📘Скорбна мати

Скорбна мати: центральний полісемантичний образ-архетип. Вона існує одночасно на трьох рівнях:

біографічному — як пам’ять про реальну матір поета Марію Василівну;

універсально-міфологічному — як втілення образу Богородиці, Mater Dolorosa (Скорботної Матері), що страждає під хрестом; та

національно-символічному — як уособлення Матері-України, що оплакує закатованих дітей. Її шлях полем — це хресна дорога українського народу.

Син: узагальнений образ розп’ятого на хресті боротьби українського народу, кожного загиблого воїна. Він безпосередньо не з’являється у творі, але його “тінь розп’яту” присутня в кожній хаті. Його образ асоціюється з Ісусом Христом, що надає трагедії вселенського масштабу.

Сили природи (колосочки, вітер, квіти звіробою): персоніфіковані образи, що виступають у ролі своєрідного античного хору. На відміну від гармонійного світу “Сонячних кларнетів”, тут природа десакралізована: вона або байдужа до людського горя (колосся), або сама є свідком і породженням злочину (квіти, що зросли з крові).

Шлях Скорбної Матері: єдина сюжетна лінія твору. Це шлях-містерія Матері-України полем бою, що складається з чотирьох етапів її занурення в горе. Кожна з чотирьох частин поеми є етапом її скорботи: від усвідомлення трагедії та побаченої смерті до зустрічі з учнями Сина, діалогу з силами природи, сумніву у воскресінні й, нарешті, до власного символічного розп’яття на рідній землі, що єднає її у жертві з сином.

Твір є ліричним тетраптихом, що складається з чотирьох частин, кожна з яких маркує етап занурення у безодню горя. Кожна частина розпочинається анафоричним рефреном “Проходила по полю…”, що створює ефект ритуальної, монотонної ходи-голосіння та підкреслює безперервність страждання.

Частина I: Експозиція трагедії. Мати стикається з реальністю смерті (“чийсь труп в житах чорніє”), її серце пронизує біль, а світ занурюється в апокаліптичний морок.

Частина II: Створення “поетичного апокрифа”. Євангельський сюжет про шлях учнів до Еммауса переноситься в українські реалії. Мати скеровує їх до України, стверджуючи, що саме тут нова Голгофа.

Частина III: Діалог з природою та криза віри. У відповідь на звістку “Христос воскрес!” Мати висловлює повну зневіру в можливості раю “у цім кривавім краю”.

Частина IV: Кульмінація розпачу. Не знаходячи відповіді на риторичне питання “За що Тебе убито?”, Мати сама уподібнюється жертві, падаючи на землю і “хрестом розп’явши руки”.

Національна трагедія: проблема братовбивчої війни та загибелі цвіту нації в боротьбі за незалежність.

Криза гуманізму: констатація тотальної девальвації людського життя та духовного здичавіння, виражена у формулі: “Як страшно! …людське серце / До краю обідніло”.

Віра і зневіра: глибока екзистенційна проблема втрати віри у Воскресіння та спасіння перед обличчям тотальної жорстокості.

Богополишеність: відчуття космічної самотності та байдужості вищих сил до людських страждань: “А янголи на небі / Не чули і не знали”.

Осквернена земля: проблема сплюндрованої, залитої кров’ю рідної землі, на якій неможливе щастя чи відродження.

Символізм та алюзії: твір побудований на глибоких символах (Мати-Україна, Син-народ) та алюзіях на біблійні сюжети (Mater Dolorosa, шлях до Еммауса, розп’яття), які радикально переосмислюються в українському контексті.

Метафора: центральною є метафора болю, що є прямою алюзією на пророцтво Симеона Богоприїмця: “Біль серце опромінив / Блискучими ножами!”. Також яскраві метафори: “в могилах поле мріє” , “квітка лебедіє”.

Порівняння: “Безкровні, як лілеї” — підкреслює чистоту, страждання і водночас виснаженість Матері.

Епітети: “блискучими ножами”, “безкровні руки”, “кривавім краю”, “дике жито” — створюють емоційну оцінку та трагічну атмосферу.

