📘Серце

Трохименко: червоноармієць-прикордонник родом з Черкащини, який несе варту на березі Збруча. На початку твору він постає як функція, “гвинтик державної машини”, але трагедія, що розгортається на його очах, змушує його вийти з цієї ролі. Його вчинок — це перемога сумління над службовим обов’язком, акт відновлення вищого, морального закону справедливості. Він уособлює людину, затиснуту між жорнами історії, яка робить трагічний, але єдино можливий для неї моральний вибір.

Минка: бідна дівчинка-пастушка з подільського села Гаврилівці, яка змушена змалку працювати. Її образ є символом чистоти, невинності, крихкості дитинства та самого життя, яке брутально знищується безглуздою жорстокістю дорослих. Її смерть — це метафора знищення всього світлого і прекрасного, що несе з собою ідеологічна ненависть.

Панна: польська аристократка, яка з’являється на кордоні верхи на коні. Вона є втіленням холодної, дегуманізованої жорстокості, породженої класовою та національною пихою. Її вчинок позбавлений будь-якої емоції, окрім роздратування; це механічне, буденне зло, для якого людське життя “іншого” не має жодної цінності.

Польський жовнір: вартовий на польському боці кордону. Спочатку він реагує на ситуацію зі свинею з гуманної точки зору, даючи Минці пораду. Однак він виявляється безсилим перед свавіллям панни, хоч і намагається її зупинити, стаючи пасивним свідком злочину.

Вуйко: старий український селянин, який косить жито на польській території. Він є мовчазним свідком подій, символізуючи народ, роз’єднаний кордоном, але єдиний у своїй долі та споконвічній праці на землі.

Служба Трохименка на кордоні: ця лінія розкриває внутрішній світ головного героя через його спостереження за природою та людьми, спогади про війну та дитинство, роздуми про соціальну несправедливість та очікування “гарцежів” (польських шпигунів).

Трагедія Минки: історія дівчинки та її неслухняної свині, яка випадково порушує кордон. Ця, на перший погляд, побутова ситуація переростає в жахливу трагедію, що стає центральною подією твору.

Конфлікт на кордоні: поява польської панни, її зневажливе ставлення до українців, що виливається у безпричинну і жорстоку розправу над свинею та дитиною, і як наслідок — постріл-відплата Трохименка. Ця лінія демонструє зіткнення двох світів: світу бідних українських селян та світу пихатої польської шляхти.

Новела має чітку, динамічну композицію, побудовану за принципом “зупиненої миті”, де в короткому проміжку часу концентрується вся трагедія.

Експозиція: опис спекотного дня на березі Збруча, знайомство з вартовим Трохименком, його думки та спостереження за мирним життям по обидва боки кордону.

Зав’язка: свиня, яку пасе дівчинка Минка, переходить на польський бік річки, порушуючи кордон.

Розвиток дії: спроби Минки повернути свиню, поява польського жовніра, а згодом — агресивної польської панни, роздратованої червоною косинкою дівчинки.

Кульмінація: жорстоке вбивство панною спочатку свині, а потім і самої Минки ударом кінського копита.

Розв’язка: миттєва реакція Трохименка — він, порушуючи наказ, вбиває панну пострілом з рушниці. Його фінальні слова начальникові: “Серце в мене таке, товаришу Катінкін…”, що підтверджують людську, а не ідеологічну природу його вчинку.

Соціальної нерівності та класової ненависті: ця проблема розкривається через контрастне зображення бідної дівчинки Минки та заможної, жорстокої панни, яка вважає, що їй усе дозволено.

Гуманізму і жорстокості: протиставлення людяності (у вчинках Трохименка та початковій реакції польського жовніра) та звірячої, невмотивованої жорстокості панни, що є проявом дегуманізації людини в умовах ідеологічного протистояння.

Конфлікт між службовим обов’язком і людським сумлінням: це центральна моральна дилема твору, що розриває душу червоноармійця, який змушений обирати між статутом і велінням серця.

Національного питання та штучності кордонів: річка Збруч виступає як абсурдний бар’єр, що розділяє один народ, культуру та землю, породжуючи напругу та конфлікти.

Проблема морального вибору в межовій ситуації: герой опиняється на межі, де він змушений зробити миттєвий і безповоротний вибір, що визначає усю його подальшу сутність.

