📘Патетична соната

Ілько Юга: Центральний персонаж, поет-романтик, alter ego автора. Він проходить трагічний шлях від мрійника, що вірить у “вічну любов”, до ідеологічного фанатика, який вбиває власну мрію. Його внутрішня роздвоєність символізує вагання інтелігенції, яка опинилася між гуманізмом та жорстокістю революції.

Марина Ступай-Ступаненко: Донька вчителя-патріота, талановита піаністка. Це глибоко символічний образ, що втілює саму Україну, високе Мистецтво та Ідеал, до якого прагне Ілько. Під псевдонімом “Чайка” вона є організаторкою контрреволюційного повстання, що робить її образ трагічно суперечливим. Її вбивство стає символічним актом знищення культури та надії.

Лука: Друг Ілька, рішучий більшовик, прагматик. Він є ідейним антиподом мрійливого Ілька, уособлюючи революційну дію, класову свідомість та нещадну логіку боротьби.

Іван Ступай-Ступаненко: Батько Марини, вчитель. Трагікомічний образ українського інтелігента-ідеаліста , який наївно намагається осмислити революційний хаос через культурні та історичні аналогії, але виявляється абсолютно безпорадним перед реальністю.

Андре Пероцький: Син генерала, корнет, представник білого руху. Закоханий у Марину, він стає інструментом у її політичних планах, спрямованих проти більшовиків.

Генерал-майор Пероцький: Власник будинку, переконаний монархіст, символ старого режиму, що відживає своє.

Оврам: Безногий солдат, робітник, що живе у підвалі. Символ покаліченого війною пролетаріату, який бачить єдиний вихід у соціальній революції.

Зінька: Модистка. Образ “маленької людини”, аполітичної жертви історичних катаклізмів, яка мріє про просте щастя, але гине у вирі історії.

Любовно-ідеологічна лінія Ілька та Марини: Центральна лінія, що рухає сюжет. Романтичне кохання поета Ілька до патріотки Марини стає метафорою його зради: засліплений почуттями, він рятує її спільника, ворога революції, що призводить до контрповстання і загибелі його товаришів.

Ідеологічне протистояння: Основний конфлікт твору розгортається між трьома ідеологіями, що уособлені мешканцями будинку: українською національною (Ступай-Ступаненки) , російською імперською (Пероцькі) та більшовицькою інтернаціональною (Лука, Оврам).

Дружба Ілька та Луки: Сюжетна лінія, що відображає конфлікт між мистецтвом та революцією, рефлексією та дією. Більшовик Лука намагається залучити поета Ілька до боротьби. Їхня дружба проходить випробування зрадою, а у фіналі саме Лука стає суддею та товаришем, який має визначити долю друга.

Композиція п’єси є новаторською і базується на кількох принципах.

Принцип “вертепної скриньки”: Сценічний простір організований вертикально, як у традиційному українському вертепі. Будинок стає моделлю розколотого суспільства, де кожен поверх є окремим, герметично замкненим світом:

Підвал: Світ більшовицького підпілля, “низ”, матеріальна, руйнівна сила.

Перший поверх: Сфера української інтелігенції, простір духу та мистецтва.

Другий поверх: Апартаменти російської імперської еліти, стара влада.

Горище: Кімната поета Ілька, простір між небом і землею, світ мрій та трагічного вибору.

Музична структура: П’єса побудована за принципами Сонати №8 (“Патетичної”) Бетховена. Музика є не просто тлом, а формотворчим елементом, що створює емоційну динаміку та поліфонічну структуру твору. Патетика музики іронічно контрастує з трагізмом подій, перетворюючись на реквієм.

Епічне обрамлення (“Ich-Drama”): Твір побудований як спогад-монолог Ілька Юги. Він виступає і як дійова особа, і як оповідач, що дозволяє глибоко розкрити його внутрішній світ та представити події крізь призму його свідомості.

Національна ідея та класова боротьба: Твір гостро ставить проблему вибору між національним визволенням та соціальною революцією, показуючи їх трагічну несумісність.

