📘Московіада

Отто фон Ф.: Головний герой, український поет, альтер-еґо автора. Це рефлексуючий інтелектуал у стані екзистенційної та творчої кризи, носій травмованої постколоніальної свідомості. Його свідомість є ареною боротьби з власними демонами, алкоголем та гнітючим впливом імперії. Його тіло стає метафорою розпаду, що віддзеркалює агонію навколишнього світу.

Галя: Кохана Отто, співробітниця інституту отрут, що відловлює змій. Вона є втіленням самої Москви та імперії – небезпечної, пристрасної, руйнівної, але водночас жертовної та спокусливої «російської душі». Їхні садомазохістські стосунки символізують модель взаємин між колонізованим та колонізатором.

“Сашко”: Агент КДБ, що з’являється у фіналі. Він уособлює всепроникну, цинічну та хамелеонську владу системи, яка може перевтілюватися від брутального вербувальника до «побратима-українця». Їхній діалог-двобій є філософською кульмінацією твору.

Друзі (Юра Голіцин, Арнольд Горобець, Боря Ройтман): Мешканці гуртожитку, що представляють збірний образ радянської інтелігенції різних національностей (росіянин, українець, єврей). Їхні нескінченні «кухонні» розмови про політику, нації та історію виконують функцію своєрідного античного хору, що коментує події.

Москва: Постає у творі як повноцінний персонаж – потворне місто-монстр, лабіринт, пекло, що є втіленням самої імперії, яка розкладається. Її підземелля – це її підсвідомість, сповнена жахів, злочинів та привидів минулого.

Основна сюжетна лінія Отто фон Ф.: Це його інвертована одіссея, подорож колами московського пекла протягом одного дня. Вона починається у гуртожитку, продовжується у пивбарі, квартирі коханки, магазині “Дитячий світ” і завершується спуском у підземелля. Ця подорож є одночасно втечею від реальності та зануренням у її найглибші, найстрашніші шари, що символізують несвідоме імперії.

Любовна лінія з Галею: Розкривається через спогади та безпосередню зустріч. Їхні бурхливі садомазохістські стосунки є метафорою збочених, насильницьких взаємин між колонією та імперією, де близькість неможлива без болю та руйнації. Водночас ця лінія є рятівною, оскільки саме Галя дає герою шанс на втечу.

Лінія протистояння з імперією: Ця лінія проходить через весь твір. Вона включає довгий спогад-сповідь про спроби вербування з боку КДБ, що розкриває механізм колоніального тиску через шантаж та маніпуляції. Кульмінацією стає фінальна сюрреалістична сцена в підземному бункері, де Отто символічно знищує манекени-привиди російської імперської ідеї, здійснюючи акт деконструкції імперського міфу.

Твір побудований як потік свідомості, що імітує плин думок сп’янілої та хворої людини. Структура відтворює міфологічний сюжет ініціації (сходження в пекло, символічна смерть та відродження).

Експозиція: Ранок у гуртожитку, що символізує верхній, побутовий рівень пекла, де панують апатія та гниття.

Зав’язка: Рішення вийти в місто, яке починається з трансгресивної еротичної сцени в душі та походу з друзями до пивбару.

Розвиток подій: Хаотична подорож Москвою, що є рухом по вертикалі вниз: від соціального рівня (пивбар) до занурення в несвідоме імперії (підземелля). Відвідування пивбару, візит до Галі, втрата гаманця в “Дитячому світі” та гонитва за злодієм, що приводить героя в каналізаційний колектор — буквальне занурення в екскременти історії.

Кульмінація: Блукання підземеллями, полон у агентів КДБ та таємний симпозіум манекенів-реваншистів, що уособлюють некрофільську сутність імперської ідеології. Розмова з кадебістом «Сашком» та символічний розстріл імперських ідолів, що завершується пострілом у себе.

Розв’язка: Герой отямлюється на третій полиці поїзда «Москва-Київ». Його повернення додому «з кулею в черепі» символізує незагойну травму, отриману в імперії, та проблематичність повного звільнення від її минулого.

Національна ідентичність та постколоніальна травма: Проблема збереження власної ідентичності в умовах імперського тиску. Твір досліджує механізми культурної стерилізації та психологічного зламу, яких зазнає митець у колоніальному становищі.

Крах імперії та деконструкція імперського міфу: Роман є епітафією Радянському Союзу, показуючи його соціальний, моральний та метафізичний розпад. Автор підриває імперські міфи зсередини за допомогою сміху та гротеску.

