📘Роксолана

Настася Лісовська (Роксолана, Хуррем): Центральна героїня, донька священника з Рогатина. Її образ — це втілення діалектики рабині та володарки. Потрапивши в полон, вона не скоряється долі, а використовує свій гострий розум, освіченість, психологічну стійкість та життєрадісність (за що отримує ім’я Хуррем) для виживання та вознесіння. Її головною зброєю стає інтелект, а не лише краса. Вона проходить шлях від безправної дівчини-бранки до офіційної дружини султана (хасекі), стаючи його найближчою радницею та найвпливовішою жінкою імперії. Її постать є трагічною, оскільки на вершині влади вона відчуває глибоку самотність і тугу за батьківщиною.

Султан Сулейман: Десятий султан Османської імперії. Загребельний створює складний, психологічно глибокий образ правителя, який є не лише грізним завойовником, а й глибоко самотньою людиною, поетом, мислителем, що розривається між державним обов’язком та особистими почуттями. Його стосунки з Роксоланою — це союз двох інтелектуально рівних, але самотніх людей, де він знаходить не лише кохану жінку, а й єдиного справжнього співрозмовника та радника.

Ібрагім-паша: Грек за походженням, раб, що став великим візиром та найближчим другом Сулеймана. Він уособлює придворні інтриги, амбітність та підступність. Його дружба з султаном поступово перетворюється на суперництво, де головною перешкодою стає Роксолана. Їхнє протистояння є однією з ключових рушійних сил сюжету.

Валіде Хафса: Мати султана, владна управителька гарему та впливова політична фігура. Вона є уособленням консервативних традицій Османської імперії. Спочатку вона сприяє Роксолані, але згодом, усвідомивши її надзвичайний вплив та загрозу для усталеного порядку, стає її прихованим ворогом.

Махідевран: Перша дружина Сулеймана, мати спадкоємця Мустафи. Вродлива, але гордовита й інтелектуально обмежена, вона є прямою суперницею Роксолани в гаремі. Її боротьба з Хуррем — це боротьба минулого з майбутнім, традицій з новаторством.

Вознесіння Роксолани: Центральна сюжетна лінія, що простежує шлях Настасі Лісовської від полону до вершин влади. Ця лінія охоплює її адаптацію в гаремі, завоювання любові Сулеймана, народження дітей, боротьбу з ворогами (Махідевран, Ібрагімом, Валіде), отримання свободи та офіційний шлюб із султаном, що було безпрецедентним явищем для імперії.

Дружба та ворожнеча Сулеймана й Ібрагіма: Історія глибокої дружби, що єднала султана та його великого візира з юності. З часом, через зростання амбіцій Ібрагіма та під впливом інтриг Роксолани, їхні стосунки псуються, що призводить до трагічного фіналу — страти Ібрагіма за наказом Сулеймана.

Політичне та воєнне життя Османської імперії: Ця лінія розкриває історичне тло подій. Вона включає описи військових походів Сулеймана (на Белград, Родос, Угорщину, Персію), внутрішніх заколотів (зокрема, яничарських), дипломатичних інтриг та управління величезною імперією. Роксолана поступово стає активною учасницею цих процесів.

Твір побудований за лінійним принципом, що відтворює ключові етапи життя головної героїні, і складається з двох книг: “Вознесіння” та “Страсті”. Роман поділений на глави з поетичними назвами (“Море”, “Ібрагім”, “Лань”), що дозволяє зосередити увагу на певних аспектах сюжету та психології героїв. Композиційна структура включає класичні елементи:

Експозиція: Юність Насті Лісовської в Рогатині, її родина, мрії та оточення. Опис загрози татарських набігів.

Зав’язка: Татарський набіг, полон Насті та її продаж до султанського гарему в Стамбулі.

Розвиток дії: Адаптація в гаремі, боротьба за виживання, здобуття освіти, завоювання прихильності Сулеймана та поступове сходження до вершин влади. Паралельно описуються походи Сулеймана, державні справи та інтриги.

