📘Перекличка

Оповідач: Головний герой — літній дідусь, якому вже за сімдесят. У 1933 році він був старостою четвертого класу і щоранку робив перекличку, чуючи, що однокласники помирають один за одним. Сам він вижив завдяки риболовлі, згодом пройшов війну й став учителем. Досі ночами йому сниться Ялешка, і він пам’ятає, як хотілося допомогти їй, коли в нього не було ані крихти хліба. Цей образ показує, як біль пережитого не відпускає людину все життя.

Ялешка Плакида: Так у школі називали Єлизавету, голубооку лагідну дівчинку, яка сама вишила собі кофтину і завжди була чистюлькою. Вона ніколи не дорікала хлопцям брудними руками, а по-доброму радила помити їх споришем, а ще до голоду пригощала оповідача яблуком. Навесні 1933 року Ялешка тихо просить у нього бодай маленький шматочок хліба й умирає за партою поруч із ним. Її образ уособлює всіх невинних дітей, яких забрав голод.

Марія Іллівна Курило: Учителька-білоруска з трохи покопаним віспою обличчям, яка ще з першого класу завела звичай ранкової переклички. Під час голоду вона відламує свою пайку хліба, щоб підтримувати дітей, про що вони довідуються лише згодом, а коли Ялешка помирає за партою, вчителька з плачем закриває їй очі. У 1955 році на учительській конференції вона зустрічає оповідача та Василя Івановича Федоренка, які повернулися з фронтів, і просить їх ніколи не забувати загиблих від голоду однокласників. Цей образ показує справжню вчительську любов і самопожертву.

Іван Гарбуз: Сусід і давній товариш оповідача, з яким вони колись разом ганяли м’яча і гралися в піжмурки. Від голоду Іван так слабне, що вже не може ловити рибу, і одного разу тікає з окунем, якого спіймав друг. Побачивши його обличчя, поколоте шипами й залите кров’ю та сльозами, оповідач віддає йому рибу. А вже за день Іван гине, і його страшна смерть показує, до якого відчаю доводив людей голод.

Фадей Цибулько: Однокласник із чорними, мов вуглинки, очима, якого діти жартома називали математиком. Він допомагав старості під час переклички, уважно оглядав клас і помічав, кого немає. Навесні Фадей наївся якихось молодих пагінців, отруївся і помер, і його поховали поруч із меншим братиком. Його доля показує, що навіть пошук їжі в полі був для голодних дітей смертельно небезпечним.

Настя Сосна: Добра дівчинка, батько якої працював машиністом у паровому млині, і вона часто рятувала однокласників маторжениками, тобто коржиками, спеченими з висівок та трав’яних домішок. Саме Настя, Пилипова сусідка, повідомляє класові, що Пилип помер, а через три дні — що помер і Євлампій Красножон. Цей образ показує, що щедрість і співчуття не зникають навіть у найстрашніші часи.

Інші однокласники: Під час переклички староста називає Павла Говоруху, Олексу Деркача, Євмена Покидайла, Пилипа Онопрієнка. Про Павла кажуть, що його сьогодні не буде, хоч усі знають, що він дуже слабий від голоду, про Олексу й Пилипа — що вони вчора померли, а про Євмена — що він запізниться. Відповідають за відсутніх Оля Давиденко, висока білява дівчина, і Яша Стеценко. Євмен і його менший брат Гриша голод пережили, але згодом загинули на війні. Разом ці імена створюють образ цілого класу, понівеченого голодом.

Шкільна перекличка як літопис голоду: Це головна лінія оповідання. Учителька завела звичай: щоранку староста називає прізвища дітей, і вони відповідають. Під час голоду ця буденна шкільна справа перетворюється на страшний підрахунок, бо майже за кожним прізвищем стоїть смерть, а список з кожним днем коротшає. Ця лінія показує трагедію Голодомору через долю одного класу, і тому її неможливо читати байдуже.

Доля Ялешки: Ця лінія розкривається на прикладі охайної, лагідної дівчинки, яка колись пригощала оповідача яблуком. Під час голоду вона просить у класі хоч крихту хліба і помирає просто за партою поруч з оповідачем. Образ Ялешки відкриває оповідання, і до нього оповідач раз у раз повертається, бо саме її досі бачить уві сні. Так автор показує біль людини, яка вижила, коли загинули її товариші.

Боротьба дітей за життя: Ця лінія розповідає, як голодні діти намагаються врятуватися самі. Оповідач ловить рибу в річці, діти їдять лободу, щавель та інші трави, дехто отруюється ними. Найболючіший епізод пов’язаний із другом Іваном, який з голоду краде в оповідача рибу, а хлопець, побачивши його закривавлене обличчя, віддає йому здобич. Лінія показує, що навіть у страшній біді діти зберігають людяність і співчуття.

