📘Сліпці

Юнак-кобзар (молодий сліпець): Центральний і найтрагічніший образ поеми. Це бунтівна, пасіонарна особистість, яка відмовляється приймати деградовані закони сліпецької громади. Він розривається між сумнівами та прагматичним бажанням вижити, діяти, “вийти як муж, а не мученик”. Втілює покоління самого Бажана, яке прийшло в літературу з революційним запалом, але зіткнулося з необхідністю зрадити юнацькі ідеали перед обличчям тоталітарної системи.

Старий Перебендя: Хазяїн кобзарського “вертепу”, авторитетний лідер сліпецького братства. Він є втіленням крайнього конформізму та духовної деградації. Для нього та його громади кобзарство перетворилося з високого служіння на ремесло жебрацтва та догоджання ситим господарям. Його філософія – служіння шлунку, а не духу, що символізує втрату національних орієнтирів.

Старий лірник: Інший представник старшого покоління. Він уособлює мудрість віків, історичну пам’ять та пасивний опір злу. Його позиція – це шлях мовчання, “внутрішньої еміграції” та збереження внутрішньої гідності. Він представляє інший тип пристосуванства – філософію “мудрої” покори, виправдовуючи занепад історичною закономірністю.

Кобзарський цех: Замкнена корпорація сліпців зі своїми звичаями, ієрархією та таємною “лебійською мовою” є влучною алегорією літературних організацій 1920-х років (ВАПЛІТЕ, “Плуг”, “Гарт”). Внутрішні конфлікти в цьому братстві віддзеркалюють ідейні баталії всередині письменницького середовища, які втратили сенс перед спільною загрозою.

Конфлікт юнака з кобзарською громадою: Ця лінія є центральною для першого розділу. Юнак приходить на “одклинщини” – ритуал ініціації, що мав би долучити його до кобзарського братства. Натомість він стає свідком огидного бенкету, що розкриває всю ницість, ненажерливість та духовне спустошення сліпців на чолі з Перебендею. Це призводить до відкритого бунту юнака, який проклинає їхній конформізм і зрікається такого шляху.

Філософський диспут юнака зі старим лірником: У другому розділі юнак, шукаючи істини, вступає у діалог-суперечку зі старим лірником. Цей диспут є зіткненням двох полярних світоглядів та способів осмислення історії України. Юнак відстоює революційно-романтичний шлях боротьби, тоді як лірник обґрунтовує консервативно-прагматичну позицію пристосування до нових умов. Ця лінія розкриває глибину ідейного розколу всередині нації.

Поема має фрагментарну, “монтажну” будову, що є ознакою авангардної поетики та впливу кінематографа, яким захоплювався Бажан. Вона складається з двох великих розділів, що представляють дві напружені драматичні сцени, поєднані не стільки сюжетом, скільки філософським узагальненням та символічними образами. Перший розділ – це зіткнення юнака з кобзарським цехом. Другий – філософський діалог-суперечка з лірником. Така нелінійна оповідь, що складається з окремих епізодів, дозволяє автору створити драматичне зіткнення ідей, а не плавний епічний наратив.

Роль митця і мистецтва в житті нації: Гостро поставлене питання: кому має служити митець — народові, істині, чи він змушений обслуговувати інтереси можновладців в умовах тоталітарної держави?

Травма історії та збереження національної пам’яті: Розкривається трагедія виродження кобзарства як інституту, що віками зберігав історичну пам’ять народу.

Моральний вибір: Мучеництво vs Виживання: Ключова проблема поеми, втілена у фразі “вийти як муж, а не мученик”. Це екзистенційна дилема між збереженням гідності ціною загибелі та фізичним виживанням ціною компромісу і зради.

Конфлікт поколінь та ідеологій: Зіткнення бунтарського духу молодості з конформізмом та втомою старшого покоління, що змирилося з поразкою.