Ритмомелодика: твір написано тристопним ямбом, що близький до ритміки народних пісень та голосінь. У поєднанні з трагічним змістом це створює ефект ритуального плачу. Музичність підсилюється алітераціями та асонансами.

Твір є унікальним явищем у творчості Павла Тичини та всієї української літератури. Написаний у той же рік, що й життєствердна збірка “Сонячні кларнети”, він звучить як її трагічний дисонанс, як реквієм по зруйнованій гармонії. Присвята “Пам’яті моєї матері” поєднує особисту трагедію автора із загальнонаціональною катастрофою, що надає твору надзвичайної емоційної сили. Багатьма дослідниками “Скорбна мати” сприймається як страшне пророцтво про майбутні трагедії України ХХ століття: Голодомор, Великий терор, Другу світову війну. Це поетичний вирок будь-яким ідеологіям, що будують майбутнє на крові.

Частина 1: Розширений аналітичний паспорт твору

Загальна характеристика

Твір “Скорбна мати” Павла Тичини, датований 1918 роком, є одним із найтрагічніших та найглибших у спадщині поета і в усій українській літературі ХХ століття. Написаний у формі ліричного тетраптиху, тобто циклу з чотирьох взаємопов’язаних частин, він присвячений “Пам’яті моєї матері”. Ця особиста присвята слугує відправною точкою для розгортання всеохопної картини національної катастрофи. Поезія знаменує собою кардинальний злам у творчості митця, стаючи своєрідним реквіємом за світлими, гармонійними ідеалами, що панували у його дебютній збірці “Сонячні кларнети”. Якщо “Сонячні кларнети” були гімном життю та відродженню, то “Скорбна мати” — це похоронний подзвін за світом, який розпався на очах поета.   

Історичний та біографічний контекст

Для повного розуміння твору необхідно зануритися в атмосферу 1918 року — одного з найкривавіших в історії України. Це час Української революції, коли надії на здобуття незалежності, проголошеної IV Універсалом Центральної Ради 22 січня, зіткнулися з жорстокою реальністю більшовицької агресії. Наступ військ Муравйова на Київ супроводжувався масовим терором, розстрілами та руйнуваннями. Однією з найболючіших сторінок цього періоду стала трагедія під Крутами 29 січня 1918 року, де в нерівному бою загинув студентський курінь, що на кілька днів затримав просування ворога. Ця самопожертва молодих патріотів глибоко вразила суспільство, і багато дослідників, зокрема Андрій Ніковський, вважали, що саме бій під Крутами став безпосереднім поштовхом до написання “Скорбної матері”.   

Водночас твір має глибоко особистий вимір. Він присвячений пам’яті матері поета, Марії Василівни, яка померла у 1915 році. Ця особиста, ще не загоєна рана втрати наклалася на трагедію всієї нації. Тичина, який на той час працював у Чернігові, був безпосереднім свідком революційного хаосу. Він не просто використовує біблійний архетип скорботної Богородиці; він проєктує власний біль на жахливу реальність громадянської війни. Таким чином, ім’я “Марія” у творі набуває потрійного символічного значення: це і рідна мати поета, і Божа Мати, що оплакує Сина, і, зрештою, сама Мати-Україна, розтерзана та згорьована. Цей унікальний сплав особистого, сакрального та національного надає поезії надзвичайної емоційної сили та автентичності, перетворюючи приватне горе на універсальний символ страждання.   

Жанрово-стильова природа

За жанром “Скорбна мати” є ліричним тетраптихом, що за своїм філософським змістом та емоційним напруженням наближається до поеми-реквієму. Віршовий розмір — катрен (чотиривірш) з тристопним ямбом, що надає тексту ритмічності, подібної до музичної композиції. Деякі дослідники проводять паралелі з музичним жанром “Stabat Mater” (Стояла Мати Скорботна), який розробляли такі композитори, як Перголезі, Гайдн та Россіні, що підкреслює ораторіальний, ритуальний характер твору. Стилістично твір є унікальним прикладом трансформації авторського стилю Павла Тичини, відомого як “кларнетизм”. Якщо у збірці “Сонячні кларнети” цей стиль слугував для відтворення гармонії, світла та музики Всесвіту через синтез звукових, зорових та емоційних вражень , то у “Скорбній матері” він зазнає інверсії, стаючи інструментом для зображення тотальної дисгармонії та трагізму.   

