📘Причинна

Дівчина-сирота (Причинна): Головна героїня, що є втіленням вірності, чистоти та трагічної любові. Її статус сироти («Ні батька, ні неньки») робить її особливо беззахисною перед світом. Її божевілля, «причинність», пояснюється фольклорним мотивом втручання ворожки, проте за цим ховається глибокий психологізм: це метафора граничного стану психіки, зруйнованої нестерпним горем, самотністю та тривогою.

Козак: Коханий дівчини, образ якого подано фрагментарно. Він є втіленням вірності та трагічної долі. Повернувшись із походу, він знаходить свою милу мертвою. Його самогубство («зареготавсь, розігнався — та в дуб головою!») є гіперболізованим, суто романтичним виявом абсолютного відчаю та підкреслює неможливість щастя в земному світі.

Русалки: Міфологічні істоти, душі нехрещених дітей («Мене мати породила, / Нехрещену положила»). Шевченко новаторськи переосмислює цей фольклорний образ, надаючи йому гострого соціального змісту. Його русалки — не просто злі духи, а жертви соціальної несправедливості, покинуті діти. Їхня жорстокість до дівчини є сліпою, неусвідомленою помстою світу, який їх відкинув, створюючи жахливий цикл, де одні невинні жертви гублять іншу.

Трагічне кохання дівчини-сироти та козака: Це центральна і єдина сюжетна лінія твору. Вона охоплює всі події від очікування дівчиною свого коханого та її божевілля до їхньої спільної трагічної загибелі та поховання, демонструючи нерозривний зв’язок їхніх доль.

Композиція твору є кільцевою: він починається і завершується картиною Дніпра та згадкою про русалок. Це обрамлення підкреслює ідею вічного кругообігу природи, байдужого до людської трагедії, і замикає дію в містичному просторі.

Експозиція: Грандіозна, динамічна картина нічної бурі на Дніпрі. Цей пейзаж створює тривожну атмосферу і слугує емоційним камертоном для подальших подій.

Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма.

Зав’язка: Поява на березі таємничої постаті — дівчини-«причинної», яка блукає біля гаю, не усвідомлюючи своїх дій.

Розвиток дії: Розповідь про долю козака, який загинув на чужині; ліричний відступ автора, сповнений співчуття до сироти; поява русалок з Дніпра, їхні ігри та пісня, що розкриває їхнє трагічне походження.

Кульмінація: Русалки помічають дівчину, оточують її і «залоскочують» до смерті — відбувається пряме втручання потойбічних сил у людську долю.

Розв’язка: Несподіване повернення козака. Він знаходить свою кохану мертвою і, не витримавши горя, вчиняє самогубство.

Епілог: Опис поховання громадою закоханих у двох могилах край дороги. Завершується твір фольклорним мотивом посмертного єднання через рослинні символи: на могилах садять калину, явір та ялину.

Філософська: Проблема фатуму, долі та справедливості світоустрою. Автор ставить прямі, майже богоборчі питання: «О боже мій милий! За що ж ти караєш її, молоду? За те, що так щиро вона полюбила Козацькії очі?..».

Соціальна: Проблема вразливого, безправного становища жінки-сироти в тогочасному суспільстві. Її самотність посилюється страхом перед осудом: «Бо люде чужії її засміють».

Психологічна: Дослідження руйнівного впливу горя, екзистенційної самотності та тривоги на людську психіку, що призводить до її повного розладу.

Зв’язок з фольклором: Мова твору глибоко народна. Текст насичений постійними епітетами («Дніпр широкий», «карі очі»), тавтологічними зворотами («реве та стогне»), пестливо-зменшувальними формами («русалонька», «дівчинонька»), що надає оповіді пісенності.

Звукопис: Поет віртуозно використовує алітерації та асонанси. Вступний пейзаж є хрестоматійним прикладом звукового втілення бурі, де повторення звуків [р], [в], [г], [с] імітує ревіння вітру та хвиль.

Метрика та ритміка: Твір має складну ритмічну організацію. Початковий чотиристропний ямб створює відчуття напруги, а подальший перехід до гнучких розмірів, зокрема коломийкового, наближає мову до розмовної інтонації та ритміки народної пісні.

Тропи: Твір багатий на уособлення («Реве та стогне Дніпр», «ліг вітер одпочить») , яскраві порівняння («місяць… Неначе човен в синім морі») , метафори («горами хвилю підійма») та гіперболи (сцена самогубства козака).