Духовна сліпота та прозріння: Поема досліджує парадокс: фізична сліпота може приховувати глибокий духовний зір, тоді як зрячі можуть бути духовно сліпими. Ставиться страшне питання, чи не є духовна сліпота умовою виживання в антигуманному світі.

Необароковий стиль: Поема характеризується динамізмом, трагічною напруженістю, використанням разючих контрастів (духовне/тілесне, високе/низьке), нагромадженням експресивних метафор, гіпербол та патетичною риторикою. Звернення до бароко є невипадковим, адже це мистецтво кризових, переломних епох.

Авангардна (конструктивістська) поетика: Від авангарду твір успадкував інтелектуалізм, філософську насиченість, “карбоване слово”, лексичне багатство (поєднання архаїзмів, лірницького жаргону, філософської лексики) та складну, енергійну ритміку.

Глибокий символізм: Фізична сліпота символізує духовну кризу. Кобза — зраджене високе мистецтво. “Мертва вода” — прихована, застигла сила народної пам’яті. Дорога — нескінченний шлях пошуку істини.

Натуралізм і гротеск: Автор використовує яскраві, подекуди фізіологічно огидні описи (сцена бенкету сліпців), щоб підкреслити абсурдність та жорстокість історичних подій і глибину духовного падіння.

Поема “Сліпці” є вершинним твором ранньої творчості Миколи Бажана та одним із найглибших творів доби “Розстріляного відродження”. У ній поет вступає у полеміку з романтичним образом кобзаря, канонізованим Шевченком, показуючи трагедію його виродження. Твір є глибоко автобіографічним : внутрішній конфлікт між героями віддзеркалює власну кризу Бажана напередодні його вимушеного компромісу з радянським режимом. Опублікована у 1930-1931 роках, поема зазнала нищівної критики і була заборонена в СРСР аж до кінця радянської епохи. Текст зберігся і був поцінований в українській діаспорі, зокрема завдяки антології Юрія Лавріненка “Розстріляне відродження”, і повернувся до читача в Україні лише наприкінці XX століття.

Частина I: Розширений Аналітичний Паспорт Поеми “Сліпці”

Загальна Характеристика та Історичний Контекст

Історична поема Миколи Бажана “Сліпці” є одним із найскладніших та найтрагічніших творів українського модернізму, що постав на межі двох епох. Написана впродовж 1929–1931 років, вона була опублікована частинами в київському журналі “Життя і революція” (1930, № 3, 5, 7, 10 та 1931, № 3). Окреме видання, що вийшло в Харкові 1931 року, було майже миттєво вилучене з обігу. Ця хронологічна позначка має вирішальне значення, оскільки вона розміщує твір у точці трагічного зламу: між десятиліттям бурхливого культурного ренесансу, відомого як “Розстріляне відродження” , та початком епохи тотального сталінського терору й утвердження нормативної естетики соціалістичного реалізму. Поема з’явилася в час, коли вже завершилася Літературна дискусія 1925–1928 років, що сколихнула інтелектуальне середовище , і була розпущена ключова для модерністів літературна організація ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), активним членом якої був сам Бажан. Таким чином, “Сліпці” постають водночас як реквієм за втраченими надіями і як відчайдушний мистецький маніфест покоління, що опинилося перед лицем неминучої катастрофи.   

