📘НепрОсті

Себастян: Центральний персонаж, мандрівник, снайпер, який прибуває до Ялівця з Африки. Протягом усього роману він є носієм пам’яті та головним оповідачем. Його доля нерозривно пов’язана з трьома жінками на ім’я Анна, які належать до трьох різних поколінь однієї родини, і з якими він має любовні стосунки.

Франциск (Франц): Засновник і деміург Ялівця, художник-аніматор, філософ. Він є батьком першої Анни та дідом другої. Франциск втілює ідею свідомого творення власного світу (хронотопу) та є автором багатьох афористичних думок, що є ключовими для розуміння твору, зокрема: “є речі, набагато важливіші від того, що називається долею”.

Анна (перша): Дружина Франциска, альпіністка. Її історія коротка і трагічна — вона гине на дуелі зі своїм чоловіком на скелях, залишаючи доньку Стефанію.

Анна (друга): Донька Франциска та першої Анни, яку батько після смерті матері перейменував зі Стефанії на Анну. Вона стає дружиною Себастьяна і талановитою архітекторкою, що перетворює Ялівець. Гине під час Першої світової війни, народжуючи доньку від Себастьяна.

Анна (третя): Донька Себастьяна та другої Анни, а отже, одночасно його донька і внучка. Вона виростає під опікою батька і згодом стає його коханою, замикаючи родинне коло.

НепрОсті: Напівміфічні істоти, “земляні боги”, що мешкають у Карпатах. Вони є головними творцями сюжетів, які визначають долі людей. “НепрОсті” уособлюють владу наративу над реальністю та є носіями глибинної, архаїчної мудрості, пов’язаної з природою.

Старий Беда: Таємничий персонаж, що знає історії всіх героїв протягом десятиліть і слугує зв’язковим між ними та “непрОстими”. Він є хранителем пам’яті роду, часто спілкуючись з Анною через листи.

Історія роду Себастьяна та трьох Анн: Центральна сюжетна вісь, що розгортається нелінійно та циклічно. Вона простежує трагічні та водночас ідилічні стосунки Себастьяна з трьома поколіннями жінок його роду, що носять однакове ім’я. Ця лінія досліджує теми спадковості, долі та трансгресії, зокрема через мотив інцесту, який символізує крайню герметичність створеного світу.

Історія Ялівця: Розповідь про створення та життя утопічного містечка в серці Карпат. Спочатку Франциск засновує його як ідеальний простір для життя, а згодом його донька Анна доповнює його фантастичними архітектурними проєктами. Ця лінія втілює ідею свідомого конструювання власного світу та хронотопу.

Взаємодія зі світом “непрОстих”: Ця лінія розкриває метафізичний вимір роману. “НепрОсті” спостерігають за героями, впливають на їхні долі, збирають їхні історії та “оповідають” їхнє майбутнє. Через цю сюжетну лінію розкривається головна філософська ідея про первинність наративу над реальністю.

Роман має складну, нелінійну та фрагментарну композицію, яку критики визначають як “не-прозу”. Твір складається з двадцяти ненумерованих розділів, кожен з яких має власну назву (“Шістдесят вісім випадкових перших речень”, “Листи до і від Беди”, “Генетично” тощо). Ці розділи, у свою чергу, поділені на короткі пронумеровані уривки. Хронологія подій порушена; оповідь рухається асоціативними зв’язками, нагадуючи потік свідомості, роботу пам’яті чи сновидіння. Така “калейдоскопічна” структура віддзеркалює циклічну концепцію часу в романі та змушує читача до активної співтворчості у побудові цілісної картини світу.

Пам’ять та історія: Роман досліджує, як формується особиста та родова пам’ять. Історія, зокрема травматичний досвід воєн, постає не як послідовність подій, а як палімпсест, де минулі трагедії постійно проступають у сьогоденні та визначають майбутнє.

Ідентичність та вкоріненість: Порушується проблема пошуку ідентичності. На противагу абстрактним національним ідеям, роман пропонує модель ідентичності, що базується на глибокому фізичному та духовному зв’язку з конкретним місцем, “малою батьківщиною”.