Тичина не відмовляється від своїх художніх принципів, а майстерно переналаштовує їх. Музичність, що раніше створювала відчуття космічної симфонії, тут перетворюється на монотонний, тужливий ритм похоронної процесії, підкреслений рефреном “Проходила по полю…”. Поліфонія (багатоголосся) світу зникає, поступаючись місцем або трагічному діалогу, або моторошній тиші. Синестезія, яка в ранній творчості поєднувала різні відчуття для створення образу одухотвореної природи, тепер слугує для передачі нестерпного болю. Яскравим прикладом є рядок “Біль серце опромінив / Блискучими ножами!” , де фізичне відчуття болю поєднується із зоровим образом світла та блиску, створюючи ефект гострої, сліпучої муки. Таким чином, інструменти, що грали гімн життю, тепер виконують реквієм за світом, що загинув.   

Тематика та проблематика

Центральною темою твору є трагедія братовбивчої війни, загибель невинної молоді та крах світлих надій на національне відродження. Тичина з болем фіксує не лише фізичну руїну (“чийсь труп в житах чорніє”, “буяє дике жито”), але й значно страшнішу моральну деградацію та духовну пустку, що запанували в суспільстві. Ключовими для розуміння цього стану є рядки: “…людське серце / До краю обідніло”. Ідея твору полягає не лише в констатації трагедії, а й у прихованому заклику віднайти в серці співчуття, гуманність і любов, без яких неможливо збудувати майбутнє.   

Проте головна проблематика твору виходить за межі соціально-політичної і сягає метафізичних глибин. “Скорбна мати” — це твір про кризу віри та втрату сенсу жертовності у світі, де Бог мовчить. Поет послідовно руйнує фундаментальні християнські символи надії. Твір насичений біблійними алюзіями: вітання “Радуйся, Маріє!”, звістка “Христос воскрес!”, учні, що шукають шлях до Еммауса. Але кожна з цих алюзій зазнає трагічного переосмислення. На архангельське вітання Мати відповідає сльозами. На великодню звістку про воскресіння вона виносить вирок: “Не буть ніколи раю / У цім кривавім краю”. Кульмінацією цієї богозалишеності стає фінальна сцена: Мати падає на землю, “Хрестом розп’явши руки!”, але “янголи на небі / Не чули і не знали”. Це не просто розпач чи зневіра. Це художня констатація розриву між земною трагедією і небесною байдужістю. Тичина ставить фундаментальне питання: яка вартість жертви Сина (і синів України), якщо вона не приносить спасіння, а небеса залишаються глухими? Таким чином, національна трагедія переростає в екзистенційну, метафізичну катастрофу.   

Композиційна структура

Тетраптих має чітку композицію, що відображає чотири етапи занурення у прірву горя. Кожна частина починається рефреном “Проходила по полю…”, що створює відчуття невпинного, ритуального ходіння по колу страждань. Музична структура поеми нагадує ораторію, де є партії хору (колосочки), дуетів (Марія та вітер, учні) та соло (квіти звіробою), а фінал нагадує фугу з її наростанням напруги.   

Перша частина — це вхід у простір трагедії. Мати стає свідком жахливої реальності: труп у житах, біль у серці та констатація морального занепаду людства. Це стан шоку та гострого болю.

Друга частина зображує спробу знайти шлях до порятунку. Учні Сина шукають дорогу до Еммауса — біблійного місця прозріння та надії. Проте Марія перенаправляє їхній пошук. Вона каже, що шлях до істини лежить не через святі землі, а через українські хати, де, однак, можна знайти лише “тінь його розп’яту”. Це перенесення фокусу з універсального спасіння на національний ґрунт страждання, де від ідеалу залишилася лише тінь.   

Третя частина є кульмінацією зневіри. Тут відбувається пряме заперечення ідеї воскресіння. На великодню звістку Мати відповідає відмовою вірити. Сама природа в образі квітів звіробою свідчить, що нове життя народжується не з божественного дива, а з крові, пролитої на полі бою.