Реакція радянської влади на поему була миттєвою і безкомпромісною. Подальше друкування твору було заборонено, а сам автор отримав тавро “буржуазного націоналіста” , тоді як критики звинувачували твір в “антиукраїнськості” за деромантизоване зображення кобзарів. Цей факт є не просто біографічною деталлю, а свідченням того, що тогочасна цензура безпомилково розшифрувала алегоричний та викривальний потенціал поеми. Дата написання збігається із завершенням політики українізації та початком масових репресій проти інтелігенції, що перетворило умовну свободу творчості на пастку. Бажан, як активний учасник літературного життя, не міг не відчувати цієї зміни. Отже, “Сліпців” неможливо сприймати як відсторонену історичну стилізацію. Це глибоко закодоване послання про сучасність, прямий і болісний коментар до трагедії власного покоління, що розгорталася в реальному часі. Заборона твору стала підтвердженням його гострої актуальності та небезпеки для режиму. Ця подія спричинила глибокий злам у творчості самого Бажана, змусивши його на довгі роки відійти від гострої проблематики та перейти на позиції офіційно схваленого мистецтва. Поема виявилася настільки потужним актом мистецького спротиву, що вимагала не просто критики, а повного вилучення з культурного поля, що, своєю чергою, зламало творчу траєкторію одного з найталановитіших поетів свого часу.   

Тематика та Проблематика: Конфлікт Традиції та Деградації

Центральною темою поеми є глибока криза місії митця як хранителя національної пам’яті та духовного провідника в умовах історичної та моральної катастрофи. Ця криза розкривається через радикальну деконструкцію образу кобзаря — ключової постаті української культурної міфології. Традиційно кобзарі сприймалися як носії епічної традиції, що зберігали “духовний генофонд народу” та будили в ньому національну свідомість. Вони були символом нескореності, волелюбства та духовної чистоти. Бажан свідомо руйнує цей ідеалізований образ. Замість “пильної сторожі пісенності”, він малює гротескну, натуралістичну картину їхньої тотальної деградації, зображуючи їх як “махлярів ярмаркових” та цинічних жебраків.   

Сцена бенкету в першому розділі поеми є центральною метафорою цього духовного занепаду. Ритуал посвяти молодого сліпця (“одклинщини”) перетворюється на огидну оргію ненажерства, пияцтва та цинізму, що є пародією на таємні товариства. Священна “пісенна Славута”, що мала б текти в струнах торбанів, виявляється “прокислою”, а її хранителі — “голодними сіромами”, “небораками та гуляками пропащими”, для яких найвищою цінністю є не духовний пошук, а тваринне насичення: “Хто служить духу — той просить м’яса, багато м’яса, до схочу м’яс!”. Фізіологічна огида, яку автор майстерно передає через образи смороду, блювоти, жирної їжі та розпаду тіл, є художнім засобом для зображення огиди духовної. Розпад тілесний символізує розпад ідейний, де “кендюх — за серце, й за кендюх серце”.   

На цьому тлі розгортається проблематика зради ідеалів та екзистенційного вибору. Поема ставить ключові питання: що відбувається з традицією, коли вона втрачає свій живий, бунтівний дух? Чи може мистецтво зберігати свою високу місію в умовах тотального морального розкладу? Фізична сліпота персонажів є метафорою сліпоти духовної та ідеологічної. “Всевидяща сліпість”, про яку йдеться на початку як про дар кобзаря (“незрячий водію, вдивляйсь і веди юрби, за тебе сліпіші!”), виявляється ілюзією. Справжній зір, здатність бачити істину, належить лише молодому бунтарю, який наважується повстати проти лицемірства громади. Решта ж сліпців, хоч і наділені символічним “всевбирущим колодязем світу” замість очей, насправді не бачать нічого, крім власного черева. Десакралізуючи кобзарство, Бажан показує, що традиція без бунту перетворюється на власний смердючий труп: “Смердять ваші тризни, гниють ваші брашна, гниє огонь ваших сердець!”.   

Сюжетно-Композиційна Структура: Від Вертепу до Торжища

Композиція поеми, що має елементи драматичного монологу та сатири, побудована на чіткому протиставленні двох символічних просторів, що відповідають двом її розділам: замкненого, ритуалізованого світу кобзарського “вертепу” та відкритого, хаотичного простору ярмаркового “торжища”. Ця двочастинна структура веде конфлікт від внутрішнього, цехового, до загальнонаціонального, екзистенційного.   

