📘Недуга

Іван Семенович Орловець: Головний герой, директор заводу, представник нового класу керівників-комуністів. Він є втіленням антропологічного ідеалу 1920-х: аскет, людина чину, яка присвятила своє життя побудові нового світу і для якої особисте життя є чимось другорядним. Його трагедія — це трагедія «нової людини», яка намагається застосувати ідеологічні схеми до сфери почуттів і зазнає нищівної поразки.

Ірина Едуардівна Завадська: Відома оперна співачка, втілення «іншого» світу: мистецтва, чуттєвості, богемного життя, яке Орловець одночасно зневажає і до якого його непереборно тягне. Вона не є класичною «фатальною жінкою», а сама перебуває у складних стосунках з інженером Сквирським, стаючи каталізатором кризи головного героя.

Звірятин: Інженер-“спец”, цинічний гедоніст і прагматик, представник «непманської» буржуазії. Його кредо — брати від життя все, насолоджуючись моментом. Криза Орловця приносить йому зловтішну радість, оскільки він бачить у ній доказ переваги свого «буржуазного» світогляду.

Сквирський: Інженер, раціоналіст-конструктивіст, який проповідує ідею свідомого «будування» життя, заснованого на раціональному виборі. Його стосунки із Завадською — це філософський експеримент, спроба підпорядкувати ірраціональне кохання раціональному контролю. Він є своєрідним інтелектуальним двійником Орловця.

Куниця та Писаренко: Друзі Орловця, типові партійні функціонери. Вони щиро намагаються допомогти товаришу, але їхнє розуміння проблеми обмежується простими категоріями: «перевтома», «нерви», «зміщанення». Їхня реакція демонструє обмеженість ідеологізованої свідомості.

Наталка: Дружина Івана Семеновича. Одна з найсильніших постатей роману. Її рішення розлучитися — це не реакція ображеної жінки, а свідомий екзистенційний вибір вільної особистості. Вона відмовляється бути лише функцією («дружина», «ліки») і утверджує своє право на повноцінне життя та справжнє кохання, а не на «побут».

Головна сюжетна лінія Івана Орловця: Це лінія його психологічної “недуги”. Вона починається з раптового захоплення співачкою Завадською, що руйнує його ідеологічну впевненість. Далі вона розвивається через низку внутрішніх монологів, болісних роздумів, спроб раціоналізувати свої почуття, розмов-поєдинків з ідеологічними опонентами (Звірятином, Сквирським) і завершується не одужанням, а остаточною деградацією та екзистенційною порожнечею.

Любовна лінія Ірини Завадської та інженера Сквирського: Це історія складних, інтелектуалізованих стосунків, побудованих на “теорії” Сквирського про необхідність випробування почуттів. Завадська страждає від його вимог і раціоналізму, але кохає його. Сквирський, своєю чергою, теж кохає її, але боїться помилитися, тому влаштовує експеримент із розлукою, в якому Іван Орловець мимоволі стає інструментом перевірки.

Ідеологічна лінія (боротьба світоглядів): Ця лінія проходить через увесь твір у формі гострих діалогів та суперечок між персонажами. Вона представляє зіткнення різних життєвих філософій: комуністично-раціоналістичної (Орловець), гедоністично-цинічної (Звірятин), екзистенційно-раціоналістичної (Сквирський) та спрощено-прагматичної (Куниця).

Роман складається з двадцяти трьох розділів (XXIII). Композиція твору має кільцеву структуру, де дія починається і закінчується в оперному театрі, що символізує ілюзорність та повторюваність життєвих драм. Важливим елементом є вставна новела про п’яничку Сичова, яка функціонує як пародійне дзеркало долі самого Орловця.

Експозиція: Директор заводу Іван Орловець знехотя йде до оперного театру, де почувається чужим серед «непманської» публіки.

Зав’язка: Поява на сцені співачки Ірини Завадської пробуджує в ньому давній спогад юності. Цей ірраціональний імпульс, що поєднує соціальну прірву та еротичний потяг, стає поштовхом до глибокої психологічної кризи.

Розвиток дії: Внутрішня боротьба Орловця загострюється через діалоги-поєдинки зі Звірятиним та Сквирським, спроби порозумітися з друзями та дружиною. Його криза поглиблюється, він не може працювати, а лікар ставить діагноз «неврастенія».

