📘На острові

Я-Наратор (Ліричний герой): Високочутливий митець чи інтелектуал, який виступає як переважно пасивний спостерігач, чия свідомість є ядром, навколо якого обертаються події і образи. Його внутрішній неспокій і невротичність під час сироко (пошук олівця, бажання «розіпхать стіни») вказують на внутрішню напругу, типову для рефлексуючого модерністського героя.

Незнайомка (Американка, «Фіалки після дощу»): Втілення ефемерної краси та ідеалу. Вона є каталізатором найвищого романтичного спалаху, «роману очей». Її очі описуються як «фіалки після дощу» — ніжні, темні та швидкоплинні. Її відхід на пароплаві символізує руйнування ідеалу прозаїчною реальністю.

Джузеппе (Рибалка): Представляє ідеал автентичного, природного буття, інтегрованого у стихію моря. Його праця радісна і безперервна, а тіло «просолене, як канат». Він уособлює гармонію з водним світом, контрастуючи з меланхолією героя.

Аґава: Центральний філософський символ твору. Вона уособлює трагічний цикл життя і смерті, цвітіння як максимальну реалізацію ціною власного знищення. Аґава є символом «вічності» через самозвершення.

Віслюк: Символ втомленої буденності, тягаря життя та меланхолії. Він «скучний, як англійський лорд», що несе на собі нудний плин часу.

Внутрішній конфлікт героя та пошук сенсу: Ліричний герой стикається з екзистенціальною тривогою, метафорою якої є буря та вітер сироко, що викликають внутрішній хаос. Ця лінія включає його спостереження за метушнею міської площі, яку він сприймає як абсурдний «театр маріонеток», і завершується прийняттям суворого ідеалу існування (Аґави).

“Роман очей” та швидкоплинність ідеалу: Епізод, що займає лише один день, відбувається виключно через погляди між героєм та незнайомкою-американкою, створюючи ілюзію трансцендентного, «вічного» зв’язку. Ця лінія трагічно обривається вторгненням прозаїчної реальності (поява чоловіка в «англійському костюмі»), і жінка відпливає на ранковому пароплаві.

Філософія буття та осмислення смерті: Лінія, що протиставляє пасивне спостереження героя двом шляхам осмисленого буття: постійній інтеграції у світ (рибалка Джузеппе) і великому, фатальному звершенню (Аґава). Вона обрамлює новелу і завершується прийняттям трагічної долі, що перетворює біологічний цикл на свідомий, героїчний акт (салют Аґави).

Композиція: Новела поділена на п’ять нерівних, відокремлених розділів, має фрагментарну структуру, подібну до «імпресіоністського полотна». Ключовим елементом є рамкове обрамлення новели філософським образом Аґави. Структура будується на різкому контрасті між екстремальними станами: внутрішній хаос (буря/сироко) проти гармонії сонячного дня.

Експозиція: Прибуття ліричного героя на острів, фіксація перших вражень, як-от фіолетова пляма острова, цокання дерев’яних підошов та дзвони годинника.

Зав’язка: Незрозуміла тривога, викликана нічною бурею, яка перетворює острів на «корабель» та є метафорою внутрішнього неспокою героя.

Розвиток подій: Описи гармонії та приязні після бурі, внутрішній неспокій під час сироко, спостереження за метушнею на piazz’і, сцени з рибалкою Джузеппе та початок «роману очей» з незнайомкою.

Кульмінація: Досягнення ілюзії «вічного» зв’язку поглядами («— Навіки? — Навіки») і майже миттєве його руйнування появою «третього», що є втіленням прозаїчної реальності.

Розв’язка: Герой вранці знаходить лише «легкий запах пароходного диму», що символізує зникнення ідеалу та ефемерність пережитого «роману».

Рамкове обрамлення: Філософський образ Аґави з «вінцем смерті», що пропонує універсальний ідеал існування і завершується латинським салютом морю, виводячи твір за рамки особистої драми.

