📘Рекреації

Хомський (Хома, Орест): Поет, “рок-зірка” з Ленінграда. Постає в образі циніка, трикстера та інтелектуала-ловеласа. Його образ (“бродвейський стиль”, хвостик, темні окуляри) — це свідома гра. Виглядає цинічним, що має пригоду з дружиною сусіда по купе та з Мартою.

Мартофляк (Ростислав): “Надія української поезії”, 30-річний безробітний, схильний до алкоголю та нарцисизму. Втілює кризу традиційного образу “поета-пророка”, розриваючись між усвідомленням своєї місії та “матеріально-тілесним низом” (алкоголь, хтивість). Одружений з Мартою, має двох дітей. Користується великою популярністю у шанувальників.

Марта: Дружина Мартофляка. Втомлена його способом життя, ревнує, але водночас прив’язана до нього. Є “якорем реальності” та подає тверезий, іронічний погляд на богемне оточення (“цвіт нації”, “лиш сексуальна невдоволеність і розпалене самолюбство”). Під час фестивалю зраджує чоловікові з Хомським.

Гриць (Штундера): Поет, друг Мартофляка. “Народжений у Караганді”, він несе в собі глибоку історичну травму, пов’язану з депортацією його родини з урочища “Сільце”. Одержимий ідеєю “лажі” (фальші, підстави).

Юрко (Немирич): Поет, інтелектуал, схильний до філософських, але беззмістовних тостів. Смертельно хворий (імовірно, на рак), що є метафорою хворобливого стану всього суспільства.

Доктор Попель (Франко Попель): Емігрант, “громадянин Швайцарії”, лікар-психіатр. Спонсор свята. Постає як один з деміургів карнавалу, “вічний” персонаж, що спочатку видається щедрим добродієм, але виявляється зловісною, демонічною постаттю, яка влаштовує сатанинський ритуал у Віллі з Грифонами.

Білинкевич (Ігор): “Інструктор Чортопільського міськкому комсомолу”, член Оргкомітету. Комічний персонаж, що представляє відмираючу радянську систему. Наївно цікавиться радянською літературою і сильно напивається.

Павло Мацапура: “Головний режисер-постановник Свята”. Деміург земного, соціального хаосу свята. Організатор карнавалу та фінального “гепенінґу”.

Нічні пригоди героїв є “вставними жанрами”, що символізують різні шляхи “ре-креації” (пере-творення).

Карнавал (Свято Воскресаючого Духу): Центральна лінія, що об’єднує всіх героїв. Це приїзд поетів до Чортополя на свято, організоване Мацапурою. Лінія включає їхні спільні пиятики, блукання карнавальною площею та фінальний “гепенінг” з військовими.

Марта – Мартофляк – Хомський: Любовний трикутник. Марта, втомлена егоїзмом чоловіка, який під час фестивалю тікає до прихильниць і зрештою до борделю, знаходить розраду в Хомському. Кульмінацією лінії є їхня ніч у готелі та подальше зіткнення Хомського з Мартофляком.

Гриць Штундера (Історична пам’ять): Гриць відокремлюється від гурту, щоб віднайти сліди свого роду в урочищі “Сільце”, звідки його родину депортувала радянська влада. Замість села він знаходить будмайданчик турбази “Гуцулочка” та труп рекетира Пєті. Лінія символізує деконструкцію національного міфу та неможливість повернення до героїчного минулого, яке вже комерціалізоване.

Юрко Немирич (Містична лінія): Немирич потрапляє у Віллу з Грифонами на запрошення доктора Попеля. Вечірка виявляється зібранням привидів габсбурзької епохи. Лінія досягає кульмінації, коли Немирич стає свідком (або жертвою) сатанинської чорної меси, звідки ледве рятується втечею. Це алегорія зіткнення інтелектуала з потойбічним жахом мертвого, але небезпечного минулого.

Твір має поліфонічну наративну структуру, де оповідач відмовляється від єдиної точки зору, використовуючи різні фокалізації: розповідь від 2-ї особи (“Ти, Хомський…”), потік свідомості від 1-ї особи (Марта) та об’єктивну розповідь від 3-ї особи (для Гриця та Немирича). Дія охоплює трохи більше доби (з вечора 27 до ранку 28 травня).

Експозиція: Прибуття героїв до Чортополя на “Свято Воскресаючого Духу”. Хомський приїжджає потягом, Мартофляк і Марта — автобусом, Гриць і Немирич — автостопом з доктором Попелем.

