📘Некультурна

Параска (гуцулка, “Некультурна”): Головна героїня, вдовиця, якій “сорок і кілька років”. Чорнява, жива, спритна, тонкої, майже ніжної будови, але має “мужеську силу”. Вирізняється незалежністю, розумом, життєрадісністю, не боїться самотності. Вона не любить жіночих робіт, а воліє “челядинські, мужеські роботи”. Не має освіти, але є вродженою мисткинею – вправно пряде, вирізує з дерева хрести, ложки, мисочки. Має дар ворожіння (в карти, на кукурудзу). Її внутрішня краса “повна дикого, невиробленого артизму і вічної молодості”.

Юрій: Вдівець, сорокалітній наймит-газда, волох, за якого Параска вийшла заміж у 19 років. Спочатку добрий чоловік, з яким Параска прожила сімнадцять років. З часом почав пити й ненавидіти роботу. Змовився з Теклею збавити Параску життя. В результаті прокляття Параски став калікою і пішов по жебрах до Молдави.

Текля: Старша сестра Параски, також бездітна вдовиця. Параска її не любить через те, що Текля намагалася “відбити” від неї Малининого сина. Вона “безлична”, неохайна в поведінці, змовилася з Малининим сином (своїм коханцем) убити сестру, щоб засісти в її хаті.

Малинин син (коханець Теклі): Молодий, гарний волох, бідний зарібник. Був коханцем Параски, але потім змовився з Теклею, щоб позбутися Параски. Після того, як Параска його прокляла, він став калікою.

Пані: Інтелігентна жінка, яка одного разу сховалася від дощу в хаті Параски. Вона дає Парасці роботу (прядіння) та тютюн, слухає її розповіді. Її присутність слугує каталізатором для розкриття історії та світогляду Параски.

Гаврісан: Заможний волох, газда, що наглядав над панськими городами (граждами) і полонинами пана Куби у Брязої. Добрий чоловік, який цінував Параску як робітницю і навіть жартував, що одружився б з нею, якби не мав жінки.

Пан Куба: Покійний пан, батько теперішнього молодого пана, володілець маєтку і полонин. Був добрим роботодавцем, який цінував Параску, дарував їй тютюн і люльку.

Молодий чабан (Ілля): Молодий, файний, моцний волох, пастух (чабан) на полонині. Намагався силоміць “відкрити кулак” Параски, але вона дала йому відсіч. Полюбив Параску, сумував за нею, грав на трембіті, коли вона їхала з Юрієм.

Лінія Параски та її незалежності: Ця лінія розкриває внутрішній світ, життєву філософію та незламний характер Параски. Вона охоплює її ставлення до роботи (“мужеські роботи”), до самотності, її мрії та спогади про молодість, а також її здатність самостійно вирішувати свою долю, приймати чи відкидати чоловіків, керуючись власними відчуттями.

Лінія шлюбу Параски з Юрієм: Розповідь про сватання Юрія, їхнє спільне життя протягом сімнадцяти років, його поступове пияцтво та ненависть до роботи. Кульмінацією є його змова з Теклею, спроба вбивства Параски (посилання до “Чортового млина”) та подальший його відхід, після якого він стає калікою.

Лінія боротьби Параски з патріархальним суспільством та зрадою: Сюди належать епізоди, що підкреслюють незвичайність Параски для її оточення, її відмова від традиційних жіночих ролей, зневага до лицемірства (зокрема, з боку сусідів-волохів та Юрія). Особливо виділяється її боротьба з молодим чабаном та драматична подорож до “Чортового млина”, спланована зрадниками.

Лінія “вічного” щастя Параски: Ця лінія простежується від її снів про судженого та пророцтва мошняка про її долю (“щастя, веселість, радість. Смутку нема”), до її теперішнього життя, де вона, незважаючи на поневіряння, живе без смутку і завжди знаходить собі заняття, доводячи, що її щастя “в душу поклав тобі бог”.

Композиція новели є нелінійною, побудована переважно як розповідь Параски (обрамлення — розмова з пані) зі значними ретроспективними відступами. Твір поділений на частини за допомогою зірочок (* * *), а не чітких глав.

Експозиція: Зображення гірського пейзажу (Магура, Рунг, потік) та місцевої флори, що створює атмосферу дикої, вільної природи, у якій живе Параска.