Імпресіоністична манера письма: автор зосереджується на миттєвих враженнях, почуттях, зорових (сонце, золоті пшениці, червона косинка) і слухових (дзвін коси, дитячий крик, постріл) образах, що створює ефект присутності та передає суб’єктивне сприйняття героя.

Глибокий психологізм: розкриття внутрішнього світу головного героя Трохименка через потік його свідомості, спогади, роздуми та емоційні реакції, часто передані через фізіологічні прояви, а не внутрішні монологи.

Використання контрасту: протиставлення спокійного, мирного пейзажу і раптової, нелюдської жорстокості; дитячої невинності та аристократичної пихи.

Символізм: Збруч як символ роз’єднання;

червона косинка Минки — символ життя, невинної жертви, української ідентичності та, водночас, крові;

серце — головний символ твору, що уособлює совість, людяність та вищу справедливість.

Лаконізм та динамізм: стислий, напружений сюжет, що стрімко розвивається і веде до несподіваної, трагічної розв’язки, характерної для жанру новели. Мова твору жива, образна, багата на народні вислови та діалектизми, що підкреслює її зв’язок із землею.

Григорій Косинка (справжнє прізвище — Стрілець) — видатний український письменник-новеліст, ключова постать покоління “Розстріляного відродження”. Учасник національно-визвольних змагань у лавах армії УНР. Його творчість зазнавала нищівної критики з боку радянської влади за “куркульську ідеологію” та відхід від канонів соцреалізму. У 1929 році був публічно названий “буржуазним націоналістом”. Новела “Серце” стала одним із приводів до посилення цькування. 4 листопада 1934 року письменника було заарештовано за сфабрикованим звинуваченням у приналежності до терористичної організації, а 15 грудня — розстріляно. Його твір є потужним гуманістичним маніфестом, протестом проти тоталітарної ідеології, що намагалася створити “нову людину”, позбавлену “буржуазних” сентиментів на кшталт співчуття.

Частина 1. Розширений аналітичний паспорт новели «Серце»

Автор, доба, історичний контекст

Григорій Косинка, справжнє прізвище — Стрілець (1899–1934), є однією з найяскравіших і найтрагічніших постатей української літератури XX століття, ключовим представником покоління «Розстріляного відродження». Виходець із бідної селянської родини з Київщини, він глибоко знав і відчував народне життя, що стало визначальним для тематики та стилістики його творів. У 1920-х роках був активним учасником літературного життя, входив до угруповань «Плуг» та «Ланка». Його новели, що змальовували складну панораму українського села в добу революційних зламів, були високо оцінені сучасниками, зокрема Миколою Хвильовим та Максимом Рильським, які вбачали в ньому одного з найкращих майстрів слова. Проте саме ця глибока зануреність у селянську проблематику та відмова слідувати партійним догмам стали причиною звинувачень у «куркульській ідеології» та «буржуазному націоналізмі», що врешті призвело до його арешту і страти.   

Новела «Серце», написана 1924 року, вперше була опублікована в журналі «Життя й революція», а згодом увійшла до збірки «В житах» (1926). Твір з’явився в період, коли Україна переживала наслідки громадянської війни та польсько-радянського конфлікту. Історичним тлом для твору слугує радянсько-польський кордон, що в 1921–1939 роках, згідно з Ризьким миром, пролягав по річці Збруч. Цей кордон був не просто адміністративною межею, а глибокою травмою, лінією розлому, що «по-живому» розітнула єдиний етнічний, культурний та родинний простір українського Поділля. Атмосфера на прикордонні була просякнута напругою, взаємною підозрою та ідеологічною війною. З обох боків велася активна пропаганда: радянська сторона демонструвала «переваги соціалізму» за допомогою тракторів на полях та гучної музики, а польська намагалася утверджувати свій патріотичний наратив. Для місцевого населення, чиї родини та землі опинилися по різні боки річки, кордон став символом абсурдної та жорстокої реальності, де спілкування з рідними перетворювалося на злочин, а перетин невидимої лінії на воді міг коштувати життя.   