Перший розділ є герметичною, клаустрофобічною сценою, де відбувається ритуал “одклинщин” — посвяти молодого кобзаря в братство після трирічного учнівства. Проте ця ініціація виявляється не вступом у світ високого мистецтва, а прийняттям до цеху цинічних пристосуванців. У новачка перевіряють знання інструментів (кобза, ліра, торбан) та ладів (бандуристський, скрипошний, косий), але ритуал швидко перетворюється на бенкет. Замкнений простір хати, наповнений смородом і важкою тишею, символізує духовну задуху, герметичність системи, що відтворює саму себе через мертві ритуали. Конфлікт між юнаком та громадою розгортається всередині цього закритого світу.   

Другий розділ виводить дію назовні, на ярмарок — “торжище людське”. Цей простір символізує реальний, брутальний світ, де панують закони купівлі-продажу, де все має свою ціну, включно з мистецтвом і совістю. Ярмарок стає символом тотальної комерціалізації традицій. Саме тут, на тлі ярмаркового гамору, відбувається кульмінаційний філософський діалог між молодим бунтарем та старим лірником-конформістом. Перехід від “вертепу” до “торжища” є метафорою переходу української культури від стану відносної автономії та ізольованих мистецьких дискусій 1920-х років (умовний “вертеп”) до стану повної підпорядкованості ідеології та владі у 1930-х. Ярмарок, де “гонять пісні, наче вівці, на торг”, є моторошним пророцтвом про долю мистецтва в епоху соцреалізму.   

Фінал поеми є відкритим, що було єдиною можливою чесною відповіддю митця в 1931 році. Молодий кобзар, відкинувши обидва шляхи — і гниття в цеху, і продажність на торжищі, — “кинувсь наосліп”, іде в невідомість, намагаючись “намацувати тропи”. Старий лірник, навпаки, повертається до “теплої, веселої корчми”, обираючи ситість і спокій. Бажан не зображує перемогу бунтаря, бо це було б історичною неправдою, але він категорично відмовляється зобразити його поразку чи капітуляцію. Цей акт втечі в невідомість є утвердженням свободи волі навіть перед лицем неминучої поразки, що робить поему “текстом-викликом” і маніфестом “права не прийняти накинену роль жертви”.   

Система Образів: Алегорія та Символізм

Персонажі поеми “Сліпці” функціонують не стільки як реалістичні характери, скільки як носії певних ідей, втілення ключових позицій у трагічній драмі епохи. Система образів є алегоричною моделлю українського інтелектуального середовища кінця 1920-х років, де Бажан переводить політичні та естетичні дебати в площину екзистенційного вибору.

Молодий кобзар є центральною фігурою, втіленням бунтівного, нонконформістського духу. Це образ митця, що відмовляється приймати правила гри деградованого суспільства. Його промова-прокляття наприкінці першого розділу (“Вірую — не кобзою, вірую — не лірою, вірую — полум’я серця і гнів”) є маніфестом нового мистецтва, що має народитися не з мертвої традиції, а з гніву та болю сучасності. Він уособлює той “активний романтизм” чи “романтику вітаїзму”, про яку палко сперечалися у ВАПЛІТЕ, підносячи вольове начало і діяльного персонажа.   

Старий Перебендя, хазяїн кобзарського вертепу, є символом спаплюженої, виродженої традиції. Його ім’я — пряма й іронічна алюзія на Шевченкового пророка — підкреслює глибину падіння. З мудрого віщуна він перетворився на цинічного “можновладця” жебрацького цеху, що вимагає покори й карає за непослух.

Старий лірник з другого розділу є більш складною і трагічною фігурою. Це образ свідомого конформізму. На відміну від Перебенді, він не позбавлений історичної пам’яті: він згадує і зруйнований Батурин, і гайдамаччину (“Мельхиседек”), і останнього кошового Калнишевського. Проте ця пам’ять не спонукає його до спротиву. Навпаки, він розробляє цілу філософію для виправдання своєї капітуляції. Його апологія “чесної зароби”, служіння новим господарям (“Капнистам”, “Кочубеям”) та ідея “непоруху” як вищої мудрості є філософією зради, спробою знайти спокій у примиренні з новою реальністю тотального торгу.   

