📘Мойсей

Мойсей: пророк, вождь ізраїльського народу. Це складний, трагічний неоромантичний герой, в якому поєднується фізична старість («дідусь слабосилий») і титанічна духовна міць («в очах його все щось горить, / Мов дві блискавки в хмарі»). Його визначальними рисами є безмежна, жертовна любов до свого народу, навіть до його вад , і водночас здатність до глибоких, болісних сумнівів. Він є уособленням ідеального духовного провідника, який веде націю до свободи, але сам залишається невизнаним.

Народ Ізраїлю: амбівалентний, двоїстий образ. З одного боку, це інертна маса, «кочовисько ледаче», що загрузло в рабській психології і прагне лише матеріального комфорту, боячись свободи. З іншого боку, в глибинах цього народу прихована величезна потенційна «сила духа». У фіналі, переживши катарсис від втрати пророка, народ перетворюється з пасивного об’єкта на активного суб’єкта історії, готового до боротьби.

Авірон і Датан: противники Мойсея, демагоги, що виражають настрої натовпу. Вони є персоніфікацією вад народного духу: матеріалізму, боягузтва, прагнення до ситого рабського «спокою» та войовничого спротиву будь-яким високим ідеалам.

Єгова (Бог): у трактуванні Франка це не стільки зовнішня надприродна сила, скільки уособлення вищого морального закону, голосу сумління та історичної необхідності. Це ідеалізоване «Я» самого пророка, що утверджує пріоритет духу над матерією.

Азазель: «темний демон пустині», дух відчаю. Він є антиподом Єгови і персоніфікацією раціонального скепсису, «логіки фактів», що заперечує будь-який ідеал. Це голос внутрішнього сумніву самого Мойсея, його інтелектуальної втоми, що доводить його до межі зневіри.

Єгошуа: молодий ватажок, «князь конюхів». Він уособлює нове покоління лідерів-прагматиків, людей дії, які приходять на зміну пророкам-візіонерам. Його поява символізує перехід від етапу духовного гартування нації до етапу практичної боротьби за землю і державу.

Мойсей і народ: головна сюжетна лінія, що розкриває трагічний конфлікт між пророком-візіонером, який мислить категоріями майбутнього, та народом, що живе утилітарними потребами сьогодення. Ця лінія завершується вигнанням пророка, але його жертовна смерть стає каталізатором пробудження нації.

Внутрішня боротьба Мойсея: психологічна лінія, що зображає душевні муки та сумніви пророка. Її кульмінацією є діалог з демоном Азазелем, який є алегорією боротьби віри з раціональним скепсисом. Ця боротьба призводить Мойсея до миттєвої зневіри («Одурив нас Єгова!»), що стає його головним «гріхом» у трактуванні Франка.

Пролог: ідейний ключ до всього твору, написаний останнім як концентроване послання до українського народу. Він є зверненням-діагнозом стану нації, вираженням віри у її духовне відродження та величним пророцтвом майбутнього. Написаний енергійним ямбом у формі терцин.

Експозиція (пісні I-IV): опис табору ізраїльтян, які втратили віру та бажання йти до обітованої землі. Формулюється основний конфлікт.

Зав’язка: бунт натовпу, очолюваного Авіроном та Датаном, рішення вигнати Мойсея та побити його камінням.

Розвиток дії (пісні V-XVIII): останні спроби Мойсея пробудити народ (промова з притчею про дерева), його вигнання та духовна боротьба в пустелі, втілена в діалогах з Азазелем.

Кульмінація (пісня XIX): момент найглибшого відчаю Мойсея, його вигук-зневіра «Одурив нас Єгова!». Після цього відбувається розмова з Єговою, який розкриває пророку справжній, духовний сенс «обітованої землі» та його місії.

Розв’язка (пісня XX): смерть Мойсея, яка викликає у народі катарсис. Поява нового лідера Єгошуа, який закликає до дії («До походу! До зброї!»), і перетворення «лінивих номадів» на «люд героїв».

