📘Повість без назви

Андрій Городовський: Головний герой, двадцятидев’ятирічний журналіст та інтелектуал, що переживає глибоку духовну кризу. Він є втіленням раціональної людини, яка підпорядкувала своє життя єдиній меті (“домінанті”). Його еволюція від “зовнішньої” людини, що живе за розрахунком, до “внутрішньої”, керованої ірраціональним поривом, символізує драму цілого покоління інтелігенції, яке пережило крах ідеалів епохи.

Анатолій Петрович Пащенко: Сусід Городовського, викладач фізики. Він є ідейним антиподом героя, цинічним філософом-нігілістом, який проповідує культ випадковості та абсурдність буття. Його світогляд є втіленням ніцшеанського розчарування в “ідеалах розуму”. Він свідомо обмежує свої потреби і знаходить єдину втіху в курінні гашишу, плануючи самогубство як радикальний протест проти обмеженості людського існування.

Євген Безпалько: Художник-пейзажист, знайомий Городовського. Він уособлює гедоністичний, життєствердний погляд на світ та мистецький конформізм. На відміну від інших героїв, він знаходить радість у простих речах: родині, мистецтві, вині. Його позиція різко контрастує з болісними світоглядними пошуками Городовського.

Незнайома жінка: Це не стільки персонаж, скільки символ, об’єкт екзистенційного бажання. Вона є втіленням ірраціонального, чистого буття, краси та таємниці, які Городовський прагне осягнути, щоб вирватися з полону раціоналістичних схем. Її безіменність підкреслює універсальність як ідеалу, що виводить героя за межі самого себе.

Екзистенційна криза Андрія Городовського: Центральна лінія, що відстежує психологічну трансформацію героя. Події є другорядними, а головний простір займають внутрішні монологи, рефлексії та філософські діалоги. Сюжет є траєкторією екзистенційного вибору героя: свідома відмова від раціонального життєвого проєкту на користь ірраціонального, абсурдного пориву.

Філософське протистояння Городовського та Пащенка: Ця лінія розкривається через діалоги та розгорнутий монолог Пащенка (“Декларація резонера”). Пащенко виступає ідейним каталізатором для Городовського, озвучуючи нігілістичні ідеї про випадковість та безглуздість життя, що резонують із внутрішнім хаосом головного героя.

Експозиція: Знайомство з Андрієм Городовським, успішним журналістом, який перебуває на порозі здійснення своєї головної мети — написання великого твору. Описується його світогляд, заснований на раціоналізмі.

Зав’язка: Випадкова зустріч Городовського з незнайомою жінкою в Києві, яка стає поштовхом до руйнації його впорядкованого життя.

Розвиток подій: Внутрішня боротьба, повернення до Харкова і відчуття огиди до свого минулого. Рішення покинути все і повернутися до Києва на пошуки незнайомки. Поселення в квартирі, знайомство з Пащенком. Хаотичні пошуки, що призводять до нервового виснаження. Після відновлення він розробляє системний план пошуків, відвідує художника Безпалька.

Кульмінація: Відсутня через незавершеність твору.

Розв’язка: Твір обривається, залишаючи долю героя невизначеною. Ця відкритість фіналу є не лише наслідком арешту автора, а й глибоко символічним структурним принципом, що підкреслює неможливість знайти остаточну відповідь на екзистенційні питання та трагічну обірваність долі цілого покоління митців.

Криза раціональності: Центральна тема твору, що виявляється у тотальному розчаруванні в науці, прогресі та логіці як інструментах пізнання світу.

Абсурдність буття: Світ у повісті постає як хаотичне нагромадження випадковостей, позбавлене вищого сенсу, що є художньою рефлексією на абсурдність тоталітарної реальності 1930-х років.

Пошук сенсу життя: Відкинувши нав’язані суспільством цілі, герой знаходить потенційний сенс у внутрішньому, ірраціональному пориві, утверджуючи ідею, що сенс полягає в самому русі до мети.

Свобода і вибір: Городовський здійснює акт абсолютної свободи, коли вирішує покинути все заради примарної надії, самостійно творячи себе своїм вибором.

