📘Ностальгія

Лариса Лавриненко: Сорокарічна перекладачка та самотня матір, яка через інтелектуальну допитливість стає дослідницею родинної драми Шулік. Вона втілює тип сучасної української жінки, здатної на глибоку рефлексію та самостійне розв’язання життєвих криз.

Алекс (Олексій Шуліка): Нащадок радянської номенклатурної родини, який повернувся з еміграції, щоб розірвати зв’язки з минулим через продаж нерухомості. Його образ відображає внутрішній розлом людини, яка шукає своє місце між європейським добробутом та болючим українським корінням.

Микола Шуліка: Колишній військовий, чия молодість припала на сталінські часи. Він постає як людина, що зрадила справжнє кохання заради спокійного життя в системі, проте несе цей тягар упродовж усього віку.

Таїсія Шуліка: Дружина Миколи, яка через руйнівну силу ревнощів стає знаряддям тоталітарної системи. Її донос на суперницю є актом морального падіння, що визначає подальшу долю її родини та майбутніх поколінь.

Раєчка: Кохана жінка Миколи з минулого, яка стала жертвою репресій через наклеп. Її образ, хоча й безпосередньо не діє в теперішньому часі, є центральним для розуміння трагедії та джерелом почуття провини інших персонажів.

Лінія детективного розслідування: Процес пошуку Ларисою інформації про власницю знайдених речей, що включає візити до свідків та архівні розвідки. Ця лінія тримає інтелектуальну напругу твору та веде до розгадки давнього злочину.

Лінія романтичних взаємин: Розвиток почуттів між Ларисою та Алексом, що виникають на тлі спільного розкриття таємниць. Їхні стосунки стають спробою подолання самотності та пошуку близькості в постмодерному світі.

Лінія історичної ретроспективи: Відтворення подій 1950-х років, що пояснюють коріння сучасних проблем героїв. Ця лінія демонструє, як приватне життя людини неминуче деформується під впливом тоталітарної ідеології та страху.

Експозиція: Знайомство з Ларисою Лавриненко та опис її звичного київського життя, а також її перша зустріч з Алексом.

Зав’язка: Знайдення під час ремонту квартири на Щекавиці таємної схованки з жіночою сукнею, картами та сухим полином.

Розвиток подій: Поступове занурення Лариси в історію Раєчки, зустрічі з мешканцями будинку, зокрема з Галиною Федорівною, та зростання емоційної напруги у стосунках із замовником розслідування.

Кульмінація: Відкриття факту доносу Таїсії на Раєчку та усвідомлення Алексом ціни благополуччя своєї родини.

Розв’язка: Продаж квартири, від’їзд Алекса до Амстердама та подальша подорож Лариси до нього, що символізує перехід героїв у новий життєвий етап.

Колективна та індивідуальна пам’ять: Проблема того, як суспільство та окрема людина працюють із травматичним досвідом минулого та чи можливе прощення без каяття.

Моральний вибір у тоталітарних умовах: Дослідження меж людської підлості та виправдання зради особистими мотивами в часи репресій.

Пошук ідентичності в глобалізованому світі: Питання приналежності людини до певної культури та місця, особливо гостре для емігрантів та представників інтелігенції.

Жіноча доля в міському просторі: Роздуми про незалежність, самотність та право жінки на щастя поза традиційними патріархальними стереотипами.

Символіка артефактів: Використання речей як носіїв пам’яті, де сукня символізує втрачене життя, карти — фатальність, а полин — гіркоту правди.

Картина В. Соколика «Солдат і дівчата» (1952) стає центральною візуальною метафорою, що замикає в собі сюжетний трикутник і настрій епохи.

Психологізм: Глибоке проникнення у внутрішній світ героїв через монологічне мовлення та детальні описи їхніх емоційних реакцій на знахідки минулого.

Інтелектуальна іронія: Авторська манера оповіді, що дозволяє дистанціюватися від надмірного пафосу та критично осмислювати пострадянську дійсність.

Міська топографія: Використання ландшафту Києва як активного елемента сюжету, де кожна вулиця чи будинок має власну пам’ять.

Метод палімпсеста: Нашарування різних часових площин, що створює ефект одночасної присутності минулого та теперішнього в житті персонажів.

Євгенія Кононенко є визнаною майстринею сучасної української інтелектуальної прози, чиї твори часто фокусуються на київському тексті та гендерній проблематиці. Письменниця має математичну освіту, що відображається у чіткій, логічній структурі її повістей та романів. Твір Ностальгія був відзначений критиками як один із найпроникливіших текстів про подолання радянської спадщини. У 2025 році, в умовах остаточного утвердження української ідентичності, повість сприймається як важливе нагадування про ціну правди. Творчість авторки перекладена багатьма мовами, що підтверджує універсальність піднятих нею екзистенційних питань. Кононенко неодноразово ставала лауреаткою престижних премій, зокрема Книга року Бі-Бі-Сі.

