📘На другому березі

Марко Мартович: Головний герой, від імені якого ведеться оповідь. Він є сином судді Мартовича , молодим письменником. Це двадцятирічний юнак , «п’яний від мрій» , що жадібно, але хаотично сприймає враження . Він є втіленням імпресіоністичного, «барокового» світосприйняття.

Ігор Забарський: Найкращий друг Марка. Він є молодим вченим, асистентом хімії в університеті. Ігор постає як антипод Марка , уособлюючи раціональність, волю, гармонію та «класичну простолінійність». Марко ідеалізує його образ.

Соня Шут: Дівчина , у яку закохані обидва друзі. Вона є об’єктом кохання та каталізатором конфлікту. Це психологічно складна й суперечлива натура , що, шукаючи щастя, стає причиною трагедії.

Старий Шут: Батько Соні , машиніст. Це трагічний образ простої людини , який, не витримавши ганьби доньки, вбиває начальника станції.

Степан Сойка: Телеграфіст на станції , поет-аматор. Він таємно закоханий у Соню і є символом провінційної самотності та нереалізованих мрій.

Марко, Ігор та Соня: Центральна лінія, що розгортається як сповідь-спогад Марка про дружбу з Ігорем та їхнє нещасливе кохання. Вона включає виникнення любовного трикутника , непорозуміння, спричинене листом Соні до Марка , та трагічну загибель Ігоря , яку Марко сприймає як самопожертву .

Ініціація Марка та Ігоря: Важлива ретроспективна лінія про дитячі роки героїв. Ключовим епізодом є прогулянка до лісу на “другому березі” , де хлопці, заблукавши під час бурі , стикаються з таємницями життя та смерті, знайшовши оголене тіло дівчини, враженої громом .

Трагедія Старого Шута: Паралельна лінія, що описує драму батька Соні, машиніста Шута. Дізнавшись про долю доньки , він приходить до начальника станції (якого вважає винним) і вбиває його.

Самотність Степана Сойки: Побічна лінія телеграфіста , який живе у світі мрій та нереалізованих почуттів до Соні . Він є свідком подій, пов’язаних із Сонею , та уособлює провінційну тугу.

Твір має фрагментарну, нелінійну композицію , що зумовлено його незавершеністю та статусом чернетки. Оповідь (сповідь-спогад Марка ) не є послідовною , вона будується на вільних асоціаціях, ретроспекціях та ліричних відступах. Текст складається з уривків, спогадів (зокрема, про дитячу пригоду в лісі ), філософських роздумів наратора , а також містить вставні елементи, як-от лист Соні та газетні вирізки про смерть Ігоря . Така мозаїчна структура віддзеркалює хаотичність свідомості героя.

Дружби та жертовності: Розкривається через взаємини Марка та Ігоря і трагічну самопожертву останнього .

Фатуму та випадку: Твір досліджує співвідношення долі та «припадку» , де Марко доходить висновку, що життя цінне саме через непередбачувану «Пригоду» .

Екзистенційної самотності: Герої перебувають у стані психологічної ізоляції , на «протилежних берегах дійсності» , що унеможливлює повне порозуміння.

Конфлікту раціонального та емоційного: Проблема втілена в антитезі образів Ігоря («класична простолінійність») та Марка і Соні («барокове» начало).

Сутності мистецтва: Марко та Ігор дискутують про поезію, її здатність відображати реальність та банальність осінніх мотивів у літературі .

Психологічної ініціації: Дорослішання героїв відбувається через травматичне зіткнення з таємницями життя – сексуальності (Ерос) та смерті (Танатос) під час пригоди в лісі .

Ліризм та “поетика стану”: Проза Антонича є ліричною , де розвиток сюжету поступається місцем інтенсивності психологічного стану. Автор зосереджується на фіксації переживань, а не подій.

Імпресіонізм: Художній світ твору конструюється через миттєві, суб’єктивні враження наратора. Антонич фіксує плинні стани душі, зосереджуючись на деталях, кольорах, звуках та запахах , наприклад, в описах містечка , вокзалу чи осені .

Символізм: Текст насичений багатозначними образами. Ключовими є символи “другого берега” (потойбіччя, чужа душа) , ріки (час) , мосту (спроба поєднання) та лісу (місце ініціації).

Потік свідомості: Оповідь побудована на вільних асоціаціях, ретроспекціях та філософських відступах , що відтворює хаотичний характер мислення Марка.

Метафоричність мови: Мова твору багата на образи, часто взяті з природи , та ритмічні повтори.