Доля та свобода волі: Життя персонажів значною мірою детерміноване їхнім походженням, родинними історіями та “сюжетами”, які створюють “непрОсті”. Це ставить питання про межі людської свободи у світі, де долю визначають потужні наративи.

Співвідношення оповіді та реальності: Центральна філософська проблема твору. Роман стверджує, що історії та міфи не просто описують світ, а й активно його формують, що саме слово є першопричиною подій.

Герметичність та її небезпеки: Створення ідеального, закритого світу Ялівця є спробою втечі від хаосу історії. Однак ця самоізоляція, доведена до крайнощів, породжує патологічні явища, як-от інцест, що є попередженням про руйнівні наслідки надмірної герметичності.

Фрагментарність і нелінійність: Оповідь побудована з коротких, часто не пов’язаних хронологічно епізодів, що створює ефект калейдоскопа та імітує роботу пам’яті.

Магічний реалізм: У реалістичну тканину оповіді про життя в Карпатах органічно вплетені міфологічні елементи, зокрема існування та діяльність “непрОстих”, що стирає межу між дійсністю та вигадкою.

Сенсуальність мови: Проза Тараса Прохаська надзвичайно насичена чуттєвими деталями. Автор приділяє велику увагу запахам, звукам, смакам та тактильним відчуттям, створюючи майже фізично відчутний образ світу.

“Ботанічний дискурс”: Світосприйняття автора-біолога проявляється в постійних аналогіях між життям людей та світом рослин. Історія роду порівнюється з проростанням, а характери та долі пояснюються через органічні, природні метафори.

Афористичність: Текст насичений лаконічними, філософськими сентенціями, що надають йому глибини та медитативності.

Життя настільки коротке, — казав Франциск, — що час не має ніякого значення. Так чи інакше воно відбувається повністю.

Мовна гра: Автор експериментує з мовою, використовуючи каламбури та досліджуючи звучання і семантику слів, що перетворює саму мову на один з об’єктів художнього зображення.

Роман “НепрОсті” є одним із ключових творів “станіславського феномену” — літературно-мистецького угруповання, що сформувалося в Івано-Франківську в 1990-х роках. Автор твору, Тарас Прохасько, за фахом біолог, що суттєво вплинуло на його унікальний стиль письма, який критики називають “ботанічним дискурсом”. Сам письменник визначає роман як “альтернативну міфологію Карпат”, в якій досліджується сила слова та оповіді. Твір перекладено англійською, польською та російською мовами. У 2016 році композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко створили за мотивами роману сон-оперу “НепрОсті”.

Глибоке дослідження роману «НепрОсті» Тараса Прохаська

Розширений аналітичний паспорт твору

Роман Тараса Прохаська «НепрОсті», вперше опублікований у 2002 році, є знаковим текстом сучасної української літератури та найвиразнішим втіленням «Станіславського феномену». Твір за жанром визначається як роман-міф або магічний реалізм, що поєднує елементи сімейної саги, альтернативної історії та філософського есею. В основі сюжету лежить історія роду Себастяна та Франциска, що розгортається в Карпатському регіоні (вигаданому містечку Ялівець та околицях) у період з 1913 по 1951 рік. Твір має унікальну нелінійну структуру, що складається з 68 випадкових перших речень, а також тематичних блоків: «Хронологічно», «Листи до і від Беди», «Генетично», «Фізіологічно», «Непроза» та інших.

Головними героями є деміург Франциск (Франц), стрілець і бармен Себастян, хранитель історій старий Беда та три покоління жінок на ім’я Анна. Тематичне ядро роману зосереджене на концепції «час — це експансія роду в географію», де ландшафт виступає необхідною умовою людського буття. Проблематика твору охоплює питання пам’яті, ідентичності, влади сюжету над реальністю та взаємодії людини з природою. Особливе місце посідає образ «непростих» — гуцульських «земляних богів», які керують світом через оповіді (баї). Мова Прохаська вирізняється високою сенсорністю, використанням діалектизмів та топонімів, а філософська концепція базується на «редукції» — зведенні нескінченності життя до ключових слів та образів.