Швидкоплинність людського буття та ефемерність почуттів: Конфлікт між прагненням героя досягти вічності через інтенсивність миттєвого почуття (кохання) та невблаганним, механічним часом, який диктує межі (дзвін годинника, розклад пароплава).

Проблема ідеалу та реальності: Зіткнення ідеалізованої миті спалаху кохання з тривіальною, раціональною зовнішньою реальністю, що втілена в образі «чоловіка в англійському костюмі» та бінокля. Ідеал виявляється нездатним протистояти прозаїчності вибору.

Екзистенціальна тривога та пошук сенсу: Усамітнення на острові як необхідна умова для самопізнання. Відчуття «глухої тривоги» під час сироко. Зображення метушні людей на piazz’і як «театру маріонеток», що є прямим відображенням відчуття втрати сенсу та керованості життям.

Осмислення трагічної величі та діяння: Роздуми про вибір шляху осмисленого буття: постійна, природна інтеграція у світ (Джузеппе) або одноразовий, максимальний, фатальний акт самопожертви (Аґава). Герой залишається спостерігачем, який не може наслідувати цей ідеал.

Імпресіоністична техніка: Твір є хрестоматійним прикладом імпресіоністичної поетики, що проявляється у фіксації миттєвих сенсорних вражень, домінуванні пейзажу як проєкції внутрішнього стану героя, а також у фрагментарній композиції.

Психологізм та “Я-нарація”: Оповідь від першої особи («Я-нарація») забезпечує глибоку психологізацію. Зовнішній сюжет повністю підпорядкований внутрішньому світу та переживанням оповідача.

Майстерний кольоропис та світлопис: Використання динамічних колірних палітр (контрасти між «фіолетова рогата пляма» та «зла блакить» моря, золотава інкрустація тіней) для створення емоційного ландшафту. Сонце є активним, життєдайним агентом, що наділяє сенсом.

Звукопис та аудиальні мотиви: Використання механічних звуків («дрібне цокання підошов», яке порівнюється з «волоськими горіхами, що сипляться на бляху», постійний бій годинника), що символізують невпинний біг часу та всюдисущу тривогу.

Синестезія та метафоричність: Активне використання синестезії (звуки порівнюються з горіхами, виття проходів як лють вітру, істеричний сміх телефону) та метафор (острів як «корабель», море як «чортова кухня», Аґава з «вінцем смерті»).

Новела «На острові» була написана Михайлом Коцюбинським у 1912 році, під час його перебування на італійському острові Капрі для лікування туберкульозу. Твір належить до «капрійського циклу», куди також входять новели «Сон» та «Хвала життю!». Коцюбинський відігравав роль одного з головних імпресіоністів українського модернізму, активно експериментуючи зі стилями і поєднуючи реалізм з елементами символізму та неоромантизму. В новелі він трансформує острів Капрі на «психологічну лабораторію» для осмислення екзистенціальних мотивів, таких як самотність, життя і смерть. Стиль твору має паралелі у живописі Клода Моне, оскільки колір і світло створюють динамічний пейзаж, а не статичний. Новела є шедевром, який відкрив нові шляхи для передачі психологічних станів у прозі українського модернізму. Заключна фраза, «Ave, mare, morituri te salutanti…», є прямим посиланням до римських гладіаторів, що йшли на смерть.

Частина I: Розширений Аналітичний Паспорт Новели «На острові»

1. Контекстуалізація та Жанрово-Видова Специфіка

1.1. Історико-Літературне Розміщення

Новела Михайла Коцюбинського «На острові» була написана у 1912 році, під час перебування письменника на італійському острові Капрі, куди він приїздив на лікування туберкульозу наприкінці 1911 року. Цей період творчості є кульмінаційним для українського модернізму, в якому Коцюбинський відігравав роль одного з головних імпресіоністів. «На острові» належить до так званого «капрійського циклу», куди також входять твори «Сон» (1911) та «Хвала життю!» (1912). Ці твори, інспіровані особистими враженнями від середземноморської природи та знайомством з італійською культурою (включно із зустрічами з такими емігрантами, як Максим Горький), стали майданчиком для розробки новітніх художніх прийомів та осмислення глибоких онтологічних категорій, таких як життя, смерть, самотність та туга.