Кульмінація: Офіційний шлюб Роксолани з Сулейманом (близько 1530 року), що є кричущим порушенням османських традицій і закріплює її статус найвпливовішої жінки імперії. Іншим кульмінаційним моментом є страта її головних суперників — Ібрагіма, а згодом і Мустафи.

Розв’язка: Філософські роздуми героїні на схилі літ, підсумок її життєвого шляху, трагічна доля її синів та роздуми про власну долю і долю далекої батьківщини. Смерть Роксолани.

Епілог: Авторське післяслово “Втішання історією”, де письменник рефлексує над історичною правдою та художнім вимислом.

Особистість і влада: Дослідження руйнівного впливу влади на людську душу та ціни, яку доводиться платити за її здобуття та утримання.

Воля та поневолення: Центральний конфлікт роману — боротьба за збереження внутрішньої свободи в умовах тотального фізичного рабства.

Кохання і ненависть: Складні стосунки Роксолани та Сулеймана, що є сплавом пристрасті, інтелектуального партнерства та невпинної боротьби двох сильних особистостей.

Жінка в патріархальному світі: Проблема самореалізації жінки в жорстокому світі, де вона змушена виходити за межі визначених суспільством ролей.

Батьківщина і чужина: Глибока ностальгія за рідним краєм, що не полишає героїню навіть на вершині могутності, та її спроби впливати на долю України.

Мораль і бездуховність: Жорстокий світ палацових інтриг, де виживання вимагає компромісів із совістю та готовності до безжальних вчинків.

Глибокий психологізм: Автор розкриває внутрішній світ героїв через їхні вчинки, діалоги та розлогі внутрішні монологи, передаючи найтонші порухи душі, сумніви та страхи. Це гуманізує історію, показуючи навіть тиранів як вразливих людей.

Історична достовірність: Роман насичений деталями побуту, звичаїв та політичного устрою Османської імперії, що створює ефект занурення в епоху. Автор спирався на праці Агатангела Кримського та інші наукові джерела.

Філософські відступи: Текст містить численні авторські роздуми про долю, владу, час та історію, що надає твору інтелектуальної глибини.

Фольклорні елементи: У мову твору, особливо в думки та спогади Роксолани, органічно вплетені українські народні пісні, легенди, прислів’я, що підкреслює її нерозривний зв’язок з батьківщиною.

Символізм: Використання образів-символів (море як доля, камінь, пожежа) для розкриття філософського підтексту.

Алегоричність: Османська імперія з її жорстокістю та централізованою владою є алегорією будь-якої імперії-поневолювача, зокрема Радянського Союзу, що дозволило автору говорити про сучасність мовою історичних паралелей.

Роман Павла Загребельного “Роксолана” є не просто історичною біографією, а й глибокою політичною алегорією, створеною в епоху “застою”. Автор, учасник Другої світової війни, досліджує феномен виживання особистості в умовах тоталітарної системи, проводячи паралелі між османським двором та радянським Кремлем. Твір став ідеологічним проривом, оскільки в центрі його стоїть не колектив, а особистість та її психологія, що було нетипово для радянської літератури. Автор свідомо “делакує” образ Роксолани, очищуючи його від звинувачень у жорстокості, і творить потужний національний міф про незламність українського духу. Історично, ім’я “Роксолана” є екзонімом, що означає “русинка”, а її справжнє ім’я достеменно невідоме; ім’я Анастасія Лісовська — це літературний домисел XIX століття.

Розділ 1: Контекстуальні виміри роману «Роксолана»

Для повного розуміння масштабу та глибини роману Павла Загребельного «Роксолана» необхідно розглянути твір у трьох взаємопов’язаних площинах: біографічній, що розкриває особистий досвід автора; літературно-історичній, що окреслює умови, в яких створювався роман; та історичній, що надає фактологічну основу для художнього полотна. Саме перетин цих трьох контекстів дозволяє розшифрувати багатошарову алегоричну природу твору.

