📘Романи Куліша

Пантелеймон Куліш: Центральна постать дослідження, чий канонічний образ автор свідомо деконструює. Домонтович створює складний психологічний портрет особистості, розколотої внутрішніми суперечностями: “безґрунтянство”, відчуження, постійний «розлад між замислом і виконанням». Його “донжуанство” трактується як інтелектуальна гра та спосіб компенсації, а “педагогічна еротика” — постійна поза ментора у стосунках із жінками — як форма сублімації та інтелектуального домінування.

Жінки (Олександра Білозерська, Леся Милорадовичівна, Марко Вовчок, Параска Глібова, Ганна Рентель): Функціонують у творі не як самостійні особистості, а як дзеркала, що відбивають різні грані психологічного портрета самого Куліша. Вони є проекціями його ідеалів, страхів та амбіцій, що дозволяє автору показати глибокий егоцентризм свого героя. Кожна з них уособлює певний аспект його пошуків: дружина — прозаїчну реальність , Милорадовичівна — недосяжний романтичний ідеал , Марко Вовчок — новий тип емансипованої “жінки-гражданки” , а Глібова та Рентель — об’єкти для його “педагогічних” експериментів.

Соціально-економічний аналіз: Петров детально розглядає ідеологію Кулішевого “хуторянства” як вираз його класової приналежності — дрібного поміщика, що стоїть на межі між занепалим феодалізмом та новим буржуазним ладом. Автор показує, як економічна залежність Куліша від міста (Петербурга) вступає в суперечність з його ідеалізацією сільського життя.

Психологічний аналіз: центральна лінія твору, що розкриває “двоїстість” натури Куліша. Петров аналізує розрив між його палкою, пристрасною натурою та зовнішньою стриманістю, педантизмом і схильністю до менторства. Ця внутрішня суперечність, на думку автора, є ключем до розуміння його поведінки і в громадському житті, і в стосунках із жінками. Автор фактично здійснює психоаналітичний розбір особистості героя, що було новаторським для української літератури.

Літературознавчий аналіз: у творі досліджується, як особисті та суспільно-політичні обставини життя Куліша (зокрема, цензурний гніт після 1847 року) відбилися на його творчості. Петров вказує на характерний для Куліша “розрив між замислом та виконанням” як на свідомий творчий метод, зумовлений зовнішніми обмеженнями та внутрішніми конфліктами.

Твір не є послідовною, хронологічною біографією. Його структура підпорядкована головному завданню — розкриттю психологічного стану героя в період кризи. Наратив організований навколо кількох ключових любовних історій («романів») Куліша, що відбувалися у 1856–1862 роках. Таке свідоме обмеження хронотопу перетворює твір на сфокусоване дослідження особистості в межовій ситуації. Домонтович не пише «життя Куліша», він препарує «кризу Куліша», що є типовим модерністським художнім прийомом.

Соціальна детермінованість особистості: ключова проблема твору — як суспільство, клас, політичний режим та економічні умови формують і обмежують людську особистість, включно з її найінтимнішими почуттями. Петров стверджує, що “я” — це функція суспільства, а кохання — соціально обумовлене.

Криза романтичної свідомості: твір досліджує трагедію романтика, що зіткнувся із прозаїчною реальністю, та його постійний розлад між мрією і дійсністю.

Кохання як соціальна роль та риторична поза: Домонтович деконструює романтичний міф про кохання, показуючи, як його герой конструює свої почуття за допомогою культурних сценаріїв епохи, перетворюючи еротику на риторику.

Трагедія інтелектуала: на прикладі Куліша автор аналізує долю українського інтелігента в умовах бездержавності та політичного гніту, його “безґрунтянство”, вагання та “невтіленість” прагнень.

Емансипація жінки: твір торкається “жіночого питання”, показуючи реакцію Куліша на новий тип незалежної жінки та його спроби “просвіщати” і “виховувати” своїх обраниць у дусі нових ідей “розумного егоїзму”.

Інтелектуалізм: Проза Домонтовича насичена філософськими рефлексіями, культурними алюзіями та психологічним аналізом. Це “проза ідей”, де сюжет є приводом для роздумів.

Іронія та скепсис: Авторська позиція відсторонена, іронічна. Домонтович спостерігає за героєм з допитливістю вченого, що виражає фундаментальний сумнів модерніста у можливості існування єдиної, абсолютної істини.

