📘Різдво

Бог: новонароджений, що з’являється на світ не в яслах, а на санях, що є характерним елементом місцевого зимового побуту. Його народження є центральною подією, навколо якої розгортається вся поетична картина.

Марія: Богоматір, у долонях якої принесений лемками місяць перетворюється на «золотий горіх». Вона є втіленням тихої материнської любові та прийняття дива.

Лемки: місцеві мешканці у традиційних капелюхах-крисанях, які приходять вклонитися новонародженому. Вони замінюють біблійних волхвів і замість традиційних дарів приносять місяць, що символізує єднання язичницького та християнського світоглядів.

Твір є ліричною мініатюрою, тому в ньому відсутні розгорнуті сюжетні лінії. Уся поезія — це єдина картина-образ, що фіксує момент народного, «оземленого» дива. Головна сюжетна канва полягає в зображенні народження Бога в лемківському містечку, приходу до нього місцевих мешканців з подарунком та реакції Марії на це дійство.

Вірш складається з двох чотиривіршів (катренів). Перший катрен змальовує подію та її учасників: народження Бога на санях у Дуклі та прихід лемків із місяцем. Другий катрен створює атмосферу зимової ночі та фокусується на образі Марії, яка тримає в долонях подарований місяць, що перетворюється на «золотий горіх». Композиція є концентричною: вона зосереджується на одній центральній події, розкриваючи її через зовнішні обставини та внутрішні переживання.

Поєднання християнства та язичництва: вірш є яскравим прикладом синкретизму, де біблійний сюжет тісно переплітається з дохристиянськими, язичницькими віруваннями (поклоніння місяцю). Автор гармонійно поєднує дві релігійні системи, рідні українцям.

Національна ідентичність у релігійному контексті: Антонич «українізує» універсальну християнську легенду, переносячи її на рідну землю. Це є утвердженням ідеї, що священне може проявлятися в національних, локальних формах, збагачуючи світову культуру.

Олюднення та «приземлення» сакрального: поет зображує народження Бога як просту, майже побутову подію (на санях, у сніговій завії), роблячи її близькою та зрозумілою для простої людини. Це уславлення життя в його земних, конкретних проявах.

Епітети: місяць круглий, снігова завія, золотий горіх.

Метафора: ключовим художнім засобом є розгорнута метафора, де біблійний сюжет переноситься в українські реалії. Центральний метафоричний образ — «місяць — золотий горіх», що поєднує космічне й земне, язичницьке й християнське, божественне й дитяче.

Символи: сани (символ зими, українського села); крисані (символ лемків); місяць (дохристиянський символ, подарунок замість вифлеємської зорі); золотий горіх (символ зародження нового життя, сонця, багатства).

Алітерація: використання звука [с] у другому катрені («Ніч у сніговій завії / крутиться довкола стріх») створює звуковий образ хуртовини, що підсилює атмосферу зимової ночі.

Богдан-Ігор Антонич, сам лемко за походженням, у своїй творчості часто звертався до фольклору та міфології рідного краю. Вірш «Різдво» є одним із найяскравіших зразків його «міфологізму» — уміння створювати власні поетичні міфи на основі синтезу різних культурних традицій. Поезія входить до збірки «Три перстені» (1934), яка стала знаковим явищем в українському модернізмі. У цьому творі поет не протиставляє язичництво християнству, а показує їхню органічну єдність у світогляді українців. Саме ця здатність поєднувати, здавалося б, несумісні речі — архаїку й авангард, фольклор і модернізм — робить творчість Антонича унікальною.