Учителька і пам’ять: Ця лінія з’єднує давні події з сьогоденням. Марія Іллівна відламує для дітей свою пайку хліба, а над померлою Ялешкою плаче й закриває їй очі. 1955 року на учительській конференції вона бачиться з оповідачем і Василем Івановичем Федоренком, що повернулися з фронтів, і заповідає їм пам’ятати тих, кого забрав голод. Оповідач виконує цей заповіт: після десятиліть вимушеного мовчання він розповідає правду, і його розповідь ніби продовжує ту давню шкільну перекличку.

Рамкова будова: Оповідання побудоване як спогад, вкладений у теперішнє. Безсонні ночі старого дідуся обрамлюють розповідь про страшну весну 1933 року, а між цими двома часами автор кілька разів перекидає місток, нагадуючи, що нічні спогади тривають досі. Така будова показує, що для того, хто вижив, голод так і не залишився в минулому.

Експозиція: Твір починається не зі шкільного класу, а з безсонної ночі літнього оповідача. Коли онуки дивуються, чого дідусь не спить, він віджартовується, бо не хоче лякати їх правдою. Так автор одразу створює тривожний настрій і дає зрозуміти, що за жартом ховається біль, про який людина довго мовчала.

Зав’язка: Розповідь про минуле починається з опису звичаю, який завела вчителька: щоранку, тільки-но пролунає дзвінок, староста робить перекличку. У мирні часи це була звичайна шкільна справа, але навесні 1933 року вона перетворюється на щоденний підрахунок утрат. Саме з цього моменту в оповіданні з’являється головне напруження.

Розвиток подій: Прізвища однокласників звучать одне за одним, і про багатьох відповідають, що вони вже померли. Євлампій Красножон штовхає старосту через парту, мовляв, читанка тепер буде на трьох, а через три дні сам зникає зі списку. Потім розповідь переривається гіркими роздумами оповідача про те, як довго про голод мовчали. Так напруга наростає поступово, і кожна нова звістка стає болючішою.

Кульмінація: Найвищої напруги оповідання сягає тоді, коли Ялешка, сидячи за партою поруч з оповідачем, востаннє просить хліба, а потім її голівка стукає об парту. Хлопець гукає Марію Іллівну, і вчителька зі сльозами закриває дівчинці очі. Після цієї сцени спогади вже не можуть зупинитися: оповідач згадує загибель Івана Гарбуза та Фадея.

Розв’язка: Згодом для дітей відкривають їдальню, де дають рідкий суп і трохи кукурудзяного хліба, а наприкінці травня сумна вчителька повідомляє про переведення до п’ятого класу. Останній епізод переносить нас у 1955 рік: оповідач разом із Василем Івановичем Федоренком, теж фронтовиком, зустрічають Марію Іллівну на учительській конференції. Її прохання ніколи не забувати загиблих стає підсумком усього твору.

Голодомор як злочин: Оповідання показує, що голод 1933 року забрав життя дітей не випадково, а через політику влади. Діти помирали один за одним, а про них згадали лише тоді, коли багатьох дітей уже не стало. Автор наводить точну цифру: із сорока п’яти дітей сільської школи навесні померло двадцять п’ять. Ця сувора правда допомагає зрозуміти масштаб злочину.

Замовчування правди: Оповідач з гіркотою згадує, що про голод і мільйони померлих десятиліттями мовчали. Письменники прославляли вождя, дітям розповідали про щасливе дитинство, а будь-яку згадку про голод таврували як ворожий випад. Так твір порушує проблему брехні, яка ховає злочин, і показує, чому важливо нарешті сказати правду.

Людяність у нелюдських умовах: Навіть у страшному голоді в оповіданні є люди, які думають не лише про себе. Учителька потай відламує для дітей частину своєї пайки хліба, Настя ділиться з однокласниками коржиками, а оповідач віддає голодному другові окуня, хоча й сам ледве тримається. Ці вчинки показують, що доброта і співчуття можуть вижити навіть там, де, здавалося б, не лишилося нічого людського.

Моральне падіння: Поруч зі світлими вчинками автор не приховує й найстрашнішої правди. Голод доводить людей до такого відчаю, що мати і старша сестра Івана стають канібалами. Ця жахлива подробиця показує, як нелюдські умови руйнують людську природу, і підкреслює, наскільки злочинною була політика, яка до цього довела.