Зав’язка: Знайомство з Параскою, яка йде красти дрова та спілкується з циганами. Її розмова з пані стає поштовхом до розкриття її життєвої історії.

Розвиток подій: Історія життя Параски, розказана нею самою: дитинство, юність, робота у пана Куби, історія з чабаном, сватання та шлюб з Юрієм, змова Юрія та Теклі, подорож до “Чортового млина”.

Кульмінація: Параска після прокляття Юрія та спроби примирення (коли він плаче) остаточно проганяє його зі свого життя. Його наступний вчинок – побиття Параски та пошкодження її ноги – і остаточне прокляття, яке має наслідки для Юрія.

Розв’язка: Параска залишається сама, але без смутку. Вона живе своїм життям, ворожить, приймає ще одного майстра, але виганяє його через пияцтво, остаточно стверджуючи свою самодостатність. Фінал підкреслює її незламну віру у власне щастя, підтверджену пророцтвом мошняка.

Проблема вільного вибору та самодостатності жінки (Феміністична проблематика): Розкривається через образ Параски, яка, незважаючи на суспільні очікування, відмовляється від традиційної жіночої долі, виходить заміж без кохання, а потім обирає незалежність, фізичну працю та духовну свободу.

Проблема індивідуалізму та суспільства: Параска — це яскрава, незвичайна особистість (“внутрішня краса, повна дикого, невиробленого артизму”), яка постійно конфліктує з обмеженим, патріархальним світом (особливо з волохами та сестрою). Це конфлікт між високою мрією/ідеалом та сірістю повсякдення.

Проблема “некультурності” як природної незіпсованості: Назва твору є іронічною, оскільки Параска, яку вважають “некультурною”, має глибоку, незіпсовану внутрішню культуру, близькість до природи і сильні моральні якості, які відсутні у її “культурних” зрадників.

Проблема ціни індивідуальної свободи та метафізичних випробувань: Твір порушує вічні питання про справжню цінність, мораль та ціну індивідуальної свободи, яку Параска відстоює, проходячи через життєві (метафізичні) випробування.

Психологізм: Глибоке розкриття внутрішнього світу Параски через пряму мову (діалоги та монологи-сповіді), а також через сновидіння, які відображають її підсвідомі страхи та бажання. Критик Микола Євшан відзначав майстерність психологічного портретування.

Імпресіоністичні елементи: Зображення природи, гір Магури та Рунга, потоку, які передають не стільки об’єктивну картину, скільки суб’єктивні відчуття героїні та настрої. Описи насичені грою світла, кольору та звуків (“ніжна синява” неба, “миготяче золото” води, “любується стрімкими зеленими стінами”).

Неоромантизм та ніцшеанські мотиви: Протиставлення небуденної, сильної особистості (Параски) сірому, повсякденному і ворожому середовищу. В образі Параски сучасні дослідники, як Тамара Гундорова, бачать втілення ніцшеанської ідеї сильної особистості, вільної від суспільних норм.

Мотив “нової жінки”: Параска є представницею цього типу в народному середовищі. Вона наділена “мужеською силою”, вольова, самодостатня, здатна на одинокий виклик суспільству, що суперечило романтичній імперсональності жіночих образів тогочасної народницької літератури.

Фольклорно-міфологічні мотиви: Використання мотивів сну-віщування (“богом суджений прийде в сні”), “судільниць” (доля), прокляття, яке справджується, звернення до чарів (ворожіння в карти).

Новела “Некультурна” належить до вершинного періоду творчості Ольги Кобилянської, була написана у грудні 1896 року в Чернівцях і вперше опублікована у 1897 році в газеті «Буковина».

Ольга Кобилянська народилася в родині дрібного урядовця українського походження та матері з німецької сім’ї, отримала лише чотири роки формальної освіти німецькою мовою, але завдяки самоосвіті вивчила українську та польську. Вона була ключовою фігурою буковинського фемінізму, заснувавши «Товариство руських жінок на Буковині» та «Кружок українських дівчат». Її твори, зокрема “Некультурна”, були спрямовані на утвердження ідей емансипації та фемінізму.

