закликати її до страйку, але натомість дивується її рабській покірності, на якій, як він щойно усвідомив, і тримається його добробут. Сором і жах від цього прозріння виявляються сильнішими за страх смерті. Його фінальний вчинок – він кидається до вікна, “пхнув щосили прогонич” і розчиняє його – є символічним. Він руйнує стіну своєї ізоляції. Він більше не ховається від “грізного клекоту вулиці”. Він відкривається назустріч реальності, яка виявилася не чорно-білою (інтелігенція проти погромників), а тотально, нерозв’язно трагічною. Він приймає цей хаос, в якому політичний терор і виправдана класова ненависть злилися в єдине, загрозливе “А-а-а…”, що котиться вулицями.