У цьому контексті Збруч у новелі Косинки перестає бути пасивним тлом і перетворюється на активний, персоніфікований образ, що втілює історичну скорботу. Автор наділяє річку людськими рисами: вона «ліниво, журно якось плющить рудою осугою», немовби сумуючи через своє неприродне призначення розділяти єдине ціле. Початкова зневага червоноармійця Трохименка до Збруча — «рівчак якийсь замулений» у порівнянні з повноводим Амуром — підкреслює його емоційну відстороненість від трагедії цього краю. Він сприймає кордон як суто функціональну реальність. Однак подальші події зруйнують цю відстороненість, і драма персонажів стане видимим проявом прихованої драми самої ріки-кордону, що споконвіку «плющить отак на землі українській, як тавро те».   

Жанрово-стильові особливості

«Серце» є класичним зразком соціально-психологічної новели — жанру, майстром якого визнано Григорія Косинку. Твір побудований за принципом «зупиненої миті»: одна коротка, надзвичайно напружена подія на кордоні концентрує в собі всю складність і трагізм епохи. Для новели характерні лаконізм, динамічний розвиток сюжету, глибокий психологізм та несподівана, разюча розв’язка, що змушує читача переосмислити зображене. Стилістично твір близький до манери Василя Стефаника, але з додаванням революційного пафосу.   

Стилістично новела є унікальним синтезом імпресіонізму та експресіонізму. Імпресіоністична манера проявляється у способі подачі дійсності через суб’єктивне сприйняття вартового Трохименка. Автор фіксує миттєві враження, гру світла й тіні, звуки та кольори, створюючи ефект повної присутності: «золотий колос подільської пшениці», «димні хмарини, схожі на бабине літо», «червона шелюга», «дзвінкі звуки коси». Пейзаж у Косинки не є статичним фоном; він психологізований, він живе і дихає в унісон із настроєм героя, віддзеркалюючи його внутрішній стан — від початкової нудьги до граничного напруження. Стереоскопічність зображення, надзвичайна увага до деталей створюють відчуття фізичної реальності світу.   

Проте ця спокійна, майже пасторальна імпресіоністична картина раптово вибухає експресіоністичною напругою. З появою польської панни тональність твору різко змінюється. Експресіонізм проявляється у гротескній, невмотивованій жорстокості, у граничній емоційності сцени вбивства, у використанні контрастних, символічних кольорів (криваво-червоний, чорний, сірий), що передають відчуття болю та катастрофи. Хаотичність подій, фрагментарність діалогів та стрімкий, майже калейдоскопічний рух у кульмінаційній сцені створюють атмосферу жаху і порушеної гармонії, що є характерною рисою експресіоністичного письма.   

Тема, ідея, проблематика

Тема новели — трагедія дегуманізації людини в умовах класового та національного антагонізму. Косинка досліджує фатальне зіткнення природної, вродженої людяності та штучно сконструйованої ідеологічної ненависті, що розгортається на символічній лінії кордону. Порушуються теми соціальної нерівності, революційної справедливості та внутрішнього конфлікту героя.   

Ідея твору полягає в утвердженні абсолютного пріоритету емпатії, совісті та вродженого почуття справедливості — того, що автор називає «серцем», — над сліпим виконанням інструкцій, ідеологічними догмами та класовою пихою. Автор доводить, що справжня людяність є вищою за будь-яку політичну доцільність чи державний закон.

Проблематика новели є багатошаровою. Насамперед, це проблема морального вибору особистості в екстремальних умовах, коли необхідно обирати між вірністю системі та вірністю власному сумлінню. Порушується проблема штучності та трагічності державних кордонів, що розривають живий організм народу і перетворюють природні людські взаємини на злочин. Твір ставить питання про персональну відповідальність людини за свої вчинки, навіть якщо вони суперечать формальним законам. І, зрештою, це глибоке осмислення згубного впливу будь-якої тоталітарної ідеології, що позбавляє людину індивідуальності, перетворюючи її на сліпе знаряддя жорстокості та ненависті.

Сюжетно-композиційна структура

Композиція новели є взірцем майстерності, де напруга наростає стрімко й невблаганно, ведучи від стану статичної тиші до вибухової дії.

Експозиція знайомить читача з місцем дії — спекотний серпневий день на радянсько-польському кордоні по річці Збруч. Головний герой, червоноармієць Трохименко, нудьгує на варті, поринаючи у спогади про жорстокі бої на Амурі, що контрастують із сонною тишею Поділля. Його спостереження за мирною працею вуйка-косаря по той бік ріки підкреслює ідилічність моменту, яка виявляється оманливою.   

