📘Один вечір

Ліричний герой: Закоханий поет, який перебуває в “солодкім полоні” своїх почуттів. Він глибоко ідеалізує свою обраницю, бачачи в ній риси величних жінок минулого. Його внутрішній світ сповнений емоційного напруження та піднесення. В кінці твору він усвідомлює себе поетом, здатним увічнити мить кохання, перевтілюючись із закоханого П’єро на творця.

“Єдина”: Образ коханої жінки. Вона постає гордою, загадковою, майже фатальною жінкою, чий образ ліричний герой намагається розгадати через порівняння з Борджіа, Клеопатрою та Жанною Д’Арк. Водночас, автор наділяє її рисами ніжності та вразливості, порівнюючи з

“лілеєю білою на зламанім стеблі”, що може символізувати її чистоту та, можливо, трагічну долю. Прообразом героїні вважається поетеса Наталя Лівицька-Холодна.

Кохання та творчість: Центральна лінія розгортається навколо переживань ліричного героя. Вона починається з моменту тихого споглядання коханої, захоплення нею (“Скільки ніжности в Ваших долонях”). Далі почуття загострюються на тлі буденного оточення (“Цей дощаний театр”), де герой остаточно усвідомлює унікальність своєї обраниці. Кульмінацією стає спогад-прозріння про те, що ця зустріч немовби вже відбувалася колись у минулому, і фінальне перетворення ліричного героя на поета, який знаходить у собі сили мистецтвом увічнити це кохання.

Вірш має чітку тричастинну структуру, кожна з частин відрізняється ритмічним малюнком та настроєм.

Перша частина: Має урочистий, піднесений ритм, що передає емоційне захоплення та напруження ліричного героя. Тут відбувається ідеалізація коханої через звернення до величних історичних постатей.

Друга частина: Ритм і тональність змінюються, стаючи більш приземленими, сумними. Зображено похмуру реальність, що контрастує з силою почуття героя, який, попри все, знаходить у своїй обраниці ідеал – “лілею білую на зламанім стеблі”.

Третя частина: Знову повертається урочистість, посилюється мотив вічного кохання. Рядки ніби “злітають угору”, символізуючи творчий злет героя, який усвідомлює свою здатність перетворити миттєве почуття на вічне мистецтво.

Кохання та реальність: У творі гостро поставлено проблему протиставлення всеохопного, ідеального почуття та сірої, “чужої” дійсності (“дощаний театр, злинялі лаштунки”).

Митець і кохання: Розкривається проблема перетворюючої сили кохання, яке стає для поета джерелом натхнення і спонукає до творчості, здатної перемогти час і буденність.

Ідеалізація образу коханої: Порушено проблему сприйняття іншої людини крізь призму власних уявлень та культурних кодів. Герой бачить у жінці не стільки реальну особистість, скільки втілення вічних образів – від Клеопатри до Жанни Д’Арк.

Пророцтво втрати: Проблема неминучості втрати кохання в реальному житті, що символічно виражена в образі “лілеї білої на зламанім стеблі”. Поезія стає єдиним способом зберегти це кохання.

Епітети: “солодкий полон”, “солодкий біль”, “долоні льодовиті”, “єдиная на світі”, “зоряних казок”, “українських степів”, “дощаний театр”, “злинялі лаштунки”, “профіль укохано-тонкий”, “зоряний спів”, “незгаслая ватра”.

Порівняння: Кохана порівнюється з “лілеєю білою на зламанім стеблі”.

Риторичні запитання: “Хто Ви: Борджія чи Клеопатра, / Жанно Д’Арк українських степів?” підкреслюють спробу героя осягнути сутність коханої.

Метафори: “В Вашім серці — незгаслая ватра”, “В Вашім погляді — зоряний спів”, “І в П’єро запалав поет”.

Оксиморон: “солодкий біль”.

Символізм: Образ лілеї є символом чистоти, ніжності та водночас вразливості й приреченості. Образ П’єро символізує закоханого, що страждає, але в кінці він перетворюється на поета-творця.

Вірш присвячений “Єдиній” — поетесі “празької школи” Наталі Лівицькій-Холодній, у яку Євген Маланюк був палко закоханий. Їхні стосунки були складними, і зрештою Наталя віддала перевагу художнику Петру Холодному, запропонувавши Маланюку лише дружбу. Ця особиста драма знайшла відображення у творі, зокрема в образі “лілеї на зламанім стеблі”, що трактується як поетичне передчуття втрати. Євген Маланюк, відомий передусім як “імператор залізних строф” та автор вольової патріотичної поезії, у цьому вірші розкриває іншу, не менш важливу грань свого таланту – глибокого та проникливого інтимного лірика.