Твір став яскравим прикладом українського неоромантизму та психологічної прози fin de siècle. Критики високо оцінювали його: Осип Маковей був першим критиком, а Микола Євшан відзначав майстерність психологічного портретування. Прототипом героїні Параски, ймовірно, стала реальна гуцулка, з якою письменниця намагалася познайомити Лесю Українку.

Сюжет є потужним контрастом між зовнішнім світом, який клеймує Параску як «некультурну», та її внутрішньою, вищою культурою душі. Те, що село вважає «дивацтвом» (відмова від традиційних ролей, самітність, любов до природи), виявляється глибокою моральною чистотою та духовною силою.

I. Паспорт Твору та Контекстуальна Ідентифікація: Фундамент Неоромантичної Прози

Фактографічні Відомості та Літературний Напрям

Новела «Некультурна» належить до вершинного періоду творчості Ольги Кобилянської. Авторка народилася в родині дрібного урядовця Юліана Кобилянського українського походження та матері Марії Вернер із німецької сім’ї, отримала лише чотири роки формальної освіти німецькою мовою, але завдяки самоосвіті вивчила українську та польську. Вона стала ключовою фігурою буковинського фемінізму, заснувавши «Товариство руських жінок на Буковині» та «Кружок українських дівчат».

Твір було написано у грудні 1896 року в Чернівцях і вперше опубліковано наступного, 1897 року, у газеті «Буковина». За жанром це новела з елементами психологічного реалізму та модернізму, яка належить до циклу буковинських новел. Вона має обсяг близько 50 сторінок у стандартному виданні та поділена на частини зірочками, без чітких глав. Твір є яскравим прикладом українського неоромантизму та психологічної прози fin de siècle. Критики, зокрема Осип Маковей, підкреслювали, що проза Кобилянської вміло поєднує реалістичні та романтичні прийоми письма.

Жанрово-стильова основа твору вирізняється особливим акцентом на внутрішньому світі. В «Некультурній» застосовано гіпертрофований психологізм, де розкриття характеру та внутрішнього стану героїні Параски домінує над зовнішніми сюжетними поворотами. Цей вибір жанру та стилю став свідомим кроком Кобилянської, який дозволив їй відійти від літературної традиції свого часу. У той період українське оповідання часто було обтяжене надмірною етнографічною деталізацією, яку письменники-модерністи критикували як «мертвеччину» та «дряхлу побутовщину». Замість цього Кобилянська створює психологічний портрет, де етнографічні реалії Гуцульщини використовуються лише як багате символічне тло для розгортання філософських та феміністичних ідей. Така стратегія дозволила авторці створити образ, що був прямим протестом проти патріархальної побутовщини та стверджував примат внутрішньої свободи і самопізнання над вузькими соціальними обмеженнями.

Функція Мови та Діалектного Колориту

Для досягнення автентичності та поглиблення психологічного реалізму, Кобилянська активно інтегрує у текст лексику буковинських говірок. Новела насичена діалектизмами, як-от: джінгаш (делікатна, вразлива), гражди (обгороджена ділянка), парть (доля), мошняг (дід, старий чоловік) та гаргат (парубок). Ці слова не просто додають локального колориту; вони слугують інструментом для точнішої передачі світосприйняття та соціального контексту героїні.

Показовим є використання слова джінгаш, яким сусіди-волохи характеризують Параску, коли вона відмовляється від їхнього частування. Вони сприймають її делікатність та огиду до неохайності як снобізм чи дивацтво. Це свідчить про їхнє нерозуміння її високих моральних і гігієнічних стандартів, які різко контрастують із їхнім власним «культурним» світом.

Мова також виконує функцію інструменту стратегічного виживання. Коли Юрій та його товариш ведуть Параску додому, вони спілкуються по-волоськи — мовою, яку вона розуміє, оскільки “привчилася з чабаном”, але не вміє нею говорити. Вони вважають, що вона їх не розуміє, і обговорюють план вести її “верхами та вузинами, а не дорогою, щоби не втікла назад”. Її приховане знання мови змовників дає їй критичну перевагу та дозволяє контролювати ситуацію. Вона отримує інформацію, не будучи пов’язаною мовним обов’язком чи необхідністю відповідати, що стає символічним віддзеркаленням її загальної життєвої позиції: вона присутня у світі, але завжди зберігає внутрішню незалежність і здатність до контрольованої реакції.