Призначення мистецтва: Конфлікт між Городовським та Безпальком розкриває проблему ролі митця в тоталітарному суспільстві: служити ідеології та створювати “радісні” пейзажі чи досліджувати глибинні, трагічні істини людського існування.

Глибокий психологізм: Автор є майстром психологічного аналізу, детально препаруючи думки, почуття та імпульси героїв через внутрішні монологи, невласне-пряму мову та потік свідомості.

Символізм: Місто Київ постає не просто тлом, а екзистенційним простором, лабіринтом, у якому герой шукає не лише жінку, а й самого себе. Образ незнайомки символізує недосяжну мрію та втрачений сенс.

Інтелектуалізм стилю: Проза насичена філософськими рефлексіями, а мова точна, аналітична, подекуди “холодна”. Характерним є прийом матеріалізації абстракцій (напр., “темні коридори його думок”), що робить внутрішній світ героя майже фізично відчутним.

Поліфонізм: Персонажі функціонують як носії різних філософських позицій (раціоналізм, нігілізм, гедонізм), створюючи “твір-дискусію”, де істина народжується у зіткненні поглядів.

Повна назва повісті – “Повість без назви, до того ж цілковито неймовірна, вигадана від початку до кінця автором, щоб показати сутичку деяких принципів, важливих для нашого дня і майбутнього” є концептуальною заявою та програмним маніфестом автора. Вона позиціонує твір не як реалістичний нарис, а як філософську притчу, де абсурдність вигаданих подій слугує лише для демонстрації універсальної «сутички принципів». В умовах посилення ідеологічного тиску 1930-х років, така назва була також формою іронічного самозахисту від звинувачень у відриві від «злоби дня». Валер’ян Підмогильний був ключовою постаттю «Розстріляного відродження», учасником літературного угруповання «Ланка» (пізніше МАРС), яке обстоювало принципи психологізму та свободи творчості. У його творчості відчутні впливи європейської філософії (Ніцше, Шопенгауер) та психоаналізу (Фрейд), які він творчо синтезував для аналізу трагічної радянської реальності. Написання такого глибоко філософського, аполітичного твору в 1934 році було актом творчої та громадянської мужності.

Частина I: Розширений аналітичний паспорт твору

Вступні характеристики твору

Повна назва та її програмний характер

Повна назва твору — «Повість без назви, ДО ТОГО Ж ЦІЛКОВИТО НЕЙМОВІРНА, ВИГАДАНА ВІД ПОЧАТКУ ДО КІНЦЯ АВТОРОМ, ЩОБ ПОКАЗАТИ СУТИЧКУ ДЕЯКИХ ПРИНЦИПІВ, ВАЖЛИВИХ ДЛЯ НАШОГО ДНЯ І МАЙБУТНЬОГО» — є не просто заголовком, а ключем до розуміння авторського задуму та умов, в яких він створювався. Ця назва функціонує як програмна настанова, що одразу налаштовує читача на інтелектуальну гру, а не на реалістичну оповідь. Автор свідомо підкреслює умовність сюжетної лінії, заявляючи про пріоритет ідейного конфлікту, «сутички принципів». У цьому заголовку криється іронічне дистанціювання від реальності, що було не лише художнім прийомом, але й формою самозахисту. В умовах 1933–1934 років, коли догматичний соцреалізм вимагав ідеологічно вивіреного оптимізму та зображення класової боротьби, Підмогильний створює твір, сповнений екзистенційного скепсису та філософських сумнівів. Називаючи повість «вигаданою» та «неймовірною», він переводить розмову з небезпечної соціально-політичної площини в універсально-філософську, ніби пропонуючи читачеві та цензурі розглядати текст як абстрактний експеримент, а не як коментар до радянської дійсності.   