Частина I. Розширений Аналітичний Паспорт Твору

Генеза, Контекст та Авторство

Поезія «Різдво» належить перу Богдана-Ігоря Антонича (1909–1937), однієї з найоригінальніших постатей українського літературного модернізму першої половини XX століття. Творчість поета нерозривно пов’язана з його малою батьківщиною — Лемківщиною, етнографічним регіоном, що став для нього невичерпним джерелом образів, мотивів та унікального світовідчуття. Антонич народився у селі Новиця (нині територія Польщі) в родині греко-католицького священика Василя Антонича та Ольги Волошинович. Цікавим біографічним фактом є те, що до народження сина прізвище родини було Кіт; батько вирішив змінити його, вважаючи більш милозвучним. Це дитинство в родині священика заклало в ньому основи глибокої, хоч і неортодоксальної, релігійності. Важливим біографічним фактом, що проливає світло на його творчий метод, є освітній шлях: навчаючись у польській гімназії та згодом на філологічному факультеті Львівського університету, Антонич, для якого рідною була лемківська говірка, самотужки опанував українську літературну мову, прагнучи, щоб його творчість була доступною для всіх українців.

Вірш «Різдво» був написаний у 1934 році та увійшов до збірки «Три перстені», виданої того ж року. Ця збірка знаменує собою зрілий етап у творчості поета, де остаточно кристалізується його унікальний стиль, позначений міфологізмом, пантеїстичним світосприйняттям та філософським осмисленням єдності людини і природи. Літературним контекстом для написання твору слугувала динамічна атмосфера Львова 1930-х років, де Антонич був активним учасником літературного життя, зокрема гуртка студентів-україністів, редагував журнал «Дажбог» та друкувався у провідних західноукраїнських часописах. Свідомий вибір української літературної мови для творчості був не просто лінгвістичним рішенням, а й культурним актом. Аналогічно, свідоме обрання лемківського простору як сцени для універсальної євангельської події у вірші «Різдво» є не лише мистецьким прийомом, а й потужним твердженням про самодостатність та духовну цінність локальної ідентичності в межах загальнолюдського культурного наративу. Поет бере конкретне, локальне (містечко Дукля, лемки в крисанях) і за допомогою літературної мови вписує його в універсальний контекст, роблячи свою малу батьківщину центром світотворення.

Жанрово-Стильова Характеристика

За жанровою класифікацією «Різдво» є ліричним віршем, що належить до філософської лірики. Його стильова природа є яскравим взірцем українського модернізму, в якому синтезовано риси кількох мистецьких течій. Насамперед, у творі виразно простежується вплив символізму, що виявляється у багатозначності ключових образів: місяць та золотий горіх є не просто предметами, а складними символами, що відсилають до архаїчних уявлень про космос, життя та божественне начало.

Другою важливою складовою є міфологізм — спосіб поетичної реалізації міфу в літературному творі. Антонич не просто переказує біблійний сюжет, а творить на його основі власний, оригінальний міф. Він переносить сакральну подію в інший час і простір, замінює канонічних персонажів (волхвів на лемків), трансформує атрибути (ясла на сани), створюючи нову, синкретичну міфологічну реальність.

Третім стильовим елементом є авангардизм, який проявляється у несподіваному, на перший погляд, навіть шоковому поєднанні образів та концепцій. Рядок «Народився бог на санях» руйнує усталений іконографічний образ Різдва, «одомашнюючи» та десакралізуючи його в традиційному розумінні. Однак цей авангардний прийом слугує не самоціллю, а інструментом для творення нового міфу. Таким чином, авангардна деконструкція канону миттєво компенсується міфологічною конструкцією нової, гармонійної та органічної картини світу, де народження Бога в лемківському містечку виглядає абсолютно природним. Ця унікальна художня стратегія дозволяє Антоничу у восьми рядках вмістити цілий космогонічний акт, одночасно руйнуючи старі уявлення та будуючи нові.

Композиція, Ритмомелодика та Версифікація

Композиція твору відзначається граничним лаконізмом: вірш складається з двох чотиривіршів (катренів), кожен з яких представляє завершену картину, що логічно продовжує попередню. Перший катрен змальовує подію — народження Бога та прихід лемків з даром. Другий катрен фокусується на результаті цієї події — диві, що відбувається в долонях Марії. Така двочастинна структура створює відчуття динаміки та завершеності.