“На другому березі” – це незавершений роман Богдана-Ігоря Антонича, українського поета та прозаїка (1909-1937). Твір був написаний у 1930-х роках під час навчання автора у Львівському університеті, але зберігся лише у вигляді фрагментарної чернетки. Опубліковані ці фрагменти були вже посмертно, вперше у 1992 році. Цей твір ілюструє еволюцію Антонича від поезії до прози, де він поєднує прозові та поетичні прийоми. У стилі роману відчутні впливи європейських модерністів, зокрема Волта Вітмена та Еміля Верхарна, а також Павла Тичини. Критики відзначають, що філософія мистецтва, викладена у творі, перегукується з ідеями Хосе Ортеги-і-Гассета. Чернетковий характер тексту є унікальним, оскільки фіксує не фінальний продукт, а сам процес письма та динаміку емоційного стану автора.

Розширений аналітичний паспорт твору «На другому березі»

Загальна характеристика

«На другому березі» — незавершений роман Богдана-Ігоря Антонича, написаний у 1930-х роках під час навчання автора на факультеті польської філології Львівського університету. Твір зберігся у вигляді фрагментарної чернетки, що є ключовою умовою для його аналізу. Текст фіксує не фінальний продукт, а сам процес письма, динаміку думки та емоційного стану автора. Фрагменти роману були опубліковані посмертно, вперше — в журналі «Сучасність» у 1992 році, а згодом увійшли до збірок творів та окремого видання. Через домінування ліричного начала, суб’єктивних переживань та музичної ритміки прози, твір часто визначають як ліричну повість, що підкреслює його жанрову синкретичність.

Жанрово-стильова специфіка

Твір є унікальним зразком психологічної, ліричної та філософської прози в українській літературі, що поєднує прозові та поетичні прийоми. Його жанрова природа, збагачена автобіографічними мотивами, виходить за межі класичного роману, де розвиток сюжету свідомо поступається місцем інтенсивності психологічного стану.

Стильовими домінантами є:

• Імпресіонізм. Художній світ твору конструюється через суб’єктивні, миттєві враження наратора. Антонич зосереджується на передачі плинних станів душі, фіксуючи світ через деталі, кольори, звуки та запахи. Яскравими прикладами є поетичний опис провінційного містечка, де «вечір має колір какао, а світанок барву дівочих уст», атмосфера вокзалу, що передає відчуття нудьги та нервового збудження, або екстатичні переживання героїв у лісі.
• Символізм. Текст насичений багатозначними образами. Ріка символізує плинність часу, міст — спробу поєднати протилежності, а центральний символ «другого берега» втілює ідеї потойбіччя, психологічної прірви між людьми та недосяжного ідеалу. Осінь постає як символ «барокової» пишності та занепаду.
• Елементи «потоку свідомості». Наратив побудований на вільних асоціаціях, ретроспекціях, ліричних та філософських відступах. Така структура відтворює хаотичний та рефлексивний характер мислення головного героя, Марка, чия свідомість є «шпихліром, в якім лежать порозкидувані без ладу» враження.
• «Поетика стану». Це ключова риса прози Антонича. Автор зосереджується не на подієвій канві, а на фіксації інтенсивних психоемоційних станів героїв. Текст стає свідченням «процесуальності письма», де важливий не результат, а сам процес переживання, що виводить твір за межі традиційних дихотомій суб’єкта й об’єкта, Ероса і Танатоса.
• Впливи та мова. Стиль твору зазнав впливу європейських модерністів, зокрема Волта Вітмена та Еміля Верхарна, а також українських, як-от Павла Тичини. Мова багата на образи, ритмічні повтори та елементи лемківського фольклору.

Тема, ідея та ключова проблематика

Тема твору — трагічна історія дружби та нещасливого кохання, що розгортається на тлі екзистенційних пошуків молодої людини. Це розповідь про спроби осягнути плинну природу реальності, пам’яті, мистецтва та людських стосунків.

Ідея полягає у дослідженні фатальної ролі випадку («Пригоди»), неможливості повного порозуміння між людьми, що перебувають на «протилежних берегах дійсності», та трагічної приреченості гармонійного, раціонального начала (Ігор) у хаотичному світі пристрастей.

Ключова проблематика охоплює широке коло питань:

• Природа дружби, жертовності та межі самозречення.
• Співвідношення фатуму, випадку («припадку») та свободи волі.
• Екзистенційна самотність людини.
• Конфлікт раціонального («класичного») та емоційного («барокового») світосприйняття.
• Сутність мистецтва та його здатність відображати реальність.
• Психологічна ініціація та дорослішання через зіткнення з таємницями життя, сексуальності та смерті.