Пам’ять і провина вцілілого: Минуло понад пів століття, але оповідач досі чує вночі слабкий голос Ялешки і мучиться, що не мав для неї хліба. Він не винен у її смерті, проте ця пам’ять не відпускає його. Твір показує, що ті, хто вижив, несуть цей біль усе життя, і саме тому їхній обов’язок — пам’ятати загиблих.

Вкрадене дитинство: Діти в оповіданні мали б бігати за м’ячем, гратися в піжмурки й рибалити заради забави. Натомість вони пасуться на лободі й щавлі, ловлять рибу, щоб не померти, і щоранку чують, хто з товаришів уже не прийде. Автор показує, що голод забрав у цілого покоління не лише життя, а й саме дитинство.

Документальність: Автор називає справжні імена однокласників, своє село, район, річку Самару і навіть затоку Гнилокишу. Він наводить точну кількість загиблих і рік трагедії, тому оповідання сприймається не як вигадка, а як свідчення очевидця. Завдяки цьому ми віримо кожному слову, і чужа біда стає особистою.

Деталь-символ: Найсильніший образ твору — пухлий мізинець зі зламаним нігтиком, яким Ялешка показує, скільки хліба їй треба. Ця маленька деталь розповідає про голод більше, ніж довгі описи, і саме вона повертається до оповідача у снах. Так само символічним стає шматочок хліба, якого тоді так бракувало.

Антитеза: Автор зіставляє дві протилежні картини. До голоду Ялешка пригощає хлопця яблуком і дає відкусити його червоний бік, а потім помирає, просячи хоч крихту хліба. Так само контрастують пропагандистські слова про щасливе дитинство і правда про мертвих дітей. Цей прийом робить трагедію ще гострішою.

Метафора: Підрахунок загиблих однокласників оповідач називає словами «Страшна бухгалтерія голоду». Бухгалтерія зазвичай рахує гроші й товари, а тут вона рахує дитячі життя. Ці три слова звучать сухо, як рядок із звіту, і саме тому лякають найбільше. Метафора показує, як холодно й безжально голод перетворював живих дітей на цифри у списку.

Порівняння: Порівняння в оповіданні прості й зримі. Очі Фадея чорні, мов вуглинки, а кукурудзяний хліб у шкільній їдальні жовтий, як віск, і ясний, як сонечко. Особливо зворушує порівняння хліба із сонцем, бо для голодної дитини цей маленький шматок справді стає найяскравішим світлом.

Іронія: Говорячи про роки мовчання, оповідач з гірким сарказмом повторює тодішні пропагандистські вислови, зокрема про письменників як «інженери людських душ». Ці пишномовні слова стоять поруч із розповіддю про мертвих дітей, і через це їхня фальш стає очевидною. Іронія допомагає показати, як влада прикривала злочин красивими фразами.

Повтор: Слова про те, що перекличка триває, звучать у творі кілька разів. Вони пов’язують страшний 1933 рік із теперішнім і показують, що для оповідача шкільна перекличка так і не закінчилася. Цей повтор надає оповіданню ритму і робить його схожим на поминальний список загиблих.

«Перекличка» Карпа Гулака — документальне оповідання-спогад про голодомор 1933 року, у якому староста четвертого класу щоранку називає прізвища однокласників і чує, що їх уже немає. Короткий текст без жодного зайвого слова перетворюється на реквієм за дітьми, які не дожили до літа.

Карпо Гулак (1920–2011) — письменник і педагог із села В’язівок на Дніпропетровщині, який пів століття пропрацював учителем і директором школи. Він пережив голодомор дитиною, пройшов війну і в багатьох книжках розповів правду про трагедію рідного села.

Розширений аналітичний паспорт твору

Автор: Карпо Гулак — український письменник і педагог, який пережив голодомор дитиною і присвятив цій темі значну частину своєї творчості.

Роки життя: 1920–2011. Народився в селянській родині на Павлоградщині, у селі В’язівок, де відбуваються події оповідання.

Освіта: Новомосковська медична школа, Слов’янський учительський і Запорізький педагогічний інститути.

Професія: п’ятдесят років працював учителем, директором дитячого будинку і середньої школи на Дніпропетровщині; відмінник народної освіти України.

Війна: учасник Другої світової; у творі оповідач повертається з фронту з орденами і медалями.

Назва: «Перекличка» — і щоденна шкільна процедура, і символ пам’яті, в якій живий щоночі називає імена мертвих.

Жанр: документальне оповідання-спогад: розповідь очевидця, у якій художня форма підпорядкована правді пережитого.

Літературний рід: епос.