Міфопоетика та метафізика Ялівця: Критична стаття

Поява роману «НепрОсті» на межі тисячоліть позначила перехід української прози від постмодерної іронії до нової метафізики, де слово повертає собі деміургічну силу. Тарас Богданович Прохасько створив текст, що функціонує як живий організм: кожне речення в ньому проростає в ландшафт, а кожне ім’я стає точкою на мапі пам’яті. Це не просто оповідь про Карпати, це спроба реконструкції світу, де людина, рослина і камінь є рівновеликими перед лицем вічності.

Станіславський феномен та філософія Прохаська

Для розуміння природи «НепрОстих» важливо враховувати контекст Івано-Франківська 90-х років. Це було місто, де мова була органічною, а історична пам’ять — живою. Прохасько, як один із лідерів «Станіславського феномену», запропонував літературу, що базується на топографічному мисленні. Для нього бути письменником — означає бути колекціонером досвідів, які передаються через сни-марення та потік свідомості. Його письмо медитативне, воно уникає шаблонів і дозволяє біології перетікати в мистецтво. В «НепрОстих» автор реалізує тезу про те, що кожен митець насправді пише одну й ту саму книгу, намагаючись знайти слова для невимовного.

Франциск: Деміург поверхні

Історія Ялівця починається з Франца, людини без минулого, яка приходить у Чорногору, щоб заснувати «чисте місце». Франц — учень графіка, який навчив його бачити світ через деталі. Його філософія базується на любові до поверхонь. Він вважав, що переповненість зовнішніх деталей дає достатньо відповідей, тому не варто занурюватися у глибинні зв’язки, які часто є лише ілюзією. Франц проектує Ялівець так, щоб не знищити жодного куща ялівцю, вважаючи рослини повноправними мешканцями простору.

Його захоплення «редукцією» — зведенням життя до статтей у словнику Ляруса — є спробою впорядкувати хаос. Франц навіть займається анімацією, створюючи короткі фільми, які оживлюють статичні образи пам’яті. Він виховує свою доньку Анну в цілковитій ізоляції, будучи з нею кожну хвилину, що стає єдиним принципом його педагогіки. Це творення ідеального закритого світу є втечею від порожнечі минулого, яку Франц відчув у дитинстві.

НепрОсті: Архітектори сюжетів

Назва роману відсилає до гуцульських вірувань про людей із надприродними здібностями. У Прохаська «непрості» стають «земляними богами», які панують над світом через оповіді. У цьому всесвіті сюжет є первинним відносно життя: «життя нема без оповіді, бо оповідь є життям». Непрості — це архітектори доль, які приходять до новонароджених, щоб придумати їм «байку». Вони збирають людські марення та прозріння через французького інженера-нотаря, який записує історії в обмін на алкоголь.

Сенс і насолода в «НепрОстих» існують лише у деталях. Непрості потребують історій так само, як люди потребують їжі. Це створює кругообіг сюжетів у Ялівці, де кожна розказана історія впливає на майбутнє. Навіть війна подається авторам як частина великої оповіді «земляних богів», які вирішили змінити декорації, коли старі сюжети почали повторюватися.

Три Анни: Мотив вічного повернення

Центральним і найбільш дискусійним образом роману є Анна, що постає у трьох поколіннях. Кожна наступна Анна є водночас і донькою, і коханою героя, що створює замкнене коло родинної історії. Перша Анна була альпіністкою, яка загинула на дуелі з Францом. Друга Анна, донька Франца, стала жінкою Себастяна і загинула на фронті Східної Галичини. Третя Анна, донька і водночас внучка Себастяна, продовжує цей ланцюг.

У цьому мотиві, де кохання межує з інцестом, Прохасько вбачає не соціальну девіацію, а міфологічну необхідність збереження роду. Це «безвідповідальна послідовність щільна», де рід намагається зберегти себе через максимальну концентрацію власної крові. Себастян входить в одну й ту саму ріку, живучи з жінкою, яка є втіленням усіх попередніх Анн. Жіночність у романі — це медіум між світом людей та світом магії, де тілесність стає способом пізнання Бога.