Митець і революція: Досліджується трагічна доля інтелігенції у вирішальні історичні моменти, її вагання та відповідальність за свій вибір.

Гуманізм і революційна доцільність: Порушується питання про пріоритет абстрактної ідеї над цінністю людського життя. Куліш демонструє крах гуманістичних ідеалів в умовах тотального ідеологічного фанатизму.

Мрія і дійсність: Проблема зіткнення ідеалістичних уявлень про світ, кохання, революцію з їх реальним, жорстоким втіленням.

Зрада і спокута: Центральна проблема, розкрита через історію Ілька. Його несвідома зрада заради кохання призводить до фатальних наслідків, і він шукає спокути через визнання провини.

Трагедія національного розбрату: П’єса є глибоким аналізом причин поразки української революції, зокрема, розколу суспільства та нездатності різних сил до діалогу.

Символізм: П’єса насичена символами. Будинок — це мікромодель розколотого суспільства, “будинок-країна”. “Патетична соната” — символ високої культури та гармонії, безсилої перед насильством. Символічними є образи прапорів, що постійно змінюються, уособлюючи хаос та мінливість влади. Вбивство Марини — це символічна смерть України, мистецтва та мрії.

Експресіонізм: Стиль проявляється у граничній емоційній напрузі, суб’єктивному зображенні дійсності (“Навіть сонце на небі вже не сонце. А якийсь жовтогарячий пластир на рані” ), фрагментарності композиції та використанні гротеску.

Музичність: Композиція твору побудована за принципами музичної сонати. Музика є не просто тлом, а повноцінною дійовою особою, що коментує та поглиблює зміст подій.

Метафоричність та інтертекстуальність: Мова твору багата на метафори та алюзії на твори Бетховена, Шевченка, український фольклор.

Прийом обрамлення (“театр у театрі”): Уся п’єса є спогадом-сповіддю головного героя Ілька Юги, що дозволяє поєднати епічне та драматичне начала, а також дати філософське осмислення подіям.

“Патетична соната” є одним із вершинних творів Миколи Куліша та всієї української драматургії XX століття, яскравим зразком літератури “Розстріляного відродження”. Написана у 1929 році, п’єса була заборонена в Україні через “буржуазний націоналізм”. Парадоксально, але її прем’єра відбулася в Москві, що виявляє колоніальну динаміку, коли мистецька вартість твору визнавалася в метрополії ціною нейтралізації його гострого національного змісту. Твір є глибоким попередженням про небезпеку тоталітаризму та ідеологічного фанатизму, перегукуючись з антиутопіями та творами європейського модернізму, зокрема драмами Бертольта Брехта.

Частина 1. Розширений аналітичний паспорт твору

Загальна характеристика

Драма “Патетична соната”, написана у 1929 році, посідає виняткове місце у творчості Миколи Куліша та в усьому каноні української літератури XX століття. Цей твір є кульмінацією експериментальних пошуків драматурга, в якому синтезовано ідейні мотиви його попередніх п’єс, зокрема “Народного Малахія”, та формальні новаторства, розроблені у тісній співпраці з театром “Березіль” Леся Курбаса. П’єса є знаковим текстом для покоління “Розстріляного відродження” — генерації митців, які прагнули створити нове українське мистецтво світового рівня, але були знищені сталінським терором. Біографія самого Куліша — активного учасника літературного процесу, члена ВАПЛІТЕ, мешканця харківського будинку “Слово” — нерозривно пов’язана з трагічною долею його твору та центральними темами, що в ньому порушуються.

П’єса написана напередодні Великого терору, і її теми розчарування, краху ідеалів та перемоги жорстокого фанатизму є не просто історичною рефлексією, а моторошним пророцтвом. Куліш, перебуваючи в епіцентрі українського культурного ренесансу, бачив наростання ідеологічного тиску, який невдовзі знищив його покоління. Трагічна доля ідеаліста Ілька, загибель Марини як уособлення мистецтва та національної ідеї, безпорадність інтелігента Ступая-Ступаненка — все це дзеркально відображає долі митців “Розстріляного відродження”. Таким чином, “Патетичну сонату” слід читати не лише як драму про революційні події 1917–1919 років, а і як реквієм за цілою культурною та інтелектуальною генерацією 1920-х, чиї високі мрії були приречені на зіткнення з потворною дійсністю та остаточний крах. Завдяки унікальному синтезу слова, музики та сценічного руху, твір визнано видатним явищем не лише в українській, а й у європейській драматургії.