Митець і влада: Проблема взаємин творчої особистості з тоталітарною системою, тиску спецслужб (КДБ), спроб вербування та морального вибору митця.

Свобода і неволя: Центральна проблема, що розкривається через мотиви втечі, пошуку виходу з лабіринту (Москви, імперії, власної свідомості).

Екзистенційна криза: Проблема відчуження, самотності, втрати сенсу життя у світі, що розвалюється. Алкоголізм героя постає як один зі способів втечі від абсурдної реальності.

Потік свідомості: Основний наративний прийом, що передає хаотичність думок, спогадів та галюцинацій героя, віддзеркалюючи хаос самої епохи.

Гротеск та карнавалізація: Створення абсурдних, потворних та комічних образів (велетенські щури, симпозіум мерців), що слугують для деконструкції імперських міфів та профанації радянських святинь.

Інтертекстуальність: Насиченість тексту численними цитатами, алюзіями та ремінісценціями на світову літературу, історію, філософію, що створює багатошаровий наратив та вписує твір у європейський контекст.

Іронія та сарказм: Широке використання іронії для критики радянської ідеології, побуту та імперського мислення. Цинічний тон героя слугує захисною реакцією на абсурдність оточення.

Символізм та метафоричність: Твір насичений символами: Москва як пекло-лабіринт , підземелля як несвідоме імперії , тіло героя як метафора розпаду , поїзд на Київ як символ надії на порятунок.

Юрій Андрухович є одним із засновників літературної групи «Бу-Ба-Бу» та ключовою фігурою «станіславського феномену». «Московіада» вважається одним із найвизначніших українських романів 1990-х років і є частиною умовної трилогії разом із романами «Рекреації» (1992) та «Перверзія» (1996). Написаний одразу після розпаду СРСР, твір став маніфестом нового покоління, що поривало з соцреалізмом. З перспективи 2025 року роман сприймається не лише як точний діагноз агонії імперії, але і як пророцтво щодо незмінної реваншистської сутності Росії.

Розширений Аналітичний Паспорт Твору

Генеза та Контекст: Твір на Зламі Епох

Роман Юрія Андруховича «Московіада», написаний у лютому-квітні 1992 року під час стипендії у Фельдафінгу (Німеччина) , є не просто художнім твором, а й унікальним історичним документом, створеним у самому епіцентрі тектонічного зсуву епох. Вперше опублікований у 1993 році в журналі «Сучасність», роман витримав численні перевидання та був перекладений багатьма мовами, зокрема польською, німецькою, англійською, угорською та сербською. Це не ретроспективний погляд на розпад СРСР, а майже репортаж з серця імперії в момент її агонії. Історичний фон кінця 1980-х – початку 1990-х років — час глибокої економічної кризи, соціальної напруги, політичної нестабільності та зростання національних рухів — є не тлом, а активним учасником сюжету. Ознаки епохи, такі як тотальний дефіцит, черги за горілкою, міжетнічні конфлікти та абсурдність радянського буття, втілені в конкретних подіях роману. Наприклад, трагічна загибель десантника Руслана, який змушений ризикувати життям, лізучи пожежною драбиною за пляшкою горілки через зачинену прохідну гуртожитку, є прямою ілюстрацією знецінення людського життя та всеохопного абсурду системи, що конає.  

Літературний контекст твору визначається двома ключовими явищами. По-перше, це діяльність літературної групи «Бу-Ба-Бу», одним із засновників якої є Андрухович, та ширше — «Станіславський феномен» — літературне угруповання, продуктом якого є «Московіада». Роман увібрав у себе характерні риси цього напряму: виразне «західництво», розрив із канонами соцреалізму, іронію, нонконформізм та звернення до міфології Центральної Європи. По-друге, твір є одним із найяскравіших прикладів українського постмодернізму. Автор активно використовує постмодерністські техніки: гру, цитування, пародію, змішування високого й низького стилів, що створює багатошаровий, насичений алюзіями текст. Часто «Московіаду» розглядають як частину умовної трилогії разом із романами «Рекреації» та «Перверзія».  