1.1. Павло Загребельний: Творчий метод як ключ до роману

Павло Архипович Загребельний (1924–2009) належить до покоління, чия юність була обпалена Другою світовою війною. У 1941 році, не маючи повних сімнадцяти років, він, вчорашній випускник, пішов добровольцем до армії. Цей ранній та травматичний досвід зіткнення особистості з безжальною машиною історії, випробування на межі життя та смерті, сформував центральну вісь його творчості — дослідження феномену виживання, стійкості людського духу та здатності індивіда протистояти тиску обставин.  

Творча манера Загребельного вирізняється унікальним поєднанням скрупульозної дослідницької роботи та сміливого художнього експерименту. Його характеризували як «дослідника, енциклопедиста, вигадника у кращому розумінні цього слова». Його історична проза, що розпочалася з роману «Диво» (1968), ніколи не була самоцільною реконструкцією минулого. Автор ставив за мету «наблизити історію до сучасної людини», змусити читача аналізувати сучасний світ, «робити проекцію на сьогодення».  

При роботі над «Роксоланою» Загребельний спирався на солідну джерельну базу. Він називав серед своїх натхненників праці видатного сходознавця Агатангела Кримського, зокрема його «Історію Туреччини», та твори академіка В. О. Гордлевського. Проте наукові джерела були для нього лише відправною точкою. Щоб відчути атмосферу епохи, письменник особисто відвідав Туреччину, місця, пов’язані з життям Гюррем Султан, а також її батьківщину — місто Рогатин на Івано-Франківщині. Такий підхід свідчить про прагнення до фактологічної основи, яка, однак, підпорядковувалася головному завданню — створенню глибокого художнього осмислення, а не сухої історичної хроніки.  

1.2. Літературна ситуація 1980-х: «Роксолана» як ідеологічний прорив

Роман був написаний у 1980 році , у період, що увійшов в історію як епоха «застою». Це був час посилення ідеологічного тиску, тотального контролю та цензури в Українській РСР. За цих умов пряме висловлювання критичних думок щодо сучасності було неможливим і небезпечним. Українська література того періоду активно послуговувалася інакомовленням, «езоповою мовою», вдаючись до метафор, алегорій та історичних паралелей, щоб уникнути політичних переслідувань і донести до читача приховані ідеї.  

Поява «Роксолани» стала справжнім проривом. Твір Загребельного «оновив сприйняття української літератури, осучаснив її і зламав стереотип “хрестоматійності”». На тлі офіційної радянської літератури, що вимагала фокусуватися на класовій боротьбі та звеличенні колективізму, роман Загребельного був зухвало нерадянським. У його центрі стояла не маса, а особистість — її психологія, її доля, її боротьба за власну ідентичність. Як зазначав турецький перекладач роману, центральна роль у творі присвячена не класам чи суспільству, як того вимагали комуністичні догми, а саме особистості. 

Існує цікавий цензурний парадокс, пов’язаний із виходом роману. Сам автор, відповідаючи на питання про те, як твір пройшов радянську цензуру, іронічно зауважив, що роман «просто був завеликий, і цензори не подужали його прочитати». Ця відповідь розкриває свідому стратегію автора: масштабність історичного полотна та віддаленість описуваних подій слугували своєрідним маскуванням для гострих та актуальних алюзій на радянську дійсність. 

1.3. Історична тканина XVI століття: Факти та міфи

Дія роману розгортається на тлі однієї з найяскравіших епох світової історії — правління султана Сулеймана I Пишного (1520–1566). Це був період найвищого розквіту та могутності Османської імперії, яка досягла вершини своєї військової, політичної та економічної потуги. Її володіння простягалися на три континенти, а армії вели безперервні завойовницькі війни, проникаючи до Центральної Європи. Проте за блискучим фасадом величі ховалася надзвичайно жорстока реальність: кривава боротьба за владу, палацові інтриги та безжальність до ворогів.  