Історія створення та сценічної долі

П’єса була завершена у 1929 році. Її складна структура, що поєднує епічні та драматичні елементи, зокрема наявність оповідача, вказує на ймовірний первісний задум роману, який згодом трансформувався у драматичний твір. Сценічне втілення драми в Україні виявилося неможливим. Лесь Курбас планував здійснити постановку в театрі “Березіль” у 1930 році, проте радянська цензура заборонила п’єсу. Ймовірною причиною стало те, що український національний табір у творі був зображений ідейно переконливішим та героїчнішим за більшовицький, що було неприпустимо з погляду офіційної ідеології.

Прем’єра “Патетичної сонати” відбулася, парадоксальним чином, у Москві. 20 грудня 1931 (за іншими даними — 1932) року її поставив Камерний театр під керівництвом Олександра Таїрова. Вистава здобула визнання і навіть була названа найкращою в театральному сезоні СРСР, але згодом її також зняли з репертуару. Ця розбіжність у долі п’єси в Україні та в Москві виявляє класичну колоніальну динаміку. В Україні, де теми боротьби за незалежність та трагедія національного розбрату були гострою політичною реальністю, твір сприймався як небезпечний. У Москві ж ці специфічні національні проблеми могли бути абстраговані та естетизовані. Театр Таїрова міг відзначити новаторську форму п’єси — її музичність, експресіонізм, — нейтралізуючи при цьому її небезпечний український зміст і подаючи її як “універсальну” трагедію громадянської війни. Таким чином, визнання “колосальної мистецької вартості” твору в метрополії відбулося ціною ігнорування або придушення його національно-визвольного пафосу, що перетворило московський успіх на трагічно порожню перемогу для Куліша.

Жанр, стиль, напрям

“Патетична соната” є твором жанрово-синтетичним, що ускладнює її однозначне визначення. Дослідники характеризують її як ліричну драму , драматичну поему в прозі , або неоромантичну трагедію з елементами “драми ідей”. Така поліфонія визначень свідчить про глибоко новаторський характер п’єси.

Стильовою домінантою твору є експресіонізм. Це виявляється у граничному загостренні емоцій, суб’єктивному зображенні дійсності крізь призму свідомості героя, використанні гротеску та деформації реальності для передачі внутрішнього стану персонажів. Яскравим прикладом є репліка Ілька: “Навіть сонце на небі вже не сонце. А якийсь жовтогарячий пластир на рані”. Експресіоністськими рисами є також патетична плакатність персонажів-носіїв ідей та центральний конфлікт між самотнім “Я” та ворожим, відчуженим світом, що реалізується через модель “Ich-Drama” (“драма Я”).

Окрім експресіонізму, у п’єсі потужно виявлений символізм. Ключові образи (будинок, музика, персонажі) наділені глибоким узагальнювальним змістом. Деякі дослідники також вказують на наявність у творі елементів “театру абсурду”, зокрема у зіставленні тем революції та божевілля, що значно випереджало свій час і свідчило про унікальний рівень художнього узагальнення Куліша.

Композиція та архітектоніка

Композиційна структура “Патетичної сонати” є одним із найвизначніших досягнень драматурга. Вона базується на трьох новаторських принципах.

Перший — це принцип “вертепної скриньки”. Сценічний простір організований вертикально, за моделлю традиційного українського вертепу, де дія одночасно відбувається на кількох ярусах. Будинок генерала Пероцького стає моделлю суспільства, розколотого соціально та ідеологічно :

• Підвал: Світ більшовицького підпілля (Лука, Оврам) — “низ”, матеріальне, руйнівна сила.
• Перший поверх: Сфера української інтелігенції (Ступай-Ступаненко, Марина) — простір духу, мистецтва, національної ідеї.
• Другий поверх: Апартаменти російської імперської еліти (генерал Пероцький) — “верх”, стара влада, що віджила своє.
• Горище: Кімната поета Ілька — простір між небом і землею, світ мрій, рефлексій та трагічного вибору.