Кульмінація: Головною кульмінаційною точкою є розмова з дружиною Наталкою. Його сповідь та прохання про допомогу обертаються її рішучою відмовою бути «ліками» і свідомим вибором розлучитися. Цей момент стає точкою остаточного краху особистого світу Орловця та його ідентичності.

Розв’язка: Розв’язка роману відкрита і трагічна. Орловець залишається в стані повної екзистенційної порожнечі, втративши все: ідеологічні орієнтири, родину, друзів, але не отримавши натомість об’єкта своєї пристрасті. Фінальна сцена, де він шукає розради в обіймах випадкової жінки (балерини), демонструє не звільнення, а остаточну деградацію та неможливість втекти від себе.

Проблема роздвоєння особистості: Головний герой Іван Орловець розривається між двома сутностями: ідейним комуністом, який має ненавидіти “класових ворогів”, і звичайною людиною, яка здатна на ірраціональне почуття до представниці цього “ворожого” класу.

Проблема співвідношення особистого і громадського: Твір досліджує неможливість гармонійного поєднання служіння колективній ідеї та потреби в індивідуальному щасті. Друзі Орловця засуджують його за те, що він “заради баби якоїсь кинув все”.

Проблема кохання і класової належності: Чи можливе кохання між представниками ворожих соціальних класів? Це центральне питання, яке обговорюється персонажами і є джерелом конфлікту головного героя. Звірятин стверджує, що “голос крові не зважає на класову ідеологію”.

Проблема “старої” інтелігенції та нової влади: У романі показано складне співіснування “буржуазних спеців” (Звірятин, Сквирський) та нової пролетарської еліти. Стара інтелігенція виглядає культурнішою, психологічно складнішою, але й цинічною або відірваною від життя.

Проблема сенсу життя та “науки жити”: Персонажі роману (особливо Сквирський) намагаються раціонально “побудувати” своє життя та знайти формулу щастя, що призводить до складних психологічних експериментів і страждань.

Проблема самотності: Незважаючи на оточення друзів, колег і дружини, Іван Семенович переживає глибоку екзистенційну самотність, оскільки ніхто не може зрозуміти його внутрішній світ. Ця самотність стає тотальною після того, як його залишають дружина і друзі.

Глибокий психологізм: Автор майстерно розкриває внутрішній світ головного героя, його сумніви, страхи, переживання. Основа твору — це потік свідомості, рефлексії та внутрішні монологи Івана Орловця.

Імпресіоністична манера письма: Плужник зосереджується на миттєвих враженнях, настроях, відчуттях героя. Описи природи та міста подаються через суб’єктивне сприйняття персонажа, відображаючи його душевний стан (наприклад, сірий, млявий день як символ його апатії).

Символізм: Назва роману “Недуга” є символом не стільки фізичної хвороби, скільки глибокої духовної та психологічної кризи. Образ “Кармен” символізує вільну, нестримну пристрасть. Гойдалка з юності символізує ризиковану гру та соціальний конфлікт, а сніг і ніч — образи внутрішньої порожнечі героя.

Роль діалогів та полілогів: Значна частина твору побудована на філософських діалогах-диспутах, у яких персонажі-носії різних ідеологій (Орловець, Звірятин, Сквирський, Мурів) зіштовхують свої погляди на життя, кохання та суспільство.

Кінематографічність: Окремі сцени (зустрічі в театрі, розмови в напівтемряві, блукання нічним містом) змальовані дуже візуально, з точним фокусуванням на деталях, жестах, поглядах, що створює ефект кінокадру.

Літературний діалог: Роман можна розглядати в контексті діалогу з твором “Місто” Валер’яна Підмогильного. Якщо герой Підмогильного Степан Радченко є історією успіху, підкорення міста, то Іван Орловець — його трагічна антитеза, історія поразки й деградації особистості, що стала жертвою міста та його спокус.

Євген Плужник (1898–1936) — видатний український поет, драматург і прозаїк, один із провідних представників “Розстріляного відродження”. “Недуга” — єдиний завершений роман письменника, написаний у період розквіту українського модернізму 1920-х років. Після публікації роман зазнав нищівної критики з боку офіційної радянської влади (Ф. Якубовський, В. Коряк) за “буржуазний індивідуалізм”, “сухість”, аполітичність та надмірну увагу до психологічних переживань особистості. Саме через таку “ідеологічну хибність” твір довгий час був заборонений. Сучасні дослідники (В. Агеєва, Я. Цимбал) високо цінують роман як зразок психологічної глибини та критики міщанства, що фіксує кризу ідеалів 1920-х років.