Система віршування — силабо-тонічна. Віршовий розмір — чотиристопний хорей з пірихіями, що надає поезії легкості, динамічності та виразної наспівності. Вибір хорею є глибоко значущим, оскільки це один із найпоширеніших розмірів в українській народній пісенній творчості, зокрема в колядках. Таким чином, Антонич не лише тематично, а й формально, на рівні ритму, наближає свій модерністський твір до фольклорної традиції. Поезія за своєю мелодикою стає потенційною колядкою, що й підтвердилося її подальшим існуванням у музичній культурі як популярної різдвяної пісні. Форма тут не просто доповнює, а підсилює зміст, створюючи синкретичний твір, де авторська поезія та народна традиція стають нероздільними.

Римування у вірші перехресне (АБАБ): санях — крисанях, Дуклі — круглий; завії — Марії, стріх — горіх. Така схема римування створює відчуття гармонії, рівноваги та внутрішньої впорядкованості тексту. Музикальність поезії посилюється також завдяки використанню алітерацій (повторення приголосних [с], [р], [л]) та асонансів (повторення голосних [а], [у], [і]), що творять цілісну звукову партитуру тексту.

Тематично-Ідейний Комплекс та Провідний Мотив

Тема твору — зображення таїнства Різдва Христового, перенесеного в реалії українського лемківського краю. Поет не просто ілюструє біблійну історію, а інтерпретує її, наповнюючи новим, національно забарвленим змістом.

Ідея поезії багатогранна. По-перше, це переосмислення універсальної сакральної події через призму локального, національного колориту, що утверджує думку про те, що диво не має географічних чи етнічних кордонів і може відбутися будь-де, освячуючи кожну землю. По-друге, це уславлення самого акту народження нового життя як найбільшого таїнства буття. По-третє, це утвердження глибокого зв’язку людини, природи та божественного начала, їхньої нерозривної єдності.

Провідний мотив вірша — возвеличення таїнства різдвяного вечора, в якому гармонійно поєднуються християнські вірування та архаїчні, язичницькі уявлення про світ. Це мотив синкретичної віри, де офіційна доктрина збагачується глибинними народними віруваннями, створюючи унікальний і живий духовний досвід.

Система Образів та їх Символічне Навантаження

Образна система вірша є щільною та символічно насиченою, де кожен елемент виконує важливу смислову функцію.

Бог/Христос постає не як трансцендентна фігура, а як новонароджене дитя, чия поява освячує конкретний земний простір. Його пряма присутність у тексті мінімальна, натомість він символічно втілюється в образі «золотого горіха» — мікрокосму, що містить у собі потенціал усього всесвіту, символ нового життя, мудрості та прихованої божественної сутності.

Марія з’являється у другій строфі. Її образ позбавлений канонічної величності; вона — земна жінка, в долонях якої відбувається космічне диво. Вона є точкою перетину світів, посередницею, де небесний дар («місяць») перетворюється на земний плід («горіх»).

Лемки у крисанях — це колективний образ народу, який замінює біблійних волхвів чи пастухів. Вони є не пасивними свідками, а активними учасниками дива. «Крисані» — традиційні лемківські капелюхи — є яскравою етнографічною деталлю, що міцно «заземлює» подію, надаючи їй автентичності та національного колориту.

Сани — це побутова деталь, що замінює канонічні ясла, стаючи українським, зимовим аналогом місця народження Бога. Цей образ підкреслює простоту та бідність обставин, водночас органічно вписуючи подію у зимовий пейзаж та фольклорний цикл свят.

Місяць круглий — центральний астральний і водночас язичницький символ твору. Лемки приносять його як дар новонародженому. Цей образ є полісемантичним: він може трактуватися як символ хліба (кругла форма, життєдайна функція в аграрних культах), як символ батьківщини, і найголовніше — як прадавній язичницький символ божества, народження нового світу та циклічного оновлення.

Золотий горіх — це результат метаморфози місяця в долонях Марії. Це образ-символ, що концентрує в собі ідею твору. Горіх у фольклорі символізує багатство, мудрість, здоров’я, а його міцна шкаралупа — захист і силу роду. У вірші Антонича він стає символом новонародженого Христа, мікрокосмом, що містить у собі макрокосм, «світовим яйцем», з якого постає нове життя.