Новела демонструє всі ознаки імпресіоністичної прози. Це проявляється у фіксації миттєвих сенсорних вражень, домінуванні пейзажу, який виступає як проєкція внутрішнього стану героя, та у майстерному використанні кольоропису і звукопису. Географічний вибір — острів — не є випадковим. Острів у літературі традиційно символізує відокремлення, інтроспекцію та створення відокремленої, узагальненої реальності. Ця ізоляція, враховуючи зосередженість Коцюбинського на екзистенціальних мотивах (самотності, самопізнанні, пошуку духовного спокою), перетворює острів Капрі з туристичної локації на своєрідну психологічну лабораторію. У цьому просторі оповідач відокремлений від буденних соціальних вимог «материка», аби віч-на-віч зіткнутися з універсальними питаннями буття. Таким чином, острів слугує тимчасовим, але ідеально герметичним контейнером для розгортання вічних переживань.

1.2. Жанрова Специфіка

Твір «На острові» класифікується як новела. Однак через свою схильність до внутрішнього монологу, фрагментарну композицію та повну підпорядкованість зовнішнього сюжету психологічному стану оповідача, він також має виразні риси психологічного етюду та ліричної есеїстики. Така жанрова амбівалентність є типовою для української модерністичної прози початку ХХ століття, де форма часто руйнувалася задля інтенсивнішого зображення внутрішнього світу. Наратив зосереджений не стільки на подіях, скільки на переживаннях героя, що виникають від взаємин людини зі світом та його осмислення скороминучості життя. Коцюбинський активно експериментував зі стилями, поєднуючи реалізм з елементами символізму та неоромантизму.

2. Композиція, Структура та Наративні Принципи

2.1. Структура Епізодів та Суб’єктивний Час

Композиційно новела поділена на п’ять нерівних, відокремлених розділів, які фіксують інтенсивні, але розрізнені сенсорні та емоційні враження наратора. Така фрагментарність, що відображає плинність свідомості, є ключовим прийомом імпресіонізму, а вся структура подібна до імпресіоністського полотна. Структура твору будується на різкому контрасті між екстремальними станами буття: перші розділи протиставляють внутрішній хаос, викликаний бурею та сироко, гармонії та спокою сонячного дня.

Ключовим елементом композиції є рамкове обрамлення новели філософським образом Аґави. Ця рослина, що «цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти», з’являється на початку (через тривогу героя) та у фіналі (як філософська констатація), надаючи швидкоплинній історії про кохання універсального, циклічного та трагічно-величного змісту.

2.2. Наративна Перспектива та Часові Зміщення

Оповідь ведеться від першої особи («Я-нарація»), що забезпечує глибоку психологізацію. Оповідач — чутливий митець або інтелектуал, чия свідомість стає ядром, навколо якого обертається калейдоскоп подій і образів.

Уся дія, особливо центральний епізод «роману очей», відбувається у стані, який можна охарактеризувати як «ситуація антракту» — перепочинку на життєвій дорозі. Географічний та життєвий простір острова (море, скелі, кімната) залишається незмінним, тоді як «карколомні зміни потрясають лише свідомість героя».

У модерністичному просторі психологічний час часто домінує над хронологічним. Це виразно видно в епізоді знайомства з незнайомкою. Наратор, спостерігаючи за жінкою, зазначає: «Ціла вічність минає. Не ворухнулась». Хоча зустріч триває фізично лише один день, оповідач відчуває її як вічність. Цей намір досягти вічності через інтенсивність миттєвого почуття протистоїть об’єктивному, механічному часові, який представлений «дзвоном годинника» та розкладом пароплава. Об’єктивний час, який диктує розклад (жінка прибула ранковим пароплавом і відпливла наступним), невблаганно визначає межі ідеального, суб’єктивного почуття. Таким чином, прагнення героя до вічності розбивається об тривіальну зовнішню реальність.