Зав’язка: Зустріч поетів та Марти на площі Ринок та їхня перша спільна пиятика у “Під оселедцем” і ресторані “На Ринку”, де вони знайомляться з програмою свята.

Розвиток подій: Карнавальна ніч. Герої розділяються; дія розвивається у формі серії кульмінацій (чотири індивідуальні нічні “рекреації” героїв). Мартофляк іде з шанувальниками і потрапляє до борделю. Гриць шукає “Сільце” і знаходить труп. Немирич потрапляє на бал привидів і чорну месу Попеля. Хомський і Марта захищаються від наркомана і проводять ніч разом у готелі.

Кульмінація: Повернення Мартофляка в готельний номер, його бійка з Хомським та примирення. Прихід Гриця та Немирича. Раптовий “військовий переворот”, що виводить на поверхню головний колективний страх того часу — реставрацію імперії.

Розв’язка: Поява Мацапури, який оголошує, що “переворот” був лише частиною свята, “гепенінґом”, актом колективної психотерапії через висміювання страху. Загальне полегшення, оплески. Мацапура нагадує поетам про їхній вечірній виступ.

Національне відродження та його карнавалізація: Свято “Воскресаючого Духу” є пародією на справжнє духовне оновлення, перетворюючись на пиятику, розпусту та балаган. Замість ідеології, справжньою рушійною силою “відродження” стають гроші та секс (спонсори “Металіка” та “Інтерсекс”).

Криза ідентичності: Герої-поети, “цвіт нації”, насправді є розгубленими, цинічними (Хомський, Немирич) або нарцисичними (Мартофляк) особистостями, що шукають сенс в абсурді.

Історична травма: Лінія Гриця піднімає проблему забутої та сплюндрованої пам’яті про радянські репресії та депортації. На місці трагедії (урочище “Сільце”) тепер будують комерційний “Центр мєждународного турізма ‘Гуцулочка'”.

Конфлікт “високого” і “низького”: Постійне протиставлення високих ідей (поезія, дух) та тілесного “низу” (алкоголь, секс, фізіологічні потреби).

Фальш (лажа): Проблема фальші, симулякрів, що пронизує все суспільство — від комсомольця Білинкевича до самого фіналу, де військовий переворот виявляється постановкою (імітація військового перевороту).

Знецінення слова: Поети багато говорять, але їхні слова або п’яні (Мартофляк), або беззмістовні (Немирич), або цинічні (Хомський).

Карнавалізація: Твір побудований за принципом карнавалу — скасування ієрархій, змішування високого й низького, перевдягання (Гриць), маски (процесія перебиранців). Центральним є поєднання “високого” (філософські рефлексії) і “низького” (фізіологія, пиятика, еротика), що створює ефект “веселої відносності”.

Поліфонія (багатоголосся): Використання кількох нараторів та точок зору (Хомський, Марта, Гриць, Немирич), що створює фрагментовану картину світу.

Потік свідомості: Широке використання внутрішніх монологів, що передають плин думок, спогадів та асоціацій героїв.

Іронія та сатира: Висміювання патріотичного пафосу (програма свята), радянської дійсності (питання Білинкевича) та богемного способу життя.

Інтертекстуальність: Численні приховані та явні відсилання до інших текстів, авторів (Антонич, Єсенін, Сенека), музику (Скарлатті, Гендель) та історичних подій (замах на Фердинанда).

Елементи сюрреалізму (магічного реалізму): Введення фантастичних елементів у реалістичну тканину твору (містична лінія Попеля, бал привидів, політ “крайслера”).

Колаж (вставні жанри): Твір є свідомим колажем, що поєднує різні стилі та “вставні жанри”: пародії на проповіді (“пророк” на площі), газетні оголошення (програма свята), філософські тости (Немирич) та готичну новелу (лінія Немирича).

Твір “Рекреації”, написаний у 1990 році, є одним із знакових текстів українського постмодернізму. Це перший великий прозовий твір автора, який відкриває умовну трилогію, до якої пізніше увійшли “Московіада” (1993) та “Перверзія” (1996). Повість є прозовою маніфестацією естетики літературного угруповання “Бу-Ба-Бу” (Бурлеск-Балаган-Буфонада). Присвята “Сашкові й Віктору, Віктору й Сашкові” адресована поетам Олександру Ірванцю та Віктору Небораку. Твір вважається важливим маркером переходу української культури “з колоніальної у постколоніальну фазу” та, за класифікацією Т. Гундорової, належить до “післячорнобильської бібліотеки”.