Символіка: У творі використано багато народних символів: Дніпро (символ України, її сили та пам’яті) , дуб (сакральне місце, свідок трагедії) , калина (символ дівочої чистоти й трагічної долі) , явір (символ козака, смутку) , сич та зозуля (провісники нещастя та сирітства).

“Причинна” — це програмний твір, генетичний код, в якому вже закладено ключові архетипи та конфлікти, що визначатимуть усю подальшу творчість Шевченка. Поет новаторськи синтезував європейські романтичні традиції та український фольклор, який для нього був не зовнішнім елементом, а органічною частиною світогляду. На відміну від попередників, Шевченко використовує фольклорні образи (русалок) для гострої соціальної критики, перетворюючи їх на жертв суспільної несправедливості. Цим твором Шевченко довів, що українська мова та культура здатні осмислювати вічні філософські проблеми на рівні світової літератури, закладаючи фундамент для всього нового українського письменства.

Частина 1. Розширений аналітичний паспорт балади «Причинна»

1. Історико-літературний контекст

Паспортні дані

• Автор: Тарас Григорович Шевченко.
• Назва: «Причинна».
• Дата написання: Орієнтовно 1837 рік. Ця дата встановлена на основі свідчень самого поета в автобіографії та на допиті у III відділі 1847 року, а також листа Євгена Гребінки до Григорія Квітки-Основ’яненка (1838) та спогадів сучасників.
• Місце написання: Санкт-Петербург.
• Період творчості: Ранній (до викупу з кріпацтва у 1838 році).
• Перша публікація: Автограф твору не зберігся. Відомо, що текст було надіслано Євгену Гребінці для альманаху «Ластівка». У рукописі альманаху Шевченко власноруч вніс правки, зокрема зняв початкову присвяту Василю Григоровичу. Вперше твір було надруковано у «Ластівці» в 1841 році, а згодом, з незначними змінами, включено до «Кобзаря» 1860 року.

Аналітичний коментар

Балада «Причинна» є одним із перших творів Тараса Шевченка, написаним у період, коли поет ще перебував у кріпацтві. Цей біографічний факт має фундаментальне значення для розуміння психологічного підґрунтя твору. Перебуваючи фізично в столиці Російської імперії, духовно Шевченко звертається до фольклорного світу України. Цей акт є свідченням не лише глибокої ностальгії, а й потужної спроби зберегти та утвердити національну ідентичність в чужому, асиміляційному середовищі. Таким чином, «Причинна» стає не просто літературним дебютом, а маніфестом культурного самоствердження.

Твір є одним із найяскравіших зразків українського національного романтизму. Шевченко синтезує європейські літературні тенденції, зокрема досвід російського романтика Василя Жуковського , а також українських попередників, як-от Левко Боровиковський («Молодиця»), та навіть простежуються певні паралелі з творами Миколи Гоголя («Страшна помста»). Проте, на відміну від своїх українських попередників, для яких фольклор часто був екзотичним, зовнішнім елементом, Шевченко інтегрує його органічно, оскільки він був невід’ємною частиною його світогляду, сформованого з дитинства. Ця природність у використанні народних мотивів, символів та образів кардинально відрізняла його поезію, надаючи їй унікального національного колориту та глибини.

2. Жанрово-стильова характеристика

Жанр

Твір визначається як романтична балада з виразними елементами ліричної поеми та елегії.

• Ознаки балади: У «Причинній» наявні всі ключові риси баладного жанру: напружений, драматичний сюжет, що завершується трагічною розв’язкою; активне використання фольклорно-фантастичних, демонологічних образів, таких як русалки та ворожка ; створення таємничої, містичної атмосфери, яка підкреслює фатальність подій.
• Відхід від канону: Разом з тим, Шевченко суттєво розширює та оновлює жанрові межі. На відміну від багатьох сучасників, він свідомо зменшує частку суто фантастичних елементів на користь поглиблення психологізму та введення гострих соціальних мотивів. Характерною особливістю твору є наявність розлогих ліричних відступів-рефлексій автора («О боже мій милий!..»), які не є типовими для класичної балади. Ці вставки переривають епічну оповідь, зміщуючи фокус з самої події на її філософське осмислення та емоційне переживання. Це наближає твір до жанру ліро-епічної поеми, де голос автора стає повноцінним учасником дії.

Літературний напрям

Твір є хрестоматійним зразком романтизму в українській літературі.