Зав’язкою слугують дві події, що порушують цей спокій. По-перше, поява дівчинки Минки та її неслухняної свині, що вносить елемент живої, побутової драми в мілітаризований простір. По-друге, телефонний дзвінок начальника застави Калінкіна, який попереджає про наближення польських «гарцежів» і посилює відчуття прихованої загрози.   

Розвиток дії починається з моменту, коли свиня перепливає Збруч, змушуючи Минку порушити кордон слідом за нею. Цей дитячий, невинний вчинок запускає ланцюг фатальних подій. На сцені з’являються нові дійові особи: спочатку польський жовнір, який виявляє людяність, а потім — аристократична панна на коні, чия поява стає провісником трагедії.   

Кульмінація новели має дві вершини, що створює максимальний емоційний ефект. Перша — це холоднокровне, садистське вбивство спочатку свині, а потім і беззахисної дівчинки Минки польською панною. Друга, що є миттєвою реакцією на цей акт нелюдської жорстокості, — постріл червоноармійця Трохименка, який вбиває панну, свідомо йдучи на порушення військового статуту.   

Розв’язка настає в короткому діалозі з начальником застави. На докори Калінкіна Трохименко дає лаконічне, але вичерпне пояснення свого вчинку: «Хай буде кара, хай суд військовий… Серце в мене таке, товаришу Калінкін…». Ця фраза є ідейним ключем до всього твору.   

Епілогом слугують тривожні постріли, що лунають по обидва боки Збруча. Вони остаточно руйнують ілюзію спокою, сповіщаючи, що гармонію світу порушено і лінія кордону перетворилася на лінію фронту.

Система образів-персонажів

Образна система новели чітко структурована навколо центрального конфлікту між людяністю та ідеологією.

Трохименко — центральний персонаж, через свідомість якого читач сприймає події. Його образ подано в динаміці: на початку це «зразковий червоноармієць», який намагається придушити в собі прості людські імпульси (наприклад, бажання пожартувати з вуйком) заради виконання службового обов’язку. Проте, ставши свідком звірячого вбивства, він проходить через миттєву, але глибоку внутрішню трансформацію. Його постріл — це не просто порушення статуту, а акт відновлення моральної рівноваги світу, продиктований глибинним почуттям справедливості.

Минка є втіленням невинності, природності та самого життя, яке не визнає штучних кордонів. Для неї Збруч — не державна межа, а просто річка, за якою живуть «ті ж самі люди», зокрема її тітка. Вона пасе свиней заможного дядька Юхима Запари, що підкреслює її соціальну беззахисність. Вона — символ України, розірваної між двома світами, символ беззахисного дитинства, знищеного ідеологічною ненавистю. Її червона косинка стає мимовільним каталізатором трагедії. Цей образ є полісемантичним. Для польської панни червоний колір — це однозначний ідеологічний маркер більшовизму, що дозволяє їй дегуманізувати жертву і виправдати власну жорстокість. Водночас автор, порівнюючи косинку з «маковим цвітом», протиставляє ідеологічній інтерпретації природну, фольклорну символіку маку як знаку краси, молодості та невинно пролитої крові. Враховуючи трагічну долю самого Косинки, цей символ набуває й третього, пророчого виміру: червоний — колір радянської системи, яка так само безжально знищить митця за недостатню лояльність.   

Польська панна — уособлення класової пихи, реваншистського націоналізму та патологічної жорстокості, породженої ідеологією. Її зовнішня краса та елегантність різко контрастують із внутрішньою потворністю. Її промова про «святу землю» (Bo to ziemia swieta…) є лише раціоналізацією сліпої ненависті до всього, що вона вважає чужим. Вона діє не як людина з почуттями, а як бездушна функція своєї ідеології, для якої вбивство дитини є лише способом утвердити свою зверхність.   

Другорядні персонажі відіграють важливу роль у розкритті ідеї твору. Польський жовнір руйнує примітивну схему протистояння «свої-чужі». Він намагається допомогти Минці, а потім жахається вчинку панни, називаючи його злочином. Цим автор показує, що справжня межа проходить не по річці, а всередині кожної спільноти — між людьми, здатними до співчуття, і тими, хто його втратив. Вуйко-косар символізує вічне, незмінне селянське життя, яке триває попри всі політичні катаклізми. Начальник застави Калінкін є представником системи, для якого вчинок Трохименка — це насамперед порушення дисципліни, а не акт вищої справедливості.   