Другий принцип — музична структура. Назва та композиція п’єси безпосередньо відсилають до Сонати №8 (“Патетичної”) Людвіга ван Бетховена. Музика тут є не просто тлом, а активною дійовою особою та формотворчим елементом. Динаміка, контрасти та настрої музичних частин сонати корелюють з розвитком драматичної дії, створюючи поліфонічну структуру, де слово і звук перебувають у нерозривній єдності.

Третій принцип — це поєднання драматичної дії з епічною оповіддю та ліризмом. П’єса побудована як спогад-монолог головного героя, Ілька Юги. Він виступає у двох іпостасях: як дійова особа (“Я”) і як оповідач-коментатор, що звертається до уявного друга і вводить читача/глядача у дію. Цей прийом, характерний для експресіоністської “Ich-Drama”, дозволяє глибоко розкрити внутрішній світ протагоніста. Важливу роль відіграють і ліричні ремарки. У Куліша вони втрачають суто службову функцію і перетворюються на розгорнуті, образні прозові тексти, адресовані передусім читачеві. Вони створюють емоційну атмосферу, ритмізують сюжет і містять авторську рефлексію.

Поєднання цих трьох структурних елементів — вертепу, сонатної форми та “Ich-Drama” — створює детерміновану, неминучу трагічну рамку. Вертепна структура фізично розмежовує ідеологічні світи, роблячи діалог неможливим і закладаючи конфлікт в саму архітектуру п’єси. Сонатна форма, яка традиційно веде до розв’язки, у Куліша обертається катастрофою. А перспектива “Ich-Drama” змушує глядача пережити цей колапс крізь свідомість персонажа, що сам розпадається на частини. Таким чином, Куліш майстерно конструює формальну в’язницю для своїх героїв. Архітектура п’єси — це не нейтральна сцена, а машина для генерування трагедії, яка доводить, що у світі, настільки радикально розколотому ідеологією, знищення гуманізму є не можливістю, а неминучістю.

Проблематика та ідейний конфлікт

Центральним у п’єсі є ідеологічний конфлікт, що відтворює історичне роздоріжжя України часів революції. У просторі одного будинку зіштовхуються три непримиренні сили: українська національно-визвольна, російська імперсько-білогвардійська та російська більшовицько-інтернаціональна.

На тлі цього глобального протистояння автор порушує низку ключових проблем:

• Людина і революція: Драма досліджує руйнівний вплив революційного фанатизму на людську душу, процес ідеологічної деградації особистості. У цьому аспекті твір перегукується з новелою Миколи Хвильового “Я (Романтика)”.
• Трагедія гуманізму: П’єса показує крах універсальних гуманістичних ідеалів — вічного кохання, братерства, цінності людського життя — в умовах тотального ідеологічного протистояння.
• Пріоритет класових цінностей над загальнолюдськими: Куліш засуджує будь-яке суспільство, збудоване на крові, ненависті та пріоритеті абстрактної ідеї над живою людиною.
• Доля України: Твір є глибокою рефлексією над болісним пошуком Україною власного шляху та трагедією національного розбрату на роздоріжжях історії.

Ці ідеологічні табори чітко розмежовані у просторі та цінностях:

• Українська національна ідеологія: Її носіями є Марина та Ступай-Ступаненко. Вони обстоюють цінності незалежної України, духовності, культури та мистецтва. Їхній символічний простір — перший поверх будинку, квартира, що є осередком гармонії. Ключовими ідеями є прагнення до української республіки, навіть якщо вона буде радянською (“Нехай і радянська — аби тільки була українська республіка” ), та осмислення світової культури, зокрема музики Бетховена, як “української речі”.
• Російська імперська ідеологія: Цей табір представляє генерал Пероцький та його родина. Їхні цінності — це “єдіная, нєдєлімая” Росія, монархія, старий порядок та шовінізм. Вони займають другий поверх, апартаменти, що символізують стару владу. Їхнє гасло — “Равнєнієм на єдіную, нєдєлімую”.
• Більшовицька інтернаціональна ідеологія: Представлена Лукою, Гамаром та Оврамом. Їхня мета — світова революція, диктатура пролетаріату та класова боротьба на засадах інтернаціоналізму. Їхній символічний простір — підвал, де розташований підпільний штаб. Ключові гасла — “Владу всім радам!” та “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”.