Лідер і нація: трагедія взаємин між генієм, який випереджає свій час, і народом, що не готовий сприйняти його ідеї. Проблема неминучої самотності та жертовності провідника.

Віра та зневіра: протистояння віри як рушійної сили історичного поступу та руйнівного раціонального сумніву, що веде до паралічу волі й відчаю.

Рабська психологія: проблема подолання спадщини довгого поневолення, що проявляється в матеріалізмі, страху перед відповідальністю та бунті «проти власного добра».

Мета історичного поступу: філософська проблема сенсу історії. Франко переосмислює поняття «обітована земля», трактуючи його не як географічну територію, а як духовний ідеал, простір свободи духу.

Національне відродження: через біблійний сюжет автор аналізує причини бездержавності України, вбачаючи їх у внутрішніх розколах, та пророкує її майбутнє воскресіння.

Притча: у поемі використано дві вставні притчі, що є філософськими осередками твору.

Притча про дерева (пісня V) алегорично пояснює месіанську, жертовну місію обраного народу.

Міф про сліпого гіганта Оріона (пісня XVI) втілює філософію історичного детермінізму та абсурду, з якою полемізує автор.

Алегоричність та символіка: поема є розгорнутою алегорією історичного шляху України. Ключові образи мають символічне значення:

Мойсей — духовний провідник ,

пустеля — шлях випробувань і очищення ,

обітована земля — ідеал незалежної держави ,

терен — обраний, але стражденний народ.

Психологізм: глибоке розкриття внутрішнього світу Мойсея, його сумнівів, страждань та любові. Діалог з Азазелем є майстерним зразком психологічного аналізу боротьби ідей у душі героя.

Контраст: уся поема побудована на контрастах: віра і зневіра, духовне і матеріальне, Мойсей і Датан з Авіроном, Єгова і Азазель, старе покоління рабів і нове покоління борців.

Версифікація: різноманітність віршових розмірів підкреслює ідейний зміст.

Пролог написаний динамічним ямбом (терцинами), що надає йому ораторської сили.

Основна частина написана плавним, епічним анапестом (білим віршем), що створює розмірений, біблійний ритм розповіді.

Поема «Мойсей» є вершиною творчості Івана Франка і одним із найвидатніших творів української літератури. Поштовхом до написання стала поїздка до Італії у 1904 році та глибоке враження від скульптури Мойсея роботи Мікеланджело в Римі. Франко побачив у ній не просто біблійного персонажа, а втілення трагічної величі пророка, відповідального за долю народу. Твір глибоко автобіографічний: тема пророка, не визнаного власним народом, болісно резонувала з особистою долею самого Франка, його ідейною самотністю та боротьбою з консерватизмом галицької громади. Поема є не переспівом Біблії, а оригінальним філософським осмисленням універсальних проблем лідерства, віри та національного покликання.

Частина I. Архітектоніка Національного Епосу: Аналітичний Огляд

Розділ 1. Генеза Поеми: Між Римом та Революцією

Створення поеми Івана Франка “Мойсей” у 1905 році було зумовлене унікальним збігом потужних зовнішніх імпульсів та глибоких внутрішніх рефлексій автора. Це не був твір, народжений виключно в тиші кабінету; його коріння сягає, з одного боку, мистецьких вражень європейського масштабу, а з іншого — тектонічних суспільно-політичних зрушень, що сколихнули тогочасний світ.

Першим каталізатором став мистецький досвід. У 1904 році Іван Франко відвідав Італію, де в римській церкві Сан-П’єтро-ін-Вінколі його глибоко вразила скульптура Мойсея, створена генієм Відродження Мікеланджело Буонарроті. Це споглядання стало не просто туристичним враженням, а моментом глибокого інтелектуального та емоційного осяяння. У мармурі Мікеланджело Франко побачив не біблійного персонажа, а втілення титанічної духовної сили, незламної волі та трагічної величі пророка, що несе тягар відповідальності за долю цілого народу. Цей візуальний образ настільки запав у душу поета, що він привіз додому його репродукцію і повісив над своїм ліжком. Вплив скульптури є безпосередньо відчутним у тексті поеми, зокрема в описі зовнішності Мойсея: “Хоч волосся все біле як сніг, / У старечій оздобі, / То стоять ще ті горді жмутки, / Як два роги на лобі”. Ці “роги”, що є наслідком помилкового перекладу Біблії (єврейське слово “karan” означає і “роги”, і “промені”), у скульптурі Мікеланджело та, слідом за ним, у поемі Франка, стають символом не демонічності, а надлюдського осяяння, божественного натхнення.  