Поетика та символіка

Назва новели виводить на центральне місце образ серця, який стає ключовим символом твору. Фінальна фраза Трохименка підкреслює, що його вчинок продиктований не логікою, не наказом і не політичною доцільністю, а велінням серця. Серце тут — це осердя людяності, емпатії, інтуїтивного відчуття правди і справедливості, що протистоїть холодному розрахунку, ідеологічним інструкціям та класовій ненависті. Дії панни мотивовані абстрактними ідеями («свята земля», «хлопка»), тоді як реакція Трохименка є майже фізіологічною: серце стукає йому, «як стукало під Чорняєвом… коли він уперше біг в атаку», він прикушує губу до крові. Його постріл — це імпульс, рефлекс обуреного організму на нестерпне зло. Таким чином, «серце» в новелі символізує фундаментальну, до-політичну людську природу. Невипадково радянська цензура на початку 1930-х років заборонила до друку збірку Косинки з однойменною назвою «Серце», вбачаючи в цьому гуманістичному посилі пряму загрозу тоталітарному режиму, що вимагав від людини бути гвинтиком системи, а не особистістю.   

Символічну функцію виконує і колористика твору. На початку домінують золотий та жовтий кольори (пшениця, сонце), що символізують життя, мирну працю та гармонію. З розвитком конфлікту палітра змінюється. З’являється червоний — багатозначний колір крові, небезпеки, ідеології, але водночас і невинної жертви (червона шелюга, червона косинка Минки). Сірий та попелястий — колір військової форми та костюму панни — стають кольорами знеособлення, загрози та смерті.   

Звуковий простір новели також є важливим художнім засобом. Контраст між початковою урочистою тишею, яку порушує лише мирне «шарх, шарх…» коси, та фінальним звуковим вибухом — криком жертв, різким пострілом Трохименка і тривожними пострілами по всьому кордону — символічно підкреслює миттєве і незворотне руйнування гармонії світу. Постріл Трохименка, що «дзвінко заспівав… знайому… пісню: вйо-о-о, вйо-о-о…», можна трактувати як відгомін фольклорних мотивів помсти.   

Частина 2. Критична стаття: «Серце» як художній вирок дегуманізації

Новела-пророцтво

Новела Григорія Косинки «Серце», написана в 1924 році, є значно більшим, ніж просто замальовкою з прикордонного життя. Це глибоке філософське дослідження природи людини, поставленої в екстремальні умови ідеологічного тиску, художній маніфест і трагічне пророцтво. Створений за десять років до власного арешту та страти, твір став для Косинки своєрідним заповітом, у якому він стверджує універсальну істину: будь-яка ідеологія, що ставить абстрактну доктрину, класовий інтерес чи національну велич вище за життя однієї конкретної людини, є злочинною за своєю суттю. Єдиним надійним мірилом людських вчинків залишається не статут і не наказ, а внутрішній голос совісті, або, за Косинкою, — серце.   

Збруч: Метафора розірваного тіла нації

Річка Збруч у новелі виступає не просто географічною локацією, а потужною метафорою розірваного тіла нації. Косинка майстерно, через буденні деталі, розкриває весь абсурд і трагізм цієї штучної межі. Спостереження Трохименка за вуйком-косарем, який працює так само, як і селяни на його рідній Черкащині, підкреслює спільність побуту, звичаїв і самого способу життя по обидва боки ріки. Дитяче розуміння Минки, що по той бік живуть «ті ж самі люди», є простою і водночас нищівною критикою самої ідеї кордону, що розділяє єдиний народ. Збруч у творі — це кривава рана, зона, де природні людські зв’язки криміналізуються, а найпростіші вчинки, як-от спроба дівчинки повернути свою свиню, перетворюються на державний злочин і призводять до фатальних наслідків.   