• Ключові риси у творі:

• Культ почуттів: У центрі балади — гіперболізоване, всеохопне кохання, яке виявляється сильнішим за життя і смерть. Почуття героїв є абсолютними і визначають їхню долю.

• Існування «двох світів»: Сюжет розгортається на межі реального світу (туга дівчини, повернення козака) та світу надприродного, потойбічного (дії ворожки, поява русалок). Ці два світи не просто співіснують, а й активно взаємодіють, впливаючи на долі персонажів.

• Винятковий герой у виняткових обставинах: Головна героїня — сирота, доведена до божевілля («причинності») горем і чарами. Вона є типовим романтичним образом особистості, яка протистоїть жорстокій долі та не знаходить розуміння у світі.

• Психологічний паралелізм: Природа у творі виступає не просто тлом, а активним учасником подій, що віддзеркалює душевний стан героїв. Грандіозна буря на Дніпрі на початку є проекцією внутрішнього сум’яття та тривоги дівчини. Наступний спокій природи зловісно контрастує з трагедією, що розгортається, підкреслюючи її невідворотність.

3. Тематика, проблематика та ідейний зміст

Тематичний комплекс

• Центральна тема: Трагічна доля закоханих, яких розлучають непереборні обставини — смерть та фатум.
• Супутні теми: Сирітство та соціальна беззахисність особистості ; вірність у коханні, що межує із самознищенням; фатальне зіткнення людини з долею та надприродними силами; нерозривний, містичний зв’язок людини і природи; ідея посмертного єднання душ як єдиноможливої форми досягнення щастя.

Проблематика

• Філософська: Проблема фатуму, Божого провидіння та справедливості світоустрою. Автор ставить прямі, богоборчі питання: «О боже мій милий! За що ж ти караєш її, молоду? За те, що так щиро вона полюбила Козацькії очі?.. Прости сироту!».
• Соціальна: Проблема вразливого, безправного становища жінки-сироти в патріархальному суспільстві. Її самотність посилюється страхом перед людським осудом: «Бо люде чужії її засміють».
• Психологічна: Дослідження руйнівного впливу горя, екзистенційної самотності та тривожного очікування на людську психіку, що призводить до її повного розладу.

Ідейний зміст

• Утвердження ідеї вічного, всепереможного кохання, яке, не знайшовши реалізації в земному житті, знаходить своє трагічне єднання лише по смерті.
• Засудження жорстокості світу та долі (фатуму), яка виявляється безжальною до щирих почуттів і чистих душею людей, що є характерною рисою романтичного світосприйняття.
• Вираження глибокого співчуття до трагічної жіночої долі. У «Причинній» вперше з такою силою звучить тема, що стане наскрізною для всієї подальшої творчості Шевченка.

4. Сюжетно-композиційний аналіз

Композиція

Твір має кільцеву композицію. Він починається і завершується картиною Дніпра та згадкою про русалок, які виходять на берег. Це обрамлення підкреслює ідею вічного кругообігу природи, байдужого до швидкоплинної людської трагедії, і водночас замикає дію в містичному, позачасовому просторі.

Елементи сюжету

• Експозиція: Грандіозна, динамічна картина нічної бурі на Дніпрі («Реве та стогне Дніпр широкий…»). Цей пейзаж створює тривожну, містичну атмосферу і слугує емоційним камертоном для подальших подій.
• Зав’язка: Поява на березі таємничої білої постаті — дівчини-«причинної», яка вночі блукає біля гаю, не усвідомлюючи своїх дій.
• Розвиток дії: Ця частина є найбільш розлогою і включає кілька епізодів:

1. Пояснення стану дівчини: вона стала «причинною» через втручання ворожки, яка намагалася полегшити її тугу за козаком.
2. Розповідь про справжню долю козака: він давно загинув на чужині («Орел вийняв карі очі / На чужому полі»).
3. Авторський ліричний відступ-монолог, сповнений співчуття до долі сироти та філософських роздумів про несправедливість.
4. Поява з Дніпра русалок — «малих дітей», їхні ігри та пісня, що розкриває їхнє трагічне походження.