Другим, не менш важливим, поштовхом стали революційні події 1905 року в Російській імперії. Поема писалася впродовж січня-липня 1905 року, в самісінькому епіцентрі суспільних заворушень, які докочувалися до Львова чутками про розстріляні демонстрації та селянські повстання. Франко, мислитель історичного масштабу, вбачав у цих подіях не локальний бунт, а початок глобального процесу — “епохи руйнування імперій” та старого суспільного ладу. Це, на його думку, відкривало історичне “вікно можливостей” для поневолених народів, зокрема й для українського, на здобуття власної державності. Таким чином, “Мойсей” став його філософською відповіддю на виклики часу, спробою осмислити, які духовні передумови необхідні для того, щоб народ зміг скористатися цим шансом, і яка роль у цьому процесі належить провіднику.  

Поряд із цими зовнішніми факторами, поема має глибоко особистісний вимір. Тема пророка, не визнаного власним народом, болісно резонувала з особистою долею самого Франка. Його складні, часом драматичні, стосунки з галицькою громадою, звинувачення у зраді національних інтересів, ідейна самотність та виснажлива боротьба з консерватизмом і угодовством — усе це знайшло своє віддзеркалення в трагедії Мойсея. Поема стала своєрідним духовним заповітом, у якому особиста драма автора була піднесена до рівня загальнонаціональної притчі.  

Варто зазначити, що художній задум спирався на міцний інтелектуальний фундамент. Франко не просто надихався, а й ретельно готувався до написання твору. Він глибоко вивчив біблійні тексти, зокрема П’ятикнижжя Мойсеєве, а також праці з історії та культури стародавнього Ізраїлю, Палестини та Єгипту, був добре обізнаний з творами світового мистецтва на біблійну тематику. Це підкреслює наукову фундованість його поетичної візії, прагнення створити твір, що був би водночас і художнім пророцтвом, і філософським узагальненням історичного досвіду. Сам автор наголошував, що його метою було не переспівування Біблії, а оригінальне осмислення теми “смерті пророка, непризнаного своїм народом”.  

Розділ 2. Пролог як Заповіт Нації

Пролог до поеми “Мойсей” є одним із найпотужніших текстів в українській літературі, що функціонує як ідейний ключ до всього твору та як самостійний політичний і духовний маніфест. Його композиційна унікальність полягає в тому, що він був написаний останнім, вже після того, як основний текст поеми був зверстаний. Коли виявилося, що через технічні причини на початку книги залишається кілька порожніх сторінок, видавець запропонував Франкові написати передмову. Наступного дня, 20 липня 1905 року, поет приніс не прозу, а геніальний поетичний пролог. Цей, на перший погляд, випадковий генезис насправді є надзвичайно показовим. Пролог — це не вступ, що передує думці, а її кристалізований підсумок. Завершивши роботу над складною алегоричною історією стародавнього Ізраїлю, Франко зміг сформулювати пряме, недвозначне і гранично концентроване послання власному народові. Це рефлексія над уже створеним твором, його свідомий “переклад” з мови універсальної притчі на мову прямого національного заповіту.  

Структурно Пролог можна поділити на чотири логічні частини, що відображають динаміку авторської думки від болісного діагнозу до пророцтва майбутнього.