Напрям: реалізм.

Течія: мемуарно-документальна проза про голодомор.

Обсяг: коротке оповідання, близько тисячі слів; читається за кілька хвилин, але запам’ятовується надовго.

Тема: загибель дітей сільської школи під час голодомору 1933 року.

Ідея: пам’ять про жертв голодомору — обов’язок живих, а правду про злочин не можна приховати.

Провідний мотив: перекличка, що не закінчується, бо пам’ять не відпускає.

Інші мотиви: хліб як життя, дитяча дружба, провина вцілілого, людяність учителя, замовчування правди.

Оповідач: автобіографічний: старий учитель і фронтовик, колишній староста класу; розповідь ведеться від першої особи.

Ялешка Плакида: найболючіший спогад: лагідна дівчинка, яка просить в оповідача хоч отакий шматочок хліба й помирає за партою поруч із ним.

Марія Іллівна Курило: сільська вчителька з Білорусі, яка відламує власну пайку для дітей і з плачем закриває очі померлій Ялешці.

Іван Гарбуз: товариш по риболовлі, що з відчаю хапає окуня, а невдовзі стає жертвою канібалізму.

Фадей Цибулько: помічник старости, який гине, наївшись отруйних пагінців.

Настя Сосна: донька машиніста парового млина, щедра на коржики з висівок.

Школа: із сорока п’яти дітей, що ходили до початкової школи у В’язівку, весни 1933 року не пережили двадцять п’ятеро.

Місце дії: село В’язівок, початкова школа, річка Самара, затока з промовистою назвою Гнилокиша, будинок купця Стадника з дитячою їдальнею.

Час дії: весна 1933 року; рамка — старість оповідача; епізод 1955 року.

Історичне тло: голодомор 1932–1933 років, вчинений радянським режимом; Україна визнала його геноцидом українського народу.

Сюжет: низка коротких епізодів, пов’язаних щоденною перекличкою.

Композиція: рамкова: нічні сни старого обрамлюють спогади, а фінальна сцена 1955 року підсумовує розповідь.

Конфлікт: людина і нелюдська система, що прирікає на смерть дітей; внутрішній — біль оповідача, який не мав чим допомогти Ялешці.

Кульмінація: смерть Ялешки поруч з оповідачем за партою.

Розв’язка: заповіт учительки не забувати загиблих товаришів.

Настрій: скорботний, стриманий, часом гірко-іронічний; поруч зі смутком є ніжність до загиблих друзів і вдячність учительці.

Інтонація: спокійна, майже протокольна, через що жах написаного відчувається ще сильніше.

Художні деталі: пухлий мізинець, зламаний нігтик, вишита кофтина, яблуко, окунь із шипами, кукурудзяний хліб.

Символи: хліб — життя; перекличка — пам’ять; яблуко — втрачене щасливе дитинство.

Художні засоби: антитеза, порівняння, метафора, повтор, іронічне цитування пропаганди.

Лексика: розмовна, з діалектними словами («маторжениками», «холоші», «нівроку»); точна побутова лексика голодного села.

Іронія: оповідач гірко цитує радянські гасла і пісні про щасливе дитинство, які звучали на тлі масової смерті.

Зощенко: згадано Михайла Зощенка, який у книжці «Повернута молодість» хоч побіжно згадав про голод 1933 року.

Цифри: «Страшна бухгалтерія голоду»: з сорока п’яти дітей школи померло двадцять п’ять.

Заповіт: «Не забувайте ніколи своїх товаришів, які загинули тоді від голоду!»

Біографічна основа: оповідання ґрунтується на дитячих спогадах автора з рідного села; збігаються назва села, район і рік, а герой, як і автор, навчався тоді в четвертому класі.

Місце у творчості: одне з низки документальних оповідань про голодомор, поряд з оповіданнями «Дикі груші», «Шрам» і «Баба Химка».

Збірки: поетична збірка «Ялтинські вечори», книжки документальних оповідань «Дикі груші», «Відлуння лихоліття», «Кров і сльози», «Дикуни», «Голод», «Тече річка невеличка»; «Перекличку» вміщено в книжці «Відлуння лихоліття» (Ялта, 2002) і передруковано в збірці «Учительський літопис ХХ сторіччя» (2013).

Пов’язані твори інших авторів: романи «Марія» Уласа Самчука і «Жовтий князь» Василя Барки також розповідають про голодомор.

Виховне значення: формує пам’ять і співчуття, вчить цінувати хліб і людське життя.

Рецепція: оповідання вивчають у 7 класі в курсі української літератури.