Сюжетна канва та композиція

Сюжет розгортається як сповідь-спогад Марка Мартовича, адресована його другу Ігорю Забарському, що загинув в автомобільній аварії. Центральною подією є виникнення любовного трикутника з Сонею Шут, що призводить до фатального непорозуміння, самопожертви Ігоря та його трагічної смерті, яку Марко інтерпретує як самогубство. Сюжетна лінія доповнюється драмою батька Соні, машиніста Шута, та історією самотнього телеграфіста Сойки.

Композиція твору є фрагментарною та нелінійною. Він складається з уривків, спогадів, листів, газетних вирізок, що створюють ефект мозаїки. Наратив постійно переривається ретроспекціями, як-от епізод дитячої пригоди в лісі, та філософськими роздумами наратора. Така структура віддзеркалює хаотичну свідомість Марка.

Система образів-персонажів

• Марко Мартович. Головний герой і наратор, молодий письменник, у якому вбачають alter ego автора. Це двадцятирічний юнак, «п’яний від мрій», що жадібно вбирає враження, але не здатен їх упорядкувати. Він є втіленням імпресіоністичного, чуттєвого, «барокового» світосприйняття.
• Ігор Забарський. Найкращий друг Марка, молодий вчений-хімік, його повний антипод. Він уособлює раціональність, гармонію, волю та внутрішню цілісність. Його душа, за визначенням Марка, має «класичну простолінійність та гармонію».
• Соня Шут. Фатальна жінка, каталізатор конфлікту, символ невизначеності. Вона постає як психологічно складна, суперечлива натура, що, шукаючи щастя, приносить руйнування.
• Старий Шут. Батько Соні, машиніст. Трагічний образ простої людини, чий світ руйнується через ганьбу доньки. Його вчинок — вбивство начальника станції — є актом відчайдушної помсти.
• Степан Сойка. Телеграфіст, поет-аматор. Символ провінційної самотності та нереалізованих мрій, що створює паралель до історії Марка.

Центральні символи та мотиви

• «Другий берег». Це центральний, багатозначний символ твору. Він означає:

• Потойбіччя: світ мертвих, куди відійшов Ігор: «Чи ти згадуєш про мене там, на другому березі, Ігоре?».

• Психологічна прірва: нездоланна відстань між свідомостями, «чужа душа»: «Ми по його противних краях, на двох протилежних берегах дійсності».

• Двійництво: мотив, що найяскравіше втілюється в образах Марка та Ігоря як двох сторін однієї душі.

• Ріка і Міст. Ріка є символом часу, плинності життя та небуття. Міст символізує крихку спробу поєднати протилежності.

• Ліс і Буря. Ліс постає як простір ініціації, занурення у підсвідоме, де відбувається зіткнення з первісними силами життя (Ерос) і смерті (Танатос). Буря є символом руйнівних пристрастей та некерованої стихії.

• Вокзал. Це символічний простір очікування, транзитності та розлуки, де панує «своєрідний настрій вокзального коридору», що нищить індивідуальність.

Критична стаття: Між берегами реальності: психологія, стиль та філософія у прозі Богдана-Ігоря Антонича

Імпресіоністична свідомість як ключ до тексту: поетика стану

Незавершений роман Богдана-Ігоря Антонича «На другому березі» є одним із найрадикальніших прозових експериментів в українському модернізмі. Його художній світ конструюється не за законами об’єктивної оповіді, а через суб’єктивне сприйняття головного героя, Марка Мартовича. Реальність у творі існує лише як потік вражень. Фрагментарність тексту та домінування «поетики стану» не є лише формальним прийомом. Це пряме втілення психологічного портрета Марка, чия свідомість описана як «шпихлір, в якім лежать порозкидувані без ладу» речі. Текст не просто розповідає історію, а відтворює сам процес її переживання свідомістю, нездатною надати їй цілісної форми.

Цей підхід виявляється у майстерних імпресіоністичних пасажах. Опис провінційного містечка перетворюється на гімн меланхолії, де «серця б’ють повільніше», а життя «є банальне. Як рима: сонце – віконце». Атмосфера вокзалу передається через синестезію відчуттів: нудьга, нервове збудження, специфічне «підсоння залізниці», що діє на людей, «немов мала частка алкоголю». Опис осені — це візуальна та емоційна симфонія, «водограї барв, струмені кольорів», що є не об’єктивним пейзажем, а відображенням стану душі. Антонич-прозаїк, як і Антонич-поет, мислить не сюжетами, а образами та станами.