Інтертекстуальність: Текст побудований як витончений колаж із цитат з листів Куліша, спогадів сучасників та коментарів автора. Автор виступає в ролі інтерпретатора, створюючи багатошаровий, поліфонічний наратив, що випереджало свій час і має прото-постмодерністські риси.

Психологізм: Віктор Петров створює глибокий психологічний портрет Куліша, використовуючи для аналізу його листи, щоденники та твори. Автор ретельно досліджує внутрішні конфлікти, мотивації та комплекси свого героя.

“Романи Куліша” є одним із найвищих досягнень української інтелектуальної прози XX століття. Автор твору, Віктор Петров (В. Домонтович) — складна, поліфонічна постать: вчений, письменник-інтелектуал, і, за численними свідченнями, таємний агент радянських спецслужб. Його творчість — це акт сміливої культурної ревізії, що переносить постать Куліша “з бронзового п’єдесталу на кушетку психоаналітика”. Досліджуючи кризу Куліша в XIX столітті, Домонтович рефлексує над долею власного покоління інтелігенції “розстріляного відродження”, що опинилося в лещатах тоталітарної системи.

Частина 1. Розширений аналітичний паспорт твору

Автор, назва, історико-літературний контекст

Автор: Віктор Платонович Петров (10 жовтня 1894 – 8 червня 1969), який увійшов в історію української літератури під псевдонімом В. Домонтович. Постать автора є ключем до розуміння його творчого методу, адже вона поєднувала в собі кілька іпостасей: блискучого вченого (археолога, історика, етнографа, філолога), письменника-інтелектуала, одного з перших українських постмодерністів, і, за численними свідченнями, таємного агента радянських спецслужб. Ця поліфонія особистості, життя під різними масками, визначила його унікальний стиль, побудований на грі, інтелектуальному скепсисі та іронії. Вибір псевдоніма «Домонтович», що, за однією з версій, у перекладі з литовської означає «той, що багато каламутить», не був випадковим. Це можна розглядати як свідому творчу програму: автор від самого початку декларує намір виступити в ролі інтелектуального провокатора, який руйнує канонічні, відполіровані образи національних героїв. Він свідомо обирає роль «трикстера» української літератури, який ставить під сумнів усталені істини, що було характерно для модерністського світовідчуття.

Назва: «Романи Куліша» (1930). Назва твору є програмно двозначною і задає основний вектор авторської інтерпретації. З одного боку, вона прямо вказує на біографічний матеріал — любовні історії (романи) видатного українського письменника та громадського діяча XIX століття Пантелеймона Куліша. З іншого боку, вона неминуче відсилає до його літературної діяльності, зокрема до написання ним романів. Домонтович свідомо поєднує ці два значення, висуваючи модерністську тезу про нерозривний зв’язок між життєтворчістю та літературною творчістю. В його інтерпретації особисте життя Куліша, його стосунки з жінками, конструюються за законами літературного тексту, підпорядковуються риторичним приписам та панівному стилю доби — романтизму.

Історико-літературний контекст: Твір з’явився наприкінці 1920-х років, у добу розквіту українського модернізму. Домонтович належав до кола київських неокласиків, куди входили також Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович та інші. Це був період інтенсивних формальних та ідейних пошуків, переосмислення класичної спадщини, гострих літературних дискусій та протистояння з пролетарською критикою, яка звинувачувала твори Домонтовича у «класово-ворожій активізації». Водночас, це був час напередодні Великого терору 1930-х років, що надає твору трагічного підтексту. «Романи Куліша» можна розглядати як один з останніх спалахів вільної інтелектуальної думки перед довгою добою панування нормативної естетики соціалістичного реалізму.

Жанрова природа: синтез науки та мистецтва

Визначення жанру: Твір визначається як романізована біографія (або белетризована історія). В. Домонтович став піонером цього жанру в українській літературі. На відміну від традиційного історичного роману, романізована біографія принципово не вигадує фактів. Як зазначав український теоретик Володимир Державин у 1929 році, вона перетворює наукову тему на літературну «не змінами та додатками, а навпаки — концентрацією та скороченням теми, комбінуванням окремих науково-історичних елементів її, та ще й художнім характером викладу». Таким чином, для цього жанру важливіше те, що автор відкинув, аніж те, що додав від себе.