• Кульмінація: Сцена, в якій русалки помічають дівчину, що спустилася з дуба. Вони оточують її і «залоскочують» до смерті — відбувається безпосереднє втручання потойбічних сил у людську долю.
• Розв’язка: Несподіване повернення козака. Він знаходить свою кохану мертвою і, не витримавши горя, вчиняє самогубство, з розгону вдарившись головою об дуб. Ця сцена є виявом крайнього романтичного відчаю.
• Епілог: Опис поховання громадою обох закоханих у двох окремих могилах край дороги. Завершується твір фольклорним мотивом посмертного єднання через рослинні символи: над могилами висаджують калину, явір та ялину, а над ними кує зозуля і співає соловейко.

5. Система образів

Дівчина-причинна

• Визначення: У народній демонології «причинна» — це людина, яка втратила психічну рівновагу, збожеволіла внаслідок втручання надприродних сил, через «пороблення» або наврочення.
• Характеристика: Вона є сиротою («Ні батька, ні неньки»), що робить її особливо беззахисною перед світом і долею. Її образ є втіленням вірності, чистоти та трагічної любові.
• Природа «причинності»: Шевченко використовує фольклорне пояснення стану героїні — втручання ворожки, яка «поробила, щоб менше скучала». Однак за цим міфологічним фасадом ховається глибокий психологічний аналіз. «Причинність» дівчини — це не стільки наслідок чарів, скільки метафора граничного стану людської психіки, зруйнованої нестерпним горем, самотністю та тривогою. Ворожка тут виступає не першопричиною, а лише каталізатором, що вивільняє вже існуючий внутрішній розлад. Таким чином, поет переводить фольклорний мотив у площину психологічної драми. Деякі дослідники, зокрема Леонід Плющ, вбачають у цьому епізоді навіть елементи шаманської ініціації, де ворожка виступає посередницею між світами.

Козак

Образ козака подано фрагментарно, він з’являється лише наприкінці твору. Він є втіленням вірності та трагічної долі. Його загибель на чужині, про яку читач дізнається раніше, та самогубство після повернення підкреслюють неможливість щастя для закоханих у земному світі. Сцена його самогубства («зареготавсь, розігнався — та в дуб головою!») є гіперболізованим, суто романтичним виявом абсолютного відчаю.

Русалки

• Фольклорна основа: В українській демонології русалки — це складний і амбівалентний образ. Найчастіше це душі нехрещених дітей («потерчата») або дівчат, що втопилися. Вони можуть бути прекрасними, але водночас небезпечними, здатними заманити та «залоскотати» людину до смерті.
• Шевченківська інтерпретація: У баладі русалки — це «малії діти», «нехрещені». Їхня пісня («Мене мати породила, / Нехрещену положила») прямо вказує на їхнє трагічне походження як покинутих, позашлюбних дітей.
• Соціалізація міфу: Шевченко здійснює новаторське переосмислення фольклорного образу. Його русалки — не просто абстрактні злі духи. Це жертви соціальної несправедливості, «діти покритки, жертви панської розпусти». Їхня жорстокість до дівчини є не актом чистого зла, а трагічним проявом сліпої, неусвідомленої помсти світу, який їх відкинув. Відбувається жахливий цикл насильства: одні невинні жертви (русалки) гублять іншу невинну жертву (причинну). Таким чином, міфологічний апарат використовується для прихованої, але гострої критики соціального ладу, де страждають найбеззахисніші.

6. Символіка та роль природи

Природа як дійова особа

Пейзаж у баладі є динамічним і психологічним, він невіддільний від сюжету. Буря на Дніпрі на початку твору — це уособлення космічного хаосу, що резонує з душевним сум’яттям і стражданням героїні. Наступне затишшя («Широкий Дніпр не гомонить…») створює зловісний контраст і напружене очікування перед появою русалок. Ранкове пробудження природи після нічної трагедії («Защебетав жайворонок…») підкреслює байдужість вічного світу до людського горя.

Ключові образи-символи

• Дніпро: Символ України, її вічної сили, величі та історичної пам’яті.
• Дуб: Сакральне дерево, місце колишніх побачень закоханих, а згодом — свідок і місце їхньої трагічної загибелі.
• Калина: Традиційний символ дівочої чистоти, краси, кохання та трагічної долі. Символічно, що її садять на могилі дівчини.
• Явір та ялина: Символи козака, чоловічої сили, смутку та вічної пам’яті, посаджені на його могилі.
• Сич: У народній поезії — провісник нещастя, біди, смерті. Його перегукування на початку балади задає трагічну тональність.
• Зозуля: У фольклорі — символ самотньої жінки, вдови, віщунки. Її кування над могилами символізує вічну тугу і сирітство.
• Спів третіх півнів: Фольклорний маркер часу, що позначає кінець влади нечистої сили і початок нового дня, межу між світом ночі та світом дня.