Автор, час створення, історичний контекст

Автором повісті є Валер’ян Підмогильний (1901–1937), один із найвидатніших прозаїків доби «Розстріляного відродження», майстер інтелектуально-психологічної прози та талановитий перекладач французької літератури, зокрема творів Мопассана, Франса та Стендаля. Він був активним учасником літературного життя, членом угруповань «Ланка» та МАРС. Твір писався протягом 1933–1934 років , у трагічний для України час. Це період Голодомору, завершення політики українізації та початку масових сталінських репресій, відомих як Великий терор. Саме в цій атмосфері тотального страху, ідеологічного тиску та людської трагедії, коли митці, як-от Микола Хвильовий, чинили самогубство, формувався задум повісті. Робота над твором була обірвана арештом письменника 8 грудня 1934 року за сфабрикованим звинуваченням в участі у «терористичній організації». 3 листопада 1937 року його розстріляли в урочищі Сандармох. Цей похмурий історичний контекст є ключовим для розуміння глибокого песимізму, відчуття абсурдності буття та екзистенційної тривоги, що пронизують кожну сторінку твору. Вперше повість була опублікована лише у 1988 році в журналі «Вітчизна».   

Жанрова специфіка

«Повість без назви» визначається літературознавцями як інтелектуально-психологічна повість, що за глибиною філософського аналізу та структурою наближається до європейського інтелектуального роману. У творі сюжетна дія відіграє другорядну роль, вона є лише тлом для розгортання філософських дискусій, тривалих монологів-сповідей та глибокого психологічного самоаналізу героїв. Через це повість часто характеризують як «твір-дискусію», де персонажі є носіями певних світоглядних позицій, а їхні діалоги розкривають центральну проблематику. У стилістиці твору помітні елементи психоаналізу, відчувається вплив Зигмунда Фрейда, а також філософські алюзії на Сковороду та європейських мислителів. Така структура зближує прозу Підмогильного з творами європейських екзистенціалістів, зокрема Альбера Камю та Жана-Поля Сартра, ідеї яких він значною мірою випередив або розробляв паралельно.   

Сюжет та композиція

Експозиція

Твір починається зі знайомства з головним героєм, успішним харківським журналістом Андрієм Городовським. Він приїжджає до Києва для видання своєї книжки нарисів про соціалістичну реконструкцію села. Городовський — втілення раціональної, вольової людини, яка будує своє життя за чітко продуманим планом. Його кар’єра на злеті: нариси готуються до видання окремою книжкою, що забезпечує йому фінансову стабільність і можливість взяти річну творчу відпустку для написання головного твору свого життя. Проте за цією фасадною успішністю ховається глибока внутрішня криза: Городовський відчуває не фізичну, а духовну втому, «страшенну сухість» у голові та «голод душі», який «пожерши всі крихкі сподіванки». Його раціонально вибудувана мета виснажила його, залишивши по собі відчуття порожнечі.   

Зав’язка (Поворотний момент)

Ключовим поворотним моментом, що руйнує весь життєвий план Городовського, стає абсолютно випадкова подія. Чекаючи на трамвай у Києві, він мигцем бачить у натовпі незнайому жінку. Цей миттєвий, ірраціональний порив стає для нього одкровенням. Він, людина, що звикла «панувати над собою», раптом втрачає контроль і «безглуздо» йде за нею, доки не губить її з очей. Цей епізод є не просто початком любовної інтриги, а каталізатором його прихованої екзистенційної кризи. Зустріч з ірраціональним, з невмотивованим бажанням підриває самі основи його світогляду, заснованого на меті та волі.   

Розвиток дії

Після цієї події Городовський кардинально змінює своє життя. Він відмовляється від поїздки на відпочинок до Сочі, кидає свої плани у Харкові та повертається до Києва з єдиною, новою метою — знайти незнайомку. Цей пошук швидко перетворюється на одержимість, на абсурдну ідею фікс, яка повністю заміщує його попередню, раціональну мету. Пошук жінки — це не романтичний квест, а форма екзистенційного бунту проти власної раціональності, що завела його у духовний глухий кут. Сам процес пошуку, а не його потенційний результат, стає для нього новим сенсом існування. У Києві він оселяється у квартирі, де зустрічає двох персонажів, які стають його ідеологічними співрозмовниками та антиподами. Діалоги з викладачем-нігілістом Анатолієм Пащенком та художником-гедоністом Євгеном Безпальком складають основу розвитку дії, змушуючи Городовського рефлексувати над власними переконаннями та природою свого божевільного пошуку.   