Повість «Ностальгія» Євгенії Кононенко є знаковим текстом сучасної української літератури, що маркує перехід від постмодерних ігор до неореалістичного осмислення травм радянського минулого. Твір, написаний у 2001 році та вперше опублікований 2002 року видавництвом «Факт», поєднує в собі ознаки інтелектуального детективу, психологічної драми та урбаністичного роману-топографії. У центрі дослідження — доля родини Шулік та Лариси Лавриненко, чиї життєві шляхи перетинаються через таємничий пакунок, знайдений під час ремонту у квартирі в історичному центрі Києва. Твір пропонує глибоку деконструкцію радянського міфу про ідилічну сім’ю та «вірне кохання», оголюючи приховані механізми тоталітарного впливу на приватне життя.

Розширений аналітичний паспорт твору

Автор: Євгенія Кононенко — відома сучасна письменниця, перекладачка з французької та англійської мов, лауреатка численних премій (Гранослов, Коронація слова, Книга року Бі-Бі-Сі). Її математична освіта в поєднанні з філологічною зумовлює точність, логічність та психологічну проникливість прози.

Історія створення та публікації: Повість була написана у 2001 році. Вона стала центральним твором збірки «Ностальгія. Новели та оповідання» (2002), куди також увійшли твори «Хто там?», «Блюз для Наталки», «Всі вони люди» та інші. Твір з’явився в період активного переосмислення радянського минулого та відкриття архівів КДБ.

Жанр: Психологічний детектив з елементами містики, урбаністичного та історичного роману.

Тема: Дослідження феномену ностальгії через призму сімейної таємниці, травми тоталітарного минулого (репресії, доноси, війна) та пошук ідентичності в пострадянському просторі.

Ідея: Невідворотність відплати за моральні компроміси; усвідомлення того, що минуле не зникає, а зберігається у «викривленому просторі» пам’яті до моменту свого неминучого розкриття.

Проблематика:

• Криза сучасної родини та конфлікт поколінь.
• Моральний вибір людини в умовах тоталітарного пресингу.
• Вплив доносів і зради на долі наступних поколінь.
• Жіноча самотність та пошук емоційної свободи.
• Еміграція як спроба втечі від себе та пам’яті.

Система персонажів:

• Лариса Лавриненко: інтелектуалка, співробітниця іноземної фундації, яка самостійно розплутує клубок минулого.
• Алекс Ґайєр (Олексій Шуліка): емігрант, успішний комерсант у Німеччині, колишній талановитий піаніст, який шукає правду про своїх батьків.
• Микола Шуліка: фронтовик, роздвоєний між обов’язком і справжнім коханням; людина, яка несе тягар страшної таємниці.
• Таїсія Димич (Шуліка): комсомолка-активістка, яка з ревнощів вчинила донос, що зруйнував життя кількох людей.
• Раєчка Потару: «жертва війни», румунка за походженням, ворожка, символ невинно замученої душі.
• Другорядні образи: Майя Гаврилівна (мати Лариси), Ярослав (син Лариси), Віктор Михайлович Лавриненко (батько Лариси, фронтовий друг Миколи Шуліки), Святик Сайко (свідок минулого), Галина Федорівна (носій пам’яті про Щекавицю).

Часопросторова організація: Дія розгортається наприкінці 1990-х — початку 2000-х у Києві (вулиця Артема, Львівська площа, Поділ, Щекавиця) з постійними флешбеками у повоєнні роки (1940-ві) та період застою (1970-ті). Простір Києва поданий як містичний лабіринт, де минуле і теперішнє існують одночасно.

Поетика міського простору та метафора ремонту

Повість розпочинається з опису «тривожних болючих вікон» квартири, де сталася трагедія родини Шулік у 1988 році. Цей зачин одразу задає детективний тон, перетворюючи житловий простір на джерело тривоги. Центральною метафорою сучасного пласта твору стає ремонт у квартирі Лариси Лавриненко. Ремонт — це не лише побутове оновлення, а спроба реструктуризувати життя, розмежувати особисті території та, зрештою, «розкопати» пласти пам’яті.

Конфлікт між Ларисою, її матір’ю Майєю Гаврилівною та сином Ярославом за право на окрему кімнату ілюструє кризу пострадянської родини. У процесі звільнення кімнати від старого мотлоху герої знаходять у двотумбовому столі Віктора Лавриненка таємничий пакунок. Цей стіл, який неможливо зрушити з місця, символізує непорушність минулого. Виявлення пакунка стає каталізатором розгадки таємниці, яку родина Лавриненків мимоволі зберігала десятиліттями за проханням фронтового товариша батька — Миколи Шуліки.