Центральною фігурою цієї епохи, поряд із самим султаном, стала його дружина, відома в Європі як Роксолана, а в Османській імперії як Гюррем Султан. Історичні факти про неї, очищені від пізніших міфів, є такими:

• Походження: Вона була русинкою (українкою), донькою православного священника з міста Рогатин. Ім’я «Роксолана» не є власним, а є екзонімом, яким у Європі позначали її походження з «Роксоланії» — тогочасної назви українських земель у складі Речі Посполитої. У гаремі їй дали ім’я Гюррем, що з перської означає «весела», «радісна». Імена Анастасія чи Олександра Лісовська є пізнішими літературними домислами XIX століття і не фіксуються в джерелах XVI століття.  
• Зовнішність та вплив: Всупереч поширеному міфу про її неймовірну красу, сучасники були більш стриманими в оцінках. Венеційські посли описували її як «милу», але не видатну красуню. Її феноменальний вплив на Сулеймана пояснюється не стільки зовнішніми даними, скільки гострим розумом, освіченістю та винятковими особистими якостями. Вона знала кілька мов, розбиралася в поезії та політиці, що робило її унікальним співрозмовником для султана.  
• Шлях до влади: Потрапивши до гарему, ймовірно, ще в дитячому віці , вона пройшла безпрецедентний шлях від безправної рабині до офіційної дружини султана (весілля відбулося близько 1530 року), що було кричущим порушенням османських традицій. Після смерті матері султана у 1534 році вона стала фактичною управителькою гарему, мала величезний вплив на державні справи, вела дипломатичне листування і, врешті-решт, домоглася того, що спадкоємцем престолу став її син Селім, а не старший син Сулеймана від іншої жінки, Мустафа, якого було страчено за наказом батька.  

Аналіз цих трьох контекстів — особистого досвіду автора, політичних реалій епохи «застою» та специфіки історичного матеріалу — неминуче приводить до висновку про глибоку алегоричність роману. Зв’язок між цими елементами є не випадковим, а системним. Досвід війни та виживання в екстремальних умовах дав Загребельному унікальне розуміння психології особистості, що протистоїть тотальній системі. Літературна атмосфера 1980-х років вимагала від митця говорити про сучасність мовою історичних алюзій. Історія Роксолани надала для цього ідеальний сюжет: історія представниці поневоленого народу, яка, потрапивши до центру імперії-поневолювача, не гине і не асимілюється безслідно, а завдяки своєму інтелекту та волі досягає вершин влади і починає впливати на саму імперію зсередини. Таким чином, роман «Роксолана» перестає бути просто біографією. Він перетворюється на складну, багатошарову метафору. Османська імперія з її жорстокістю, централізованою владою та палацовими інтригами стає легко впізнаваною алегорією Радянського Союзу, що підтверджував і сам автор, проводячи аналогію між двором Сулеймана та Кремлем. Отже, твір є не стільки критикою імперії як такої, скільки художнім дослідженням стратегій виживання та боротьби для колонізованої нації. Загребельний пропонує модель опору не через відкриту конфронтацію, а через інтелектуальну перевагу, опанування інструментів самої імперії та використання їх для досягнення власних цілей. Роксолана, яка вивчає мови, закони та звичаї ворожого світу, щоб керувати ним , стає символом України, що має зберегти свою ідентичність і вибороти майбутнє, діючи в рамках нав’язаної їй системи.  

Розділ 2: Поетика та структура роману (Аналітичний паспорт)

Внутрішня організація роману «Роксолана» є настільки ж складною та багатогранною, як і його зовнішні контексти. Автор поєднує риси класичного історичного епосу з глибоким психологізмом, створюючи унікальну жанрову та стилістичну структуру.

2.1. Жанрова природа та композиція

За своєю жанровою природою «Роксолана» — це історико-психологічний роман. На відміну від традиційних історичних романів, де в центрі уваги перебувають масштабні події, битви та політичні інтриги, Загребельний зміщує фокус на внутрішній світ героїв. Його першочергово цікавить не стільки те,  

що відбувалося, скільки те, як це переживали та осмислювали його персонажі. Автор розкриває перед читачем «людську психологію, потаємні порухи душі», заглиблюючись у гострі душевні конфлікти, суперечності та психологічні проблеми.  