Частина 1: Розширений аналітичний паспорт поезії “Один вечір”

Автор, історико-літературний контекст, жанрова природа

Автором поезії “Один вечір” є Євген Маланюк (1897–1968), одна з центральних постатей української літератури ХХ століття, якого часто називають “імператором залізних строф”. Він є одним із найяскравіших представників “Празької поетичної школи” — умовного об’єднання українських письменників-емігрантів, що опинилися за кордоном, переважно в Чехословаччині, після поразки українських визвольних змагань 1917–1922 років. Творчість “пражан” характеризується історіософічністю, тобто осмисленням історії, вольовим началом та утвердженням ідеї української державності як найвищої цінності. На цьому тлі поезія “Один вечір”, написана 1926 року та опублікована у збірці “Гербарій”, розкриває іншу, інтимну грань таланту Маланюка, яка, однак, нерозривно пов’язана з його громадянською позицією та трагічним досвідом вигнанця.   

Твір є взірцем інтимної лірики, про що свідчить його камерний тон та присвята “Єдиній”. Вважається, що ця присвята адресована поетесі Наталі Лівицькій-Холодній, кохання до якої мало автобіографічний, драматичний характер і стало для поета глибоким особистим переживанням. Водночас глибина образів та філософський підтекст виводять його за межі простого вираження почуттів, надаючи рис медитативної поезії. Поема функціонує як мікрокосм ключової дилеми “Празької школи”: напруги між імперативом національного “чину” (боротьби, дії) та глибокою особистою травмою вигнання. Якщо творчість “пражан” визначається ідеологією державотворення, то цей вірш оголює психологічні підвалини цієї ідеології — відчайдушний пошук сенсу, краси та сталості у світі втрат і відчуження. Декорації, в яких розгортається дія, — “цей дощаний театр, злинялі лаштунки”  — є прямою символічною репрезентацією емігрантського існування: тимчасового, крихкого, бутафорного. У цьому світі, де “навколо все чуже. Чуже до божевілля” , гіперболізоване, майже релігійне поклоніння коханій (“Єдиній”, “єдиная на світі”) стає психологічним механізмом виживання. Любов перетворюється на єдину автентичну реальність, єдину доступну “батьківщину” для ліричного героя. Таким чином, ця інтимна лірика є не відступом від політичної поезії Маланюка, а її психологічним відповідником.   

Ідейно-тематичне ядро та мотиви

Тема твору — зображення всепоглинаючого, трансцендентного кохання, яке стає для ліричного героя точкою опори, сенсом і порятунком у ворожому, відчуженому світі еміграції. Це почуття ускладнене драмою особистих стосунків і тугою за втраченою батьківщиною. Ідея полягає в утвердженні перетворюючої, майже алхімічної сили кохання, здатної не лише надати сенс існуванню, але й сублімувати особисте страждання у вічне мистецтво, увічнивши мить і почуття попри реальну драму розлуки.   

Ключові мотиви твору розкривають цю ідею багатогранно. Центральним є мотив відчуження та ворожості світу, артикульований у другій строфі: “Навколо все чуже. Чуже до божевілля”. Це не просто ліричний смуток, а екзистенційний стан емігранта, підкреслений образами убогого, тимчасового театру. Йому протистоїть мотив “солодкого полону” — кохання зображується як амбівалентна, ірраціональна стихія, що є водночас і порятунком, і добровільною неволею: “Знов палаю в солодкім полоні, / Знов Сахара, жага і пісок”. Особливого значення набуває мотив культурної пам’яті та вічного повернення. Алюзія на Версаль (“давно у Версалі / Цей вечір вже був колись” ) вписує інтимну сцену в широкий європейський культурний контекст, надаючи їй позачасового, архетипного виміру. Це характерна риса історіософізму “пражан” — здатність “оживляти історію в собі”. Кульмінацією стає мотив мистецького покликання. Фінал вірша — “І в П’єро запалав поет”  — фіксує момент, коли особисте переживання сублімується у творчий акт. Це цілком відповідає тій високій місії, яку Маланюк та його однодумці покладали на поета — бути духовним вождем нації в часи бездержавності.   

Композиційна та ритмомелодійна архітектоніка

Поезія має чітку тричастинну структуру, де кожна частина відзначається власною ритмічною організацією та емоційною тональністю, що створює ефект драматичного розвитку почуття. Ця структура є не просто формальним поділом, а перформативним актом, що відтворює процес художньої творчості за класичною діалектичною моделлю “теза-антитеза-синтез”.   

Перша частина (катрени 1-2) є тезою. Вона написана енергійним чотиристопним ямбом, що створює урочисту, піднесену інтонацію, яка передає екстатичне захоплення ліричного героя своєю обраницею. Це початковий емоційний імпульс, ідеалізоване почуття, представлене як абсолют.   