Актуальність: нагадує про ціну тоталітаризму й небезпеку замовчування злочинів.

Пам’ятна дата: четверта субота листопада — День пам’яті жертв голодоморів, коли запалюють свічки у вікнах.

Складність для сприйняття: мовою оповідання просте, але емоційно дуже важке; варто читати разом із дорослими й обговорювати.

Оповідання вражає насамперед своєю стриманістю. Автор майже не вдається до натуралістичних подробиць, уникає пафосу, не закликає до помсти. Він просто перелічує імена і пояснює, чому дитини немає в класі. Саме ця простота перетворює короткий текст на документ, сильніший за будь-яку статистику: за кожним прізвищем стоїть окрема дитина з характером, звичками і мріями.

Особливо важлива рамка твору. Старий оповідач не може спати, бо до нього приходить Ялешка. Онукам він відповідає жартом, бо не хоче ранити їх правдою. Цей прийом показує, як травма голодомору передавалася з покоління в покоління мовчки: люди, що вижили, довго не могли або не наважувалися говорити про пережите, а влада роками вимагала забути.

Паралельно з жахом у творі живе людяність. Вчителька віддає свій хліб, Настя приносить коржики, оповідач віддає окуня Іванові, хоч сам голодний. Ці вчинки не рятують усіх, проте доводять, що навіть у найчорніші часи людина може лишатися людиною. Через них оповідання стає не лише свідченням злочину, а й гімном доброті.

Не менш промовистий образ учительки Марії Іллівни. Вона не має влади змінити політику держави, не може нагодувати всіх, але робить те, що в її силах: зберігає заведений порядок у класі, ділиться пайкою, плаче над Ялешкою і закриває очі померлій дівчинці. Через двадцять два роки саме вона, вже заслужена вчителька, формулює головну думку оповідання. Її заповіт звучить як звернення до всіх наступних поколінь.

Документальність твору підкреслюють точні назви й цифри. Автор називає район, село, річку, затоку, будинок купця другої гільдії, де відкрили їдальню. Він згадує, скільки грамів хліба давали на перерві і скільки кілограмів сухарів видали на літо. Ці подробиці не дозволяють сприйняти оповідання як художню вигадку і роблять його свідченням очевидця, яке важко заперечити.

Важливу роль відіграє і гірка іронія. Оповідач цитує пропагандистські пісні про вождя, який нібито любить усіх дітей, і нагадує, що письменників тоді називали «інженери людських душ». На тлі смертей у класі ці слова звучать як знущання. Так автор показує, що замовчування було частиною злочину: голод не лише вбивав, а й старанно ховався за гаслами про щасливе життя.

Окремої уваги заслуговує епізод з окунем. Голодний Іван краде рибу в друга, і той спершу кидається його бити, але, побачивши обличчя, поколоте шипами, зупиняється. Замість гніву приходить жалість, і хлопець віддає улов. Ця сцена коротка, але в ній уміщено цілий моральний урок: голод не виправдовує злочину, однак людина, яка розуміє чужий біль, здатна простити і поділитися останнім.

Фінальна сцена 1955 року змінює тональність твору. Оповідач і Василь Іванович Федоренко, що прийшли з фронтів дужими, здоровими, з орденами й медалями, зустрічають свою вчительку на учительській конференції. Вона плаче від радості, але відразу згадує тих, хто не дожив. Так оповідання поєднує дві великі трагедії українського двадцятого століття, голодомор і війну, і показує покоління, якому випало пройти крізь обидві.

Отже, «Перекличка» — це водночас свідчення, реквієм і урок людяності, який сільський учитель залишив наступним поколінням.

Критична стаття

Сни старого вчителя

Оповідання Карпа Гулака починається не в 1933 році, а в старості оповідача. Йому вже за сімдесят, онуки питають, чому дідусь не спить, а він відповідає жартом про Наполеона. Цей зачин налаштовує на спокійну, майже домашню розмову, але вже за кілька рядків стає зрозуміло, що за жартом ховається невигойна рана. Ночами до старого приходить дівчинка з дитинства і просить хліба, якого в нього немає.

Такий початок дуже точно передає природу пам’яті про голодомор. Люди, які пережили його дітьми, десятиліттями мовчали, бо говорити було небезпечно, а потім, коли дозволили, не завжди знаходили слова. Біль жив у снах, у звичках, у ставленні до хліба. Оповідач ховає його від онуків, але ділиться ним з усіма, хто відкриє книжку. Так приватний спогад стає частиною спільної історії.