Драма двійництва: Марко та Ігор як два полюси людської душі

Центральний конфлікт роману розгортається у психологічному протистоянні двох друзів, Марка та Ігоря, які є втіленнями двох світоглядних моделей. Марко — це стихія, емоційний хаос, «барокове» начало. Ігор, навпаки, — це структура, раціональність, гармонія, втілення «класичного» духу.

Філософський відступ Марка про архітектурні стилі душі є центральною метафорою. Ігор, як носій «класичної простолінійності та гармонії», приречений у «бароковому» світі ірраціональних пристрастей, який уособлюють Соня та сам Марко. Осінь, яку не любить Ігор через її «барокову» пишність, є метафорою світу Соні — світу складних почуттів. Намагаючись вирішити любовний трикутник логічно й жертовно, Ігор діє згідно зі своїм «класичним» кодексом честі. Проте цей кодекс виявляється нежиттєздатним. Його самопожертва і смерть — це символічна поразка раціонального порядку перед ірраціональною стихією життя.

Соня: між жертвою та фатумом

Образ Соні Шут виходить за межі стереотипу «femme fatale». Вона є каталізатором трагедії, що діє під впливом почуттів, яких сама до кінця не розуміє. Її лист до Марка — це шедевр психологічного аналізу та самоомани. У ньому вона намагається раціонально пояснити зміну своїх почуттів, стверджуючи, що любила Марка лише як «тінь» Ігоря, що виглядає як спроба раціоналізувати ірраціональний емоційний порив. Вимога, з якою вона звертається до Марка, — стати посередником у її щасті з його найкращим другом — викриває її глибоку емоційну незрілість та егоцентризм. Соня не є втіленням зла; вона — трагічна фігура, сліпа до наслідків своїх почуттів.

Природа як екзистенційний простір: ініціація в лісі

Епізод дитячої пригоди в лісі є смисловим ядром роману, моделлю ініціації, що сформувала світогляд Марка. Ліс у Антонича, як і в архаїчних міфах, постає як простір випробування, де людина стикається з первісними силами буття. Кульмінацією стає зіткнення хлопчиків із «вбитою» громом і водночас оголеною дівчиною. Цей образ поєднує в собі дві фундаментальні таємниці — сексуальність (Ерос) та смерть (Танатос). Цей травматичний досвід руйнує дитячу невинність і народжує рефлексію про «умовність» та «множинність» реальностей. Як підсумовує Марко: «Цей незабутній їдко-розкішний вечір уперше вбив клином у наші дитячі голови правду, що всяка вартість є умовна й змінна залежно від перспективи».

Метафізика випадку та незавершеність буття

Наприкінці доступних фрагментів Марко виголошує апологію «Пригоді» — випадку, що протистоїть будь-якому детермінізму. «Життя має вартість лишень тому, що його основа є невпійманна». Цей філософський висновок дозволяє по-новому поглянути на формальну незавершеність роману. Ця незавершеність може бути інтерпретована не як технічна вада, а як органічна риса художнього світу. Якщо життя — це «Пригода», то будь-який фінал є штучним. З точки зору генетичної критики, чернетковий характер тексту підкреслює сам процес творення як афективний стан. Таким чином, формальна незавершеність твору стає його найвищим філософським твердженням.

Висновки: «На другому березі» в контексті українського модернізму

Прозовий експеримент Антонича, хоч і залишився нереалізованим, є унікальним явищем в українській літературі 1930-х років. Його філософія мистецтва перегукується з ідеями Хосе Ортеги-і-Гассета, який вважав, що поезія має створювати переживання поза дійсністю, а не копіювати її. Твір вирізняється унікальним поєднанням ліризму, філософської насиченості та фокусом на «поетиці стану». Антонич відмовляється від пріоритету сюжету на користь дослідження внутрішнього світу людини. Він доводить, що проза може бути не менш музичною та метафоричною, ніж поезія, і що справжня драма відбувається не на поверхні подій, а в мовчазній прірві між двома берегами людської свідомості. Його новаторство вплинуло на пізніших авторів, зокрема на Івана Малковича, проте твір залишається певною мірою недооціненим через свою фрагментарність, яка водночас є свідченням трагедії передчасно обірваного життя великого таланту.