Європейський вплив: Жанр «нової біографії» був надзвичайно популярним у європейській літературі 1920-х років. Блискучі зразки створили Андре Моруа («Аріель, або життя Шеллі»), Стефан Цвейг (життєписи німецьких романтиків), Літтон Стрейчі («Знамениті вікторіанці»). Домонтович, як високоосвічений інтелектуал, безперечно, був знайомий із цими творами, і його «Романи Куліша» стали українською відповіддю на загальномодерністський інтерес до психологізованого життєпису.

Синкретизм дискурсів: Жанрова природа твору відображає подвійну ідентичність самого автора. У «Романах Куліша» органічно поєднуються науковий підхід (ретельна робота з документами, листами, архівами, спогадами) та художній (глибокий психологізм, вибудова сюжету, образна мова). Вибір жанру романізованої біографії є для Домонтовича не просто формальним рішенням, а світоглядним актом. Він стверджує, що осягнути історичну постать неможливо ані через суто об’єктивістський науковий аналіз, ані через суб’єктивну вигадку. Істина про людину, на думку автора, лежить на перетині документа та його мистецької інтерпретації. Таким чином, жанр стає інструментом для дослідження самої природи історичної та психологічної правди.

Композиція та хронотоп: фокус на кризі

Хронотоп: Події твору охоплюють чітко окреслений період: 1856–1862 роки. Це час після повернення Пантелеймона Куліша із заслання у справі Кирило-Мефодіївського братства. Домонтович свідомо обирає цей відрізок життя свого героя, оскільки це період глибокої екзистенційної невизначеності, вагань, сумнівів та пошуку нового місця в житті та суспільстві. Сам Куліш визначав свій стан того часу як «Человек, соскочивший с рельсов».

Композиція: Твір не є послідовною, хронологічною біографією. Його структура підпорядкована головному завданню — розкриттю психологічного стану героя. Наратив організований навколо кількох ключових любовних історій («романів») Куліша, кожна з яких, наче промінь прожектора, висвітлює певний аспект його складної, суперечливої особистості та його світоглядної кризи. Свідоме обмеження хронотопу періодом 1856–1862 років перетворює твір на сфокусоване дослідження особистості в межовій ситуації. Домонтович не пише «життя Куліша», він препарує «кризу Куліша». Цей період стає для автора своєрідною лабораторією для вивчення психології інтелектуала, що втратив опору, що є типовим модерністським художнім прийомом, який дозволяє максимально загострити внутрішній конфлікт героя.

Психологічний портрет Пантелеймона Куліша: деконструкція романтика

Ключові риси образу: Домонтович створює складний і далекий від канонічного портрет Куліша. Він зображує його як особистість, розколоту внутрішніми суперечностями. Основні мотиви, що характеризують героя, — це «безґрунтянство», відчуження, постійний «розлад між замислом і виконанням, мрією і дійсністю». Це портрет романтика, який переживає глибоку кризу романтичного світогляду, зіткнувшись із прозаїчною реальністю.

Донжуанство як компенсація: Любовні походеньки Куліша представлені не стільки як вияв палкої пристрасної натури, скільки як інтелектуальна гра, спосіб самоствердження та спроба маніпуляції. Його захоплювала можливість (здебільшого уявна) керувати людьми. Його «романи» — це переважно «романи в листах», що свідчить про обережність, бажання зберігати дистанцію та контролювати ситуацію.

Аналітичність і пафос: У характері Куліша, за Домонтовичем, парадоксально поєднуються щирий, жертовний пафос (він трактує кохання як службу, громадський обов’язок) та холодний аналітичний розум, що дозволяє йому маніпулювати почуттями інших.

Працюючи в інтелектуальному кліматі 1920-х років, коли ідеї фройдизму були надзвичайно популярними, Домонтович фактично здійснює психоаналітичний розбір особистості Куліша. Його «педагогічна еротика» — постійна поза повчання у стосунках із жінками — є класичним прикладом сублімації, перенесення енергії в русло менторства та інтелектуального домінування. Конфлікт із дружиною, прозаїчною «Мартою», та постійний пошук ідеальної «Марії» можна інтерпретувати через призму психологічного розщеплення образу жінки. Таким чином, Домонтович не просто описує біографію, він ставить діагноз, переносячи постать Куліша з площини національної історії в площину психології повсякденного життя, що було радикальним модерністським жестом.