Зіткнення світів: Природа проти Ідеології

Центральний конфлікт новели розгортається через опозицію двох жіночих образів: Минки та польської панни. Це не просто зіткнення двох персонажів, а протистояння двох світів, двох систем цінностей. Минка є уособленням природного, органічного світу. Вона діє в логіці життя: пасе свиней багатого дядька, обідає простим селянським обідом, плаче від безсилля, боїться. Її світ — це світ конкретних речей, живих почуттів та інстинктів. Вона є частиною природи, такою ж органічною, як золота пшениця і червона шелюга над Збручем.   

Натомість панна є носієм руйнівної, абстрактної ідеології. Вона дивиться на світ крізь призму класової ненависті та національної зверхності. Для неї Минка — не дитина, а «хлопка», свиня — не просто тварина, а нахабний порушник «святої землі». Її нелюдська жорстокість не має особистої мотивації; це холодний, ритуальний акт ідеологічної помсти, демонстрація влади. Вбиваючи Минку, панна символічно знищує майбутнє (дитину) заради утвердження ідеології минулого (реваншизму). Це зіткнення показує, як ідеологія здатна випалити в людині все людське, перетворивши її на механізм для вбивства.

Еволюція Трохименка: Бунт людської гідності

Ключовою у новелі є фігура червоноармійця Трохименка, в образі якого Косинка досліджує можливість збереження людяності в умовах тотального знеособлення. На початку твору Трохименко — це функція, «гвинтик» військової машини, «зразковий червоноармієць», який сумлінно виконує інструкції і намагається придушити в собі будь-які «нестатутні» людські прояви. Він є продуктом системи, яка вимагає пильності, дисципліни і емоційної відстороненості.   

Проте, ставши свідком нелюдського злочину, він проходить через миттєву, але кардинальну трансформацію. Його серце, що мовчало в сонній тиші, раптом починає битися «як… в атаку», повертаючи його до стану граничної людської напруги, де інстинкт справедливості переважає страх і дисципліну. Його постріл у панну — це свідомий моральний вибір. Він чудово розуміє наслідки свого вчинку — «Хай буде кара, хай суд військовий», — але обирає вірність не статуту, а власному серцю. Це бунт людської гідності проти системи, яка вимагає байдужості до зла, якщо воно відбувається «по той бік» умовної лінії. Косинка доводить, що справжній героїзм полягає не в сліпому виконанні наказу, а в здатності взяти на себе відповідальність за відновлення справедливості, навіть ціною власної безпеки.   

«Серце» в контексті долі митця та його покоління

Вчинок Трохименка можна інтерпретувати як глибоку алегорію громадянської та мистецької позиції самого Григорія Косинки та його покоління. У червні 1934 року, за кілька місяців до арешту, Косинка виступив на письменницькій конференції з промовою, в якій звинуватив радянську владу в тому, що вона перетворює митців на «не інженерів, а міліціонерів людських душ», які не можуть творити, коли «людину взяли за горлянку». Цей сміливий виступ був прямим аналогом пострілу Трохименка. Це був «постріл» словом проти тоталітарної системи, і за нього, як і його герой, Косинка був готовий до «суду військового», який і відбувся у формі сфабрикованої справи та розстрілу.   

Новела, прямо засуджуючи жорстокість польського реваншистського націоналізму, водночас імпліцитно критикує і радянську систему. Вимога начальника застави Калінкіна сліпо дотримуватися інструкцій, його байдужість до людської трагедії, що сталася на тому боці, — це прояви тієї самої дегуманізації, проти якої повстав Трохименко. Таким чином, Косинка виносить вирок будь-якій системі — чи то націоналістичній, чи то комуністичній, — яка вимагає від людини зректися власного серця і стати сліпим виконавцем злочинної волі.

Актуальність гуманістичного послання

Новела «Серце» далеко виходить за межі свого історичного контексту. Це потужне й вічно актуальне попередження про смертельну небезпеку будь-якої ідеології, що ділить світ на «нас» і «них», виправдовує жорстокість «вищими цілями» і вимагає від людини відмовитися від власної совісті. У світі, де знову проводяться кордони, де розпалюється національна та релігійна ненависть, де пропаганда знову намагається дегуманізувати «ворога», голос Григорія Косинки, який стверджує абсолютну, непорушну цінність людського серця, звучить надзвичайно гостро. Твір нагадує, що остаточна відповідальність за збереження людяності лежить не на державах чи ідеологіях, а на кожній окремій людині та її здатності почути голос власного серця.