Незавершений фінал

Повість обривається раптово. Городовський, роздратований після розмови з Безпальком, продовжує свої методичні, але абсолютно безрезультатні пошуки, обходячи театри та кіно. Ця незавершеність, спричинена арештом і подальшою загибеллю автора, набуває глибокого символічного значення. Вона перетворює твір на метафору долі цілого покоління «Розстріляного відродження» — покоління, чий творчий злет був брутально обірваний, чия історія залишилася без фіналу. Відкритий фінал повісті стає символом відкритої рани в тілі української культури.   

Ідейно-тематичний комплекс

Мета vs. Випадок

Це центральна філософська опозиція, що структурує твір. Андрій Городовський на початку повісті є уособленням людини мети, яка вірить у силу волі та раціонального планування. Його антиподом виступає Анатолій Пащенко, який у своєму монолозі «Декларація резонера» прославляє випадок як єдину творчу й життєдайну силу. На його думку, саме випадок руйнує «сірість» та одноманітність життя, керованого «звичкою і метою», і повертає людині «яскравість враження». Городовський, переживши власний ірраціональний злам, опиняється між цими двома полюсами, намагаючись осмислити нову реальність, де його воля виявилася безсилою.   

Екзистенційна криза та пошук сенсу

Усі три головні персонажі перебувають у стані глибокої екзистенційної кризи і по-різному намагаються її подолати. Городовський, усвідомивши порожнечу раціональної мети, створює для себе нову, ілюзорну мету — пошук жінки, що стає формою втечі від абсурду. Пащенко обирає шлях саморуйнації, заперечення життя через нігілістичну філософію, вживання наркотиків та плановане самогубство. Безпалько шукає порятунку в ескапізмі — втечі у світ гармонійного, безтурботного мистецтва та затишного родинного побуту. Твір пронизаний ключовими для екзистенціалізму мотивами абсурду, самотності, відчуження, страху та «нудоти».   

Критика радянської дійсності 1930-х

Хоча повість має філософський характер, у ній присутня прихована критика тогочасної радянської реальності. Через монологи персонажів автор натякає на абсурдність і тиск епохи «п’ятирічок», що ламає людину. Заплановане самогубство Пащенка можна інтерпретувати як передчуття долі цілого покоління інтелігенції, яке було знищене або доведене до відчаю, як Микола Хвильовий. Пристосуванство Безпалька та криза Городовського також є реакціями на неможливість вільного існування та творчості в тоталітарному суспільстві.   

Природа кохання та бажання

Підмогильний послідовно деконструює романтичний міф про кохання. Його стосунки з жінками до поворотного моменту (із сусідкою Зінаїдою Михайлівною та стенографісткою Тонею) зображені як суто фізіологічні акти, позбавлені будь-яких почуттів. Більше того, ця тілесність викликає в нього напади огиди, що свідчить про глибоку кризу його чуттєвої сфери. Його ж одержимість Незнайомкою не є коханням у традиційному розумінні. Це потяг до абстрактного ідеалу, до невловимого образу, який він сам наділяє рисами досконалості. Це бажання є симптомом його внутрішньої порожнечі: він прагне не реальної жінки, а ідеї, яка могла б заповнити цю порожнечу.   

Призначення мистецтва

Ця тема розкривається у ключовому діалозі між Городовським та художником Безпальком. Їхня суперечка є зашифрованою полемікою з офіційними догматами соцреалізму. Городовський відстоює позицію соціально відповідального, трагічного мистецтва, яке повинно відбивати «страшну боротьбу» епохи і «писатися кров’ю». Хоча формально це перегукується з вимогою соцреалізму щодо відображення класової боротьби, Городовський говорить про екзистенційну правду трагедії, а не про її ідеологічно оптимістичну версію. Безпалько, натомість, захищає аполітичне мистецтво як джерело радості та краси, як втечу від жорстокої реальності. Його «радісні пейзажі» є формою тихого спротиву ідеологічному тиску. Через цей діалог Підмогильний досліджує неможливість творити чесне мистецтво в тоталітарному суспільстві: митець стоїть перед вибором між трагічною правдою, за яку його знищать, та естетичним ескапізмом, який є формою самообману.   