Композиційно твір побудований за класичним лінійним принципом, що відтворює ключові етапи життя головної героїні :  

• Експозиція: Розповідь про юність Насті Лісовської в Рогатині, її мрії та зірване весілля.
• Зав’язка: Трагічний момент татарського набігу, полон та продаж до султанського гарему в Стамбулі.
• Розвиток дії: Найбільша за обсягом частина, що охоплює період адаптації в гаремі, боротьбу за виживання, здобуття освіти, завоювання прихильності Сулеймана та поступове сходження до вершин влади.
• Кульмінація: Момент, коли Роксолана стає офіційною дружиною Сулеймана та улюбленою жінкою (хасекі), народжує йому спадкоємців і досягає статусу найвпливовішої жінки імперії.
• Розв’язка: Філософські роздуми героїні на схилі літ, підсумок її життєвого шляху, її діяльності та роздуми про власну долю і долю далекої батьківщини.

Особливу роль у структурі роману відіграє хронотоп (часопростір). Автор майстерно використовує різноманітні моделі хронотопів, які слугують не просто тлом для подій, а й засобом створення рельєфних психологічних образів. Визначальними для характеристики Роксолани є хронотопи 

боротьби, випробування, переходу (зміни соціального статусу від рабині до султани), самотворення (інтелектуального та духовного зростання), помсти та вознесіння. Ця складна система часопросторових відносин дозволяє з максимальною глибиною показати динаміку внутрішньої еволюції героїні.  

2.2. Проблемно-тематичне ядро

Тематичний спектр роману є надзвичайно широким. На поверхневому рівні центральними темами є зображення історичних подій XVI століття та відтворення дивовижної долі українки, яка змогла піднятися з рабства до вершин влади в Османській імперії. Однак за цим історичним фасадом ховається глибоке філософське осмислення вічних проблем людського буття.  

Ключові проблеми, що порушує автор :  

• Особистість і влада: Дослідження природи влади, її руйнівного впливу на людську душу та ціни, яку доводиться платити за її здобуття та утримання.
• Воля та поневолення: Центральний конфлікт роману розгортається не стільки на полях битв, скільки в душі героїні — це боротьба за збереження внутрішньої свободи в умовах тотальної фізичної неволі.
• Кохання і ненависть: Складні, амбівалентні стосунки Роксолани та Сулеймана, що є сплавом пристрасті, інтелектуального партнерства, політичного розрахунку та невпинної боротьби двох сильних особистостей.  
• Жінка в патріархальному світі: Загребельний активно освоює такі аспекти, як «жінка і держава», «жінка і влада», «жінка і релігія», показуючи спробу жінки вийти за межі визначеної їй суспільством ролі.
• Батьківщина і чужина: Глибока ностальгія за рідним краєм, що не полишає героїню навіть на вершині могутності, та її спроби впливати на долю України, захищаючи її від османської агресії.  
• Підступність і зрада, мораль і бездуховність: Жорстокий світ палацових інтриг, де виживання вимагає компромісів із совістю та готовності до безжальних вчинків.

2.3. Ідейне навантаження та авторська концепція

Головна ідея роману полягає в утвердженні думки, що незламна сила духу, гострий розум, цілеспрямованість та любов до батьківщини здатні піднести людину над безоднею безправ’я та зневаги. Твір Загребельного — це гімн незламності людської особистості, яка всупереч усьому бореться за право «уціліти, зберегти і вберегти себе».  

Авторська позиція чітко простежується у способі зображення історії. Загребельний показує, що історію творять не абстрактні закони чи безликі маси, а сильні особистості, здатні своєю волею та інтелектом змінювати хід подій. Він свідомо розвінчує міф про пасивну, другорядну роль жінки в історії, наділяючи свою героїню суб’єктністю та роблячи її активним творцем власної долі та долі цілої імперії.  

