📘Щоденник

Олександр Довженко: Автор щоденника, ключова постать, через сприйняття якого проходять усі події. Це митець-патріот, який глибоко переживає трагедію свого народу і перебуває у постійному конфлікті з радянською владою через свою правдиву творчість, зокрема кіноповість “Україна в огні”. Його внутрішній світ сповнений болю, сумнівів, любові до України та гострої критики радянської дійсності, що перетворює його на символ духовного опору митця тоталітаризму.

Український народ: Узагальнений образ народу-мученика, який несе на собі основний тягар війни та репресій. Народ постає одночасно і як жертва обставин (“тютюн, якого пасинкують” ), і як носій високої моралі, мудрості та життєвої сили, що проявляється в окремих постатях селян, солдатів, жінок. Автор не ідеалізує народ, зазначаючи: “Погані ми, і нещасливі. Більш нещасливі, ніж погані”.

Радянська влада: Уособлена в образах Сталіна, Хрущова, партійних чиновників, комісарів, що є втіленням бюрократії та байдужості. Це сила, що є одночасно і організатором перемоги у війні, і жорстоким, байдужим до долі окремої людини та цілих народів механізмом. Влада показана як джерело ідеологічного тиску, лицемірства, “перекиданства” та нищення національної культури.

Трагедія “України в огні”: Центральна сюжетна лінія, пов’язана зі створенням і подальшою забороною кіноповісті Сталіним. Автор детально описує процес написання, читання твору партійним керівникам, свою розмову зі Сталіним, гнів Хрущова та подальші репресії, які перетворили його на “живого мерця” і вигнанця . Ця подія стає для Довженка символом його громадянської та творчої смерті.

Війна очима митця: Довженко фіксує не героїчний пафос війни, а її трагічний, буденний вимір: страждання і загибель простих людей, зокрема “чорносвитників” , трагедію українських дівчат, вивезених до Німеччини, руйнування міст і сіл, моральний занепад та жорстокість. Він показує війну як апокаліпсис, епіцентром якого стала Україна.

Доля української культури та нації: Наскрізна лінія роздумів про причини історичних поразок українців, відсутність національної єдності, нищення історичних пам’яток (Лавра, Михайлівський собор) , русифікацію та виховання “безбатченків”, які не знають власної історії. Довженко звинувачує радянську владу в цілеспрямованому культурному геноциді.

Особиста драма: Автор описує власні переживання, прогресуючу хворобу серця як психосоматичну реакцію на терор , смерть батька від голоду в окупованому Києві, стосунки з дружиною Юлією, самотність і відчуження в Москві, нестерпну тугу за Україною.

Твір не має традиційної сюжетної композиції, оскільки є щоденником. Його структура визначається хронологією записів, зроблених з 1942 по 1956 рік. Кожен запис — це окремий фрагмент, що фіксує події, розмови, роздуми, спогади, творчі задуми. Ці фрагменти об’єднані особистістю автора та ключовими темами. Текст поєднує в собі різні жанрові форми: ліричні відступи, публіцистичні роздуми, діалоги, замальовки майбутніх творів (“Золоті ворота”), нотатки про побачене на фронті та в тилу. Така мозаїчна, фрагментарна структура створює ефект “живого нерва”, що відображає хаос епохи.

Народ і влада: Проблема трагічної прірви між інтересами народу та діями тоталітарної влади, яка ставиться до людей як до ресурсу, нехтуючи їхніми стражданнями та національними почуттями.

Історична пам’ять: Проблема систематичного нищення історичної пам’яті українського народу, руйнування пам’яток архітектури та заборони вивчення власної історії, що призводить до появи поколінь “безбатченків”, позбавлених національного коріння.

Національна ідентичність: Проблема роз’єднаності українців, відсутності національної еліти, легкої асиміляції та байдужості до власної долі, що робить народ вразливим перед зовнішніми ворогами.

Митець і тоталітаризм: Проблема неможливості вільної творчості в умовах ідеологічного контролю, трагедія художника, змушеного або брехати, або бути знищеним за правду.

Моральний вибір: Проблема людяності в нелюдських умовах війни, співчуття до “винних” (дівчата, що були під окупацією, “чорносвитки”), протиставлення казенного патріотизму справжній любові до людини.

Ліризм та емоційна напруженість: Текст насичений емоційними роздумами, авторськими почуттями болю, любові, гніву, що надає щоденниковим записам характеру ліричної прози.

Метафоричність та афористичність: Довженко часто використовує яскраві метафори для характеристики явищ: “Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують” , “зачарована трибуна” , “перекиданство — наше зло”. Стиль лаконічний, сповнений афоризмів (“Зло — від людської дурості”).