Колективний образ сліпців (“двадцять один рот”) є гротескною метафорою знеособленої маси, інтелігенції, що втратила індивідуальність і перетворилася на єдиний організм, керований примітивними інстинктами, передусім голодом. Їхні голоси зливаються в єдиний хор, що вимагає “м’ясця” та “винця”. Окремо виділяється образ водиря (міхоноші), хлопчика-поводиря, що символізує жертву системи, приречену на сліпоту й продовження деградованої традиції.   

Діалог між молодим кобзарем і старим лірником є прямою інсценізацією ключових ідеологічних конфліктів Літературної дискусії. Промова юнака перегукується з гаслами Хвильового “Геть від Москви!” та орієнтацією на Європу, з вимогою розриву з провінціалізмом і рабською психологією. Монологи старого лірника, навпаки, віддзеркалюють позицію опонентів, які закликали до “масовізму”, служіння моменту та прагматизму. Таким чином, за кожною ідеологічною позицією в поемі стоїть глибоко особистий моральний вибір.

Поетика та Стильові Особливості: Монументалізм і “Сила Стилю”

Поема “Сліпці” вирізняється унікальною поетичною мовою, що є одним із найяскравіших зразків стилю раннього Миколи Бажана. Ключовими характеристиками його поетики є монументалізм, експресивність та інтелектуальна насиченість. Стиль тут є невіддільним від змісту, віддзеркалюючи трагізм та велич зображуваної епохи. Його можна охарактеризувати як експресіоністський з футуристичними впливами.   

Так званий “монументалізм” Бажана — це не просто риторична пишність, а свідомий художній прийом, що створює відчуття епічної ваги та історичної неминучості. Поет досягає цього ефекту через “карбованість” вірша, його жорсткі, напружені ритми, які ніби витесані з каменю. Синтаксис поеми складний, характеризується довгими, розгалуженими періодами, що передають напруженість філософської думки та драматизм ситуації.   

Лексичне багатство твору вражає. Бажан майстерно поєднує різні стилістичні пласти: високу книжну лексику та архаїзми (“тарч”, “тверджа”, “хосен”), специфічну кобзарську термінологію, запозичену з етнографічних джерел, включно зі сліпецькою “тайною” мовою (“лебій”, “коряк”, “одклинщини”, “здрайця”), полонізми (“лотр”, “банита”), а також брутальний, фізіологічний натуралізм (“кавдун”, “блювота”, “сморід”, “кендюх”). Це лексичне розмаїття створює багатошаровий текст, що є одночасно і майстерною історичною стилізацією, і гостро модерністським твором. “Важка”, дисонансна мова поеми змушує читача відчути розпад і трагедію на фізичному рівні.   

Окремої уваги заслуговує звукопис. Бажан є неперевершеним майстром алітерації, яка в нього, на відміну від ліричної милозвучності, є “напруженою, нервовою, мужньою”. Нагнітання приголосних звуків створює ефект тривоги, напруги та неминучості. “Естетика сили”, яку відзначали критики в поетиці Бажана , тут проявляється як спроба протиставити грубій силі історичних обставин незламну силу мистецького слова, здатного цю реальність осягнути, закарбувати й тим самим перемогти. Використовуючи таку складну, “елітарну” мову, Бажан, слідом за іншими ваплітянами, утверджував право української літератури на інтелектуальну глибину та стилістичну довершеність, що було прямим викликом ідеології “масовізму” та спрощення мистецтва. Поема є не лише змістовним, а й формальним протестом проти примітивізації культури.   