Себастян: Стрілець та хранитель пам’яті

Себастян з’являється у Ялівці в 1913 році, повертаючись із Африки. Його досвід снайпера є визначальним: він бачить світ через оптику, де погляд стає інструментом виживання. Себастян приносить у Карпати запах іншого континенту, але згодом гори стають його єдиною домівкою. Він стає хранителем Ялівця, виховуючи другу та третю Анни.

Себастян — філософ повсякденності. Він вчить Анну робити їсти, бо це повертає людину до «безпосередності звірів і птахів». Його «Непроза» — це короткі повідомлення на поштівках, які він надсилає Непростим. Це спроба створити мову, що базується на відчуттях: «історія погляду вздовж щоки», «епос колійових станцій». Себастян вірить у силу власної присутності та в те, що правильно вибрана позиція може змінити траєкторію долі.

Старий Беда та панцерник пам’яті

Старий Беда є унікальним персонажем, який знав усі покоління родини. Він живе у панцернику (броневику), що рухається по колу навколо Ялівця. Панцерник Беди — це символ захищеного простору пам’яті, де історії ферментуються, як аґрусове вино. Листи Анни до Беди стають способом дізнатися про минуле, де голоси оживають через слова. Беда виступає медіатором між людьми та Непростими, він — хранитель «правди оповіді», яка часто є важливішою за буквальну правду життя. Його історія про перебування в бочці з медом після поранення додає твору сюрреалістичного, магічного забарвлення.

Історія як фон: Автобус-бар та Карпатська Україна

Роман охоплює бурхливі історичні події: Першу світову війну, розпад Австро-Угорщини, часи Чехословаччини та Карпатську Україну 1938-1939 років. Проте велика історія у Прохаська завжди проходить «попри» приватне життя. Показовим є образ «автобуса-бару», на якому Себастян та Анна подорожують під час війни. Це мобільний простір свободи, де люди діляться історіями, п’ють джин і забувають про небезпеку.

Себастян бере участь у подіях на Красному Полі, де гине Карпатська Січ, але його віра в перемогу через «вдалий сюжет» виявляється безсилою проти грубої сили історії. Для автора війна — це хаос, якому можна протиставити лише приватний епос родинних місць. Навіть прихід радянської влади в 1944 році сприймається як чергова зміна декорацій у великому баю Непростих.

Ландшафт та ботанічна географія

У прозі Прохаська ландшафт є не декорацією, а головним героєм. Автор вводить поняття «ботанічна географія» — вичерпність радості від перебування в певному місці. Ландшафт є брамою пам’яті: щоб щось згадати, героям потрібно уявно пройтися знайомими стежками. Існує родинна традиція: у 15 років дітям обов’язково показують місця, пов’язані з історією роду. Це створює «єдність місця», яка об’єднує покоління.

Природа у творі ідеалізована через образ квітникарства. Рослини вчать людину циклічності та терпінню. Гори — це не пустка, а центр європейської цивілізації, де зустрічаються орнітологи з трактатами Вітгенштайна, дочки Папи Римського та растамани. Кожна рослина, від ялівцю до квасолини, є частиною живого тексту, який вчить людину «експансії роду в географію».

Тілесність та сенсорика

Роман надзвичайно насичений сенсорними деталями. Тіло в Прохаська — це інструмент синхронізації з простором. Автор описує світ через запахи смоли, кави з грейпфрутовим соком та смаки бринзи. Тілесність стає способом комунікації: Себастян і Анна «думають не головою, а тілом». Еротизм у творі позбавлений пафосу, він подається як природний процес, подібний до росту трави чи течії води. Це мова відчуттів, яка дозволяє пізнати світ через дотики до поверхонь.