Риторичні питання та звертання: Автор постійно звертається до України, до народу, до самого себе, ставлячи болючі питання, які підкреслюють трагізм ситуації: “Скажіть мені, чому такі нещасні ми і безголові?”, “Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізм?”.

Контраст та іронія: У творі постійно протиставляються високе і нице, трагічне і комічне, краса природи і потворність війни, велич народу і нікчемність чиновників. Іронія та сарказм використовуються для критики радянської бюрократії.

Символізм: Окремі образи набувають символічного значення: зруйновані храми як символ знищеної культури, “чорносвитки” як уособлення жертовності народу, розмова з глухим до людського горя начальством.

Діалогічність: Автор часто вводить у текст діалоги (реальні та уявні), які загострюють конфлікти та розкривають характери й ідеї епохи.

“Щоденник” Олександра Довженка є одним із найважливіших документів української історії та літератури ХХ століття. Це не лише хроніка життя видатного митця, а й безкомпромісне свідчення про сталінську епоху, написане з позицій глибокого гуманізму та патріотизму. Записи розкривають справжні погляди Довженка, які він не міг висловити у своїх офіційних творах, зокрема, трагічну історію створення та заборони кіноповісті “Україна в огні”. “Щоденник” — це крик душі людини, яка бачила велич і страждання свого народу і до кінця життя залишалася його вірним сином, попри переслідування та офіційне невизнання. Твір є ключем до розуміння не лише творчості Довженка, а й усієї трагедії української інтелігенції в умовах тоталітарного режиму. У сучасному контексті він є свідченням про колоніалізм, культурний геноцид і залишається актуальним для розуміння української ідентичності.

Частина 1: Розширений аналітичний паспорт твору «Щоденник» (1941–1956)

Вступ: «Щоденник» як документ епохи та особиста Голгофа

«Щоденник» Олександра Довженка — це не просто хроніка подій, а унікальний за своєю відвертістю та трагізмом документ, що фіксує подвійну катастрофу: загибель України у Другій світовій війні та духовне розп’яття митця в лещатах сталінського тоталітаризму. Твір виходить далеко за межі жанру мемуарів, стаючи одночасно інтимною сповіддю, політичним вироком системі та мистецьким заповітом нащадкам. Його фундаментальна цінність полягає в безкомпромісній фіксації «забороненої правди» — тієї реальності, яку неможливо було висловити в офіційному радянському мистецтві, що вимагало виключно панегіриків та ідеологічно вивірених наративів. Це текст, написаний кров’ю серця, де кожне слово є свідченням проти епохи. Твір не був призначений для публікації за життя автора; перші фрагменти з’явилися лише у 1960-х роках, а повне видання побачило світ уже в незалежній Україні.

Автор та історичний контекст (1941–1956)

Період, охоплений «Щоденником», є часом найвищого творчого злету і найглибшого особистого падіння Олександра Довженка. Його статус у ці роки був сповнений кричущих парадоксів, що й визначило тональність та зміст записів.

У 1941–1945 роках Довженко, перебуваючи на фронті як військовий кореспондент газет «Красная Армия» та «Известия», отримав безпосередній, нецензурований доступ до трагедії війни. Він бачив не героїчні плакати, а реальний хаос відступу, невимовні страждання народу, злочини обох тоталітарних режимів та повоєнний голод 1946–1947 років. Цей досвід став основою не лише для «Щоденника», а й для його найвизначнішого і найтрагічнішого твору — кіноповісті «Україна в огні».

Період з 1944 по 1956 рік — це час його громадянської страти та внутрішньої еміграції. Після розгрому «України в огні» особисто Сталіним, Довженко, хоч і залишався формально визнаним митцем — лауреатом Сталінських премій, професором ВДІКу, — фактично був перетворений на політичного вигнанця. Йому було заборонено жити і працювати в Україні, він був ізольований у Москві, затаврований як «націоналіст». Цей парадокс — офіційне визнання і реальна опала — є ключем до розуміння його психологічного стану. Запис від 31 січня 1945 року є символічною точкою відліку його нової реальності: «Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і скривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах». Ця дата, що відсилає до засідання Політбюро, стала для нього днем його громадянської та творчої смерті.