Не менш важливим є автобіографічний елемент. Сам Андрухович в епіграфі зазначає: «Я прожив у Москві майже два роки, і то було чи не найщасливіші мої часи. Мабуть, саме з цієї причини в моєму романі стільки злості й чорної невдячності». Образ головного героя, українського поета Отто фон Ф., є альтер-еґо автора, що дозволяє розглядати роман як форму художнього осмислення власного досвіду перебування в імперському центрі напередодні його краху. Час написання роману — перші місяці після формального розпаду СРСР — є ключем до розуміння його апокаліптичної тональності. Це не просто художня вигадка, а спроба зафіксувати й осмислити розпад реальності в режимі реального часу, що робить твір одночасно епітафією імперії та свідоцтвом про народження травмованої постколоніальної свідомості.  

Жанр, Стиль та Поетика: Лабіринти Постмодерну

«Московіада» є твором, що свідомо уникає жанрової чистоти, поєднуючи в собі риси кількох літературних форм: сатири, гротеску, трилера, чорного реалізму та сповіді. Авторський підзаголовок «роман жахів» слід трактувати не в містичному, а в екзистенційному та політичному ключі. Жах тут породжений абсурдом імперської реальності, що розпадається, насильством системи (КДБ) та деградованого натовпу. Водночас твір має виразні риси меніппеї та карнавальної прози в бахтінському розумінні: змішування високого (філософські роздуми) і низького (натуралістичні сцени), профанація святинь, центральний образ «вченого дивака» (Отто), дія, що відбувається на межі життя і смерті, глузду й божевілля. Сюжетна структура є інвертованою одіссеєю: це подорож одного дня, що нагадує блукання Данте пеклом, але в гротескному, пародійному вигляді, що дозволяє проводити паралелі з «одноденними романами» Джеймса Джойса та Венедикта Єрофєєва. Якщо «Енеїда» Котляревського була травестією про заснування імперії, то «Московіада» є її антиподом — «анти-Енеїдою» про подорож до руїн імперії, що гине. Також критики вказують на близькість твору до «Малого Апокаліпсису» Тадеуша Конвіцького.  

Стилістично роман вирізняється кількома домінантами. По-перше, це техніка потоку свідомості. Довгі, синтаксично розгалужені речення імітують плин думок сп’янілої та хворої людини, де реальність, спогади, сни та галюцинації змішуються в єдиний фантасмагоричний потік. По-друге, основними художніми інструментами є гротеск та іронія. Гротескне зображення тілесності (блювання, секс, насильство), персонажів (мешканці гуртожитку, відвідувачі пивбару) та ситуацій (засідання імперських реваншистів) слугує для деконструкції імперських міфів. По-третє, текст насичений інтертекстуальними алюзіями на світову літературу (Рембо, Рільке, Данте), Біблію, радянську масову культуру, що створює багатошаровий палімпсест і демонстративно вписує українську літературу в європейський контекст, оминаючи Москву як культурного посередника. Мова твору багата на метафори, сленг, обсценну лексику та елементи суржику. 

Фрагментарність і «нецілісність» роману, за яку його часто критикували , насправді є не недоліком, а свідомим художнім прийомом. Структура твору віддзеркалює структуру світу, який він описує: світ, що втратив центр, логіку та причинно-наслідкові зв’язки. Хаотична оповідь, керована асоціаціями сп’янілої свідомості, стає міметичним відтворенням хаосу самої епохи, де форма повністю зливається зі змістом.  

Сюжетна Одіссея Одного Дня: Сходження в Пекло

Дія роману охоплює один день із життя Отто фон Ф., який перетворюється на фантасмагоричну подорож колами московського пекла.