3. Ідейно-Філософський Зміст та Проблематика

3.1. Основні Теми та Ідея

Центральною ідеєю твору є зображення швидкоплинності (ефемерності) людського буття та окремих почуттів на тлі вічного, безперервного і циклічного становлення універсуму. При цьому твір не містить категоричних висновків, залишаючись відкритим для інтерпретацій.

Новела розкриває складний конфлікт між:

1. Ідеалізованою Миттю: Спалах кохання, прагнення вічного зв’язку («Навіки? — Навіки»).
2. Неминучістю: Розірвання зв’язку (відхід пароплава) і філософське прийняття смерті як частини циклу (Аґава).

Автор торкається таких глобальних питань, як: життя і смерть, взаємини людини зі світом, а також осмислення сутності людини.

3.2. Екзистенціальні Мотиви

У творчості Коцюбинського виразно прослідковуються екзистенціальні мотиви. Острівне усамітнення розглядається як необхідна умова для самопізнання та відновлення духовних сил, а не лише як фізична ізоляція.

Епізоди, пов’язані з внутрішнім хаосом, є метафорами екзистенціальної тривоги. Коли приходить сироко, герой відчуває «глуху тривогу» і його дії стають ірраціональними: він шукає непотрібний олівець, який потім ламає, і відчуває нестримну потребу «розіпхать стіни». Ця поведінка свідчить про внутрішню невротичність і неможливість знайти спокій, коли зовнішній світ (буря) є дзеркалом внутрішнього неладу.

Зображення метушні на міській площі (piazz’і) перетворюється на філософський коментар щодо абсурдності сучасного існування. Люди, що «снуються сюди і туди — хто знає, куди й для чого», подібні до «театру маріонеток, в якому режисер переплутав порядок п’єси». Це пряме відображення відчуття втрати сенсу та керованості життям, що є центральною темою екзистенціалізму.

3.3. Філософія Діяння та Трагічна Велич

Поряд із мотивом швидкоплинності стоїть філософія діяння. Образ Аґави символізує життя, що досягає своєї максимальної реалізації (цвітіння) лише ціною власного знищення. Аґава, яка роками збирає силу, щоб одного разу вибухнути «вінцем смерті», пропонує два шляхи осмисленого буття, які автор протиставляє пасивному спостереженню героя:

1. Неперервне Діяння (Джузеппе): Рибалка Джузеппе живе у повній інтеграції з морем, його праця є радісною, безперервною, природною.
2. Фатальна Кульмінація (Аґава): Єдиний, величний, трансцендентний акт, що виправдовує довге, болісне існування.

Наратор, намагаючись знайти власний шлях, обирає третій — ідеалізацію миттєвого, нетривалого зв’язку («роман очей»). Його невдача (втрата жінки, що обирає прозаїчну реальність) підкреслює, що ідеалізм, не підкріплений або постійною інтеграцією у світ, або готовністю до максимальної самопожертви, завжди призводить до розчарування. Герой залишається спостерігачем, який може лише констатувати велич Аґави, але не може наслідувати її.

4. Система Художніх Образів

4.1. Образ Я-Наратора

Головний герой — високочутливий митець чи інтелектуал, який є переважно пасивним спостерігачем. Його роль полягає у фіксації та осмисленні сенсорних вражень. Психологічний простір його свідомості є ключовим, а його неспокій під час сироко, коли він шукає олівець і хоче пересунути меблі, вказує на внутрішню напругу, типову для невротичного, рефлексуючого модерністського героя.

Особливе місце в системі образів займають сенсорні деталі, зафіксовані героєм: кімната, що «щезає» у фіолетовій рогатій плямі, що символізує острів, а також віслюк, очі якого в білих мохнатих каблучках схожі на «окуляри».