7. Поетика та мова

Мова твору глибоко народна, що є одним із ключових елементів його художньої сили. Шевченко майстерно використовує скарби українського фольклору.

• Зв’язок з фольклором: Текст насичений постійними епітетами («Дніпр широкий», «верби високі», «карі очі», «біле личко»), тавтологічними зворотами («реве та стогне»), пестливо-зменшувальними формами («русалонька», «дівчинонька», «слізоньки», «козаченько»), що надає оповіді пісенності та емоційної теплоти.

• Звукопис: Поет віртуозно використовує алітерації та асонанси для створення яскравих звукових образів. Вступний пейзаж («Реве та стогне Дніпр широкий, / Сердитий вітер завива») є хрестоматійним прикладом звукового втілення бурі, де повторення звуків [р], [в], [г], [с] імітує гул вітру та ревіння хвиль.

• Метрика та ритміка: Твір вирізняється складною та динамічною ритмічною організацією. Початковий пейзажний опис бурі написано класичним чотиристопним ямбом, що створює відчуття урочистості та напруги. Проте далі Шевченко переходить до більш гнучких розмірів, зокрема до коломийкового (4+4+6 складів) та 14-складового вірша, часто використовуючи перенесення рядка (енжамбеман). Це наближає поетичну мову до розмовної інтонації та ритміки народної пісні, роблячи її більш природною та динамічною.

• Тропи:

• Уособлення: Природа в баладі живе власним життям: «Реве та стогне Дніпр», «сердитий вітер завива», «ліг вітер одпочить».

• Порівняння: «І блідний місяць на ту пору / Із хмари де-де виглядав, / Неначе човен в синім морі, / То виринав, то потопав».

• Метафори: «горами хвилю підійма».

• Гіпербола: Сцена самогубства козака є яскравим прикладом романтичної гіперболізації почуттів.

Частина 2. Критична стаття: «Причинна» Тараса Шевченка: Народження національного міфу на межі двох світів

Вступ: «Причинна» як генетичний код Кобзаря

Баладу «Причинна», написану орієнтовно 1837 року, часто розглядають як пробу пера молодого поета, блискучий, але все ж учнівський твір раннього періоду. Проте такий погляд є поверховим. Насправді, «Причинна» — це не просто початок, а програмний твір, генетичний код, в якому вже закладено ключові архетипи, конфлікти та символічний простір, що визначатимуть усю подальшу творчість Тараса Шевченка. Саме тут, у містичному просторі наддніпрянського гаю, народжується пантеон його образів: трагічна жіноча доля, що згодом втілиться в Катерині та Марії; козак, чия доля нерозривно пов’язана з долею України; і сама Україна як сакральна територія, де розгортається одвічна драма боротьби людини з фатумом та соціальною несправедливістю. «Причинна» — це точка відліку, з якої виростуть і «Гайдамаки», і «Сон», і вся пізніша лірика Кобзаря.

Фольклор як будівельний матеріал: від ілюстрації до соціального коду

Український романтизм до Шевченка активно звертався до фольклору, проте часто це використання мало ілюстративний, етнографічний характер. Народні вірування та образи слугували екзотичним антуражем, декорацією для літературних сюжетів. Шевченко ж здійснює докорінний переворот. Для нього фольклор — не зовнішній матеріал, а органічна частина світогляду, інструмент для осмислення глибинних соціальних та екзистенційних проблем.

Найяскравіше це новаторство виявилося в інтерпретації образу русалок. В українській демонології вони є амбівалентними істотами — духами природи, душами утоплениць або нехрещених дітей, які можуть бути водночас і прекрасними, і смертельно небезпечними. Шевченко бере за основу саме версію про «нехрещених дітей» і наповнює її гострим соціальним змістом. Його русалки — це не безтілесні духи, а жертви суспільного гріха. Їхня пісня «Мене мати породила, / Нехрещену положила» — це прямий вирок світу, де жінка-покритка змушена позбуватися своєї дитини. Це відрізняє його підхід від балад того ж Левка Боровиковського чи творів Гоголя, де демонологія мала більш абстрактний, умовний характер. Таким чином, поет гуманізує міфологічний образ, надає йому трагічну біографію. Їхня жорстокість до дівчини-причинної перестає бути просто містичним актом. Це сліпа, неусвідомлена помста знедолених жертв усьому живому. Створюється жахливий замкнений цикл страждання: одні невинні жертви суспільної несправедливості (русалки) стають причиною загибелі іншої невинної жертви (дівчини-сироти). Отже, Шевченко використовує фольклор не для того, щоб втекти від реальності, а щоб оголити її найболючіші виразки, перетворюючи демонологічний образ на потужний соціальний код.