• Ранок. Гуртожиток. День починається з пробудження в атмосфері апатії та докорів сумління. Першим поштовхом до дії стає трансгресивна еротична сцена в душі з темношкірою дівчиною — символічний акт порушення табу, що запускає ланцюг хаотичних подій. Зустріч з друзями — російським поетом Юрою Голіциним, українським драматургом Арнольдом Горобцем та єврейським поетом Борисом Ройтманом — завершується рішенням вирушити до пивбару на вулиці Фонвізіна.  
• День. Пивбар на Фонвізіна. Ця локація постає як модель імперського суспільства в стані агонії. Абсурдний ритуал входу (плата за мертву рибу), несправні автомати з пивом та строкатий натовп («пияцька дивізія», що складається з люмпенів, деградованих офіцерів та маргіналів) створюють образ соціального дна. Кульмінацією епізоду стає промова Отто про необхідність відокремлення України, яка, на подив, викликає загальне схвалення п’яного натовпу — символ тотального абсурду та комунікативного колапсу в імперії.  
• Вечір. Блукання Москвою. Подальший шлях героя веде його через низку зустрічей та випробувань. Зустріч із Галею, його коханкою-змієловом, у її помешканні в покинутому будинку, перетворюється на жорстоку бійку, що символізує садомазохістський характер стосунків між колонізованим та імперією. Втеча Отто є розривом із небезпечно-спокусливим обличчям Москви. Згодом, у «Дитячому світі», він втрачає гаманець, що стає зав’язкою для його занурення в підземелля. Погоня за злодієм, «Циганським Бароном», завершується його падінням та смертю в каналізаційному колекторі. Це символічне сходження в пекло, занурення у фізичні «відходи» імперії, її первинний бруд.  
• Ніч. Катівні КДБ та Апокаліпсис. Блукання підземеллями приводить Отто в полон до «щуроловів» — агентів КДБ. Його допитує «Сашко», уособлення всезнаючої та цинічної системи. Кульмінацією подорожі стає таємний симпозіум покійників-реваншистів (Іван Грозний, Ленін, Дзержинський), де герой стає свідком гротескної візуалізації імперської ідеології, що мріє про реванш. Подорож завершується пострілом — символічним актом самогубства або вбивства свого «московського я», що є єдиним можливим способом втечі.  
• Епілог. Поїзд на Київ. У фіналі герой отямлюється на третій полиці поїзда «Москва-Київ». Його повернення в Україну «з кулею в черепі» символізує незагойну травму та неможливість повного звільнення від імперського минулого.  

Протагоніст як Дзеркало Епохи: Отто фон Ф.

Головний герой роману, український поет Отто фон Ф., є складною і багатовимірною фігурою. Він не лише автобіографічне альтер-еґо автора, а й втілення архетипу «пияка-інтелектуала» , митця в стані екзистенційної та творчої кризи, що перебуває у ворожому середовищі. Його іронічний псевдонім «фон Ф.» є грою з аристократизмом на тлі радянського занепаду та деградації.  

Отто є носієм типової постколоніальної свідомості. Перебуваючи в імперському центрі, він відчуває до нього зневагу, але водночас залежність. Його творча неспроможність («вірші твої, певно, лишилися в атмосферних полях України, московські ж поля виявилися надто щільними для їхнього солов’їного проникнення») є метафорою культурної стерилізації, якої зазнає митець у колоніальному становищі. Він постійно рефлексує над власною українською ідентичністю, що проявляється як у зовнішніх атрибутах (портрети діячів ЗУНР на стіні), так і у внутрішніх монологах та снах (сон про короля України Олелька Другого).  

Тіло героя в романі стає ареною, на якій розгортається драма розпаду. Алкоголь, хвороба (гарячка), сексуальні контакти та фізичне насильство є не просто елементами сюжету, а маркерами його внутрішнього стану, що віддзеркалює агонію навколишнього світу. Його тіло — це простір боротьби, де імперія намагається поглинути його, а він, через акти трансгресії та саморуйнації, намагається вирватися на волю.

Топографія Імперського Пекла: Символізм Локацій

Просторова структура роману є символічною моделлю імперії, а рух героя її просторами — це подорож різними рівнями пекла. Москва постає як лабіринт, анонімний простір або «не-місце», де індивідуальність губиться. 

• Літературний гуртожиток. Це мікромодель Радянського Союзу, своєрідна Вавилонська вежа, де змішалися представники «братніх народів», але їхня комунікація зведена до побутових пліток та взаємного роздратування. Гуртожиток є простором творчої імпотенції та симуляції, де справжня література замінена графоманством, а письменники нагадують власних персонажів. Це верхній, побутовий рівень пекла, де панує апатія та гниття.  
• Пивбар на Фонвізіна. Ця локація символізує соціальне дно імперії, її чистилище. Це місце, де збираються маргінали, люмпени та деградовані представники системи — зріз суспільства в стані розпаду. Абсурдний ритуал отримання пива пародіює безглузді радянські процедури, а сам простір є місцем тотального знеособлення та агресії.  
• Підземелля Москви. Це багаторівневий символ несвідомого імперії, її найглибші кола пекла. Метро та каналізація постають як артерії та кишківник імперського тіла, де вирують приховані, брудні процеси. Смерть злодія в каналізаційному колекторі — це буквальне занурення героя в екскременти історії. Таємні бункери КДБ — це мозок імперії, її репресивний апарат, де плетуться змови і зберігаються найтемніші таємниці. Зустріч з «Сашком» та симпозіум реваншистів є подорожжю до самого серця імперської ідеології, до її некрофільської, людиноненависницької суті.  