Система персонажів

Персонажі “Патетичної сонати” є не стільки реалістичними психологічними портретами, скільки носіями певних ідей та символічними фігурами.

• Ілько Юга (“Я”): Центральний і єдиний по-справжньому динамічний персонаж. Він проходить трагічний шлях метаморфози від поета-романтика, що вірить у “вічну любов” і мріє примирити ворогів силою слова, до ідеологічного фанатика, який вбиває свою мрію. Його внутрішня роздвоєність (поет проти солдата) є рушієм його особистої драми і відображена на структурному рівні через подвійну роль наратора та дійової особи.
• Марина: Центральний жіночий образ, наділений глибоким символічним навантаженням. Вона є втіленням кількох ідей: України (її доля символізує долю країни) ; Мистецтва та Гармонії (талановита піаністка, чия гра є духовним центром будинку) ; Мрії та Ідеалу (об’єкт кохання Ілька, його “Беатріче”). Її вбивство стає символічним актом знищення культури, душі та надії.
• Ступай-Ступаненко: Батько Марини, вчитель. Трагікомічний образ українського інтелігента, який вагається у своїх переконаннях, наївно намагаючись поєднати непоєднуване. Його щира, але комічна віра в те, що Бетховен мав бути українцем, підкреслює водночас його відірваність від жорстокої реальності та глибоку відданість національній ідеї.
• Персонажі-носії ідеологій:
• Генерал Пероцький: Представник “старого світу”, непохитний у своїх імперських переконаннях, людина, що живе минулим.
• Лука: Ідеолог більшовизму, прагматичний, жорстокий і цілеспрямований, повний антипод мрійника Ілька.
• Зінька: Образ “маленької людини”, аполітичної жертви історичних катаклізмів. Їй байдуже до гасел, вона мріє лише про просте людське щастя, але гине у вирі історії.

Символічний вимір

“Патетична соната” є глибоко символічним твором, де кожен елемент має додатковий, узагальнювальний сенс.

• Будинок: Це ключовий образ-символ. Він є не просто місцем дії, а мікромоделлю розколотого суспільства, “будинком-країною”, з якою історія розігрує чергову трагедію. Його вертикальна, “вертепна” структура символізує ієрархію та непроникність між ворожими світами, їхню приреченість на конфлікт.
• Музика (“Патетична соната”): Музика Бетховена символізує високу культуру, гармонію, “світлий роздум бунтарного духу”. Водночас Куліш показує трагічне безсилля музики в епоху тотального насильства. Вона звучить, але не може зупинити кровопролиття, об’єднати людей чи врятувати їх від жорстокого вибору. Музика перетворюється на реквієм за втраченою гармонією.
• Вбивство Марини: Це кульмінаційна сцена п’єси, що має характер метафізичного акту. Для Ілька це не просто вбивство коханої, а вбивство власної душі, мрії, остаточне самознищення як особистості та перетворення на фанатика. Його “надзвичайне піднесення” в цей момент — це жахлива ейфорія від повного звільнення від людяності. У ширшому сенсі, це символічна смерть надії на гуманістичний, культурний шлях розвитку України. Це розстріл самої ідеї незалежної, гармонійної України, здійснений руками того, хто мав би її оберігати.