2.4. Мовно-стилістичні домінанти

Стиль роману визначається як психологічно-реалістична проза з виразними рисами інтелектуалізму та філософських узагальнень. Мова твору багата, насичена метафорами, історизмами та архаїзмами, що створюють відчуття епохи, проте вона залишається живою та динамічною.  

Характерною рисою стилю Загребельного є синтез різних мовних пластів. Високий, книжний стиль, що використовується у філософських монологах героїв та авторських відступах, органічно поєднується з фольклорними елементами. Для характеристики Роксолани, особливо на початкових етапах її життя, автор запозичує з народної творчості постійні епітети, порівняння, зменшувально-пестливі форми, що підкреслює її зв’язок із рідною землею.  

Ключовим інструментом для автора є психологізм. Внутрішній світ героїв розкривається не через прямі авторські характеристики, яких Загребельний свідомо уникає, а через їхні вчинки, діалоги та, найголовніше, через розлогі внутрішні монологи, що передають найтонші порухи душі, сумніви, страхи та сподівання. Це створює враження повної суверенності персонажів та їхньої життєвої правдивості.  

Цей глибокий психологізм є не просто художнім прийомом, а свідомим ідеологічним актом. У той час, як офіційна радянська історична наука та література зображували історію як безособовий процес боротьби класів та формацій, Загребельний здійснює її гуманізацію. Він повертає в історію людину з її «гострими душевними конфліктами» та «психологічними проблемами». Цей підхід руйнує сакральний, недоторканний статус історії, роблячи її близькою та зрозумілою сучасному читачеві. Навіть всемогутній султан Сулейман показаний не як функція чи символ влади, а як глибоко самотня людина, що шукає споріднену душу. Такий акт психологізації мав і прихований політичний вимір. Зображення тирана як вразливої, самотньої особистості деконструювало міф про надлюдську, божественну природу влади. Це була завуальована критика радянської системи, де вожді, від Сталіна до Брежнєва, були дегуманізовані та перетворені на недосяжних ідолів. Показуючи, що володар імперії — це просто людина, Загребельний натякав, що і вся імперська система, яка тримається на волі цієї людини, є такою ж вразливою та смертною. Це підривало самі основи тоталітарного міфу зсередини.  

Розділ 3: Система образів як втілення авторського задуму

Система образів у романі «Роксолана» є ієрархічною та чітко структурованою. У центрі знаходяться дві титанічні постаті — Роксолана та Сулейман, навколо яких обертаються інші персонажі, що створюють необхідне історичне та психологічне тло.

3.1. Образ Роксолани: Діалектика рабині та володарки

Образ Роксолани є центральним і найскладнішим у творі. Загребельний майстерно показує її поступову та драматичну трансформацію. На початку роману це перелякана дівчина-бранка, сповнена «прірви розпачу, страху, невимовної туги за батьківщиною». Проте в жорстоких умовах гарему її душа поступово «міцніє і загартовується», вона «набирається сил і віри в себе, вростаючи в чужий світ», щоб стати рівною наймогутнішому правителю світу. Її життя — це перманентна боротьба за виживання та помста за зруйновану юність.  

На відміну від багатьох попередніх літературних інтерпретацій, де головною зброєю Роксолани була краса, у Загребельного на перший план виходить її інтелект. Її прагнення до знань, помітне ще з дитинства, стає ключовим інструментом у боротьбі за владу. Вона вивчає мови, Коран, поезію, історію, закони імперії не для розваги, а для того, щоб зрозуміти механізми функціонування ворожого світу і навчитися ними керувати. Вона є втіленням ренесансної особистості, що цінує знання та силу розуму, яка волею долі опинилася в умовах середньовічної східної деспотії.  