Частина II: Критична Стаття: “Сліпці” як Трагічне Пророцтво та Мистецький Маніфест

Деконструкція Міфу: Кобзарство як Дзеркало Інтелігенції

Поема Миколи Бажана “Сліпці” є не просто історичним твором, а масштабною, багатошаровою алегорією долі української інтелігенції на трагічному зламі 1920-х – 1930-х років. Автор свідомо обирає для своєї мети центральний міф української національної культури — міф про кобзаря як духовного пророка, носія істини та історичної пам’яті, — щоб із нещадною жорстокістю показати його повне виродження у власній сучасності. Як влучно зауважив літературознавець Юрій Лавріненко, “незрячі жебраки… це сучасні Бажанові поети України, це сам Бажан, що бачить більше”. Бажан проводить болісну вівисекцію власного середовища, переносячи його конфлікти та хвороби в алегоричний простір кобзарського цеху.   

Цей “цех” сліпців з його суворими “незрушними законами”, ритуалами посвяти, внутрішньою ієрархією та покараннями за непослух (“ми києм караємо ослух”) є прямою метафорою літературних організацій 1920-х років, таких як “Плуг”, “Гарт” чи ВАПЛІТЕ. Ці угруповання, що починали як вільні творчі об’єднання, на кінець десятиліття дедалі більше потрапляли під ідеологічний контроль, перетворюючись на інструменти регламентації творчого процесу. Сцена “одклинщин” у першому розділі може бути прочитана як метафора вступу молодого письменника в це літературне середовище, де від нього вимагають не стільки таланту, скільки вірності догмі — бути “слухняним й вірним джурою” і співати лише “вірних пісень”.   

Протиставлення різних музичних інструментів у поемі також може нести символічне навантаження. Кобза і торбан, пов’язані з епічною, героїчною традицією козацтва, виявляються зганьбленими, повішеними на стіні “знехаяно”. Натомість у другому розділі звучить ліра старого конформіста, яка рипить, як “ярмаркова рипуха”, і виконує примітивні пісеньки на замовлення нового “хазяїна” — багатого торгаша. Це може бути алегорією боротьби між високою, інтелектуальною модерністською літературою, яку відстоювала ВАПЛІТЕ, та кон’юнктурною, спрощеною “масовою” літературою, що почала домінувати, обслуговуючи ідеологічні запити влади.   

Деконструюючи національний міф, Бажан здійснює акт болісної саморефлексії. Він не ставить себе поза цим процесом розпаду, не виступає з позиції зверхнього судді. Слова його героя, молодого кобзаря, є трагічним самовизначенням: “Бо десь аж на всохлому, бідному дні водою сліпою, водою мертвою забризкано очі і серце мені!”. Це визнання власної ураженості епохою, розуміння того, що навіть найщиріший бунт не може повністю очистити від отрути часу, в якому доводиться жити й творити.

Поема на Зламі Епох: Реквієм за “Розстріляним Відродженням”

“Сліпці” постають як один з останніх великих творів “Розстріляного відродження”, створений перед його остаточним фізичним і духовним знищенням. Поема є глибоким художнім осмисленням поразки. Це поразка ідей Літературної дискусії, поразка ВАПЛІТЕ, поразка надій на створення незалежної, орієнтованої на “психологічну Європу” української культури, як того прагнув Микола Хвильовий. Твір фіксує момент, коли ілюзії розвіялися, а на горизонті постала нова, страшна реальність, що збігається з початком переслідування кобзарства як “націоналістичного пережитку”.   