4.2. Образи-Архетипи Місцевого Буття

• Джузеппе: Представляє ідеал автентичного, природного буття, інтегрованого у стихію. Він «будить море» своєю піснею і живе в гармонії з водним світом. Його тіло просолене, як канат, а душа «голубіє, як море в годину». Його гедонізм (поїдання сирих морських «фруктів», постійний спів, віртуозна риболовля) заснований на глибокому знанні та прийнятті природного світу.
• Віслюк: Символ втомленої буденності, тягаря життя та меланхолії. Він «скучний, як англійський лорд», що несе на собі непорушний, нудний плин часу, незважаючи на екзотичне оточення.
• Незнайомка (американка, «Фіалки після дощу»): Втілення ефемерної краси та ідеалу. Вона виступає каталізатором найвищого романтичного спалаху, що трагічно обривається. Її очі описуються як «фіалки після дощу» — ніжні, темні, але швидкоплинні та крихкі.

4.3. Ключові Символи

Море: Всеосяжний, амбівалентний символ. Воно є простором вічності та джерелом краси («ніжна блакить»), але також може бути стихією хаосу, гніву та тривоги (коли «запінилось і кипить»). Море у Коцюбинського часто є об’єктом, що наповнює героя («його ніжна блакить наливається в мене крізь очі І сповняв ущерть»).

Аґава: Центральний філософський символ. Вона уособлює трагічний цикл життя і смерті, що досягається через страждання. Аґава є моральним і естетичним орієнтиром для митця, символом «вічності» через самозвершення.

Годинник: Символ механічного, байдужого часу, що невпинно відраховує людське життя і нагадує про швидкоплинність.

Частина II: Критична Стаття «Поетика Ефемерного: Аналіз Сенсорного Простору та Символіки в Новелі «На острові»»

5. Капрі як Модель Світу: Від Географії до Екзистенціалу

Твір Михайла Коцюбинського «На острові» є зразком пізнього модернізму, де пейзаж не просто слугує фоном, а є активним учасником драматичних внутрішніх змін героя. Острів Капрі трансформується у модель світу, де загострюються всі відчуття та конфлікти.

5.1. Трансформація Простору та Психологічна Ізоляція

Острів для Коцюбинського стає ідеальним місцем для екзистенціального усамітнення. Ізоляція призначена для внутрішньої ревізії, відокремлення героя від суспільного гамору. Навіть кімната, з якої герой вперше бачить острів, сприймається як новопридбаний, але тимчасовий простір («вона тільки що стала моєю»).

Образ острова-корабля під час бурі («мчить острів на тих чорних вітрилах, як корабель») підкреслює ідею неконтрольованої подорожі, відсутність сталої опори, що відповідає екзистенційному відчуттю втрати ґрунту під ногами. Земля під ногами «гойдається, як палуба корабля».

Проте це усамітнення виявляється несправжнім. Аналіз тексту свідчить, що цей простір-сховище не витримує натиску буденності. Навіть на віддаленій piazz’і Коцюбинський фіксує банальні, метушливі сцени: туристи, що поспішають на сніданок, нудьгуючий перукар, портьє, що жує щось, і все це нагадує «театр маріонеток». Навіть тут, у серці його ідеального, ізольованого світу, присутні туристичні штампи та комерціалізація, які вносять елемент абсурдності. Таким чином, ідеальне місце для самозаглиблення порушується зовнішньою реальністю, яка зрештою і забирає ідеал героя (незнайомку, що відпливає за розкладом пароплава).

5.2. Роль Сироко: Втілення Внутрішньої Дисгармонії

Вітер сироко функціонує як потужний психологічний каталізатор. Це не просто погодне явище, а зовнішнє втілення внутрішньої тривоги оповідача. Сироко несе фізичний дискомфорт — все стає «вогке, мляве або липке», що паралельно викликає емоційне спустошення і «глуху тривогу».

Під час сироко світ героя втрачає свою кольорову і фактурну визначеність. Сірі води «змили всі фарби, злиняло море, скелі і дерева». Це метафора втрати внутрішньої ясності та емоційної осліплості. З вікон кімнати стікають сльози, вони стають «біласто-каламутні, осліплі» («більма вікна»). Втративши можливість споглядати красу, герой відчуває потребу радикальних, але безглуздих дій, таких як переставляння меблів або фізичне бажання «розіпхать стіни».