Центральною подією вірша є не стільки сам факт народження, скільки динамічний процес дарування та перетворення. Перша строфа описує акт дарування — людську дію, ініціативу («Прийшли лемки… і принесли місяць»). Друга строфа змальовує наслідок цього акту — божественне диво перетворення. Таким чином, структура поезії вибудовується на ідеї співтворчості: людський дар уможливлює божественну метаморфозу. Це підкреслює активну роль людини у сакральній історії, що є характерною рисою народної релігійності, відображеної, зокрема, у колядках, де господар дому часто уподібнюється до Бога.

Частина II. Критична Стаття: Міфопоетика Різдва в Лемківському Космосі Антонича

«Одомашнення» Сакрального: Трансформація Біблійного Сюжету

Ключовим художнім прийомом, що визначає унікальність поезії «Різдво», є свідоме перенесення універсальної євангельської події з канонічного Віфлеєму до «лемківського містечка Дуклі». Цей акт «одомашнення» сакрального слід розглядати не як спрощення чи наївну фольклоризацію біблійного сюжету, а як глибоко продуманий модерністський жест. Він стверджує іманентність дива, його присутність не в трансцендентних, потойбічних сферах, а в самому серці земного, повсякденного життя. Для Антонича святість не є прив’язаною до конкретної географічної точки на святій карті світу; вона розлита у всесвіті й може проявитися в будь-якому місці, особливо на рідній землі, освячуючи її своєю присутністю. Це робить віру та релігійне переживання глибоко інтимним, особистим досвідом, доступним кожній людині в її власному просторі.

Цей прийом можна охарактеризувати як своєрідну «поетичну теофанію» — явлення божественного у профанному, буденному світі. Проте, на відміну від класичних теофаній, де божество сходить з небес на землю, у Антонича воно немовби народжується із самої землі, з її побуту (сани), природи (снігова завія) та людей (лемки). Це не вторгнення трансцендентного у світ, а проростання сакрального зсередини самого світу. Такий підхід ідеально узгоджується із загальним пантеїстичним світоглядом поета, вираженим у його знаменитих формулах «я — рослина», «я — звір». Якщо ліричний герой Антонича відчуває себе невід’ємною частиною природи, то і Бог у його поетичному світі народжується як органічна частина цього природного, земного космосу. Народження на санях серед снігу є не надприродним актом, що порушує закони світу, а, навпаки, їхнім найвищим вираженням, де акт божественного творіння вписується у природний цикл життя.

Діалог Християнства та Язичництва: Синкретична Природа Образності

Однією з найвизначніших рис поезії «Різдво» є синкретизм — гармонійне, неконфліктне поєднання християнських та дохристиянських (язичницьких) мотивів та символів. Антонич не протиставляє ці дві світоглядні системи, а, як влучно зазначають дослідники, «вміло взаємодоповнює» їх, створюючи цілісну та органічну картину світу, що віддзеркалює народне світосприйняття. Християнські персонажі — новонароджений Бог та Марія — існують в одному образному просторі з архаїчними, космогонічними символами, найяскравішим з яких є місяць.

Цей синкретизм має глибоке етнографічне коріння. Лемки, будучи передусім землеробами, зберегли у своїй різдвяній обрядовості чимало реліктів прадавніх аграрних культів, пов’язаних із зимовим сонцестоянням та початком нового господарського року. Святвечір для них був початком нового циклу, сповненим ворожінь та ритуалів на врожай. Поклоніння астральним світилам, зокрема місяцю, було важливою складовою дохристиянських вірувань, що знайшло відображення і в фольклорі, зокрема в текстах архаїчних колядок, де місяць міг уявлятися божеством, якому приносили в жертву ритуальну випічку. Антонич, як носій цієї культурної пам’яті, не просто поєднує символи, а показує їхній глибинний, генетичний зв’язок.