Четверта частина — це фінал, фізичний і духовний колапс. Мати ставить риторичне питання “За що Тебе убито?” і, не знаходячи відповіді, сама уподібнюється до розп’яття. Її падіння на землю — це акт остаточної поразки та самопожертви в байдужому Всесвіті, де навіть янголи нічого не чують і не знають.

Система образів-символів

Поезія побудована на системі глибоких символів, які Тичина майстерно переосмислює, надаючи їм нового, трагічного звучання.

Скорбна мати — центральний, потрійний образ, що поєднує риси матері поета, Богородиці та України. Протягом твору вона еволюціонує від скорботного свідка трагедії до її безпосередньої жертви та втілення.   

Поле, обніжки, межі — традиційні для української культури символи життя, родючості та достатку тут перетворені на простір смерті, цвинтар, “поле бою”, де в могилах “море мріє”. Це образ сплюндрованої землі, український часопростір у стані колапсу.   

Колосочки, жито — символи життя та врожаю, стають іронічним, бездушним коментатором трагедії. Вони механічно, “спросоння” шепочуть “Ой радуйся!” над трупом і над розп’ятою матір’ю, підкреслюючи прірву між вічним циклом природи і людською катастрофою. Виконуючи роль своєрідного хору, вони створюють ефект моторошної дисгармонії. “Дике жито” у фіналі символізує руїну і здичавіння.   

Квіти звіробою — рослина, що в народній традиції асоціюється з цілющою силою, у Тичини перетворюється на моторошний образ. Це душі вбитих воїнів, які промовляють: “Із крові тут юрбою / Зросли на полі бою”. Символ зцілення стає символом смерті, що породжує смерть.   

Тінь розп’яту — геніальний у своїй лаконічності символ духовної порожнечі. В Україні, за словами Матері, немає самого Христа, немає сутності, немає спасіння. Є лише його тінь — пам’ять про жертву, яка не принесла ні спокути, ні надії.   

Поетика та художні засоби

Трагічна монументальність твору досягається завдяки виваженому використанню художніх засобів, що поєднують модерністську витонченість із фольклорною простотою.

Рефрен “Проходила по полю…” та численні повтори створюють ефект ритуального дійства, невпинного ходіння по колу страждань, підкреслюючи незмінність і вічність горя.   

Інверсія літургійних формул, таких як “Радуйся, Маріє!” та “Христос воскрес!”, є ключовим прийомом. Використані в контексті смерті та руїни, ці радісні вітання перетворюються на тригери болю, що посилюють відчуття абсурдності та богозалишеності світу.   

Фольклорна основа виявляється у використанні народнопісенної структури, простих синтаксичних конструкцій, образності, близької до балади. Це надає твору глибинного національного звучання і водночас посилює відчуття невідворотності долі.   

Метафори та порівняння у творі лаконічні, але надзвичайно місткі. Тичина використовує виразні епітети (“блискучими ножами”, “дике жито”), метафори (“до краю обідніло серце”, “в могилах поле мріє”), порівняння (“безкровні, як лілеї”) та звертання (“Маріє”). Такі образи, як “біль серце опромінив / блискучими ножами” або руки Марії, “безкровні, як лілеї”, створюють потужний емоційний ефект, поєднуючи фізичне відчуття з візуальним образом. Для створення музичного ефекту поет також майстерно застосовує алітерації та асонанси.   

Частина 2: Критична стаття. “Скорбна мати”: Реквієм за українською революцією та сонячним світом

Від “Золотого гомону” до “кривавого краю”: Твір як епітафія оптимізму

Поезія “Скорбна мати” є не просто відображенням трагічних подій 1918 року, а й художнім документом глибокої духовної кризи її автора. Цей твір постає як повна антитеза до ранньої творчості Павла Тичини, зокрема до його збірки “Сонячні кларнети”, що побачила світ того ж року. Якщо “Сонячні кларнети” були сповнені вітаїстичної (життєствердної) енергії, світла, музики та пантеїстичної радості від єднання з природою та відродженням нації, що знайшло вияв у “Золотому гомоні”, то “Скорбна мати” фіксує момент, коли цей “золотий гомін” змінився шумом смерті. Світлоритм, що був основою світовідчуття раннього Тичини, “змовк”, завмер, і на спустошену землю прийшла Скорбна Мати. Поезія стає епітафією не лише загиблим героям, а й власному оптимізму поета, його вірі в можливість гармонійного оновлення світу.   