Образ Роксолани побудований на глибокій внутрішній суперечності. Вона одночасно є «повелителькою і рабинею». Досягнувши неймовірної влади, вона все одно залишається заручницею системи, яку змушена обслуговувати, і власного становища. Її життя виснажене «змаганням за своє життя, за свою індивідуальність» і пронизане «нестерпною самотністю» на вершині влади. Вона мудра, досвідчена, тверда, а коли треба — ласкава; вона ніколи не вимагає, а тільки просить; не лютує, а скаржиться; не втручається, а співчуває і допомагає — такою є її вироблена роками стратегія виживання та впливу.  

У романі Загребельного Роксолана виходить за межі суто історичної постаті. Вона набуває потужного символічного навантаження. З одного боку, автор втілює в її образі найкращі риси українського національного характеру: розум, волю, стійкість, любов до рідної землі. З іншого боку, її доля стає алегорією долі самої України, що змушена виживати й боротися за себе, перебуваючи всередині чужої, ворожої імперії.  

3.2. Сулейман Пишний: Велич і трагедія самотності

Образ султана Сулеймана є другим полюсом роману. Він одночасно є антиподом і духовним двійником Роксолани. Сам Загребельний писав, що у творі є два полюси: Роксолана, що йде за розумом, і Сулейман, що йде за силою. Проте їх об’єднує спільна риса, що робить їх рівними, — інтелект та безмежна самотність, яку відчувають люди на вершині влади. Їхні стосунки — це взаємне притягання двох розумних, але нескінченно самотніх людей.  

Загребельний створює складний та трагічний образ правителя. Сулейман — не плаский образ тирана-завойовника. Це людина, що розривається між державним обов’язком, який вимагає жорстокості, кривавими законами престолонаслідування, що змушують його вбивати власних синів, та глибокими особистими почуттями до Роксолани. Його зовнішня велич і могутність нерозривно пов’язані з глибокою внутрішньою трагедією.

Володар світу, повелитель мільйонів, Сулейман виявляється залежним від своєї дружини-рабині. Саме в ній він знаходить єдину людину, з якою може говорити на рівних, яка розуміє його і не боїться його. Вона стає для нього не просто коханою жінкою, а й найближчим радником, інтелектуальним партнером, без якого його життя та влада втрачають повноту та сенс.

3.3. Другорядні персонажі

Персонажі другого плану в романі виконують важливі функції. Вони створюють широке історичне тло, на якому розгортається драма головних героїв, та уособлюють різні аспекти імперської системи. Великий візир Ібрагім-паша, валіде-султан (мати султана), головний євнух, іноземні посли, яничарські аги — кожен із них є носієм певних ідей та соціальних ролей: придворних інтриг, консервативного фанатизму, хитрої дипломатії, військової сили.

Взаємодія Роксолани та Сулеймана з цими персонажами дозволяє автору глибше розкрити характери головних героїв, показати їх у дії, продемонструвати їхню здатність маніпулювати оточенням та долати перешкоди. Водночас критики зазначають, що притаманна прозі Загребельного масштабність іноді призводить до певної художньої нерівності. Серед сотень дійових осіб є і менш виразні, одномірні, функціональні персонажі, що, однак, не применшує загальної епічної потужності твору.  

Розділ 4: Критичне осмислення та місце твору в літературі (Критична стаття)

Роман «Роксолана» Павла Загребельного є знаковим явищем не лише в творчості самого письменника, а й в усьому корпусі української літератури ХХ століття. Його критичне осмислення вимагає аналізу співвідношення історичної та художньої правди, а також визначення ролі образу Роксолани як національного культурного символу.

4.1. Художня правда проти історичної достовірності

Загребельний, як і будь-який автор історичного роману, стояв перед дилемою вибору між скрупульозним дотриманням історичних фактів та свободою художнього вимислу. Він свідомо обирає другий шлях. Для нього важливішою за фактологічну точність є «художня ймовірність», яка, на його думку, дає більше для пізнання історичної істини, ніж науковий аналіз. Автор не реконструює минуле, а моделює його, використовуючи історичний матеріал для дослідження вічних філософських та психологічних проблем, актуальних для його сучасності. 