Дар лемків — «місяць круглий» — не є чужорідним язичницьким елементом, механічно вставленим у християнський сюжет. В контексті еволюції релігійної свідомості, астральні культи були предтечею ідеї єдиного небесного божества. Приносячи місяць, лемки, по суті, приносять свій найдавніший символ божественного новому Богу. Це не діалог двох різних релігій, а показ спадкоємності духовного пошуку, де нове виростає зі старого, не заперечуючи, а вбираючи його в себе та надаючи йому нового сенсу. Дар місяця стає символічним актом визнання: прадавня віра предків знаходить своє завершення і вищу реалізацію в таїнстві Різдва.

Космогонічний Міф у Двох Строфах: Від «Круглого Місяця» до «Золотого Горіха»

Центральною подією вірша, його семантичним ядром є метаморфоза, що відбувається у другій строфі: «У долоні у Марії / місяць — золотий горіх». Цей лаконічний рядок можна інтерпретувати як мікромодель космогонічного акту — створення світу в мініатюрі. «Місяць круглий», принесений лемками, є образом макрокосму — великого, холодного, дещо абстрактного небесного тіла. Це первісна матерія, космічна енергія у своєму потенційному стані.

Долоні Марії стають тим сакральним простором, де відбувається диво творіння. В них макрокосм концентрується, ущільнюється і перетворюється на «золотий горіх» — мікрокосм. Горіх у міфології багатьох народів є аналогом «світового яйця» — зародка, що містить у собі всю повноту майбутнього життя, цілий всесвіт у згорнутому вигляді. Таким чином, Марія виступає в ролі Деміурга, в руках якої відбувається таїнство перетворення неорганічної космічної матерії на живий, органічний об’єкт, що символізує новонародженого Бога-Світ.

Це перетворення має ще один важливий вимір: перехід від пасивного споглядання до активного володіння. Місяць на небі — далекий і недосяжний. Місяць, принесений лемками, — це вже об’єкт, який можна взяти в руки, доторкнутися до нього. Горіх у долоні — це символ повного, інтимного володіння дивом. Антонич показує, що суть Різдва полягає не в спогляданні далекого, трансцендентного божества, а в можливості «взяти його в долоні», зробити частиною свого особистого, тілесного світу. Це акт максимального наближення Бога до людини, втілення ідеї Еммануїла — «з нами Бог». Весь рух поетичної думки у вірші спрямований від далекого (біблійна історія, небо) до максимально близького (рідне містечко, долоня, горіх).

Поезія як «Формула Екстази»: «Різдво» в Контексті Творчої Філософії Антонича

Завершуючи аналіз, варто розглянути поезію «Різдво» крізь призму власної естетичної концепції Антонича. Дослідники його творчості, зокрема Данило Ільницький, вказують на те, що поет метафорично називав свої вірші «формулами екстази» — своєрідним мовним «перекладом» первинної, сильної емоції, містичного переживання єдності зі світом. «Різдво» є ідеальною реалізацією цієї ідеї. Надзвичайний лаконізм, гранична щільність образів та проста, наспівна ритміка роблять цей твір не описом дива, а фіксацією самого моменту екстатичного переживання єдності земного і небесного, людського і божественного.

Вірш «Різдво» функціонує не як текст про міф, а як текст, що є міфом. Він побудований за законами міфічного часу, де подія відбувається не «колись давно у Віфлеємі», а «тут і зараз», кожного разу під час його прочитання чи співу. Його структура, що складається з двох катренів, нагадує магічну формулу або замовляння, призначене для відтворення сакральної події. Простота форми та глибина змісту роблять його ідеальним інструментом для входження у змінений стан свідомості — той самий «екстаз», про який говорить Антонич, — де межі між реальністю та дивом, профанним та сакральним тимчасово стираються.

Найкращим підтвердженням того, що цей вірш справді є дієвою «формулою», є його подальша доля. Покладений на музику, він став однією з найулюбленіших сучасних українських колядок. Це свідчить про його здатність викликати колективне емоційне переживання, що і є первинною метою будь-якої ритуальної пісні. Таким чином, поезія Антонича вийшла за межі літератури і стала живою частиною національної духовної культури, щороку відтворюючи диво Різдва в лемківському космосі, відкритому для кожного, хто долучається до цієї поетичної містерії.