Трансформація образу Матері: Ікона, що стає розп’яттям

Центральний образ твору проходить вражаючу еволюцію від початку до кінця. Спочатку Мати постає як скорботна фігура, подібна до канонічного іконописного образу П’єта — Богородиці, що оплакує мертвого Христа. Вона є свідком страждань, носієм вселенського горя, що вбирає в себе біль усіх матерів. Вона проходить крізь поле бою, споглядаючи смерть і руїну. Однак у фіналі її роль кардинально змінюється. Вона перестає бути лише спостерігачем. Не витримавши муки і не знайшовши відповіді на своє вічне питання “За що?”, вона сама стає жертвою. Її падіння на землю “хрестом розп’явши руки”  є актом остаточного єднання з долею своєї землі. Це вже не оплакування, а повторення хресної муки. Мати не просто плаче за Сином-Україною — вона повторює його долю, стаючи символом самої країни, розіп’ятої на хресті історії. Ікона перетворюється на розп’яття.   

Деконструкція надії: Апокаліпсис без Воскресіння

“Скорбна мати” є унікальним для української літератури прикладом послідовного теологічного песимізму. Тичина свідомо бере ключові наративи християнства, що є фундаментом європейської культури, і деконструює їх, позбавляючи головного — надії. Благовіщення (“Радуйся, Маріє!”) перетворюється на звістку про горе. Воскресіння Христове заперечується як неможливе “у цім кривавім краю”. На відміну від біблійного сюжету, де за Голгофою неминуче настає Світле Воскресіння, у Тичини історія обривається на моменті найвищого страждання і завершується колапсом та космічним мовчанням. Це картина Апокаліпсиса, після якого не буде ані Страшного суду, ані нового раю. Це фінальна катастрофа, що залишає по собі лише пустку і байдужість небес.   

Дисгармонія кларнетизму: Музика болю і мовчання

Аналізуючи “Скорбну матір”, не можна стверджувати, що Тичина-кларнетист зник. Навпаки, саме його унікальна поетика дозволила досягти такої трагічної глибини. Естетика “кларнетизму” не зникла, а була адаптована для вираження болю. Гармонійна поліфонія світу змінилася на гострий дисонанс між іронічним шепотом колосків і німим криком материнського серця. Мажорні, сонячні тони змінилися на глухі, мінорні. Музична структура твору, що нагадує ритуальну ораторію чи реквієм, посилює емоційну глибину, перетворюючи читання на акт скорботи. Але найстрашнішим “звуком” у цій поемі-реквіємі стає тиша. Тиша, що панує скрізь: “скрізь тихо”, “мовчать далекі села”. Ця тиша досягає свого апогею у фіналі, в космічному мовчанні янголів, які “не чули і не знали”. Ця всеохопна тиша є звуковим вираженням богозалишеності, найвищим проявом дисгармонії світу, з якого зникла не лише божественна присутність, а й будь-яке співчуття.   

Пророчий вимір і позачасове значення

“Скорбна мати” давно вийшла за межі простої мистецької реакції на події 1918 року. У гірких словах Марії “Не буть ніколи раю / У цім кривавім краю” багато дослідників вбачають страшне пророцтво про майбутні трагедії України у ХХ столітті: Голодомор 1932–1933 років, сталінські репресії, жахіття Другої світової війни, голод 1946–1947 років, Чорнобильську катастрофу. Через свою гостру національну та антивоєнну спрямованість твір десятиліттями не друкувався за часів радянської цензури, що лише підтверджує його силу та небезпечність для тоталітарного режиму. Поезія залишається болісно актуальною і сьогодні, в епоху нових воєн та страждань. Вона є універсальним пам’ятником усім матерям, що втратили своїх дітей, і потужним мистецьким свідченням про трагічну долю нації, яка змушена знову і знову проходити свою хресну дорогу. Це шедевр, який, за влучним висловом одного з критиків, символізуватиме “криваве XX століття на всі часи людської цивілізації”.