Жанрово-стильова природа твору: Синтез документа і мистецтва

«Щоденник» є унікальним прикладом жанрового синкретизму, де органічно поєднуються елементи, що зазвичай існують окремо. Це гібридний текст, що є одночасно мемуаристикою з елементами публіцистики, есеїстики та художньої рефлексії. Він є одночасно:

• Мемуарами: фіксація історичних подій, зустрічей з високопосадовцями (Хрущовим, Жуковим), розмов з простими солдатами та селянами.
• Інтимною сповіддю: глибока й болісна рефлексія, аналіз власних почуттів, страхів, сумнівів, фізичних хвороб, що стають метафорою духовних страждань.
• Публіцистикою: гострі, аналітичні роздуми про політику радянської влади, стан культури, причини військових поразок та долю українського народу.
• Творчою лабораторією: замальовки до майбутніх сценаріїв («Повість полум’яних літ», «Золоті ворота», «Поема про море»), нотатки про теорію кіно, колір, композицію, роздуми про природу мистецтва.

Стилістично твір вирізняється фрагментарністю та крайньою емоційною напруженістю. Записи часто уривчасті, зроблені під впливом миттєвого враження, що створює ефект «живого нерва» епохи. Довженко-режисер мислить візуальними, кінематографічними образами, тому його проза насичена яскравими метафорами: «зачарована трибуна», з якої неможливо сказати правду; радянські чиновники як «наркомгузно»; український народ як «тютюн, що його весь час пасинкують». Мова автора відображає епоху, поєднуючи високий літературний стиль з елементами суржику та русизмів, що фіксує процеси культурної асиміляції. Домінантною рисою є інтроспективність: внутрішні переживання автора завжди превалюють над сухим описом подій, що робить «Щоденник» глибоко психологічним документом епохи.

Ключові тематичні комплекси

Війна як національна Апокаліпса

Довженко зображує Другу світову війну не як «Велику Вітчизняну», а як вселенську катастрофу, епіцентром якої стала Україна. «На українських ланах і селах, в огні і полум’ї вирішується доля людства», — зазначає він 5 квітня 1942 року, підкреслюючи глобальний масштаб трагедії, що розігрується на тілі його Батьківщини.

Одним із найпотужніших звинувачень сталінського режиму є опис феномену «чорносвиток» (також відомих як «чорна піхота» або «піджачники»). Запис від 28 листопада 1943 року, зроблений зі слів письменника Віктора Шкловського, фіксує страшну правду: мобілізованих на звільнених територіях українців, переважно юнаків та чоловіків, без військової підготовки, належної амуніції та часто без зброї, кидали на найнебезпечніші ділянки фронту. Радянська влада ставилася до них як до зрадників, що мали «кров’ю змити провину» перебування в окупації. Це було не просто військовою тактикою, а свідомим знищенням власного народу, який вважався «другорядним», «нечистим».

Довженко відмовляється від примітивного чорно-білого поділу на героїв та зрадників. Він з глибоким болем пише про долю українських дівчат, які виходили заміж за німців, вказуючи на пряму провину радянської влади, яка «не учила Батьківщині», а «учили класовій ворожнечі і боротьбі». Він гостро критикує жорстокість та зверхність «визволителів», які ставляться до людей на звільнених територіях як до «винуватих перед нами дезертиро-оточено-пристосуванців». Таким чином, Довженко показує, що трагедія війни була не лише наслідком зовнішньої агресії, а й прямим результатом внутрішньої політики сталінізму, яка роз’єднувала та нищила народ.

Анатомія тоталітарного режиму

«Щоденник» містить безжальний аналіз радянської тоталітарної системи. Довженко створює сатиричні та сповнені презирства портрети номенклатури — «короткошиїх, товстих» наркомів, що «мови не знають і не знатимуть», розмовляють «суржиком» і є втіленням провінційності, некомпетентності та глибокої байдужості до долі народу.

Геніальним символом тотальної брехні та деформації публічного простору стає образ «зачарованої трибуни», з якої «ніхто не міг сказати правди». Ця метафора виходить за межі опису партійних зборів і стає символом усього радянського суспільного життя, де слова втратили свій сенс, а публічний виступ перетворився на ритуальне повторення ідеологічних мантр.

Автор прямо вказує на фатальні помилки режиму, що призвели до катастрофи 1941 року: «Часом думаю, ой як же ж багато дали ми Гітлеру для агітації проти себе». Він критикує насильницьку колективізацію та знищення хуторів, яке не лише завдало економічної шкоди, а й «згидило наш чудовий пейзаж» і позбавило людей природної опори. Довженко вибудовує чіткий причинно-наслідковий зв’язок: внутрішній терор, русифікація та знищення національних еліт створили сприятливий ґрунт для військової катастрофи. Поразки на фронті були не лише військовою, а й глибокою ідеологічною та моральною кризою системи.