Розширений аналітичний паспорт твору

Автор, назва та контекст створення

Автор роману «Недуга» — Євген Павлович Плужник (1898–1936), один із найвизначніших поетів і прозаїків доби «Розстріляного відродження» (також відомий під псевдонімом Кантемирянин), який помер від туберкульозу в Соловецькому таборі як жертва сталінських репресій. Як учасник київської літературної групи «Ланка», що 1926 року перетворилася на «МАРС» (Майстерня революційного слова), Плужник належав до кола митців, які орієнтувалися на європейські модерністські традиції та глибокий психологізм, протиставляючи їх спрощеним ідеологічним схемам пролетарської літератури.

Роман «Недуга», єдиний завершений прозовий твір письменника, був написаний та вперше опублікований у 1928 році у київському видавництві «Сяйво» накладом 2500 примірників. За спогадами, твір був створений у стислі терміни, близько півтора місяця, через фінансову скруту. Існує також непідтверджена версія, що роман виник як результат суперечки Плужника з Валер’яном Підмогильним та Борисом Антоненком-Давидовичем щодо відносної складності написання прози порівняно з поезією. Поява твору припала на завершальний етап Літературної дискусії 1925–1928 років — гострої полеміки щодо шляхів розвитку нової української літератури. У цьому контексті роман Плужника став не просто художнім текстом, а й виразним естетичним маніфестом, що утверджував право митця на дослідження складної людської психології, зокрема підсвідомих імпульсів, що свідчить про знайомство автора з ідеями фройдизму. Соціальним тлом для роману слугує доба НЕПу (нової економічної політики), що породила строкате суспільство, де поруч із будівничими нового ладу співіснували представники старої інтелігенції та нової буржуазії («непмани»), що яскраво зображено у творі.

Назва роману, «Недуга», є метафоричною. Вона позначає не стільки фізичну хворобу (хоча діагноз «неврастенія» звучить у тексті), скільки глибоку екзистенційну та ідеологічну кризу головного героя, Івана Орловця. Ця «недуга» є симптомом розриву між раціоналізованим, ідеологічно вивіреним світом «будівника соціалізму» та ірраціональною, стихійною силою людської природи, що вривається в його життя.

Жанр, тема та проблематика

«Недуга» — це інтелектуальний психологічний роман з виразними рисами урбаністичної прози та елементами соціальної драми. На відміну від класичного реалістичного роману, рушієм сюжету тут є не зовнішні події, а внутрішні конфлікти, рефлексії та філософські діалоги персонажів. Тогочасна критика, зокрема Фелікс Якубовський, Володимир Коряк та Василь Чапля, дорікала авторові за переважання «розумувань» над дією та за «абстраговані типи» замість живих людей, що свідчило про нерозуміння модерністської поетики твору. Насправді ж, Плужник свідомо обирає таку форму, де боротьба ідей стає основним змістом, а персонажі втілюють різні світоглядні позиції та життєві стратегії.

Головна тема твору — криза ідентичності «нової людини» в умовах зіткнення ідеологічних догм із вічними екзистенційними питаннями любові, пристрасті та сенсу особистого буття.

Проблематика роману є багатошаровою:

• Конфлікт особистого і громадського. Твір досліджує неможливість гармонійного поєднання служіння колективній ідеї та потреби в індивідуальному щасті. Головний герой, Іван Орловець, уособлює людину, яка повністю присвятила себе громадській справі, але виявилася безпорадною перед викликами особистого життя.
• Природа кохання та пристрасті. Персонажі ведуть напружені дискусії, намагаючись розмежувати кохання як свідомий духовний вибір та пристрасть як ірраціональний, стихійний потяг. Роман ставить питання про те, чи може почуття, що виникає між представниками ворожих класів, бути справжнім коханням.
• Пошук «науки жити». У центрі філософських роздумів стоїть питання про можливість свідомого «будування» власного життя. Чи є людина архітектором своєї долі, здатною раціонально обирати свій шлях (позиція інженера Сквирського), чи вона є іграшкою випадку та підсвідомих імпульсів (досвід Орловця)?
• Зіткнення світів. Роман яскраво змальовує соціальний зріз 1920-х років: аскетичний світ комуністів-функціонерів (Орловець, Писаренко, Куниця) протистоїть богемному, гедоністичному світу мистецької інтелігенції та «непманів» (Завадська, Звірятин, Мюфке). Це зіткнення не лише соціальне, а й ціннісне.