Перша частина — це діагноз стану нації. Звернення “Народе мій, замучений, розбитий, / Мов паралітик той на роздорожжу, / Людським презирством, ніби струпом, вкритий!” є безжально точною констатацією національної пригніченості, паралічу волі, зневіри та втрати власної гідності. Автор не вдається до патетичних узагальнень, а використовує вражаючі своєю фізичною конкретністю образи хвороби та приниження.  

Друга частина побудована на низці риторичних запитань, що починаються зі слова “Невже”. “Невже тобі на таблицях залізних / Записано в сусідів бути гноєм?”. Ці запитання виражають екзистенційний страх поета перед можливістю історичного небуття української нації. Водночас вони виконують пробуджуючу функцію. Перераховуючи потенційні втрати — “безмірність” сил, кров борців, багатство мови та пісні — Франко апелює до історичної пам’яті та національної гордості, змушуючи читача замислитися над ціною пасивності.  

Третя частина є переломним моментом, емоційним та ідеологічним центром Прологу. Категоричне “О ні!” рішуче заперечує песимістичні прогнози. За ним слідує кредо непохитної віри автора: “Не самі сльози і зітхання / Тобі судились! Вірю в силу духа / І в день воскресний твойого повстання”. Тут Франко-позитивіст поступається місцем Франку-ідеалісту, стверджуючи пріоритет духовної енергії над матеріальними обставинами. Саме “сила духа” є, на його переконання, запорукою національного відродження.  

Четверта, завершальна частина, є величним пророцтвом. Автор малює картину майбутнього, в якому український народ посяде гідне місце “у народів вольних колі”, стане господарем на власній землі: “І глянеш, як хазяїн домовитий, / По своїй хаті і по своїм полі”. Поема, таким чином, позиціонується як “скромний дар весільний” майбутньому генію нації, як внесок у це прийдешнє воскресіння.  

Отже, Пролог задає ту алегоричну рамку, в якій слід сприймати весь подальший текст. Біблійний Ізраїль, що блукає пустелею, — це метафора історичного шляху України до власної державності. Сорокарічні мандри — це довгий період бездержавності, викорінення рабської психології. А постать Мойсея — це втілення ідеального духовного провідника, якого потребує нація для здійснення свого історичного покликання.  

Розділ 3. Поетика та Структура: Від Сюжету до Вірша

“Мойсей” Івана Франка є складним жанровим утворенням, яке літературознавці визначають як ліро-епічну філософську поему. Кожен з компонентів цього визначення відіграє важливу роль у розкритті авторського задуму. “Епічна” складова полягає в масштабному зображенні долі цілого народу, його історичного шляху, сповненого випробувань та боротьби. “Ліричний” елемент виявляється у глибокому психологізмі, зосередженні на внутрішньому світі головного героя, його переживаннях, сумнівах та молитвах, що часто подаються у формі розгорнутих монологів. “Філософський” характер поеми визначається постановкою вічних питань про сенс історії, співвідношення вождя і маси, свободи волі та історичної необхідності, віри та раціонального сумніву, природи прогресу. Твір належить до модернізму, а точніше — до його неоромантичної течії. Це проявляється в культі сильної, виняткової особистості (Мойсея), яка протистоїть інертному натовпу, в підвищеній увазі до її внутрішнього світу, а також у широкому використанні символів та алегорій.  

Сюжетна динаміка поеми чітко структурована і розгортається з невблаганною логікою трагедії.