Цей зачин важливий і тим, що задає дистанцію. Між подіями і розповіддю пролягло понад пів століття, війна, ціле професійне життя. Проте час нічого не стер. Навпаки, деталі залишилися настільки чіткими, ніби все трапилося вчора: колір спідниці, зламаний нігтик, червоний бік яблука. Пам’ять дитини виявилася міцнішою за всі намагання влади змусити людей забути.

Звідки взялася перекличка

Назва твору пов’язана з простою шкільною процедурою. Вчителька Марія Іллівна Курило ще з першого класу завела порядок: щойно лунає дзвоник, староста вголос називає прізвища, а клас відповідає, хто прийшов, а хто ні. У звичайний час це нудна формальність. Але весною 1933 року перекличка перетворюється на страшний ритуал, під час якого діти щодня дізнаються, хто з товаришів помер.

Автор зберігає саму форму переклички в тексті. Короткі рядки з прізвищами чергуються з відповідями однокласників: хтось пішов ловити жаб, хтось запізниться, а хтось учора помер. Ця рівна, майже канцелярська послідовність діє сильніше за будь-які описи страждань. Кожне нове ім’я змушує завмирати в очікуванні, і найстрашнішим стає не крик, а глуха тиша у відповідь.

Перекличку робить староста, тобто сам оповідач. Ця обставина надає твору особливого трагізму. Хлопець-четвертокласник мусить щоранку вимовляти імена друзів і чути, що їх уже немає. На його плечі лягає обов’язок, непосильний навіть для дорослого. Можливо, саме тому перекличка й не закінчилася для нього ніколи: він відчуває відповідальність за кожне ім’я, яке колись промовив уголос.

Ялешка Плакида

Центральним образом оповідання є Ялешка, однокласниця і сусідка по парті. Автор малює її з великою ніжністю: голубоока, кирпатенька, лагідна, у темно-жовтій спідниці і біленькій вишитій кофтині, яку сама вишивала. До голоду вона приносила яблуко і давала відкусити червоний бік. Ця дрібниця відкриває цілий світ дитячої дружби і першої симпатії, якого голод не пощадив.

Смерть Ялешки описано без жодного зайвого слова. Її голівка стукає об віко парти, рука падає на коліно хлопця, а очі тьмяніють. Перед цим вона питає, чи нема в нього хоч крихти хліба, і показує на пухлому мізинці, скільки їй треба. Мізинець із зламаним нігтиком стає символом усіх загиблих дітей. Саме цей жест через півстоліття повторюється в нічних снах оповідача.

Після її смерті оповідач кличе вчительку, і та, плачучи, закриває дівчинці очі. Ця сцена відбувається просто в класі, серед інших дітей. Смерть приходить у місце, де мали навчати життя. У поєднанні шкільної парти і мертвої дитини втілено всю абсурдність і жорстокість того часу, коли держава оголошувала турботу про дітей і водночас прирікала їх на загибель.

Страшна арифметика

Гулак свідомо вводить у текст цифри. З сорока п’яти дітей В’язівської початкової школи навесні 1933 року померло двадцять п’ять. Оповідач називає це страшною бухгалтерією голоду. У цьому вислові поєднано холодну мову підрахунків і живий біль. Цифри не дають відмахнутися від трагедії як від перебільшення, а образ бухгалтерії нагадує, що голод мав організаторів, які вели свої облікові книги.

Дрібні подробиці працюють так само. Читанка, яку ділили на трьох, стає спільною для двох, бо один із товаришів помер. Кукурудзяного хліба в їдальні дають по сто грамів, а на літо видають кілька кілограмів сухарів. Перекличка проходить удвічі швидше, бо прізвищ меншає. Ці побутові деталі показують, як смерть стала буденністю, яку діти мусили приймати і рахувати.

Цифри доповнюють долі. Павло слабий від голоду, Олекса помер учора, Пилип присів відпочити на загаті і не встав, Євлампій помер через три дні. Брати Покидайли вижили тоді, щоб згодом загинути на війні. Автор не пропускає нікого, ніби складаючи поминальний список. У цьому переліку немає головних і другорядних: кожна дитина важлива однаково.

Окунь і прощення

Одна з найсильніших сцен твору пов’язана з риболовлею. Кинувши школу, оповідач рятується тим, що ловить окунців і краснопірок у затоці Самари. Йому допомагає друг Іван Гарбуз, але одного разу той, не витримавши голоду, хапає чималого окуня і тікає. Хлопець наздоганяє злодія і замахується, проте бачить обличчя, поколоте шипами риби, у сльозах і крові.