Частина 1. Розширений Аналітичний Паспорт Твору

Ідентифікація, Генеза та Культурний Контекст

Роман “Рекреації”, написаний Юрієм Андруховичем у вересні-жовтні 1990 року та вперше опублікований у 1992 році в журналі “Сучасність” (а згодом і окремим виданням), є його першим великим прозовим твором. Він відкриває умовну трилогію, до якої пізніше увійшли “Московіада” (1993) та “Перверзія” (1996).

Історичний контекст написання твору є визначальним. 1990 рік — це час “на межі”, момент ейфорії очікування та краху імперії, що супроводжувався потужним національним піднесенням. Твір став одним із ключових маркерів переходу української культури “з колоніальної у постколоніальну фазу”. Це атмосфера тотального “Свята Воскресаючого Духу”, що пронизує весь сюжет.

У літературному аспекті “Рекреації” є прозовою маніфестацією естетики літературного угруповання “Бу-Ба-Бу” (Бурлеск-Балаган-Буфонада), заснованого Андруховичем, Віктором Небораком та Олександром Ірванцем. Твір переносить поетичні принципи групи — гру, епатаж, іронію, поєднання високого та низького — у романну форму. Присвята “Сашкові й Віктору, Віктору й Сашкові” прямо вказує на цей автобіографічний та “внутрішньоцеховий” характер тексту, де четверо поетів-протагоністів є умовними проекціями авторів та їхнього оточення. Роман вважається одним із засадничих текстів українського постмодернізму, який змінив художні критерії та поставив під сумнів традиційне поняття “літератури”. За класифікацією Тамари Гундорової, твір належить до так званої “післячорнобильської бібліотеки”, рефлексуючи над станом культури після цивілізаційної катастрофи.

Жанр, Стилістика та Наративна Структура

Жанрова специфіка твору визначається як роман-карнавал. Його структура та ідеологія цілковито спираються на теоретичну концепцію карнавалізації Михайла Бахтіна. “Рекреації” будуються “по той бік всього офіційного”, заперечуючи панівну (як радянську, так і нову національно-патріотичну) правду. Як вказував Марко Павлишин, для роману, як і для бахтінської “меніппеї”, характерне активне використання “вставних жанрів”. Роман є свідомим колажем, що поєднує: внутрішні монологи (потік свідомості Марти), газетні оголошення (детальна програма свята), пародії на проповіді (виступ “пророка” на площі), філософські діалоги (тости Немирича в ресторані), а також цілі жанрові новели, якими є нічні подорожі героїв (готика, соціальний нарис, еротична новела, історична драма).

Стилістика визначається естетикою “Бу-Ба-Бу”: бурлеск, гротеск, постійна гра та іронія. Автор свідомо поєднує “високе” (філософські рефлексії про мистецтво, Бога, долю нації, алюзії на світову культуру) і “низьке” (фізіологія, пиятика, еротика, обсценна лексика). Це створює ефект “веселої відносності”.

Наративна структура твору поліфонічна. Андрухович відмовляється від єдиного наратора, використовуючи різні фокалізації:

1. Орест Хомський: Розповідь ведеться у 2-й особі (“Ти, Хомський…”), що створює унікальний ефект водночас відчуження та прямого, інтимного звернення до персонажа.
2. Марта (дружина Мартофляка): Представлена через потік свідомості від 1-ї особи (“Я ніколи б не їхала…”), що дає жіночий, тверезий та іронічний погляд на чоловічу богему.
3. Юрко Немирич та Гриць Штундера (у поїздці): Подані через об’єктивну розповідь від 3-ї особи.
4. Ростислав Мартофляк: Його перспектива часто розкривається через внутрішні монологи, близькі до потоку свідомості (“Виявляється, під кожним містом є ще одне місто…”).

Композиційно дія роману чітко структурована. Вона охоплює трохи більше доби (з вечора 27 травня до ранку 28 травня) і має класичну структуру: зав’язка (подорож героїв до Чортополя), розвиток дії (пиятика в “Під оселедцем”, вечеря “На Ринку”, карнавал на площі), серія кульмінацій (чотири індивідуальні нічні “рекреації” героїв) та розв’язка (ранковий “гепенінг” Мацапури з імітацією військового перевороту).