«Романи» Куліша: жінки як дзеркала його «Я»

Жіночі образи у творі функціонують не як самостійні особистості, а як дзеркала, що відбивають різні грані психологічного портрета самого Куліша. Вони є проекціями його ідеалів, страхів та амбіцій, що дозволяє автору показати глибокий егоцентризм свого героя.

• Олександра Білозерська (Ганна Барвінок): Дружина, яка уособлює прозаїчну реальність («Марта»), від якої Куліш прагне втекти до світу високих ідеалів («Марія»). Його роздратування її «старомодністю», «малоосвіченістю» та невмінням одягатися свідчить не стільки про її недоліки, скільки про його власну невпевненість і прагнення відповідати європейським взірцям.
• Леся Милорадовичівна: Це «пісенний роман», приклад платонічного, естетизованого кохання. Її спів для Куліша — це символ недосяжного ідеалу, Новалісова «блакитна квітка». Ці стосунки існують переважно у сфері мистецтва, а не реального життя, що підкреслює схильність героя до ідеалізації та втечі від дійсності.
• Марко Вовчок: Вона для Куліша — «жінка-гражданка», «жінка-чоловік», уособлення нової, емансипованої жінки. Його захоплення нею тісно пов’язане з його роллю редактора та наставника. Він прагне «відкрити» її світові і бачить у ній, перш за все, власний успішний культурний проєкт.
• Параска Глібова: Це «педагогічний роман», у якому найяскравіше проявляється бажання Куліша домінувати, повчати та «перевиховувати». Він свідомо вибудовує ієрархію «високого себе й мізерної її», «зіпсованої дитини», що оголює маніпулятивну природу його «педагогічної еротики».

Стиль, поетика та ключові ідеї

Інтелектуалізм: Проза Домонтовича насичена філософськими рефлексіями, культурними алюзіями, психологічним аналізом. Це «проза ідей», де сюжет є лише приводом для інтелектуальних роздумів про природу людини, кохання, творчості та історії.

Іронія та скепсис: Авторська позиція відсторонена, іронічна. Домонтович не засуджує і не виправдовує свого героя, а спостерігає за ним з аналітичною допитливістю вченого. Ця іронія є не просто стилістичним засобом, а способом пізнання, що виражає фундаментальний сумнів модерніста у можливості існування єдиної, абсолютної істини. Відсторонено-іронічний погляд дозволяє показати суперечливість і відносність будь-яких ідеологій та людських вчинків, руйнуючи «серйозне» ставлення до національних святинь.

Інтертекстуальність: Текст побудований як витончений колаж із цитат з листів Куліша, спогадів його сучасників та коментарів самого автора. Домонтович виступає в ролі інтерпретатора цих «чужих» текстів, створюючи багатошаровий, поліфонічний наратив, що випереджало свій час.

Ключові ідеї: Криза романтичної свідомості; кохання як соціальна роль та риторична поза; трагедія інтелектуала, відірваного від «ґрунту»; неможливість відокремити особисте життя від творчості та підпорядкованість життєвих стратегій культурним сценаріям епохи.

Частина 2. Критична стаття: Деконструкція героя: Пантелеймон Куліш як дзеркало модерністської свідомості у творі В. Домонтовича

Від канонізації до психоаналізу

Твір В. Домонтовича «Романи Куліша», що з’явився 1930 року, став не просто черговою біографією однієї з центральних постатей української культури XIX століття. Це був акт сміливої культурної ревізії, інтелектуальна провокація, що викликала резонанс серед сучасників. Домонтович здійснив те, що до нього в українській літературі не робив ніхто: він переніс постать Пантелеймона Куліша з бронзового п’єдесталу національного пантеону на кушетку психоаналітика. Замість традиційної агіографії, що оспівує чесноти героя, він запропонував читачеві патографію — глибокий, часом безжальний аналіз внутрішніх конфліктів, комплексів та психологічних травм. Цей перехід від зовнішнього, суспільного до внутрішнього, психологічного є визначальною рисою модерністського погляду на історію та особистість.