Сюжет та композиція

Композиція роману підпорядкована розкриттю внутрішнього світу головного героя. Дія розвивається не стільки через зовнішні події, скільки через психологічні стани та філософські діалоги. Важливим композиційним елементом є символічні мотиви: оперний театр як метафора ілюзорності, гойдалка як символ юнацької пристрасті та соціального конфлікту, а також ніч і сніг як образи внутрішньої порожнечі.

Зав’язка сюжету відбувається в оперному театрі, куди директор заводу Іван Орловець потрапляє майже випадково на прохання друга Куниці. Атмосфера театру, наповнена «непманською» публікою, викликає в нього роздратування та відчуття ворожості. Поява на сцені оперної співачки Ірини Завадської пробуджує в ньому давній спогад юності — сцену на гойдалці, коли він, молодий робітник, гойдав «панянку», дочку головного інженера, і побачив мереживо на її стегнах. Цей ірраціональний спогад, що поєднує соціальну прірву та еротичний імпульс, стає поштовхом до глибокої психологічної кризи.

Розвиток дії являє собою ланцюг зустрічей та розмов, що занурюють Орловця все глибше у стан «недуги». Кожен діалог є зіткненням світоглядів. Розмови з циніком Звірятиним руйнують його ідеологічну впевненість, показуючи, що «кращі місця в житті» належать не будівничим нового світу, а тим, хто має гроші. Бесіди з інженером Сквирським пропонують раціональний вихід — свідоме «будування» життя, але ця теорія виявляється безсилою перед стихією почуттів Орловця. Спроби знайти порозуміння з друзями, Куницею та Писаренком, закінчуються ідеологічними звинуваченнями у «зміщаненні». Внутрішня боротьба героя між обов’язком, вірністю дружині Наталці та непереборним потягом до Завадської призводить до нервового виснаження, яке лікар діагностує як «неврастенію».

Окремим елементом сюжету є вставна новела про п’яничку Сичова — історія зруйнованого життя людини, яка також намагалася поєднати особисте щастя з громадською діяльністю і зазнала краху. Ця новела функціонує як своєрідне дзеркало, що відбиває й узагальнює долю самого Орловця, ілюструючи тему перетворення кохання на муку, а не на порятунок.

Кульмінаційних точок у романі декілька, і кожна з них знаменує черговий етап руйнації старого світу Орловця. Перша — сцена в гримерці Завадської, де його незграбна спроба пояснити свій інтерес через спогад про «ноги» виглядає абсурдною. Друга, гостріша, кульмінація — сцена в помешканні Завадської, де Орловець у нападі пристрасті падає до її ніг, і свідком цього приниження стає Сквирський. Проте головною кульмінацією є розмова з дружиною Наталкою. Орловець, намагаючись боротися зі своєю «недугою», зізнається їй у всьому, сподіваючись на її допомогу як друга і соратника. Однак Наталка відмовляється бути «ліками» та інструментом для його порятунку. Вона робить власний екзистенційний вибір — піти від нього, утверджуючи своє право на справжнє кохання, а не на роль функції у «правильно» збудованому шлюбі. Цей момент стає точкою остаточного краху особистого світу Орловця.

Розв’язка роману відкрита і трагічна. Орловець залишається в стані повної екзистенційної порожнечі. Його «недуга» не знаходить вирішення. Він втрачає ідеологічні орієнтири, родину, друзів, але не отримує натомість об’єкта своєї пристрасті. Фінальна сцена, де він шукає розради в обіймах випадкової жінки, балерини, демонструє не звільнення від нав’язливої ідеї, а остаточну деградацію. Спроба замінити унікальний об’єкт бажання на сурогат лише підкреслює глибину його поразки і неможливість втекти від себе.

Система персонажів

Персонажі роману є носіями певних філософських ідей та життєвих моделей, що вступають у драматичне зіткнення.