У цю мить гнів поступається співчуттю. Оповідач не б’є друга, а дозволяє йому з’їсти рибу і повертається до річки. Пізніше йому щастить упіймати ще більшу рибину, і він жартує, що тоді Бог був удома. Але через день Івана не стало, і його загибель виявляється найжахливішою: голод штовхнув до канібалізму рідних хлопця. Автор говорить про це коротко, без смакування, і саме ця стриманість вражає.

Епізод з окунем піднімає і складне питання провини. Ще мить тому хлопець кинувся доганяти друга з криком «Ах ти ж, злодію», а вже через день Івана не стало. Автор нічого не додає до цього сусідства двох подій, і саме воно показує, як близько в голодну весну стояли звичайна дитяча сварка і смерть. Автор не розв’язує цієї моральної колізії, а чесно показує її, і тому текст звучить по-справжньому людяно.

Вчителька, що ділила пайку

Марія Іллівна Курило — справжній моральний центр оповідання. Вона не виголошує промов і не бореться з владою, але щодня приходить до класу, підтримує порядок і віддає дітям частину свого хліба. Про це оповідач дізнається лише згодом. Її прощальні слова над Ялешкою, сповнені материнської ніжності, звучать як голос усієї України, що оплакує своїх дітей.

Важливо, що вчителька — білоруска. Автор ніби підкреслює, що людяність не має національності: чужа за походженням жінка стає для сільських дітей рідною. Через двадцять два роки вона, вже заслужена вчителька, знову бачить оповідача і Василя Федоренка, тепер уже фронтовиків. Її радість змішана зі сльозами, і головне, що вона хоче сказати, — заклик ніколи не забувати загиблих.

Образ учительки протиставлено офіційній державі. Держава забирає хліб, вчителька ділиться своїм. Держава мовчить про смерті, вчителька плаче над померлою дівчинкою. Держава вимагає забути, вчителька заповідає пам’ятати. У цьому протиставленні — головний моральний вимір оповідання: справжня влада над людськими душами належить не тим, хто наказує, а тим, хто любить.

Голод і мовчання

Гулак наголошує, що трагедія не закінчилася з весною 1933 року. Її продовженням стали десятиліття мовчання. Письменники, яких тоді називали інженерами людських душ, оспівували вождя і не помічали мільйонів померлих. Розмови про голод вважали ворожим випадом проти влади. Дітям розповідали про щасливе дитинство, тоді як їхні ровесники лежали на сільських кладовищах.

Згадка про Михайла Зощенка в цьому контексті особливо значуща. Автор нагадує, що навіть у ті роки була смілива людина, яка хоч побіжно написала про голод у книжці «Повернута молодість». Цей приклад показує: правду можна було сказати, але більшість воліла мовчати. Оповідання Гулака продовжує цю тонку лінію чесності і долає мовчання, на яке було приречене його покоління.

Іронія автора особливо гірка, коли він цитує рядки про вождя, що взяв на руки Світлану і згадав про всіх дітей. Цими словами дітям «тлумачили про щасливе дитинство», тоді як справжні діти помирали за партами. Оповідач не коментує цієї невідповідності, він просто ставить поруч пісню і смерть Ялешки. Такий прийом змушує самостійно зробити висновок про ціну державної брехні.

Дитинство, яке забрали

У тексті постійно відчувається контраст між тим, яким мало бути дитинство, і тим, яким воно стало. Ще недавно діти бігали за м’ячем, грали в піжмурки, копали черв’яків для вудочок. Тепер вони пасуться на лободі, щавлі, дикому часникові, рогозі, і навіть ці трави можуть убити, як убили Фадея Цибулька, що не знав, яка рослина отруйна.

Наприкінці травня в клас повертається життя. Дітей переводять до п’ятого класу, видають сухарі, і вони, виснажені, але живі, драють яйця диких качок, стрижуть недостиглі колоски жита. Автор пише, що нещасний клас оживав. У цих словах — і полегшення, і біль, бо поруч із тими, хто вижив, завжди стоять порожні місця тих, кого вже немає.

Чимало деталей у творі стосуються їжі, і це природно для спогадів голодної дитини. Маторженики з висівок, супчик у будинку купця Стадника, кукурудзяний хліб, ясний, як небесне сонечко, сухарі на літо. Кожна згадка про їжу сприймається як подія. Так автор передає дитяче відчуття голоду, коли весь світ звужується до шматочка хліба і думки про те, як вижити до вечора.

Як побудовано оповідання

Композиція твору рамкова і водночас мозаїчна. Рамку утворює теперішнє старого оповідача, а всередині — низка коротких епізодів, кожен з яких присвячено окремій дитині чи події. Їх об’єднує повторюваний мотив переклички, що продовжується і вдень, і в нічних снах. Такий устрій нагадує поминальний список, де кожне ім’я заслуговує на окрему згадку.