Міфо-простір: Хронотоп Чортополя

Центральним хронотопом роману є вигадане місто Чортопіль. Його назва (“Місто Чорта”) є оксюмороном та іронічним коментарем до патріотичного кліше “наша духовна Мекка”, яке Хомський згадує з сарказмом. Чортопіль — це простір на межі, місто-текст, де нашаровуються різні культурні та історичні коди: австрійська “старовина” (вокзал, вілли з сецесійними башточками), польська шляхетність (Лянцконські, Попелі) та радянський занепад (гіпсові піонери, готель “Синьогора”).

Простір Чортополя ідеально пристосований для карнавалу. Він замкнений, “зусібіч оточений горами”, що перетворює його на закриту сцену для ритуалу, де скасовуються звичні закони та ієрархії. Це місце “по той бік офіційного”. У романі простір постійно подвоюється. Існує Чортопіль “офіційний”, туристичний, денний (площа Ринок, церква Воскресіння), і Чортопіль “підземний”, нічний, потойбічний. Це подвоєння реалізовано буквально, коли герої переходять з пивбару “Під оселедцем” до ресторану “На Ринку” через “підземелля”, і метафорично — у нічних подорожах героїв: готична Вілла з Грифонами у Немирича, бордель у Мартофляка, урочище Сільце у Штундери.

Система Персонажів: Маски Перехідної Доби

Персонажі роману — це не стільки психологічні портрети, скільки “маски”, що втілюють різні функції та ідеї в карнавальній структурі перехідної доби.

Ростислав Мартофляк: “Надія української поезії”. Він є центральною фігурою, що втілює кризу традиційного для української культури образу “поета-пророка”. Він розривається між усвідомленням своєї месіанської ролі (“треба щось воскресити”) та “матеріально-тілесним низом” (алкоголь, хтивість, лінь). Його нічна подорож — це пародійне “ходіння в народ”: від “пророка”, що віщає студентам, він деградує до п’яного клієнта борделю, який прокидається з повією Мартою і не пам’ятає, чи “виграв її”.

Орест Хомський (“Хома”): Тридцятирічний поет, “рок-зірка”, цинік і трикстер. Його образ (“бродвейський стиль”, хвостик, темні окуляри) — це свідома гра. Він єдиний, хто відкрито сприймає поїздку не як місію, а як “рекреацію” (відпочинок) та розвагу. Його нічна “рекреація” — зваблення Марти, дружини Мартофляка, — єдиний “успішний” акт (ре-)креації у романі, хоча й має гіркий присмак подружньої зради.

Юрко Немирич: Інтелектуал, естет, хворий на рак, що слугує метафорою хворобливого стану всього суспільства. Його прізвище є історичною алюзією на українського аристократа XVII століття. Його нічна подорож перетворюється на сюрреалістичний готичний трилер. Він потрапляє на “той світ” — на бал до мерців (австрійська аристократія, барон дель Кампо), грає в карти зі смертю (фон Зайонц) і ледь не стає жертвою сатанинської меси, яку проводить доктор Попель. Це “вставна новела” про фатальне зіткнення інтелектуала з потойбічним жахом минулого.

Гриць Штундера: Персонаж, що несе в собі історичну травму, “народжений у Караганді” і є поверненцем із заслання. Він утілює пам’ять про репресії та намагається відновити історичну справедливість. Його “рекреація” — найтрагічніша. Він створює собі маску “відродження” (голить “оселедець”, одягає однострій УГА), вирушає на “Сільце” (місце родинної трагедії), але знаходить там не пам’ять, а будівельний майданчик “Центру мєждународного турізма ‘Гуцулочка'” і труп нового “короля” — рекетира Пєті. Це символізує деконструкцію національного міфу та неможливість повернення до героїчного минулого, яке вже стало об’єктом комерціалізації.

Марта: Єдиний повноцінний жіночий персонаж, поданий зсередини. Вона — якір реальності для богеми, що підкреслює гендерний дисбаланс у творі. Її потік свідомості — це тверезий, іронічний коментар до “геніїв” (“цвіт нації”, “лиш сексуальна невдоволеність і розпалене самолюбство”). Її зрада з Хомським — це її власна, прихована “рекреація”, бунт проти ролі “дружини генія”, що виливається у внутрішній монолог про зраду та оргазм.