6. Техніка Імпресіонізму та Синтез Відчуттів

Новела «На острові» є хрестоматійним прикладом імпресіоністичної поетики Коцюбинського, де зовнішній світ передається через інтенсивну гру світла, кольору та звуку, тісно пов’язану зі станом душі оповідача.

6.1. Світло, Колір та Сенсорна Деталізація

Коцюбинський використовує динамічні колірні палітри для створення емоційного ландшафту. Це контрасти між тривожними, хаотичними кольорами (фіолетова рогата пляма, сірі, злинялі кольори під час сироко) та життєдайними, оптимістичними барвами сонячного дня. До останніх належать «зла блакить» моря, золотава інкрустація тіней, «червоний берет» виноградаря. Стиль тут близький до живопису Клода Моне: колір і світло створюють не статичний, а динамічний пейзаж, що фіксує миттєвість вражень.

Сонце виступає як активний, життєдайний агент, що наділяє сенсом: воно «сміється» разом з камінням, «бродить серед інкрустації тіней», і є «капітаном» острова-корабля, «веселим, бадьорим, певним в собі». Воно розтоплює скелі і «підпалює воду».

6.2. Майстерність Звукопису та Прихований Ритм

Аудіальні мотиви відіграють критичну роль у створенні атмосфери та передачі тривоги. На початку твору домінує механічний, різкий звук: «дрібне цокання підошов в камінь», тих дерев’яних дзвінких підошов, яке герой порівнює з горіхами, що сипляться на бляху («Трах… тах-тах-тах…»). Постійний бій годинника також нагадує про механічний, невпинний біг часу.

Особливо значущим є цей нелокалізований звук цокання підошов. Наратор не може визначити, звідки він лунає: «де — спереду, ззаду чи наді мною — не знаю». Цей нелокалізований, повторюваний звук функціонує як звук тривожного, неминучого буття. Він символізує незмінну, усюдисущу силу (долю, час, невпинний плин життя), яка оточує ізольованого героя, посилюючи його первісну тривогу і готуючи до філософського сприйняття світу через обрамлення Аґави.

Крім того, Коцюбинський використовує синестезію, перетворюючи звуки природи на виразники внутрішніх станів: виття проходів (лють вітру), стогін дерев, істеричний сміх, що переходить у плач телефону під час бурі.

7. “Роман Очей”: Швидкоплинність Ідеалу

Центральний сюжетний епізод новели — це «роман очей», який займає лише один день у житті героя. Автор майстерно показує, як глибоке, інтенсивне почуття може народитися і зникнути лише на рівні поглядів, без жодного вимовленого слова.

7.1. Комунікація Поглядом та Ілюзія Вічності

Весь діалог між героєм та незнайомкою, яку текст пізніше ідентифікує як американку, відбувається через «погляди різних емоційних відтінків». Жінка, яка «приїхала ранішнім пароходом», є ідеалом, втіленням мрії. Її очі описуються як «фіалки після дощу» — це вказує на їхню крихкість, ніжність і швидкоплинність, як і саме почуття.

На піку інтимності виникає ілюзія нерозривного, трансцендентного зв’язку: «Стоїмо на тій самій землі — ледве десять кроків між нами,— одно сонце нас в’яже, ті ж краєвиди входять у нас, і навіть тіні наші зливаються разом. Ми то купаємо очі у морі, то очі в очах…». Герой вірить у цю миттєву вічність: «— Навіки? — Навіки». У цю мить «Нас тільки двоє на світі. Що нам до інших?».

7.2. Вторгнення Реальності та Ефемерний Фінал

Цей ідеальний світ, де існують лише двоє, руйнується з появою «третього» — чоловіка в «англійському костюмі». Ця фігура є втіленням прозаїчної, раціональної, туристичної реальності, яка протистоїть романтичному ідеалізму оповідача.

Найбільш болючим моментом є акт, коли незнайомка приймає від британця бінокль і «Приклала м о ї фіалки до того самого місця, де перед хвилею були очі чужого». Цей вчинок є символічним. Незнайомка переводить відносини з площини внутрішнього, ідеального, чистого «бачення» (фіалки героя) на зовнішнє, механічне «спостереження» (бінокль чужинця). Її нездатність утриматися в ідеальному світі героя свідчить про слабкість ідеалу перед реальністю вибору та прозаїчності.