Природа як Арена Дуалізму та Синтезу

Основою композиції та символіки новели є опис гірського ландшафту, який слугує потужною метафорою внутрішнього світу героїні. На початку твору авторка детально змальовує дві гори — Магуру та Рунг. Магура, під якою стоїть хата Параски, обросла смереками, “купалася” у золотому світлі ранкового сонця і сміялася до нього, асоціюючись із теплим, живим, жіночим началом. Рунг, навпаки, зображений як “гарний велет” з понурою, холодною, спадистою стіною, вкритою росою, що символізує чоловічу стриманість і силу. Вони розділені бурхливим потоком, але “поборені красою своєю взаємно, схилилися і потонули в його темну глибінь”. Ця глибінь, де панує густий старий ліс, названа “їх рай”.

Параска втілює цей природний дуалізм. Вона має живу, веселу вдачу, але водночас вирізняється мужньою силою та здібністю до традиційно чоловічої праці. Її внутрішня міць та безжурність невіддільні від міці навколишнього ландшафту.

Природа у Кобилянської функціонує як простір, вільний від соціального осуду. Коли Параска сидить біля потоку, збираючи дрова, вона відчуває, що тиша тут “мов жива”. Люди в селі засуджують її як «дивну» чи «некультурну», оскільки вона не вписується у патріархальні моделі. Натомість у лісі її приймають, і сама Магура забезпечує їй малини для заробітку. Ліс, гори та потік не ставлять їй умову шлюбу чи материнства. Цей мотив є важливим елементом екофеміністичного дискурсу, де природне середовище розглядається як джерело жіночої сили та свободи, необхідної для протистояння обмеженням “цивілізації”.

II. «Некультурність» як Вища Категорія Моральної Автономії

Концепція «Нової Жінки» в Народному Середовищі

Образ Параски є унікальним втіленням ідеалу «нової жінки» в народному, гуцульському середовищі, що доповнює галерею інтелігентних емансипанток Кобилянської (як-от у «Меланхолійному вальсі» чи «Царівні»). Параска рішуче відкидає традиційну роль пасивної, залежної жінки. Її незалежність є не лише духовною, але й фізичною: вона не потребує матеріального забезпечення чи захисту чоловіка. Вона втілює ідеал вродженої інтелігентності та внутрішнього аристократизму простої людини.

Її фізична міць — предмет гордості та міфу. Вона розповідає про те, як могла підняти «корець кукурудзів» і звалити його на коня, а також про те, як складала величезні стоги сіна сама, тоді як інші працювали по двоє, вражаючи навіть пана Кубу. Вона свідомо обирала «челядинські, мужеські роботи» — рубати дрова, йти з кіньми до коваля, збивати коновки. Водночас вона зізнається, що «Жіночих робіт я не любила і, таки скажу по правді, не люблю і тепер». Її хата, де панує убожество та безлад, є прямим свідченням її ігнорування традиційних жіночих обов’язків. «Некультурність» Параски, яку бачить село, є насправді проявом її самодостатності та волі.

Сексуальна Суверенність та Право Вибору

Справжня автономія Параски проявляється у її здатності до повного контролю над власним тілом та стосунками. Вона не цурається флірту — любить жартувати з чоловіками, запитуючи тютюн, і визнає, що «хлопцям голову завертала». Однак її гра ніколи не перетворюється на залежність чи поступку. Її тіло — її фортеця, захищена знаменитим «кулаком». Вона хвалиться, що її кулак ніхто не міг розтиснути, навіть кілька чоловіків одночасно, а будь-який примус зустрічав шалений опір.

Вершиною цього є епізод боротьби з молодим чабаном Іллею, «файним, моцним гаргатом», який напосівся відкрити її кулак за перстінь. Коли він спробував її звалити та порвав сорочку, Параска боролася «на смерть», вчепившись зубами в його руку. Ця сцена є символом не лише фізичної, але й моральної та сексуальної недоторканності. Вона відстояла своє право на вибір. Кулак Параски стає домінуючим символом її моральної суверенності та самоствердження, яке вона готова захищати навіть від залицяльника, який її щиро любив.