Голгофа митця: Трагедія «України в огні»

Центральною подією «Щоденника» і всього життя Довженка стає заборона кіноповісті «Україна в огні». Запис від 26 жовтня 1943 року фіксує цей момент як точку неповернення: «Сьогодні ж узнав од Большакова і тяжку новину: моя повість “Україна в огні” не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки».

Суть конфлікту полягала у зіткненні правди митця з ідеологічною брехнею режиму. Довженко наполягав: «Мені важко од свідомості, що “Україна в огні” — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо, видно, не потрібно, крім панегірика». Згідно зі стенограмою засідання Політбюро від 31 січня 1944 року, Сталін висунув низку нищівних звинувачень: ревізія ленінізму, критика колгоспного ладу, «вузький український націоналізм», відсутність класової боротьби, правдиве зображення хаотичного відступу Червоної Армії.

Цей розгром мав для Довженка катастрофічні психологічні наслідки. Він занурюється в глибоку депресію, переживає творчу кризу («Я не вмію писати», «Я душевно захворів») та загострення фізичних хвороб, насамперед серцевої. Це класичний приклад того, як політичний терор знищує митця не фізично, а психологічно, ламаючи його волю та позбавляючи сенсу існування.

Знищена пам’ять: Руйнація української культури

Довженко одним із перших у радянській літературі формулює концепцію культурного геноциду. Він не просто фіксує окремі акти вандалізму, а описує цілісну, продуману систему, спрямовану на повне стирання історичної пам’яті нації.

Запис від 3 грудня 1943 року містить детальний каталог-реквієм знищених у 1930-ті роки в Києві пам’яток: Михайлівський Золотоверхий монастир, Нікольський собор, Братський монастир на Подолі, Десятинна церква та десятки інших. Це не випадкові руйнування, а системне знищення ключових символів української історії та духовності.

Цей фізичний вандалізм він прямо пов’язує з освітньою політикою, яка забороняла вивчення національної історії: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна». Наслідком такої політики, на його думку, є виховання покоління «безбатченків», людей без роду, без племені, позбавлених національної ідентичності, що, у свою чергу, породжує слабкодухість, зрадництво та дезертирство на фронті.

Система образів та символів

• Сталін: Постать, що еволюціонує від потенційного арбітра, до якого можна апелювати (Довженко планує писати йому листи), до безжального, ірраціонального ката. Його образ є втіленням абсолютної, деспотичної влади, яка не терпить жодної правди, окрім власної. Звернення до нього сповнене трагічної іронії: «Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст».
• Хрущов: Складний і трагічний образ. На початку війни він постає як «гарна і розумна людина», яка підтримує ідеї Довженка, зокрема про створення ордена Богдана Хмельницького. Проте після гніву Сталіна він перетворюється на одного з головних обвинувачів. Телефонна розмова 28 листопада 1943 року, де Хрущов, сповнений «обурення і гніву», передає Довженку звинувачення вождя, є кульмінацією зради і краху останніх надій митця на справедливість.
• Батьки: Символ покинутої, зрадженої і знищеної України. Смерть батька від голоду в окупованому Києві — це особиста трагедія, яка проектується на долю всього народу. Його передсмертні прокльони на адресу Сталіна за «невміння правити і воювати» — це голос народу, який не потрапив до офіційної радянської історії.
• Україна: Центральний образ-символ усього твору. Вона — «мати», «мучениця», «земля в огні», «безконечно любима земля». Любов до неї є джерелом найвищого натхнення і причиною найглибших страждань автора. Риторичне питання, що пронизує весь «Щоденник», — «Невже любов до свого народу є націоналізм?» — є ключовим для розуміння трагедії Довженка і всієї української інтелігенції в СРСР.

Ідея та пафос твору

Головна ідея «Щоденника» — це утвердження незнищенності правди та людської гідності перед лицем тоталітарного насильства. В умовах, коли будь-який публічний вияв правди був неможливий, ведення щоденника стало для Довженка актом духовного самозбереження, способом залишитися вірним собі та своєму народу.

Пафос твору переважно трагічний, скорботний, сповнений болю та розпачу. Проте він не є безнадійним. Навіть у найтемніші моменти, перебуваючи на межі фізичного та духовного виснаження, Довженко продовжує мріяти про майбутнє, планувати нові твори, вірити у відродження України. Це пафос любові та болю, що сплавлені в єдине ціле і надають цьому тексту унікальної сили та переконливості.