Павло Мацапура та Доктор Попель: Два деміурги карнавалу. Мацапура — режисер земного, соціального хаосу, творець “гепенінґу”. Доктор Попель (“громадянин Швайцарії”) — персонаж-спонсор, що з’являється ніби з іншого світу, “вічний”; він же — організатор потойбічного, сатанинського балу. Вони обидва керують “грою”, один на рівні соціуму, інший — на рівні метафізики.

Сюжет та Ідеологія: “Свято Воскресаючого Духу”

Ключем до розуміння ідеології роману є “текст у тексті” — детальна програма “Свята Воскресаючого Духу”, яку Мартофляк зачитує в пивниці. Ця програма є квінтесенцією постмодерної іронії та діагнозом епохи. Вона поєднує абсолютно непоєднувані елементи:

• Радянське: “Науково-теоретична конференція” в “залі засідань міськкому Компартії України”.
• Національно-клерикальне: “Урочиста літургія й новоосвячення церкви Воскресіння”, “Хресний хід до Писаної Скали”.
• Західне / Масове: Демонстрація фільму “Еманюель-4”, “Рок-фестиваль ‘Презентація трупа'”.
• Карнавальне: “Конкурс анекдотів”, вибори “Королеви Свята ‘Суперпанна'”, “апокрифічні розваги”.

Цей еклектичний набір показує, що “воскресіння духу” відбувається в умовах ціннісного хаосу. Справжня ідеологія цього “відродження” ховається в іменах спонсорів: “кооператив ‘Металіка'” та “спільне підприємство ‘Інтерсекс'”. Андрухович іронічно вказує, що справжня рушійна сила нової епохи — це вже не ідеологія (ані стара, ані нова), а гроші та секс.

Фінал роману — це третій рівень “рекреації”. Справжнє “Воскресіння Духу” відбувається не через літургію і не через ярмарок, а через фінальний “гепенінг” Мацапури. Імітація військового перевороту виводить на поверхню головний колективний страх того часу — реставрацію імперії, ГКЧП. Коли Мацапура оголошує це “жартом”, він проводить акт колективної психотерапії. “Рекреація” (відпочинок) стає ре-креацією (пере-творенням) через висміювання страху. Це катарсис через сміх, що звільняє дух від імперського жаху.

Частина 2. Критична Стаття

Рекреації: Карнавальна Деконструкція Імперії та Ілюзії Відродження

Роман Юрія Андруховича “Рекреації”, написаний у 1990 році, фіксує унікальний “момент переходу” української культури. Це не просто текстове свідоцтво про крах імперії, але й глибоко іронічна та прогностична рефлексія на саму можливість “воскресіння духу” в умовах постколоніального хаосу. Використовуючи теоретичну раму карнавалізації Михайла Бахтіна, Андрухович доводить, що справжня “ре-креація” (пере-творення) можлива не через нові офіційні ритуали “відродження”, а лише через тотальне занурення у “матеріально-тілесний низ” та через деконструкцію і висміювання як старих (імперських), так і нових (національних) міфів.

Воскресіння Духу через Тілесний Низ

Центральна подія твору, “Свято Воскресаючого Духу”, є класичним бахтінським карнавалом. Згідно з Бахтіним, карнавал утверджує “веселу відносність” та амбівалентність, де смерть і народження, високе і низьке нерозривно пов’язані. Андрухович доводить цю тезу до логічного завершення. “Воскресіння Духу” в Чортополі відбувається не на конференціях в міськкомі чи літургіях у церкві — ці форми “офіціозу” залишаються на периферії сюжету.

Натомість, справжня дія відбувається у пивниці “Під оселедцем”, у ресторані “На Ринку”, на нічних вулицях, у борделі. Герої — “цвіт нації” — поети, які мали б цей дух нести, натомість перманентно п’ють, шукають сексуальних пригод, блюють та ведуть екзистенційні бесіди. Це не падіння, а необхідна умова карнавалу. Як влучно фіксує у своєму внутрішньому монолозі Марта, їхні пориви — це “лиш сексуальна невдоволеність і розпалене самолюбство”. Саме через це “низьке”, тілесне, фізіологічне відбувається знищення старих, фальшивих ієрархій та очищення. Пиятика та еротизм у “Рекреаціях” — це ритуальні акти звільнення від пуританської радянської (а рівно і клерикально-націоналістичної) моралі.