Аргументи старого лірника з другого розділу є точним відтворенням тієї логіки пристосуванства, яку нав’язували українській інтелігенції на початку 1930-х років. Його слова про необхідність служити новим господарям, колишнім козакам, що стали магнатами (“Капнисте! Полетико!… І ти, Кочубею!”), є прямою алюзією на переродження національної еліти в слуг імперії. Його цинічне виправдання нової епохи тотального торгу совістю (“ярмарки не чесніші за підступи й зради воєнні?”) — це апологія колабораціонізму. Поема стає пророцтвом про майбутнє, де колишні носії національного духу перетворюються на “козаків-живолупів”, що розпродують спадщину предків задля власної вигоди: “Стинають діброви столітні, прегарні… вивозять і праху дідівського корх”. Це пряма алегорія на долю багатьох діячів культури, які під тиском обставин змушені були зрікатися своїх переконань, писати покаянні листи та служити режиму, як це трапилося з багатьма друзями Бажана і, певною мірою, з ним самим у подальшому.   

Окрім того, “Сліпці” містять моторошне передчуття Голодомору. Написана напередодні Великого Голоду, поема пронизана образами всепоглинаючого голоду і гротескного, хворобливого ненажерства. Сцена бенкету, де сліпці поглинають “врочисті кучугури страв”, на тлі слів молодого бунтаря про “голодні роти серед голого поля”, що “кричать про повстання, ревуть про грозу”, сьогодні сприймається як страшне пророцтво про прийдешню катастрофу, де мільйони помиратимуть від голоду, поки влада бенкетуватиме. Таким чином, “Сліпці” є не лише реквіємом за знищеною культурою, а й пам’ятником мистецькій чесності. У момент, коли більшість або замовкала, або капітулювала, Бажан створює твір, що фіксує саму суть трагедії вибору, роблячи поему безцінним документом епохи.

Заключні Роздуми: Значення “Сліпців” у Каноні Українського Модернізму

Поема “Сліпці” посідає унікальне місце в каноні української літератури ХХ століття. Вона є вершиною ранньої, модерністської творчості Миколи Бажана і водночас його трагічною лебединою піснею перед вимушеним переходом на позиції соцреалізму. Цей твір є винятковим поєднанням глибокого історизму, філософської насиченості та гострої політичної алегорії, що ставить його в один ряд із найвизначнішими творами європейського модернізму.

“Сліпці” демонструють найвищий рівень мистецької майстерності, до якого прагнули ваплітяни: орієнтація на найкращі зразки світової літератури, інтелектуалізм, психологічна глибина та стилістична довершеність. Водночас це глибоко національний твір, що оперує ключовими образами, символами та конфліктами української історії та культури. Поема стала мостом між модернізмом 1920-х і творчими пошуками наступних поколінь. Відчайдушний індивідуалізм і нонконформізм головного героя, його екзистенційне прагнення “Читати могили чи гинути в бурях” перегукуються з пошуками поетів-шістдесятників, які через тридцять років так само намагалися віднайти правду й зберегти гідність в умовах нового ідеологічного тиску.

Повне повернення “Сліпців” українському читачеві стало можливим лише за часів незалежності України, хоча твір жив у діаспорі, де був перевиданий 1956 року в Нью-Йорку. Це свідчить про те, що гострота і безкомпромісність твору залишалися небезпечними для будь-якої авторитарної системи. Сучасні дослідники, зокрема Г. Грабович, продовжують актуалізувати поему, вбачаючи в ній глибокий філософський пошук та метафору постколоніальної травми. Фінальний вибір молодого кобзаря — відкинути обидва шляхи рабства і “йти проти течії”, навіть “навпомацки намацувати тропи” , — залишається потужним символом нескореності людського духу. Це заповіт для всіх митців, що опиняються перед трагічним вибором між конформізмом і свободою. Поема і сьогодні є актуальною як приклад того, як мистецтво може чинити спротив, ставити найболючіші питання буття і зберігати гідність за найнесприятливіших історичних умов. “Сліпці” — це не просто пам’ятка “Розстріляного відродження”, а позачасовий маніфест про ціну компромісу і трагічну велич бунту, що назавжди закріпив своє місце серед ключових творів, які визначають екзистенційну та етичну напругу української літератури.