Частина 2: Критична стаття «Щоденник розіп’ятої душі: Свідчення Олександра Довженка проти епохи»

«Щоденник» як простір інтелектуального спротиву

В умовах тотальної ідеологічної цензури, де мистецтво було зведене до функції обслуговування режиму, «Щоденник» став для Олександра Довженка єдиним можливим простором для висловлення правди. Це перетворило його на унікальний акт інтелектуального та морального опору системі, ключовий документ українського дисидентства. На відміну від публічних творів, де він був змушений іти на неминучі компроміси, тут, наодинці з папером, він фіксував те, про що не можна було не лише писати, а й думати: злочини влади, реальний стан армії, трагедію окупації, масштаби русифікації. Це не просто нотатки «для себе», а свідоме творення альтернативної історії, «літопису» для майбутніх поколінь, які, на його думку, мали б дізнатися правду про страждання його народу.

Психологічний портрет митця під тиском: Хвороба як метафора

Фізичні недуги Довженка, насамперед прогресуюча хвороба серця, що червоною ниткою проходять крізь увесь «Щоденник», є не просто медичним фактом, а яскравою психосоматичною реакцією на політичний терор і творчу несвободу. Загострення хвороби чітко корелюють з епізодами найсильнішого політичного тиску. Після розгрому «України в огні» він записує 29 листопада 1943 року: «Я хворий. У мене болить аорта і все тіло… Заборона оповідання і взагалі усе навколо цієї справи зруйнували мене у повному розумінні свого слова. Не знаю, як я й переживу це горе». Його серце болить від неможливості творити, від зради друзів та соратників, від нестерпної туги за Україною. Тіло митця стає полем битви, де режим, не маючи змоги знищити його фізично, руйнує його зсередини, перетворюючи духовний біль на фізичний.

Конфлікт офіційної та реальної історії: Деконструкція радянського міфу

«Щоденник» системно і безжально руйнує ключові радянські міфи про Другу світову війну, показуючи її не як героїчний епос одностайної боротьби, а як глибоку національну трагедію, посилену злочинами власного режиму. Довженко проводить деконструкцію офіційної пропаганди на кількох рівнях:

• Міф про «дружбу народів» розбивається об реальність «чорносвиток» — українців, яких радянське командування використовувало як гарматне м’ясо, демонструючи глибоку зневагу до їхнього життя.
• Міф про «мудре керівництво Сталіна» спростовується описами панічного відступу 1941–1942 років, покинутих напризволяще людей, некомпетентних командирів та політичних помилок, які полегшили Гітлеру просування на схід.
• Міф про «моральну єдність народу» поступається місцем складній картині моральних дилем, які постали перед людьми в окупації. Довженко відмовляється від примітивного таврування «зрадників», натомість шукаючи причини трагедій у прорахунках радянської влади. При цьому він не ідеалізує народ, з гіркотою зазначаючи: «Нігде правди діти — і погані ми, і нещасливі. Більш нещасливі, ніж погані…».

«Україна в огні» як незагоєна рана нації

Історія заборони кіноповісті, детально і болісно описана в «Щоденнику», є символічним актом, що ілюструє фундаментальну несумісність радянської імперської ідеології з будь-яким автентичним українським поглядом на власну історію. Сталін та його оточення атакували не просто окремий твір, а саму спробу України говорити про свою трагедію власним голосом, осмислювати її у власних, національних категоріях. Звинувачення в «націоналізмі» було вироком будь-якій спробі вийти за межі імперського наративу, де українцям відводилася лише роль молодших братів у «єдиній радянській сім’ї». Довженко, намагаючись створити великий національний епос, наразився на імперську заборону мати такий епос. Його особиста трагедія стала трагедією всієї української культури в СРСР, якій було відмовлено у праві на власну пам’ять і власний біль.

Висновок: Актуальність «Щоденника» сьогодні

«Щоденник» Олександра Довженка залишається надзвичайно актуальним текстом, оскільки він досліджує вічні проблеми: стосунки митця і тиранії, ціну правди, механізми імперського придушення національної пам’яті та незламність людського духу. Його вплив простежується у творчості сучасних українських авторів, таких як Оксана Забужко та Юрій Андрухович. У світлі сучасної російської агресії проти України, записи Довженка про русифікацію, знищення культурної спадщини, імперську брехню та використання українців як розмінної монети у геополітичних іграх звучать як страшне пророцтво. Його боротьба за право говорити правду про свій народ є частиною тієї самої екзистенційної боротьби, яку Україна веде сьогодні. «Щоденник» — це не просто історичний документ. Це свідчення про колоніалізм та культурний геноцид, зброя в сучасній інформаційній війні та вічний пам’ятник незламності духу, який відмовляється мовчати перед лицем тиранії.