Символіка та завершальні акорди

У романі багато алюзій: від зоології Брема до філософії Вітгенштайна. Птахи, дерева, поштівки та навіть стара друкарська машинка «Ремінгтон» у ванній кімнаті стають носіями сенсів. «Непрості» вчать, що життя — це постійне повторення, але в ньому є краса місця і розмови. Фінальна фраза про доказ існування Бога підсумовує весь метафізичний пошук: найкращий доказ — це сама складність і взаємопов’язаність світу, де оповідь стає плоттю.

Твір Тараса Прохаська закликає читача стати баїльником власного життя, вписуючи Ялівець в історію свого дня. Це книга про те, як важливо бачити світ таким, яким він є, і розповідати про нього так, щоб оповідь ставала реальністю.

Критична стаття

Твір Тараса Прохаська “НепрОсті” відкриває перед читачем світ, де історія не йде прямим шляхом, а кружляє, як гірські стежки Карпат. З перших сторінок автор занурює в атмосферу Ялівця – вигаданого містечка, що стає центром оповіді. Це місце, винайдене Франциском, символізує ідеальний простір для життя, де природа і людина зливаються в одне. Франциск, художник і мислитель, будує Ялівець як курорт, де люди п’ють джин і шукають спокою, але насправді це метафора пошуку сенсу в хаосі XX століття. Його філософія поверхневості – любов до зовнішніх деталей без заглиблення в сутність – стає ключем до розуміння твору. Франциск вважає, що життя редукується до кількох слів, як у енциклопедії Ляруса, і це робить існування простішим, без зайвої глибини. Себастян, головний герой, приєднується до цього світу, повертаючись з Африки, де пережив війну і відкрив для себе континентальність землі. Його зустріч з Франциском на скелі над Ялівцем – це початок родинної саги, де жінки на ім’я Анна повторюються в поколіннях, а кохання межує з інцестом, підкреслюючи циклічність долі.

Оповідь побудована як колаж фрагментів, де хронологія порушена. Розділ “Шістдесят вісім випадкових перших речень” вводить читача в лабіринт, де кожне речення – початок нової історії, але всі вони переплітаються. Це постмодерністський прийом, що нагадує про неможливість лінійного наративу в світі, де війна і час руйнують послідовність. Себастян і Анна вирушають у подорож у 1951 році, але це не просто мандрівка – це повернення до коренів, де Непрості, міфічні істоти, чекають на Анну. Непрості – це чарівники сюжетів, що маніпулюють долями, роблячи життя схожим на кіно чи анімацію, як у фільмах Франциска. Вони передбачають долю Анни ще при народженні, і це додає твору елементи магічного реалізму, де реальність Карпат зливається з міфом. Автор грає з топонімікою: Плеска, Опреса, Темпа, Шеса, Петрос – назви гір стають заклинаннями, що тримають персонажів у полоні місця. Франциск каже, що місце важливіше за долю, бо воно породжує історії. Це відображає карпатську ідентичність Прохаська, де гори – не фон, а активний учасник подій.

Родинна лінія Себастяна і Анн – це дослідження спадковості. Кожна Анна подібна на попередню, і Себастян кохає їх як одну жінку, що повторюється. Народження дитини стає кінцем сюжету, а смерть – початком нового, як у випадку з першою Анною, що гине на дуелі, чи другою, що помирає при пологах. Це циклічність підкреслює фаталізм: кров і генетика визначають все, але Себастян намагається контролювати долю, відкладаючи подорож до Ялівця, аби не втратити Анну. Листи Анни до Беди – це спосіб дізнатися про минуле, де голоси оживають через слова. Беда, що живе в панцернику, – хранитель пам’яті, його оповіді про Франциска і Анну додають глибини, показуючи, як історія залежить від оповідача. Фізіологія персонажів розширена: Франциск відчуває думки в краєвидах, Себастян – у запахах і доторках. Це сенсорний світ, де тіло думає, а кохання – це злиття з іншим.