Трагедія долі: між Божим провидінням та психологічною драмою

Центральним для романтичного світогляду є конфлікт людини з долею. У «Причинній» цей конфлікт набуває особливої гостроти та багатовимірності. З одного боку, поет апелює до фатуму, до вищої, незбагненної волі. Ліричні відступи, де автор звертається безпосередньо до Бога з питанням про сенс страждань невинної душі («За що ж ти караєш її, молоду?») , є виявом не лише глибокого співчуття, а й богоборчого протесту. Доля тут постає як сліпа, ірраціональна сила, що руйнує щастя.

Однак Шевченко не обмежується цим суто романтичним фаталізмом. Він заглиблюється у психологію своєї героїні, показуючи, що її трагедія зумовлена не лише вищими силами, а й цілком земними причинами. Вона — сирота, самотня «як та пташка в далекім краю». Її стан «причинності» — це не просто наслідок чарів ворожки. Це метафора крайнього психологічного виснаження, душевного розладу, спричиненого нестерпним горем, самотністю та невідомістю. Ворожба стає лише останнім поштовхом, що руйнує і без того крихку психіку. Таким чином, Шевченко поєднує фаталізм романтизму з глибоким психологізмом, що значно випереджав свою епоху. Він показує, що «доля» людини — це не лише Боже провидіння, а й її соціальний статус та внутрішня здатність чинити опір життєвим випробуванням.

Структурна інновація: синтез епосу, лірики та драми

«Причинна» вражає не лише глибиною змісту, а й новаторством форми. Твір є унікальним жанровим гібридом, у якому органічно поєдналися риси епосу, лірики та драми, що створює потужний синергетичний ефект.

• Епічний елемент представлений чіткою, динамічною сюжетною лінією з експозицією, зав’язкою, кульмінацією та трагічною розв’язкою. Це історія кохання та смерті, розказана послідовно та об’єктивно.
• Ліричний елемент руйнує цю об’єктивність. Авторське «я» постійно втручається в оповідь через прямі звернення до героїні, до Бога, до читача. Ці ліричні відступи є не просто коментарями, а емоційними центрами твору, що перетворюють читача зі спостерігача на співучасника трагедії. Вони надають розповіді філософської глибини та особистісної схвильованості.
• Драматичний елемент проявляється у напруженості дії, швидкій зміні сцен, використанні діалогічних форм (пісня русалок) та кульмінаційних моментах, що межують з театральною виразністю (сцена залоскотання, самогубство козака).

Саме цей синтез трьох родових начал робить «Причинну» унікальним явищем в українській літературі того часу. Цей ефект підсилюється і на рівні метрики: перехід від класичного ямба на початку до гнучкого коломийкового розміру в пісні русалок імітує живу народну мелодику, занурюючи читача в стихію усної традиції. Шевченко долає статичність описової поезії своїх попередників і створює складну, багатовимірну художню структуру, здатну передавати найтонші порухи людської душі та найскладніші філософські колізії.

Висновок: Заснування пантеону національних образів

Написана в імперському Петербурзі, далеко від рідної землі , балада «Причинна» стала потужним актом творення національного міфу. Шевченко бере універсальні романтичні теми — кохання, смерть, фатум, зіткнення зі світом надприродного — і «прописує» їх на українській землі. Він наповнює свій твір автентичною національною символікою, перетворюючи географічні та природні реалії на сакральні образи: могутній Дніпро, віщий дуб, трагічна калина, козацькі могили.

Таким чином, поет не просто пише баладу на фольклорний сюжет. Він створює сакральну географію України та засновує пантеон національних образів — дівчини-страдниці, вірної до самозабуття, та козака, чия доля невіддільна від боротьби та трагедії. Ці архетипи стануть основою для формування модерної української національної ідентичності. «Причинна» є відповіддю на імперський дискурс, який відмовляв українській культурі в самобутності. Цим твором Шевченко довів, що українська мова та культура здатні не лише відтворювати народні мотиви, а й осмислювати вічні філософські проблеми на рівні світової літератури, закладаючи тим самим фундамент для всієї нової української літератури.