Категорія «Щастя» та Воля Судільниць

Параска демонструє унікальне, майже містичне ставлення до свого життя, яке вона постійно характеризує як щасливе: «Мені не сумно. І вона говорить правду. Їй ніколи не смутно». Її «щастя» — це не матеріальне благополуччя, а внутрішній стан, дар, що виявляється у її безжурності та силі духу.

Ця внутрішня стабільність підкріплена філософією провіденціалізму та вірою у «судільниць» (долю). Її життя, включаючи шлюб із Юрієм, сприймається нею як наслідок вищої волі, підтверджений сновидіннями. Вона згадує два сни: один, де їй віщували знайти судженого через «сім миль і сім годин»; другий, де вона пряла срібну нитку і розділила булку з Юрієм, який мав аналогічний сон. Ця фаталістична філософія дозволяє їй об’єктивно сприймати навіть негативні події. Вона йде на шлюб без ентузіазму, але з відчуттям того, що це “подійка судільниць”.

Центральним ідеологічним якорем новели є пророцтво старого мошняка (волоха-діда), який сказав їй: «В душу поклав тобі бог твоє щастя, щоб не могло тебе ніколи покинути; і так стоїть тобі до смерті: щастя, веселість, радість. Смутку нема». Це сакралізує її життєвий вибір. Вона зберігає емоційну рівновагу, оскільки її філософія захищає її від глибокої жури: всі події, включаючи зраду та насильство, є частиною незбагненного, але незмінного вищого плану.

Контраст із Суспільним Оточенням

Героїня послідовно відмежовується від двох антитетичних фігур: своєї сестри Теклі та чоловіка Юрія. Текля, хоч і гарна, як і Параска, є її моральною протилежністю — “безлична”, “безладна”, готова до зради, щоби засісти в чужій хаті та розгаздуватися. Текля втілює ту соціальну «культуру» і ницість, від якої Параска прагне втекти.

Юрій, хоч і був спочатку “добрим”, виявився слабким: він “пив, а роботу ненавидів”. Його нездатність до праці та емоційна нестабільність символізують крах традиційно очікуваного патріархального союзу.

Лінія морального розмежування досягає піку після повернення Параски від Чортового млина. Коли вона бачить у хаті Теклю, то відчуває не ревнощі, а огиду до моральної нечистоти і зради. Вона хапає барду, і лише втручання зовнішньої сили («дав бог, що вона пішла») запобігає гріху. Для Параски важливо не лише фізично захистити свій дім, а й зберегти його як фортецю моральної чистоти. Вона відмежовується від оточення не через делікатність (джінгаш), а через абсолютну відмову від компромісу з мерзенністю.

III. Міфопоетика Випробування: Деконструкція “Moara Dracului”

Подорож у Хтонічний Простір

Ключовим епізодом, який доводить внутрішню стійкість Параски, є її мандрівка до moara dracului (Чортового млина). Сюжет розкриває, що її зрадник-коханець, Малинин син, змовився з Теклею, щоб позбавити Параску життя: він відправив її до млина, сподіваючись на її загибель, аби вони могли оселитися в її хаті. Географічно це місце ідентифікується як Рарів (Pietrele doamnei) коло Кімполунга. Цей епізод є не просто сюжетним поворотом, а справжньою психологічною та метафізичною ініціацією.

Шлях до млина — це сходження в хтонічний, децентрований простір, описаний як «кінець світу». Спочатку вона йде “між красними левадами,” але потім дорога стає “лихою і вужчою,” пролягаючи через ліс, «якби його засіяла сама рука бога святого, коли творила світ. Старий, густий, як сито, а темний…». Це неосвоєний простір, де панує хаос і відсутність сонячного світла. Параска змушена йти прямо по воді, яка «переморожує до кості, ломить ноги», а на берегах виростає «таке, що переросло і розум людський». Подорож по воді — це класичний міфологічний шлях у підземний, інший світ.

Moara Dracului як Літературний Топос Божевілля

Кобилянська використовує реальний географічний топос і перетворює його на метафізичне пекло, яке героїня сприймає як місце, де “чорти в днину мелють”. Коли вона виходить між дві височезні кам’яні стіни, вона відчуває, що там «холодно… зима, та й годі!».