Іван Семенович Орловець — центральний герой, директор заводу, представник нового класу керівників-комуністів. Його світ побудований на раціональності, дисципліні та відданості ідеї побудови нового суспільства. Він аскет, для якого особисте життя є чимось другорядним. Зустріч із Завадською руйнує цю конструкцію, оголюючи в ньому ірраціональну, інстинктивну природу. Його трагедія — це трагедія «нової людини», яка намагається застосувати ідеологічні схеми до сфери почуттів і зазнає поразки. Він уособлює кризу цілого покоління, яке намагалося перебудувати світ, ігноруючи складність людської душі.

Ірина Завадська — оперна співачка, втілення «іншого» світу: мистецтва, чуттєвості, богемного життя, яке Орловець одночасно зневажає і до якого його непереборно тягне. Вона не є класичною «фатальною жінкою»; вона сама перебуває у складних стосунках з інженером Сквирським і використовує Орловця як інструмент для самоперевірки. Вона є каталізатором кризи головного героя, символом тієї жіночності та культури, яку його ідеологія намагалася заперечити.

Інженер Звірятин та інженер Сквирський — два «специ», представники дореволюційної інтелігенції, що пропонують Орловцю дві протилежні життєві філософії.

• Звірятин — цинічний гедоніст, прагматик. Його кредо — брати від життя все можливе, насолоджуватися моментом, не переймаючись ідеологією. Він відверто зневажає новий лад, але вміло пристосовується до нього. Криза Орловця приносить йому зловтішну радість, оскільки він бачить у ній доказ переваги свого «буржуазного» світу над аскетизмом комуністів.
• Сквирський — раціоналіст-конструктивіст. Він проповідує ідею свідомого «будування» життя, заснованого на самоаналізі та раціональному виборі. Він закликає відкидати все випадкове і прагнути лише «справжнього», перевіреного розумом кохання. Його стосунки із Завадською — це своєрідний філософський експеримент, спроба перевірити власну теорію на практиці. Він є інтелектуальним двійником Орловця, але з іншим знаком: якщо Орловець намагається раціоналізувати ірраціональне, то Сквирський намагається саме ірраціональне (кохання) підпорядкувати раціональному контролю.

Куниця та Писаренко — друзі Орловця, типові партійні функціонери. Вони щиро намагаються допомогти товаришу, але їхнє розуміння проблеми обмежується простими категоріями: «перевтома», «нерви», «зміщанення». Вони не здатні осягнути глибини його екзистенційної кризи, пропонуючи механічні рішення (відпустка, лікар). Їхня реакція демонструє обмеженість ідеологізованої свідомості, для якої складна психологія особистості є незрозумілою і підозрілою «інтелігентщиною».

Наталка — дружина Орловця. Спочатку її образ є фоновим, але поступово вона виходить на перший план як одна з найсильніших постатей роману. Її рішення розлучитися — це не реакція ображеної жінки, а свідомий вибір вільної особистості. Вона відмовляється бути лише функцією («дружина», «ліки»), утверджуючи своє право на повноцінне життя і справжнє кохання, а не на «побут». Її вчинок є виявом нової жіночої емансипації, що виходить за межі формальної рівності і сягає глибинних екзистенційних основ.

Критична стаття: «Недуга» як діагноз поколінню та деконструкція «нової людини»

Роман Євгена Плужника «Недуга», написаний на зламі 1920-х років, є одним із найглибших і найпророчіших творів українського модернізму. Це не просто психологічна драма окремої людини, а безжальний діагноз цілому поколінню та художня деконструкція центрального міфу радянської епохи — міфу про «нову людину». Плужник, тонкий лірик і філософ, у своєму єдиному романі досліджує трагічний розрив між ідеологічною утопією та незмінною, ірраціональною природою людської душі.

Криза радянського Прометея

Головний герой, директор заводу Іван Орловець, є втіленням антропологічного ідеалу 1920-х: пролетар за походженням, свідомий комуніст, аскет, людина чину, яка присвятила своє життя великій меті — будівництву нового світу. Його особисте життя підпорядковане раціональному розкладу, а почуття — контролю волі. Проте вся ця ретельно вибудувана конструкція виявляється крихкою. Випадковий візит до опери і погляд на співачку Ірину Завадську пробуджують у ньому стихійну, неконтрольовану пристрасть, яка руйнує його ідентичність.