Друга частина (катрени 3-4) виступає антитезою. Ритм тут ламається, стає більш нервовим та розмовним, що досягається зміною віршового розміру на анапест. Тональність різко змінюється на тужливу, приземлену, фіксуючи зіткнення ідеалу з гнітючою реальністю: “Навколо все чуже… Цей дощаний театр, злинялі лаштунки…”. Це необхідний етап кризи, болю (“п’ю солодкий біль я” ), без якого неможливе народження справжнього мистецтва.   

Третя частина (катрени 5-6) є синтезом. Ритм знову стає урочистим, але вже не екстатичним, а просвітленим і гармонійним, що символізує віднайдення внутрішньої рівноваги. Ліричний герой не залишається ані в полоні ілюзій, ані в розпачі. Він знаходить третій шлях — шлях мистецтва та культурної пам’яті. Спогад про Версаль та усвідомлення себе як творця (“запалав поет”) дозволяють йому подолати розрив між ідеалом та реальністю, синтезувавши їх у вічному художньому образі. Таким чином, композиція вірша є метафорою самого творчого процесу.   

Система образів

Центральною динамічною віссю твору є еволюція ліричного героя. На початку він постає як пасивний страждалець, роздвоєний між поклонінням коханій та гострим відчуттям власної чужинності. Його шлях — це трансформація від меланхолійного “П’єро” до активного “поета”, що перетворює страждання на творчість.   

Образ “Єдиної” є багатогранним і символічним, він свідомо позбавлений конкретних індивідуальних рис, хоча й має реальний прототип. Вона поєднує в собі кілька архетипів. По-перше, це femme fatale, фатальна жінка, на що вказують алюзії на Лукрецію Борджію, яка в культурній пам’яті асоціюється з образом отруйниці та “чорної вдови” , та Клеопатру — символ небезпечної привабливості та влади. По-друге, це свята воїтелька, що втілено в порівнянні з “Жанною Д’Арк українських степів” , яке надає образу національного виміру та пов’язує його з ідеєю жертовної боротьби. По-третє, вона є символом чистоти і краси у понівеченому світі, що кристалізується в метафорі “Лілеє білая на зламанім стеблі”. Цей образ є квінтесенцією її сутності: ідеал краси, що існує всупереч трагічним обставинам (“зламане стебло” — символ поразки, втрати, еміграції, а в автобіографічному плані — нещасливого кохання).   

Символічні образи-простори структурують поетичний світ. “Сахара” — це метафора всепоглинаючої, висушуючої пристрасті. “Дощаний театр” символізує емігрантську реальність — несправжню, убогу, тимчасову. “Версаль”, навпаки, є символом вічної гармонії, високої європейської культури, ідеального минулого, до якого прагне долучитися герой, щоб подолати плинність і незначущість моменту.   

Поетична мова та тропіка

Поетична мова твору відзначається поєднанням високої, книжної лексики (“палаю”, “ватра”, “рокотало”, “клавікорди”) з експресивними, емоційно наснаженими виразами (“чуже до божевілля”, “людськім кублі”, “долоні льодовиті”). Арсенал тропів багатий і функціональний. Епітети створюють емоційну атмосферу: солодкім полоні, зоряних казок, укохано-тонкий, незгаслая ватра, долоні льодовиті, профіль гордий. Метафори поглиблюють зміст: в зорі казок, зоряний спів, п’ю солодкий біль я, лілеє білая на зламанім стеблі. Оксиморон солодкий біль передає амбівалентність почуття. Серед стилістичних фігур виділяються риторичні питання (Хто Ви…?, Пам’ятаєте?), що створюють ефект діалогу, та анафори (Знов палаю… Знов Сахара…; Чуже. Чуже…), які підсилюють емоційну напругу.

Частина 2: Критична стаття. Алхімія почуття: “Один вечір” як метапоетичний маніфест Євгена Маланюка

За межами “залізних строф”: Інтимна лірика як ключ до цілісності

Стереотипне уявлення про Євгена Маланюка як про “поета залізних строф”, суворого ідеолога української державності, часто затьмарює інші, не менш важливі грані його творчості. Його інтимна лірика, зокрема поезія “Один вечір”, не є вторинним чи побічним продуктом його таланту, а становить невід’ємну частину його світоглядної системи. Більше того, вона розкриває екзистенційні основи його вольової, державницької поезії. Саме в горнилі глибоко особистих переживань, у зіткненні всепоглинаючого кохання та нестерпного болю, посиленого автобіографічною драмою нерозділеного почуття до Наталі Лівицької-Холодної, виплавляється та воля, яка згодом гартується в “залізні строфи” національного обов’язку.   