Фінал новели підкреслює ефемерність пережитого. Вранці герой знаходить лише «легкий запах пароходного диму», що єдине лишилось «од мого роману». Його інтенсивний пошук вічності через кохання виявляється швидкоплинним, закінчуючись лише фізичним слідом розставання.

8. Філософія Аґави: Маніфест Трагічної Величі

Новела завершується філософським узагальненням, яке виводить твір за рамки особистої драми. Образ Аґави є ключовим для розуміння онтологічних висновків Коцюбинського.

8.1. Контраст та Сутність Діяння

Аґава, що роками «зціпивши зуби» і «в муках» збирає силу, щоб витягти «злотистий сік» із землі, являє собою ідеал звершення (діяння). Її існування — це очікування єдиного, доленосного, максимального акту. Її «цвіт смерті» протистоїть миттєвості та поверховості «роману очей».

У момент цвітіння, хоч це і приносить смерть, Аґава досягає своєї максимальної величі. Вона стає «ближча до неба», вперше «бачить море і скелі» і вітає світ. Це підносить її до рівня міфологічного символу, де трагізм тісно переплетений із естетичним тріумфом.

8.2. Латинський Салют Смерті та Універсалізація

Заключна фраза, яка є прямим посиланням до гладіаторів, що йшли на смерть, «Ave, mare, morituri te salutanti» («Будь здорове, море, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе!»), є маніфестом свідомого прийняття долі. Це перетворення біологічного циклу на акт героїчного, гідного прощання з життям перед обличчям вічної стихії.

Через філософію Аґави новела стверджує, що для досягнення справжнього, осмисленого буття, людина має вибрати між двома шляхами: постійною, природною інтеграцією (Джузеппе) або одноразовим, максимальним, фатальним звершенням (Аґава). Розчарування героя у швидкоплинній любові слугує контрастом до величі Аґави. Наратор, зазнавши невдачі у спробі досягти вічності через швидкоплинний ідеал, знаходить у цьому фінальному образі суворий, але універсальний ідеал існування. Новела завершується не особистою тугою, а переходом до онтологічної, загальнолюдської перспективи.

Висновки

«На острові» Михайла Коцюбинського є однією з найбільш рафінованих та глибоких новел українського модернізму. Твір, написаний у 1912 році, майстерно поєднує імпресіоністичну техніку фіксації сенсорних вражень із глибокою екзистенціальною та онтологічною проблематикою.

Новела стверджує, що людське життя є швидкоплинним, а почуття ефемерними. Ця швидкоплинність підкреслюється механічним відліком годинника, раптовим зникненням ідеалу («запах пароходного диму») та зображенням людської метушні як «театру маріонеток». Острівне усамітнення стає не сховищем, а психологічною ареною, де внутрішній хаос, символізований сироко, завжди наздоганяє героя.

Філософський зміст новели концентрується навколо символічного образу Аґави, яка своєю трагічною величчю пропонує модель осмисленого буття: цвітіння як максимальне діяння ціною власної смерті. Це протиставляється невдалій спробі героя досягти вічності через ідеалізований, але нетривалий «роман очей». Фінальний латинський салют свідчить про прийняття трагічної долі, що перетворює біологічний цикл на свідомий, героїчний акт. «На острові» є шедевром, який демонструє універсальність творчості Коцюбинського та його внесок у європейську літературу початку ХХ століття, де домінувала естетика індивідуального переживання. Хоча деякі критики зауважували, що фрагментарна композиція та потік свідомості можуть зробити текст ескізним або сприйматися як відсутність глибини, його вплив на український модернізм незаперечний. Завдяки майстерному використанню кольору, світла та звуку, що має паралелі у живописі (Клод Моне) та музиці (Дебюссі), новела відкрила нові шляхи для передачі психологічних станів у прозі, змістивши акцент з героїчної боротьби (як, наприклад, у Гемінґвея) на естетику та внутрішню гармонію.