Просторовий рух героя має чітку символічну логіку. Він рухається по вертикалі вниз: від сьомого поверху гуртожитку (побутовий рівень) через вулиці та пивбар (соціальний рівень) до підземель (несвідомий, міфологічний рівень). Щоб здійснити горизонтальну втечу (поїзд на Київ), він мусить спершу пройти цей вертикальний шлях «сходження в пекло» і символічно померти на його найнижчій точці. Ця структура відтворює класичний міфологічний сюжет ініціації: смерть старого «я» для народження нового.

Система Персонажів: Паноптикум Імперії

Персонажі, що оточують Отто фон Ф., функціонують не стільки як реалістичні характери, скільки як символічні фігури, що уособлюють різні аспекти імперії, що розпадається.

• Друзі-пияки (Голіцин, Горобець, Ройтман). Представники різних національностей (росіянин, українець, єврей), вони уособлюють радянську інтелігенцію. Їхні розмови в пивбарі є квінтесенцією «кухонних» дебатів епохи перебудови про націоналізм, розпад СРСР, спільну історію та майбутнє. Вони виконують функцію своєрідного античного хору, що коментує події та виражає розгубленість і розкол у свідомості людей того часу.  
• Жіночі образи. Кожна жінка, з якою стикається Отто, символізує певний аспект Москви та імперії. Темношкіра дівчина в душі — це екзотична, первісна тілесна стихія, чистий ерос поза ідеологією. Галя, російська жінка-змієлов, уособлює небезпечну, пристрасну, руйнівну і водночас жертовну «російську душу». Їхні садомазохістські стосунки віддзеркалюють модель взаємин між колонізованим та імперією. Інші жінки, як-от Астрід чи Олександра, пропонують альтернативні шляхи (західний світ, релігія), але ці шляхи для героя виявляються тупиковими.  
• Агенти системи. Ця група персонажів уособлює репресивну та ідеологічну владу імперії. Кадебіст «Сашко» та його колеги демонструють хамелеонську природу системи, її здатність до перевтілення від брутального вербувальника до «побратима-українця». Гротескні маски імперських реваншистів на таємному симпозіумі (Іван Грозний, Ленін, Дзержинський, Суворов, Катерина II) символізують некрофільську сутність імперської ідеї, її нездатність до розвитку та одержимість минулим, прагнення воскресити мертвих ідолів для утримання влади.  

Критична Стаття: «Московіада» як Карнавал та Апокаліпсис Імперії

Деконструкція Імперського Міфу: Сміх над Труною

«Московіада» Юрія Андруховича є одним із найпотужніших актів деконструкції імперського міфу в сучасній українській літературі. Автор не вступає в серйозну полеміку з ідеологемами «великої держави», а підриває їх зсередини за допомогою інструментів карнавальної культури: сміху, гротеску та пародії. Деякі критики відзначають, що надмірна гротескність часом переходить у карикатуру, що може дещо знижувати глибину аналізу, проте саме цей прийом дозволяє ефективно руйнувати міфи. Кульмінацією цієї деконструкції є сцена таємного симпозіуму в підземеллі КДБ. Зібрання знакових постатей російської історії — Івана Грозного, Леніна, Дзержинського, Катерини II — перетворюється на фарс, бенкет мерців, які планують майбутнє, що їм не належить. Їхні промови, що пародіюють імперську риторику, доводять її до логічного абсурду: плани депортацій народів, засадження Ізраїлю кавунами та перетворення Польщі на військовий полігон. Цей бенкет уособлює некрофільську сутність імперіалізму, його одержимість минулим і нездатність творити життя.  

Деконструкції піддається і міф про «велику російську культуру». Вона постає в романі у вигляді графоманських віршів мешканців гуртожитку, на кшталт збірки Ніколая Палкіна «Расплела косу береза», та в образі поета Єжевікіна, який дев’ять разів за один виступ вживає слово «духовність», витираючи похмільний піт. Таким чином, висока культура профанується, зводиться до симулякра, порожньої форми без змісту, що є ще одним симптомом загальної агонії.  