Чортопіль: Деконструкція Радянського та Національного Міфів

“Рекреації” є текстом наскрізь постколоніальним, що деконструює “нав’язану традицію ‘совкової’ особистості”. Проте його мішень ширша. Андрухович іронізує не лише над помираючою радянською імперією, але й над “відродженою” традицією, яка постає як “гротеск і кітч”.

Деконструкція Радянського є неминучою. Цей світ представлений мертвими або комічними фігурами. Це підполковник у відставці в поїзді, який пропонує грати “в дурня”. Це комсомольський функціонер Білинкевич, який намагається “пасти” богему, але швидко перетворюється на п’яний “мішок з гівном”, який поети ховають у багажнику. Це рекетир Пєтя — новий “король” пострадянського простору, який закономірно закінчує з простреленою головою в траншеї. Радянське або мертве, або смішне, або злочинне.

Набагато жорстокішим Андрухович є до ілюзій “національного відродження”. Патріотичні студенти, що співають стрілецькі пісні у поїзді, у фіналі карнавалу перетворюються на слухняну масу, що п’є з “пророком” Мартофляком самогон і слухає його п’яну маячню. Найпотужніша деконструкція відбувається в лінії Гриця Штундери. Його пошук коріння, створення “козацької” маски (оселедець) та одягання однострою УГА — це спроба реконструювати героїчний міф. Але реальність нищить його: урочище “Сільце”, місце трагедії його родини, забудовується туристичним центром “Гуцулочка”. Його пам’ять нікому не потрібна. Героїчне минуле неможливо воскресити, воно стало будмайданчиком для нового капіталізму.

Чотири Ночі: “Вставні Жанри” як Індивідуальні Рекреації

Як зауважив Марко Павлишин, роман використовує “вставні жанри”. Нічні подорожі чотирьох головних героїв-чоловіків — це чотири різні жанрові новели, що символізують різні шляхи “ре-креації” та різні форми втечі від реальності.

1. Гриць Штундера (Історична трагедія): Його подорож на Сільце — це спроба віднайти сенс у минулому, у травмі. Він знаходить лише нову травму — смерть рекетира Пєті. Висновок: минуле не дає відповідей, теперішнє — це лише повторення насильства в новій, мафіозній формі.
2. Юрко Немирич (Готичний трилер): Його подорож з доктором Попелем у “Віллу з Грифонами” — це сюрреалістичний спуск у пекло. Він опиняється на балу мерців-аристократів, грає в карти зі Смертю (фон Зайонц) і ледь не стає жертвою сатанинської меси. Ця подорож хворого на рак інтелектуала є алегорією зіткнення зі старим, мертвим, але все ще небезпечним “європейським” минулим, а його хвороба — метафорою стану цілої культури.
3. Ростислав Мартофляк (Побутовий “брудний” реалізм): “Надія нації” опиняється у борделі з повією Мартою, напивається до безпам’ятства і прокидається поруч із Білинкевичем. Це остаточне розвінчання образу “поета-пророка”. Його “рекреація” — це повна втрата обличчя, пам’яті та місії.
4. Орест Хомський (Психологічна еротична новела): Його ніч з Мартою — єдиний акт, що має ознаки творіння. Він єдиний, хто не шукає ні минулого (як Штундера), ні потойбічного (як Немирич), ні забуття (як Мартофляк), а живе “тут і зараз”. Його перемога над вуличним наркоманом і подальша ніч кохання — це ствердження вітальності, тілесного “тепер”.

Фінальний Гепенінг: Абсурд як Катарсис

Фінал роману — імітація військового перевороту, влаштована режисером Мацапурою, — є найвищою точкою карнавалу. Це втілення бахтінської “веселої відносності”. На мить жах стає реальністю: герої переживають свій найбільший страх — повернення імперії, арешт, розстріл. Мартофляк подумки вже готується до смерті, прощаючись із “розстріляним відродженням”.

Коли Мацапура виходить і оголошує це “гепенінґом”, відбувається справжнє “Воскресіння Духу”. Це воскресіння не через віру чи ідеологію, а через сміх, що долає страх. Мацапура, режисер-деміург, доводить, що єдиний спосіб перемогти імперію — це перетворити її на балаган. Він не просто відображає реальність, він її “ре-креаціює” (пере-творює), перетворюючи трагедію на фарс. У цьому акті художнього хуліганства і полягає суть постмодерного катарсису. “Рекреації” доводять, що на руїнах імперії “воскресіння” можливе лише як тотальна, звільнююча від страху гра.