Історичний контекст пронизує твір: від 1913 року, коли Себастян оселяється в Ялівці, до 1951-го. Перша світова війна, події в Карпатській Україні 1938-1939 років, Друга світова – все це фоном, але впливає на долі. Себастян воює в Африці, стає снайпером, бере участь у подіях на Красному Полі, де гине Карпатська Січ. Автор показує війну як абсурд, де сюжети перемагають логіку: Себастян вірить у перемогу через вдалий сюжет, але програє. Автобус-бар під час війни – це мобільний простір свободи, де люди діляться історіями, п’ють і забувають небезпеки. Епізодичні персонажі, як орнітолог з трактатом Вітґенштайна, дочка папи римського чи растамани, додають еклектики, роблячи твір калейдоскопом культур. Орнітолог сигналізує птахами і філософією, підкреслюючи, що світ – це випадковість, а про невимовне треба мовчати.

Мотиви природи домінують: дерева, ягоди, птахи, вітри – все живе і впливає на людей. Себастян садить дерева, Анна стає частиною них у мареннях, Непрості вирощують ліси. Це екологічна тема, де природа – вічне, а людина – тимчасове. Еротизм тілесний і детальний: кохання Себастяна і Анн описане через відчуття, без романтизації, як природний процес. Смерть Лукача, пса Франциска, – це момент, де фізіологія стає філософією: вбивство заради милосердя, і Лукач живе в нащадках. Аналогічно, Анни повторюються, роблячи рід безсмертним.

Стиль Прохаська – це гра з формою: короткі речення, нумеровані фрагменти, повторення. Мова насичена деталями, але лаконічна, як у есе. Автор редукує життя до ключових моментів, як Франциск – до слів Ляруса. Це робить твір філософським: що важливіше – доля чи сюжет? Місце чи час? Голос чи образ? Непрості маніпулюють сюжетами, роблячи Європу залежною від карпатських міфів, – це іронія над історією.

У фіналі Себастян втрачає Анну, що йде з Непростими, і молиться за померлих. Сім сорок – символ мовчання про Бога, але доказ існування – в циклічності світу. Твір вчить, що життя – це повторення, але в ньому є краса місця і розмови. Прохасько створює міф Карпат, де локальне стає універсальним, критикуючи війну і шукаючи сенсу в простому.

Твір “НепрОсті” не просто історія родини – це роздум про час, що не лінійний, а циклічний, як сезони в горах. Подорож Себастяна і Анни в 1951 році – це повернення до витоків, де Ялівець чекає, але Непрості забирають Анну. Це втрата, але й продовження: Анна стає частиною міфу. Автор показує, як війна руйнує, але місця тримають пам’ять. Себастян, переживши Африку, війни, кохання, вчиться приймати повторення. Філософія Франциска – жити поверхнево, любити деталі – стає рецептом виживання. Твір багатий на алюзії: від Брема і зоології до Вітґенштайна і мовчання. Птахи, дерева, запахи – це мова світу, де людина – частина природи.

Критика твору часто відзначає його оригінальність: Прохасько створює новий карпатський наратив, де міф перемагає реальність. Але є й зауваження – фрагментарність може заплутати, а теми інцесту і смерті – шокувати. Все ж, це шедевр, що змушує перечитувати, шукаючи зв’язки. У контексті української літератури “НепрОсті” стоїть поряд з творами Андруховича чи Забужко, розширюючи постмодернізм локальними мотивами. Автор піднімає питання ідентичності: хто ми в хаосі історії? Відповідь – в місцях і словах, що тримають нас.

Твір глибоко сенсорний: описи запахів джину, ягід, крові роблять світ живим. Себастян нюхає, торкається, чує – це спосіб пізнання. Анна думає тілом, Франциск – поверхнями. Це протиставлення глибині, де сутність – в зовнішньому. Війна – це хаос, де сюжети програють, як у Карпатській Україні, де Себастян намагається створити фортецю, але зазнає поразки. Автобус-бар – метафора руху в нерухомому світі, де історії циркулюють, як напої.

Фінал – молитва Себастяна – це кульмінація: пам’ять про померлих тримає світ. Сім – число завершеності, мовчання про Бога – найкращий доказ. Твір вчить, що існування – в циклі, а сенс – в оповідях. Прохасько майстерно поєднує локальне з універсальним, роблячи Карпати центром Європи.