• Зав’язка (пісні I-IV) окреслює фундаментальний конфлікт: Мойсей привів свій народ до межі обітованої землі, але той, виснажений сорокарічними блуканнями, зневірився і відмовляється йти далі. Ця зневіра активно підживлюється демагогами Датаном і Авіроном, які апелюють до матеріальних потреб і страхів натовпу, вимагаючи побити пророка камінням.  
• Розвиток дії (пісні V-XVIII) є найоб’ємнішою частиною і складається з двох паралельних ліній. Зовнішня лінія — це останні спроби Мойсея пробудити народ (промова з притчею про дерева) та його подальше вигнання з табору. Внутрішня лінія, яка є центральною, — це самотні блукання пророка пустелею, його болісні роздуми, спогади та, що найважливіше, виснажлива духовна боротьба, втілена в діалогах з демоном пустелі Азазелем.  
• Кульмінація (пісня XIX) настає в момент найглибшого падіння Мойсея. Доведений до відчаю аргументами Азазеля, він вигукує: “Одурив нас Єгова!”. Цей вигук, що є актом зневіри, стає причиною божественного вироку. За ним слідує розмова з Єговою, який розкриває Мойсею справжній, духовний сенс “обітованої землі”, тим самим виправдовуючи його місію, але й підтверджуючи покарання за сумнів.  
• Розв’язка (пісня XX) є парадоксальною. Смерть Мойсея стає не кінцем, а початком. Народ, вражений втратою провідника, переживає глибокий катарсис, що пробуджує його приспану волю. З’являється новий лідер, Єгошуа, який не пророкує, а закликає до безпосередньої дії — до походу і бою.  

Композиційно поема складається з Прологу та двадцяти пісень, які автор називає “роздумами”, підкреслюючи їх медитативний, філософський характер. Важливою композиційною особливістю є використання вставних притч — казки про дерева та античного міфу про Оріона. Ці притчі функціонують як концентровані філософські центри, що в алегоричній формі пояснюють ключові ідеї поеми: місію обраного народу та трагічну сліпоту людства на шляху до поступу.  

Версифікація поеми також слугує розкриттю її ідейного змісту. Пролог написаний енергійним, динамічним двоскладовим ямбом у формі терцин (трирядкових строф), що надає йому ораторської сили, декларативності та пасіонарності, перетворюючи його на полум’яний заклик і відсилаючи до “Божественної комедії” Данте. Основна частина твору написана трискладовим розміром — анапестом, що створює плавний, розмірений, епічний ритм, подібний до біблійного вірша (білий вірш). Цей ритм ідеально пасує для неспішної розповіді та глибоких філософських роздумів.  

Розділ 4. Пантеон Персонажів: Типологія Національного Духу

Система образів у поемі “Мойсей” є складною алегоричною конструкцією, де кожен персонаж втілює певний аспект національного духу, певну ідею чи суспільну силу.

Мойсей — центральна постать твору. Франко створює не іконічний образ біблійного святого, а складний, динамічний і глибоко трагічний характер неоромантичного героя. Він постає в єдності протилежностей: фізична старість і неміч (“дідусь слабосилий”) поєднуються в ньому з неймовірною духовною міццю та волею, що випромінюється з його очей (“в очах його все щось горить, / Мов дві блискавки в хмарі”). Його визначальними рисами є, з одного боку, безмежна, жертовна любов до свого народу, навіть у його негідності (“Як люблю я тебе! Як люблю невимовно!”) , та фанатична відданість високій ідеї, заради якої він готовий на будь-які страждання. З іншого боку, Франко наділяє свого героя здатністю до глибокого, болісного сумніву, що робить його не абстрактним символом, а живою, трагічно людяною постаттю. В українському контексті цей образ часто розглядається як символ національного лідера, подібного до самого Франка чи Тараса Шевченка, що веде народ до свободи, але ризикує залишитися невизнаним.  

Народ є, по суті, другим головним героєм поеми, і його образ є амбівалентним, двоїстим. З одного боку, на початку твору він постає як інертна, пасивна маса, “кочовисько ледаче”, що загрузло в рабській психології. Цей народ прагне лише матеріального комфорту (“м’ясо стад їх, і масло, і сир — / Се найвищая ласка”) і панічно боїться свободи, яка вимагає боротьби та відповідальності. З іншого боку, Франко вірить, що в глибинах цього народу прихована величезна потенційна “сила духа”, яка може бути пробуджена. Народ у поемі є одночасно і об’єктом історичного процесу, який веде пророк, і його кінцевим суб’єктом, який у фіналі сам бере свою долю у власні руки.  