Куліш як alter ego: інтелектуал у тоталітарну добу

На перший погляд, Домонтович пише про XIX століття. Але заглиблюючись в аналіз кризи ідентичності, роздвоєності та «безґрунтянства» Куліша, неможливо позбутися відчуття, що автор рефлексує над долею українського інтелектуала у своєму, XX столітті. Сам Віктор Петров — людина з кількома іменами та, ймовірно, кількома лояльностями (вчений, письменник, агент НКВС) — як ніхто інший знав, що таке розколота свідомість та необхідність носити маски.

Криза Куліша після розгрому Кирило-Мефодіївського братства — його стан «людини, що зіскочила з рейок», яка не знає, «за що взятись, де оселитись, якій справі віддатись» — слугує для Домонтовича історичною моделлю для осмислення травми власного покоління. Інтелігенція «розстріляного відродження», яка пережила крах національних сподівань 1917–1921 років і опинилася в лещатах тоталітарної системи, що стрімко згортала будь-які прояви вільнодумства, переживала схожий стан екзистенційної розгубленості та втрати орієнтирів. Таким чином, аналіз Куліша стає зашифрованим автопортретом і портретом епохи. Не маючи змоги прямо писати про трагедію своєї генерації, Домонтович знаходить у біографії Куліша безпечний матеріал для дослідження тем травми, конформізму, внутрішньої еміграції та розпаду особистості під тиском історії.

Еротика як риторика: руйнація романтичного міфу про кохання

Одним із центральних завдань Домонтовича є деконструкція романтичного міфу про кохання. Він послідовно показує, що любовні пориви Куліша є не стільки щирим, ірраціональним почуттям, скільки риторичною конструкцією, підпорядкованою культурним кодам романтизму та особистим амбіціям. Кохання для його героя — це форма соціальної діяльності, «громадський обов’язок», спосіб реалізувати свою роль наставника та культурного діяча. Він кохає не стільки реальних жінок, скільки власні уявлення про них, вписуючи їх у заздалегідь визначені ролі: ідеальної музи, нової емансипованої жінки, учениці, яку треба «перевиховати».

Ця деконструкція романтичного кохання є частиною ширшого модерністського проєкту деміфологізації. Домонтович викриває «літературність» самого життя, показуючи, як людина конструює свою ідентичність та свої почуття за допомогою наявних культурних сценаріїв. Він демонструє, що за палкими освідченнями та високими ідеалами часто ховається холодна аналітичність, егоцентризм та бажання маніпулювати.

Біографія як колаж: прото-постмодерністські риси

Хоча твір належить до епохи модернізму, його структура та метод значною мірою випереджають свій час. Домонтович не створює ілюзію об’єктивної реальності, як це робили реалісти XIX століття. Натомість він відкрито демонструє «зробленість» тексту, монтуючи його з документів, листів, цитат. Автор у «Романах Куліша» виступає не стільки в ролі всезнаючого оповідача, скільки в ролі куратора виставки. Він відбирає експонати (документи) і пропонує читачеві свою концепцію їхнього прочитання, часто іронічну та скептичну. Це створює ефект поліфонії, де голос самого Куліша (через його листи) звучить поряд із голосом наратора, і істина народжується в діалозі між ними, а не нав’язується авторитетом автора. Така гра з «чужими текстами», відмова від монологічного наративу та залучення читача до процесу інтерпретації роблять твір Домонтовича надзвичайно сучасним і дозволяють говорити про наявність у ньому прото-постмодерністських рис.

Висновки: Значення «Романів Куліша» для української літератури

«Романи Куліша» В. Домонтовича є одним із найвищих досягнень української інтелектуальної прози XX століття. Його новаторство полягає не лише у жанровому експерименті, а й у глибині психологічного аналізу та сміливості, з якою автор взявся за переосмислення національного канону. Домонтович запропонував новий, критичний та аналітичний підхід до роботи з історичним матеріалом, вільний від пафосу та ідеалізації. Він довів, що постаті минулого можуть бути не лише об’єктами для поклоніння, а й джерелом для глибоких роздумів про вічні проблеми людського існування — самотність, відчуження, пошук ідентичності — та актуальні виклики сучасності. Його твір залишається взірцем інтелектуальної чесності, мистецької майстерності та свідченням того, що справжня література завжди ставить складні запитання, а не дає прості відповіді.