Мова оповідання проста і розмовна. Автор вживає діалектні слова, приказки, жарти, і це робить розповідь живою, близькою до усного спогаду. Порівняння короткі і точні: очі чорні, як вуглинки, хліб жовтий, як віск. Емоційні оцінки майже відсутні, і саме через це текст справляє таке сильне враження. Автор довіряє фактам і дозволяє їм говорити самим.

Важливо, що у творі немає жодного прямого заклику чи моралізаторства. Автор не пояснює, кого треба звинувачувати, не вдається до політичних оцінок, окрім кількох гірко-іронічних цитат. Він розповідає, а висновки залишає нам. Така манера відповідає вчительському досвіду письменника: справжнє розуміння не можна нав’язати, до нього треба привести.

Символи пам’яті

Хліб у творі — найважливіший символ. Його немає, коли він найпотрібніший, його ховають, щоб віднести матері, ним ділиться вчителька, а Настя рятує однокласників маторжениками. Шматочок хліба стає мірою людського життя. Недарма і сьогодні в День пам’яті жертв голодоморів люди приносять до пам’ятників колоски і хліб. Оповідання пояснює, чому цей простий звичай такий глибокий.

Інші символи пов’язані з дитячою невинністю. Вишита кофтина Ялешки нагадує про красу і працьовитість українського села, яке нищили. Яблуко з червоним боком — про ту щасливу пору, що передувала лиху. Читанка, яка з кожною смертю переходить до меншої кількості рук, — про втрату, яку неможливо заповнити. Кожна з цих деталей залишається в пам’яті надовго після прочитання.

Символічною є і сама перекличка. У військовій традиції існує обряд, коли під час переклички називають імена загиблих, а стрій відповідає за них. Оповідання Гулака ніби переносить цей обряд у сільську школу. Діти, які загинули від голоду, стають полеглими в неоголошеній війні проти народу, і пам’ять про них заслуговує такої самої шани, як пам’ять про воїнів.

Місце серед творів про голодомор

Українська література має чимало творів про голодомор. Улас Самчук написав роман «Марія», Василь Барка — «Жовтий князь». Ці великі полотна показують трагедію в усій її широті. Оповідання Гулака інше: це невеликий спогад сільського вчителя, без художніх узагальнень, але з неймовірною силою особистого свідчення. Він доповнює епічні картини голосом конкретної дитини з конкретного села.

Сам автор неодноразово повертався до цієї теми у своїх книжках, як-от «Дикі груші», «Кров і сльози», «Голод». Він бачив своїм обов’язком записати те, що пам’ятав, поки живі свідки. Оповідання «Перекличка» стало, мабуть, найвідомішим із цих текстів, бо його включено до шкільної програми, і щороку нові покоління дізнаються з нього правду про 1933 рік.

Особливу цінність оповіданню надає те, що його автор був не лише свідком, а й учителем. Він знав, як говорити з дітьми про найважче, не травмуючи їх, але й не применшуючи правди. Тому текст підходить для першого знайомства з темою голодомору: він чесний, але стриманий, болючий, але світлий завдяки образам добрих людей, які допомагали дітям вижити.

Чому треба пам’ятати

Головна думка твору звучить устами вчительки: не забувати товаришів, які загинули від голоду. Ця вимога стосується не лише оповідача, а й усіх нас. Пам’ять не дозволяє злочинові повторитися і повертає жертвам гідність, яку в них відібрали. Коли ми називаємо імена Ялешки, Івана, Фадея, Пилипа, ми продовжуємо перекличку, розпочату в сільській школі.

Оповідання вчить і цінувати звичайні речі: хліб на столі, теплу домівку, друзів поруч. Воно показує, що навіть у найстрашніших обставинах можна зберегти людяність, поділитися останнім і пробачити. Саме тому цей невеликий текст має таку велику силу. Він не залякує, а пробуджує співчуття і відповідальність, без яких неможливо будувати майбутнє.

Коли наприкінці листопада у вікнах запалюють свічки, у кожній з них можна побачити й ті двадцять п’ять дитячих облич із В’язівської школи. Оповідання Карпа Гулака робить цих дітей не цифрою, а людьми з іменами, і в цьому його найбільша заслуга.

Прочитавши цей текст, важко залишитися байдужим. Він змушує по-новому подивитися на шматок хліба, на шкільний клас, на власних однокласників і на старших людей, які пам’ятають більше, ніж розповідають.