Повернення емігранта та деконструкція ностальгії

Поява Алекса Ґайєра, який телефонує з Німеччини, вносить у повість тему еміграції. Олексій Шуліка, який не повернувся з конкурсу піаністів у 1973 році, став успішним комерсантом, але залишився «напханим ротом» — людиною, що втратила музику в собі заради матеріального добробуту. Його повернення до Києва — це не лише пошук речей, а спроба заповнити пустку у власній біографії.

Зустріч Лариси та Алекса у сквері на вулиці Артема стає точкою перетину двох світів. Лариса, яка переживає відчуття ірреальності буття, бачить в Алексі привітного незнайомця. Їхня спільна вечеря в ресторані «Едем» перетворюється на сеанс колективного пригадування. Алекс працює у фірмі, що займається вікнами та дверима («Die Türen und die Fenster»), що є глибоко символічним: він встановлює межі між внутрішнім та зовнішнім світами, але не може встановити таку межу у власній душі. Його подарунок Ларисі — встановлення «євровікон» — стає спробою «засклити» минуле, зробити його прозорим, але безпечним. Проте правда виявляється занадто гострою для будь-якого скління.

Трагедія Шулік: механізм доносу та відплата

Розслідування Лариси та Алекса поступово відкриває жахливу правду. Таїсія Димич роками вибудовувала міф про «велику любов», але свідчення старої лікарки Маргарити Стефанівни та мешканки Щекавиці Галини Федорівни малюють іншу картину. Таїсія була жінкою, мученою прихованими неврозами та ревнощами. Її відвідування елітного гінеколога були спробою отримати підтвердження власної «безгрішності».

Ключовий образ — Раєчка Потару, дівчина, яку Микола Шуліка привіз із Німеччини після війни. Вона була його справжнім коханням, «жертвою війни», яка ворожила на картах і зналася на травах. Донос Таїсії на Раєчку як на «румунську шпигунку» став актом знищення конкурентки руками тоталітарної держави. Раєчка померла у в’язниці від туберкульозу у 1948 році, а записка, вилучена з її тіла під час обшуку («Изъято из влагалища»), стала найстрашнішим документом у справі, що зберігалася в архівах КДБ.

Вбивство Миколою Таїсії сокирою у 1988 році та його подальше самогубство стали актом запізнілої помсти за загублене життя Раєчки. Дізнавшись про донос дружини (ймовірно, через отриманий доступ до архівів або випадкові свідчення), Микола не зміг більше жити в ілюзії «щасливого подружжя». Кононенко демонструє, що радянська мораль, заснована на доносах, неминуче веде до катастрофи.

Містична топографія: Щекавиця як Лиса гора

Подорож героїв на Щекавицю та Юрковицю повертає їх до витоків трагедії. Ці пагорби постають як «згубні місця», де зберігається пам’ять про жертв репресій. Для Алекса це місце дитячих прогулянок з батьком, які супроводжувалися відчуттям «вселенського лиха». Батько водив його туди не на прогулянку, а на побачення з власною совістю, зупиняючись біля будинку №13 на Старій Поляні, де колись жила Раєчка.

Опис Щекавиці наповнений містичними образами: розрив-трава, кропива, похилені хрести занедбаних цвинтарів. Образ Галини Федорівни, яка зберігає свічники Раєчки, стає символом невмирущої пам’яті. Для Кононенко київський простір є настільки викривленим, що минуле завжди присутнє поруч у вигляді тіней.

Жіноча перспектива та символіка артефактів

Лариса Лавриненко втілює тип «жінки, яка тримається на плаву». Вона не чекає допомоги від чоловіків, а сама організовує свій побут. Її роман з Алексом — це акт пізнання власної сексуальності на п’ятому десятилітті життя. Кононенко не ідеалізує героїнь, показуючи їхню складність і вразливість через феміністичний дискурс.

Ключові символи твору:

• Картина В. Соколика «Солдат і дівчата» (1952): втілення настрою повоєнних років, нагадування про любовний трикутник Микола-Таїсія-Раєчка. Її вага символізує тягар минулого.
• Пакунок з речами Раєчки: темно-синя сукня з креп-сатину, колода карт (з двома піковими дамами та королями), сушений полин. Це матеріальні докази життя, яке намагалися стерти.
• Свічники: містичний елемент відплати (за легендою, свічник став причиною смерті матері Галини Федорівни, яка також була причетна до байдужості щодо долі Раєчки).

Фінал повісті, де Лариса летить до Алекса в Амстердам, не є класичним «щасливим кінцем». Це лише коротка зупинка у «лабіринтах ностальгії». Істина знайдена, але вона не принесла полегшення, а лише підтвердила, що минуле неможливо «відремонтувати» чи «засклити».

Повість «Ностальгія» вчить критично мислити про історію та розуміти, що справжня свобода можлива лише після повного прийняття правди, якою б фатальною вона не була. Твір залишається актуальним як застереження про те, що нерозкриті таємниці минулого здатні руйнувати теперішнє.