Естетика контрасту: Діалектика кохання та вигнання

Вірш “Один вечір” побудований на центральному конфлікті між ідеалізованим, абсолютним почуттям (“зоряний спів”) і травматичним досвідом еміграції. “Дощаний театр” і “злинялі лаштунки” — це не просто опис бідної обстановки, а розгорнута метафора всього емігрантського буття: його несправжності, тимчасовості, відірваності від справжнього життя, що залишилося на батьківщині. У цьому світі, де все “чуже до божевілля”, образ коханої як “єдиної на світі” набуває функції єдиної точки автентичності. Вона — не просто жінка, а острівець реальності в морі ілюзій, єдиний порятунок від екзистенційної порожнечі.   

У цьому контексті ключовий образ “Лілеє білая на зламанім стеблі” виходить за межі простого символу чистоти в брудному світі. Він стає прихованим автопортретом цілого покоління “пражан” і самої втраченої України. “Лілея білая” — це символ ідеалу, духовної шляхетності, тієї України, якою вона мала бути в уявленнях борців за її незалежність. “Зламане стебло” — це пряма і болісна метафора поразки у визвольних змаганнях. Стебло, що тримає квітку, — держава, що мала б підтримувати націю, — зруйноване. На особистому, автобіографічному рівні, “зламане стебло” — це також метафора його розбитого кохання, що додає образу ще більшого трагізму. Лірична героїня, таким чином, персоніфікує цей ідеальний, але покалічений ідеал — як національний, так і особистий. Вона горда, сповнена внутрішнього вогню (“незгаслая ватра”), але її існування трагічне. Знаходячи її “в оцім людськім кублі”, ліричний герой-емігрант ніби віднаходить уламок втраченої батьківщини. Його кохання до неї перетворюється на акт служіння цьому зраненому ідеалу, переводячи інтимне почуття в площину національного міфу.   

Палімпсест пам’яті: Версальський менует за кулісами

Третя частина вірша є ключовою для розуміння історіософської концепції Маланюка. Фраза “давно у Версалі / Цей вечір вже був колись” — це не втеча від реальності, а свідомий акт її перетворення. Це неоромантичне накладання шарів часу, культурний палімпсест: на убогу реальність “куліс” накладається величний спогад-мрія про Версаль, символ європейської культурної величі та гармонії. Ліричний герой не просто згадує — він стверджує причетність свого почуття і свого вечора до вічного, культурного абсолюту. Цим вольовим актом він долає плинність і незначущість моменту, вписуючи себе і свою кохану у велику історію. Це є практичною реалізацією тези “пражан” про “оживлення історії в собі” та подолання провінційності українського буття через його включення до європейського контексту.   

Фінальна трансформація: Від П’єро до Поета як метапоетичний акт

Фінал вірша — “І в П’єро запалав поет” — слід розглядати як метапоетичний маніфест Маланюка. Образ П’єро, запозичений з commedia dell’arte, в культурі модернізму став символом меланхолійного, нещасливо закоханого митця, пасивного страждальця. Ключове слово у Маланюка — “запалав”. Це миттєва, якісна трансформація. Пасивне, споглядальне страждання П’єро перетворюється на активну, творчу енергію Поета. Біль не зникає — він стає паливом для творчості.   

Ця трансформація є відповіддю на центральне питання Маланюка про роль митця в житті нації. Поет — не той, хто просто відчуває, а той, хто перетворює почуття на “згусток волі і думки”, на духовний чин. В умовах еміграції, коли збройна боротьба була неможливою, головним полем бою ставала культура, слово, історична пам’ять. Кохання до “Єдиної”, яка символізує ідеал України та водночас є джерелом особистої драми, стає каталізатором, що виводить героя зі стану пасивності та поразки, уособленого в П’єро. Ставши “Поетом”, він отримує зброю — стилос. Тепер він може боротися: не на полі бою, а на полі культури, створюючи вірш, який утверджує вічність краси і почуття всупереч “зламаному стеблу” історії. Таким чином, написання вірша про кохання стає актом національного спротиву та особистої сублімації.   

Висновок. Інтимне як національне: Синтез ліричного та епічного

“Один вечір” — це не просто витончена любовна лірика, а складна філософсько-естетична конструкція, в якій інтимне переживання стає моделлю для осмислення національної трагедії та визначення ролі митця. Образ коханої жінки, синтезуючи риси фатальної спокусниці, святої воїтельки та зраненої краси, переростає в символ самої України — жаданої, могутньої у своєму дусі, але трагічної у своїй долі. Автобіографічний підтекст лише поглиблює цей драматизм, показуючи, як особиста рана може віддзеркалювати рану національну. Здатність ліричного героя перетворити “солодкий біль” на поезію є актом духовного опору, способом збереження ідентичності та утвердження вічних цінностей всупереч історичній катастрофі. У цій поезії Маланюк доводить, що навіть у найінтимніших своїх проявах поет національного обов’язку залишається вірним своєму покликанню, адже для нього кохання до жінки і служіння Україні є двома сторонами однієї великої любові.