Аналіз системи персонажів

Андрій Городовський (Рудченко)

Інженер за освітою та журналіст за професією, Городовський є втіленням «цільної» натури, життя якої підпорядковане домінанті мети. Ця цільність, однак, вимагає від нього постійного надлюдського вольового зусилля та самоконтролю. Його раціоналізм виявляється крихкою оболонкою, яка тріскається під тиском ірраціонального пориву. Псевдонім «Городовський» символізує його приналежність до міської, раціональної, планової цивілізації. Справжнє ж прізвище «Рудченко», можливо, натякає на його «рудиментарні», глибинні, природні корені, які він намагався приборкати, але які врешті-решт прориваються назовні. Літературознавці часто вбачають у його образі alter ego самого автора.   

Анатолій Пащенко

Викладач точної науки фізики, який парадоксально заперечує будь-яку закономірність і проголошує культ випадку. Його філософія, викладена в центральному для твору монолозі «Декларація резонера», є сумішшю крайнього нігілізму, фаталізму та мізантропії. Пащенко заперечує цінність людського розуму, гордості, любові, зводячи все до сліпої випадковості народження та абсолютної нікчемності існування. Його втеча від абсурдності життя — це втеча у саморуйнацію: через наркотичне забуття (гашиш) до свідомо підготовленого самогубства. Його образ — це глибокий психологічний діагноз інтелектуала, який, втративши будь-яку віру та опору, доходить до логічної межі заперечення.   

Євген Безпалько

Художник-пейзажист, чия життєва філософія — це гедонізм, віталізм та пошук гармонії. На відміну від Пащенка, він не заперечує світ, а намагається створити в ньому свій власний затишний і радісний куточок. Він свідомо уникає трагічних тем у мистецтві, малюючи «тільки світле і ясне». Його життєва стратегія — це «курортна кампанія» (розумне дозування родинного життя), вино та мистецтво як спосіб «доповнити життя» радістю. Безпалько є втіленням ескапізму та пристосуванства, його позиція різко контрастує як із саморуйнівним нігілізмом Пащенка, так і з трагічним надломом Городовського.   

Жіночі образи

Жіночі образи у повісті виконують переважно символічні та функціональні ролі. Зінаїда Михайлівна (коханка Городовського в Харкові) та Тоня уособлюють примітивну, суто тілесну сторону сексуальних стосунків, яка викликає у Городовського лише огиду і підкреслює його нездатність до справжньої емоційної близькості. Незнайомка, навпаки, є абсолютно безтілесною. Вона не реальний персонаж, а символ, ідея, каталізатор внутрішніх змін героя. Вона — втілення ідеалу, мрії, ілюзії, іншого, ірраціонального виміру буття, якого відчайдушно прагне душа Городовського. Її невловимість та анонімність є ключовими для її функції як чистого об’єкта бажання.   

Частина II: Критична стаття. «Повість без назви»: Анатомія екзистенційного бунту в передчутті катастрофи

Незавершений шедевр як дзеркало доби

«Повість без назви» Валер’яна Підмогильного, написана в переддень Великого терору і трагічно обірвана арештом автора, є одним із найглибших і найраніших зразків екзистенціалізму в українській літературі. Випередивши багато ідей французьких мислителів, Підмогильний створив твір, що з безжальною точністю препарує духовний стан людини на межі епох, в ситуації тотальної кризи цінностей. Сама незавершеність повісті стає потужною метафорою долі цілого покоління «Розстріляного відродження» — покоління, чий політ був обірваний на півслові, чия історія залишилася без розв’язки. Той факт, що твір побачив світ лише 1988 року, після десятиліть заборони, підкреслює його символічне значення. Відкритий фінал повісті символізує не просто відсутність кількох останніх сторінок, а незагоєну рану в історії української культури, вічне питання про те, що могло б бути, якби не постріл у потилицю.   

Крах «людини мети»: Андрій Городовський та абсурд буття

Центральною фігурою повісті є Андрій Городовський — втілення модерної людини, що втратила трансцендентну опору у вигляді Бога чи традиції і намагається збудувати сенс власного життя на фундаменті раціональної волі та чітко визначеної мети. Його початкова життєва програма — написання великого твору, забезпечення фінансової незалежності — є квінтесенцією ідеї прогресу та самотворення. Проте цей раціональний проєкт зазнає краху. Він призводить не до гармонії, а до духовного вигорання, до стану, який Жан-Поль Сартр пізніше назве «нудотою» — гнітючого відчуття безглуздості власного існування.   