Унаслідок такого підходу образ Роксолани в романі зазнає суттєвої трансформації порівняно з історичними даними та її зображеннями в західноєвропейській літературі. Загребельний свідомо «делакує» свою героїню, очищує її образ від звинувачень у надмірній жорстокості та підступності, які часто зустрічаються в європейських джерелах, і створює позитивний образ національної героїні.  

Цікаво порівняти трактування Загребельного з повістю Осипа Назарука «Роксоляна» (1930). Якщо Назарук створює образ сильної жінки, орієнтуючись на фабулу казки про Попелюшку, де героїня підкорює султана своїм «нерабським характером» та державницьким мисленням, то Загребельний моделює образ «фатальної жінки», інтелектуалки ренесансного типу, чия доля — це трагічна, виснажлива боротьба за власну особистість у ворожому світі.  

4.2. Образ Роксолани як український культурний метатип

Образ Роксолани є традиційним для світової культури. Починаючи з XVI століття, він надихав митців у Франції, Італії, Німеччині, ставши частиною світового сюжетно-образного фонду. Проте саме в українській культурі цей образ набув особливого значення.  

Роксолана стала тим, що дослідники називають «метатипом пам’яті культури». Вона перетворилася на потужний національний символ — втілення розуму, стійкості, нездоланності українського духу, а також краси та мудрості української жінки. Роман Павла Загребельного відіграв ключову роль у кодифікації цього образу як національного міфу. Він найяскравіше відобразив феномен «роксоланізму» — унікальної моделі поведінки, що дозволяє не просто виживати, а й перемагати в умовах чужого, ворожого середовища, проектуючи цю модель на сучасний для автора стан України.  

Цей процес свідомого конструювання національного міфу є надзвичайно важливим. Історичних відомостей про реальну Гюррем Султан небагато, вони фрагментарні та часто суперечливі, що створює певну «порожнечу» в історичному наративі. Загребельний не намагається скрупульозно відновити втрачені факти. Він свідомо заповнює цю порожнечу художнім вимислом, який відповідає його ідейному задуму — створити образ, що втілює ідеалізовані риси національного характеру. Це не просто літературний прийом, а акт міфотворення. Усвідомлюючи, що для нації, позбавленої власної державності та повноцінної історичної науки, саме література бере на себе функцію формування пантеону героїв та історичної пам’яті, Загребельний створює такий міф. В умовах Радянського Союзу з його офіційною ідеологією «злиття націй» та нівелюванням національних історій такий акт міфотворення був формою утвердження культурного суверенітету. Своїм романом Загребельний доводив, що українська історія має постатей світового масштабу , що українська жінка може стояти в центрі глобальних політичних процесів. Створення потужного, позитивного національного міфу про Роксолану стало формою культурного опору русифікації та імперській політиці забуття. Це була заявка на власне, суверенне місце України у світовій історії, зроблена мовою високої літератури.  

4.3. Висновки: Невмируща актуальність роману

«Роксолана» Павла Загребельного — це твір, що виходить далеко за межі жанру історичного роману. Це багатовимірне полотно, що є одночасно глибоким психологічним дослідженням, філософським роздумом про природу влади та свободи, і складною, завуальованою політичною алегорією.

Роман став епохальним явищем в українській літературі другої половини ХХ століття. Він повернув українцям «відчуття причетності до творення історії» , запропонував дієву модель національної стійкості та інтелектуального опору в умовах імперського тиску. Загребельний створив один із найпотужніших жіночих образів в українській літературі, який міцно увійшов до національного канону та став частиною сучасної української ідентичності.  

Невмируща актуальність роману полягає в тому, що центральна тема — боротьба особистості та нації проти імперського гніту, за право на існування та самовизначення — залишається ключовою для української історії і в ХХІ столітті. Твір Загребельного і сьогодні читається як глибоке пророцтво про незламність українського духу та його здатність перемагати навіть у найскладніших обставинах.