Тілесність як Метафора Розпаду: Фізіологія Агонії

У «Московіаді» тіло стає центральною метафорою. Тіло імперії та тіло головного героя зливаються в єдиному процесі розкладу, гниття та конвульсій. Алкоголь — це не просто побутова деталь, а символічна кров системи, що отруює всіх її мешканців. Одіссея Отто — це занурення в алкогольний делірій, що хронологічно збігається з агонією держави. Кожен новий випитий напій (пиво, вино, горілка, самогон, КВН, лимонна горілка) є черговим рівнем занурення в хаос, що відображено в його внутрішньому монолозі про «чотири… п’ять… шість… сім» рівнів рідини всередині себе.  

Ключовим актом у цій тілесній драмі є блювання. В одній з фінальних сцен Отто, сховавшись у гримерці, фізично вивергає з себе «увесь цей день… усю цю Москву». Цей натуралістичний акт набуває символічного значення очищення. Герой звільняється від імперії не через інтелектуальний розрив, а через фізіологічне відторгнення, що є характерним для карнавальної культури, де тілесний «низ» відіграє ключову роль у поваленні ієрархій. Секс і насильство в романі також нерозривно пов’язані. Сексуальні акти, позбавлені любові, стають формою боротьби, домінування або втечі, як у сцені з Галею. Це метафора збочених, насильницьких стосунків між імперією та її колоніями, де близькість неможлива без болю та руйнації.

Постколоніальна Травма та Пошук Ідентичності

Образ Отто фон Ф. є втіленням травмованої постколоніальної свідомості. Він — поет, який втратив дар мови в Москві, що символізує культурну стерилізацію, якої зазнає митець у колоніальному становищі. Його постійні рефлексії про Україну, сни про короля, портрети на стіні — це спроби втримати зв’язок з втраченою ідентичністю.

Центральним епізодом, що розкриває механізм колоніального тиску, є розповідь Отто про його вербування КДБ. Цей епізод, викладений у формі листа до уявного короля Олелька, демонструє класичну ситуацію: система намагається асимілювати представника підкореної нації через шантаж, пов’язаний з «неправильною» родинною історією — дідами, що воювали проти радянської влади. Згода на співпрацю під псевдонімом «Артур» — це акт символічної смерті, втрати себе, зрада, що переслідує героя і від якої він намагається втекти протягом усього роману. Його подальша поведінка — пияцтво, розпуста, втеча від відповідальності — є наслідком цієї глибокої травми. Повернення в Україну для нього — це не тріумф переможця, а втеча пораненого, який не знайшов себе в імперському центрі, але не має певності, чи знайде вдома.  

Фінал: Повернення з «Кулею в Черепі»

Фінальна сцена роману, де Отто отямлюється в поїзді «Москва-Київ», є відкритою і багатозначною. Поїзд — це символічний простір переходу, виходу з імперського лона, руху від смерті до можливого відродження. Однак це відродження є проблематичним, що підкреслює ключовий образ — «куля в черепі». Цей символ має кілька рівнів інтерпретації. Це може бути буквальна смерть: Отто справді застрелився в підземеллі, і вся фінальна сцена є його потойбічною подорожжю. Це може бути символічна смерть: він «убив» своє московське, колоніальне «я», щоб отримати шанс на повернення. Найбільш імовірно, це метафора незагойної травми: герой фізично вижив, але досвід перебування в імперії назавжди залишиться з ним як травматичний спогад, як чужорідне тіло в його свідомості, що отруюватиме його подальше існування.

Остання фраза роману — «якось то воно буде» — є квінтесенцією української ментальності, що поєднує фаталізм і надію. Проте в контексті пережитого героєм апокаліпсису вона звучить трагічно-іронічно. Це надія без гарантій, віра в майбутнє після кінця світу, майбутнє, яке є абсолютно невизначеним і травмованим минулим.

Висновок: «Московіада» як Пророцтво та Діагноз

Написаний понад тридцять років тому, роман Юрія Андруховича не втратив своєї актуальності, а навпаки, набув нового, пророчого звучання. «Московіада» є не лише точним художнім діагнозом епохи розпаду СРСР, а й текстом-передбаченням. Гротескне зображення імперського реваншизму, мрії мерців-ідеологів про відновлення «Великої Держави» та методи, які вони обговорюють — маніпуляції, створення хаосу, депортації, тотальний контроль, — виявилися напрочуд точним описом ідеології та практики сучасної Росії.

Твір залишається одним із ключових текстів для розуміння природи російського імперіалізму та механізмів формування української постколоніальної ідентичності. Це роман про болісне, травматичне, але абсолютно необхідне прощання з імперією — прощання, яке, як показує фінал, ніколи не буває остаточним і завжди залишає по собі глибокі шрами.