Частина 2. Критична стаття. “Патетична соната”: Еволюція ідеологічного божевілля

Симфонія розпаду: Музика як структура катастрофи

Микола Куліш обирає для своєї п’єси назву та структуру одного з найвідоміших творів класичної музики не для того, щоб ошляхетнити хаос революції, а щоб використати довершену форму для його анатомічного розтину. “Патетична соната” Бетховена, з її драматизмом, боротьбою та пафосом, стає у Куліша не лейтмотивом героїчного пориву, а партитурою неминучої трагедії. Музика, що лунає з квартири Марини, є осередком гармонії у світі, що розпадається на атоми. Проте ця гармонія ізольована, замкнена в межах одного поверху, одного крихкого світу. Вона не здатна проникнути ні в підвал, де готується кривавий переворот, ні на горішній поверх, де в конвульсіях агонізує імперія. Куліш із безжальною ясністю демонструє трагічне безсилля мистецтва перед обличчям ідеологічного фанатизму. Соната, яка мала б підносити дух, перетворюється на реквієм, а її патетика — на патетику загибелі, а не тріумфу. Музика стає свідком, але не рятівником.

Вертеп Апокаліпсису: Будинок як модель світу на зламі

Сценічний простір п’єси — це геніальна знахідка драматурга, що перетворює побутову локацію на метафізичну модель всесвіту. Куліш воскрешає архаїчну структуру українського вертепу, але наповнює її апокаліптичним змістом XX століття. Кожен поверх будинку генерала Пероцького — це окремий, герметично замкнений світ, що живе за своїми законами, говорить своєю мовою і сповідує свою віру. Між цими світами немає діалогу, лише глуха стеля і взаємна ненависть. Ця архітектурна роз’єднаність є вироком: суспільство, структуроване таким чином, приречене на самознищення. Будинок у Куліша — це не фортеця, що захищає від зовнішнього хаосу, як у “Білій гвардії” Булгакова, а сам хаос, ув’язнений в кам’яну коробку. Це Україна в мініатюрі, роздерта між минулим, майбутнім і кількома версіями теперішнього, де неможливо знайти спільну мову, а можна лише вбити носія іншої ідеї.

Метаморфоза Ілька: Шлях від “Я” (поета) до “я” (гвинтика системи)

Трагедія Ілька Юги — це серцевина п’єси, детальний психологічний етюд про зраду інтелігентом самого себе. На початку він — “Я”, поет, мрійник, індивідуальність, що вірить у “вічну любов” і хоче зупинити братовбивство силою переконливого слова. Його свідомість, що об’єднує розрізнені сцени п’єси, є полем битви між гуманізмом і фанатизмом. Проте революційна реальність вимагає не рефлексії, а дії; не слова, а пострілу. Вона вимагає вибору, а вибір вбиває поета. Поступово його романтичне, сповнене сумнівів “Я” знеособлюється, розчиняється, перетворюючись на безособове “я” — частину колективного “ми”, гвинтик у революційній машині. Його перехід на бік більшовиків — це не стільки свідомий ідеологічний вибір, скільки втеча від нестерпної складності буття, від мук рефлексії у просту і криваву визначеність. Ілько стає живою ілюстрацією страшної тези: коли ідея стає вищою за людину, людина перестає існувати.

Убивство Марини як символічна смерть України

Фінал п’єси — одна з найпотужніших і найстрашніших сцен в українській драматургії. Вбивство Ільком Марини — це акт, що виходить далеко за межі особистої трагедії. Марина — це не просто кохана жінка. Вона — символ усього, що Ілько втратив і зрадив: мистецтво, любов, мрію, саму Україну. Вбиваючи її, він вбиває власне минуле, власну душу, щоб остаточно перетворитися на функцію, на солдата революції. Його “надзвичайне піднесення” в цей момент — це жахлива ейфорія фанатика, який досяг повного звільнення від людяності, від сумнівів, від болю. Це символічний постріл у душу нації. Куліш показує, що перемога ідеології, яка заперечує гуманізм, неминуче призводить до вбивства культури, краси і самої надії. Це не просто трагічний фінал любовної історії; це вирок цілій епосі і пророцтво про майбутні розстріли в Сандармосі, в яких загине і сам автор, і його покоління. “Патетична соната” залишається вічним попередженням: суспільство, що обирає абстрактну ідею замість живої людини, неминуче обирає смерть.