«Недуга» Орловця — це хвороба самої ідеології, що намагалася звести складність людського буття до простих соціальних функцій. Його внутрішня боротьба є спробою раціоналізувати інстинкт, втиснути його у звичні ідеологічні рамки: він називає свій потяг «зміщаненням», «класово ворожим» явищем, з яким треба боротися як із політичним відхиленням. Але ця боротьба приречена, бо ерос виявляється сильнішим за будь-які догми. Плужник майстерно показує, як радянський Прометей, що взявся перетворювати світ, виявляється безсилим перед хаосом власної душі.

У цьому сенсі роман є художньою алегорією провалу всього проєкту «побудови соціалізму». Завод, яким керує Орловець, працює, громадське життя нібито йде за планом, але особисте життя будівничого лежить у руїнах. Це метафора глибинної кризи радянської системи: за фасадом індустріалізації та колективізації приховувалася духовна порожнеча і трагедія особистості. Ключова рефлексія Орловця: «Як же можу я будувати для всіх щось прекрасне, коли не стає мені снаги чи волі створити щось бодай пристойне для самого себе?» — ставить під сумнів саму легітимність проєкту, в якому будівничий нещасливий. Його особиста неспроможність символізує неспроможність системи, яку він представляє.

Пристрасть як екзистенційний виклик

Потяг Орловця до Завадської — це не банальна історія подружньої зради. Плужник трактує її в екзистенційному ключі, що перегукується з поширенням у тогочасних інтелектуальних колах ідей психоаналізу. Завадська для героя — це втілення «Іншого», зустріч з яким стає подією, що руйнує його звичний світ і змушує переоцінити всі його основи. Вона символізує все те, що його аскетична ідеологія намагалася витіснити: чуттєвість, мистецтво, індивідуалізм, «буржуазну» красу.

Його боротьба з пристрастю — це насправді боротьба за збереження власної ідентичності, яку він відчайдушно намагається втримати, але програє. Плужник показує, що ірраціональна пристрасть є фундаментальною силою, потужнішою за будь-які раціональні та ідеологічні конструкти. Вона не піддається аналізу чи вольовому контролю, а вимагає від людини прийняття власної складності та ірраціональності. Орловець, вихований у парадигмі тотального контролю, виявляється до цього не готовим, що й призводить до його краху.

Діалог з «Містом» Валер’яна Підмогильного

«Недугу» неможливо розглядати поза контекстом української урбаністичної прози 1920-х, і насамперед у діалозі з романом Валер’яна Підмогильного «Місто». Обидва твори є вершинами психологічного аналізу людини в новій радянській реальності. Проте якщо герой Підмогильного, Степан Радченко, є історією успіху — він підкорює місто, жінок, літературу, раціоналізуючи свої почуття і використовуючи їх як щаблі для кар’єри, — то Іван Орловець є його трагічною антитезою.

Орловець не підкорює, а стає жертвою міста та жінки, яка уособлює його спокуси. Він втрачає контроль, волю та, зрештою, самого себе. Якщо Радченко еволюціонує, то Орловець деградує, скочуючись від свідомого будівничого до людини, керованої сліпим інстинктом. «Недуга» ніби показує зворотний, темний бік модернізації та урбанізації — не завоювання, а розчинення особистості в хаосі нових спокус та психологічних викликів. Роман Плужника є значно песимістичнішим у своїх висновках щодо здатності людини опанувати нову реальність.

Висновок

«Недуга» Євгена Плужника — це твір, що випередив свій час. У добу, коли література мала служити ідеології, Плужник насмілився говорити про трагедію особистості, про непереборну силу ірраціонального та про крах утопічних проєктів, що ігнорують складність людської природи. Сучасна авторові критика, що вимагала ідеологічної відповідності, здебільшого не сприйняла роман, закидаючи йому «сухість» та відірваність від життя. Проте сьогодні, з відстані часу, ми бачимо, що саме в цьому й полягала його сила. Це роман-діагноз, що фіксує «недугу» тоталітарної свідомості — її нездатність дати раду індивідуальному людському життю. Через історію Івана Орловця Плужник показав, що спроба збудувати «світле майбутнє» на руїнах особистого щастя приречена на поразку. І в цьому полягає не лише художня цінність, а й пророча сила його видатного твору.