Раптовий, ірраціональний потяг до незнайомої жінки стає для Городовського актом абсурдного бунту в розумінні Альбера Камю. Це бунт не проти суспільства чи влади, а проти власної раціональності, проти світу, де все розплановано, але позбавлено справжнього сенсу. Його відчайдушний пошук стає новою, ілюзорною релігією. Городовський перетворюється на екзистенційного Сізіфа, який знаходить сенс не в досягненні вершини, а в самому процесі кочення каменя. Його одержимість — це водночас його свобода від пут раціональності і його нове прокляття, що веде його лабіринтами міста і власної душі.   

Дві стратегії втечі: Нігілізм Пащенка та естетизм Безпалька

На тлі трагічних пошуків Городовського Підмогильний змальовує дві альтернативні, але однаково тупикові стратегії виживання інтелектуала в абсурдному світі. Це нігілізм Анатолія Пащенка та естетичний ескапізм Євгена Безпалька. Обидві ці стратегії є, по суті, формами капітуляції перед жорстокою реальністю.

Шлях Пащенка — це філософське самогубство. Він не просто хоче померти; він створює цілісну теорію, що обґрунтовує нікчемність життя, зводячи його до сліпого випадку і заперечуючи будь-яку цінність. Його втеча — це втеча в небуття, у свідоме розчинення. Вживання гашишу для нього — це репетиція смерті, тимчасове вимкнення розуму, який він вважає джерелом усіх страждань. Його нігілізм є пасивним прийняттям власної поразки.   

Шлях Безпалька — це естетична втеча. Він визнає існування «горя і бур», але свідомо відмовляється мати з ними справу, створюючи у своєму мистецтві та житті ідилічний, «радісний» світ. Це спроба не заперечити абсурд, а ігнорувати його, збудувавши поруч крихкий гармонійний прихисток. Його життєрадісність виглядає наївною і беззахисною на тлі трагедії епохи. На відміну від них, Городовський обирає третій шлях — активний, хоч і божевільний, бунт. Він не тікає від світу і не заперечує його, а вступає з ним у поєдинок, намагаючись нав’язати йому свій власний сенс. Це робить його найбільш трагічною і водночас найбільш динамічною фігурою повісті.   

«Сутичка принципів» як діагноз епохи

«Повість без назви» — це не лише філософська притча, а й точний діагноз духовного стану української інтелігенції напередодні катастрофи 1930-х. Патологічна самотність та відчуженість усіх персонажів, їхня нездатність до справжньої близькості є не лише екзистенційною константою, а й відображенням суспільства, атомізованого тотальним страхом. Діалоги героїв віддзеркалюють реальні літературні дискусії 1925–1928 років про роль митця та шляхи розвитку мистецтва. Позиція Городовського про мистецтво, що пишеться «кров’ю», є відгомоном романтичного пафосу «червоного ренесансу»; естетизм Безпалька нагадує позицію неокласиків з їхнім культом гармонії та дистанціювання від «злоби дня»; а нігілізм Пащенка доводить до абсурду декадентські настрої. Підмогильний фіксує момент, коли всі ці ідеї, що бурхливо розвивалися у відносно вільні 1920-ті, опинилися у глухому куті перед обличчям тоталітарної машини, що не залишала місця ані для трагічної правди, ані для аполітичної краси, ані для філософського заперечення. Самогубство Пащенка в цьому контексті виглядає як страшне пророцтво долі покоління, що знайшло своє втілення у реальному самогубстві Миколи Хвильового у 1933 році.   

Висновок: Актуальність екзистенційних прозрінь Підмогильного

«Повість без назви» залишається надзвичайно актуальним твором. Це не лише безцінний документ трагічної епохи, а й універсальне дослідження фундаментальних проблем людського існування: свободи вибору, пошуку сенсу в абсурдному світі, природи бажання та меж людської волі. У час, коли людина знову і знову стикається з викликами ідеологій, абсурдністю війни та крихкістю власного буття, безкомпромісна чесність Підмогильного у дослідженні «внутрішньої людини»  та його глибоке розуміння небезпек будь-якої тотальної ідеї — чи то раціональної мети, чи то нігілістичного заперечення — звучать як ніколи сучасно і пророчо.