Найбільше жорстке випробування пов’язане з акустикою цього місця. Шум від млина заливає повітря і є “голосний такий, що таки падай і молися,” але водночас це тихо, і “Тишина душу витягає в себе”. Це давлячий шум-тиша, який символізує загрозу втрати розуму. Цей епізод є вершиною гіпертрофованого психологізму, де зовнішній містичний хаос є дзеркалом внутрішньої боротьби Параски за збереження свідомості та протистояння божевіллю.

На Параску тисне безособове «щось». Їй здається, що вона несе “щось страшно тяжке на плечах” і що її туй-туй “щось до сміху заскобоче”. Вона бореться з цим «щось», яке дослідники інтерпретують як втілення нечистої сили, наділене метафізичними властивостями, що прокрадається в душу.

Кульмінація боротьби настає, коли вона, виходячи з лісу, відчуває, як її “заскоботало… так міцно, що вона зареготалася вголос, ні! що аж рикнула”. Цей інстинктивний, дикий регіт стає її захисним механізмом. Голос, відбившись від лісу, «привів її до розуму». Її порятунок — це не покірність, а дика, вольова реакція.

Випробування доводить, що демонічна сила має лише короткочасну владу над людиною. Коли Параска виходить із лісу, повертаючись до світу, де панує Божа сила, навколо неї світить ясний місяць, з’являються зорі, і навіть брехіт собаки заспокоює її, як людський голос. Це знання згори, цей внутрішній гнозис, що асоціюється з Божою волею, захищає її від погибелі.

Ціна Випробування та Компенсаційна Справедливість

Подорож, що мала її зламати, загартовує Параску, але залишає фізичний слід. Вона обтовкла ноги так, що “в них тьохкало, як клевцем,” і з того часу почала кульгати. Це фізичне каліцтво є прямим, невідворотним знаком пережитого насильства і зради.

У момент найбільшої люті вона двічі проклинає свого кривдника. Перше прокляття настає, коли вона усвідомлює, що її здурили, друге — коли він, повернувшись, б’є її і ламає ногу. Параска відчуває, що ці прокляття досягають цілі. Коли вона дізнається, що її кривдник зломив руку, втікаючи до Молдави після крадіжки, вона сприймає це як акт компенсаційної справедливості: “Ти мені ногу зломив, а бог тобі руку!”.

Цікавим є парадокс, що фізична травма, яка мала б послабити її незалежність (адже тепер їй важче носити дрова), насправді лише посилює її духовну стійкість. Травма стає каталізатором її остаточної свободи. Вона навчилася, що фізичні труднощі незначні порівняно з втратою внутрішньої волі чи розуму, і це зміцнює її у рішенні жити самотою. Вона залишається непохитною у своєму внутрішньому світі, стверджуючи, що її тіло не можна обміняти на гроші, і доки її не вбили, вона б “його удушила. Не боюся!”.

IV. Філософія Самодостатності: Самітність як Емансипаційний Вибір

Відмова від Залежності та Прагнення Спокою

Після смерті Юрія, з яким вона прожила 17 років, Параска продовжує своє життя як вдовиця, зберігаючи повну автономію. Вона не є затятою одиначкою, але її готовність до стосунків суворо залежить від її внутрішніх вимог до спокою та моральності. Вона приймає до себе майстра-волоха, керуючись прагматичною думкою: «буду мати на кого хату лишити, як умру!». До того ж, їй важко самотужки носити дрова.

Однак, коли майстер починає пити, “голову вітряками бити” і порушувати її нічний спокій, вона рішуче його виганяє. Для неї пріоритетом є внутрішня гармонія: вона не може спати цілими ночами, “скулюся коло дверей”, і ця емоційна ціна є неприйнятною. Параска демонструє, що її внутрішня цілісність та спокій вищі за практичну потребу в підтримці (“Пліт самий не стоїть, треба його підперти”). Вона вважає за краще жити самій, навіть якщо це означає важку працю, аніж терпіти емоційний хаос та нелад.

Самітність Параски — це не вимушений стан, а активний акт самоствердження. На запитання пані, чи їй не страшно жити самій, Параска відповідає: «Або я в парі прийшла на світ, щоб сама боялася?». На відміну від інтелігентних героїнь Кобилянської, які часто страждали від самотності, Параска свідомо обирає самодостатність як найвищу форму влади над власним життям. Вона встановлює умови свого співіснування зі світом і не дозволяє їх порушувати.

Механізми Підтримки: Тварини, Ворожіння та Праця

Щоб уникнути почуття самоти, Параска створює свій гармонійний мікрокосмос, населений лояльними та безсудними істотами. Її найближче товариство — це пес, кіт, кури, а також дві білі безрогі корови, яких вона називає символічними іменами: Іван і Параска. Це своєрідне створення ідеальної родини, де панують прийняття та відсутність зради.

Важливим елементом її внутрішньої сталості є ворожіння. Вона ворожить у карти та кукурудзу «сама з себе» і використовує це як механізм психологічного контролю над невідомим та зміцнення віри у своє «щастя». Ворожіння допомагає їй раціоналізувати життєві події, посилаючись на волю «судільниць».

Її єдиною справжньою втіхою та формою медитації є фізична праця, особливо праця на сіні в горах. Навіть в кінці новели вона зазначає, що ця робота “наймиліша їй над усе”.

Рефлексія та Вольове Утвердження

Навіть після багатьох років самодостатності, Параска переживає момент сумніву, виражений у фінальному сні. Їй сниться чабан Ілля, а його товариш каже: «Тепер відступило твоє щастя від тебе; тепер ти вже без нього будеш проживати на світі!». Це остання спроба внутрішнього зламу.

Проте, Параска, прокинувшись, рішуче відкидає сон, посилаючись на пророцтво мошняка: «Поганий сон, але і брехливий! Її щастя не може ніколи її покинути». Це не сліпа віра; це свідомий вольовий акт утвердження своєї життєвої філософії. Вона обирає радість і безжурність, які, на її переконання, закладені в її душу Богом.

Параска не досягла багатства, і вона все ще змушена самотужки носити дрова, але вона досягла найвищого внутрішнього «золота» — непохитної волі та духовного спокою. Вона не сумує, бо “не дав бог за чим сумувати та й і не вдала б то”. Це ствердження, що справжня жіноча емансипація полягає не у зовнішніх атрибутах успіху, а у внутрішній силі, здатності відстояти свою правду і витримати метафізичні випробування, залишаючись вільною і щасливою «сама з себе».

V. Висновки: Внесок Новели у Фонд Українського Модернізму

Новела «Некультурна» є одним із найдовершеніших творів Ольги Кобилянської, що демонструє її майстерність у психологічній прозі та символіці. Твір глибоко закорінений у філософський дискурс fin de siècle про природу, культуру та жіночу емансипацію.

Утвердження Жінки-Творця Власної Долі

Образ Параски є вагомим внеском у феміністичний дискурс українського модернізму. Створивши тип «нової жінки» в народному середовищі, Кобилянська розширила соціальні межі емансипації. Леся Українка високо цінувала цей образ за його незалежність і силу. Параска є доказом того, що жінка може бути «гординею» свого народу, навіть якщо вона йде нетрадиційним шляхом. Вона сильна характером, самодостатня і спроможна на самотній виклик суспільству, що суперечило романтичній імперсональності жіночих образів тогочасної народницької літератури.

Новела є потужним контрастом між зовнішнім світом, який клеймує її як «некультурну», та її внутрішньою, вищою культурою душі. Те, що село вважає «дивацтвом» (відмова від традиційних ролей, самітність, любов до природи), виявляється глибокою моральною чистотою та духовною силою. Параска — «жінка-природа», яка досягає гармонії не завдяки, а всупереч соціальній «цивілізації». Критик Микола Євшан відзначав майстерність психологічного портретування, а сучасні дослідники, як Тамара Гундорова, бачать у ній втілення ніцшеанської ідеї сильної особистості, вільної від суспільних норм.

Конфлікт Параски з її оточенням залишається актуальним, оскільки він порушує вічні питання про справжню цінність, мораль та ціну індивідуальної свободи. Кобилянська ствердила, що істинне самовизначення жінки полягає не у зовнішніх атрибутах успіху, а у внутрішній силі, здатності відстояти свою правду і витримати метафізичні випробування, залишаючись вільною і щасливою «сама з себе».

Кінцевий висновок полягає в тому, що Параска, попри фізичне каліцтво та соціальне відчуження, є абсолютно щасливою. Її історія є торжеством самостійного морального вибору, довівши, що духовне багатство, закладене «в душу» і підкріплене волею, є невичерпним джерелом емансипаційної сили.