Датан і Авірон — це втілення анти-ідеалу, персоніфіковані вади народного духу. Вони є демагогами, які маніпулюють натовпом, апелюючи до його найнижчих інстинктів: матеріалізму, боягузтва, лінощів. Вони уособлюють прагнення до ситого, але бездуховного “спокою” рабства та активний, войовничий спротив будь-якому духовному пориву, будь-якій високій меті. Це “лихі демони громади”, що тягнуть її назад у трясовину історичного небуття.  

Єгова та Азазель функціонують у поемі не стільки як зовнішні надприродні сили, скільки як метафізичні проєкції внутрішнього світу самого Мойсея. Єгова у трактуванні Франка — це не лише грізний біблійний Бог. Це, передусім, уособлення вищого морального закону, голосу сумління, історичної необхідності та того ідеалу, що живе в душі пророка. Один із дослідників влучно назвав цього Єгову “найбільш аристократичним, скристалізованим та ідеалізованим ‘Я’ людини”.  

Азазель, “темний демон пустині”, “демон одчаю” , є його антиподом. Він — персоніфікація раціонального скепсису, “логіки фактів”, що заперечує будь-який ідеал. Це голос внутрішнього сумніву Мойсея, його інтелектуальної втоми, що доводить його до межі відчаю та зневіри.  

Єгошуа, “князь конюхів”, з’являється лише у фінальній пісні, але його образ має ключове символічне значення. Він уособлює нове покоління лідерів, яке приходить на зміну пророкам-візіонерам. На відміну від Мойсея, який 40 років “клепав серця і сумління”, Єгошуа — це прагматик, людина дії. Він не проголошує пророцтв і не веде філософських диспутів, а віддає чіткий військовий наказ: “До походу! До зброї!”. Його поява символізує закономірний перехід від етапу духовного гартування нації до етапу її практичної, збройної боротьби за землю і державу.  

Розділ 5. Притчі як Філософські Осередки

Іван Франко, прагнучи надати своїй поемі максимальної філософської глибини, вводить у її тканину дві розгорнуті притчі, які функціонують як смислові вузли, що в алегоричній формі розкривають центральні ідеї твору.

Перша — притча про дерева (пісня V), яку Мойсей розповідає народові, щоб пояснити його унікальну історичну місію. Сюжет притчі простий: дерева вирішили обрати собі короля. Проте ані могутній ліванський кедр, ані розкішна пальма, ані міцний дуб не погодилися взяти на себе цей тягар. Вони були надто зайняті власним зростанням, красою та багатством. Лише непоказний, колючий терен, до якого звернулися вже жартома, зголосився на цю роль. Він пообіцяв не панувати, а служити: захищати інших своїми колючками, стелитися внизу, щоб вони могли “буяти до неба”, і врешті “гинути на шляху” заради них.  

Алегоричний виклад цієї казки Мойсей дає у наступній, шостій пісні. Дерева — це народи землі. Бог, обираючи собі народ-посланець, згордував могутніми, багатими та славетними націями. Його вибір упав на Ізраїль, який, “як терен посеред дерев”, є “непоказний на вроду”, “між народами вбогий”. Його місія — не в земному пануванні чи культурному блиску, а в жертовному служінні вищим духовним ідеалам людства, в тому, щоб бути “мов світило у тьмі, мов скарбник його слова”. Це Франкове розуміння національного месіанства, очищеного від імперської зверхності. Бути “обраним” означає не право на панування, а обов’язок нести найважчий тягар духовної відповідальності. Для українського контексту ця ідея була надзвичайно важливою, адже вона давала сенс історичним стражданням і визначала мету майбутнього відродження не як самоціль, а як внесок у скарбницю загальнолюдського духу.  

Друга притча — міф про сліпого гіганта Оріона (пісня XVI) — має зовсім іншу тональність. Її розповідає таємничий голос, що нагадує Азазеля, і її мета — посіяти в душі Мойсея тотальний сумнів у самій ідеї осмисленого історичного поступу. Сліпий велетень Оріон, прагнучи повернути собі зір, іде до сонця. Але на плечах він несе хлопчика-поводиря, який є втіленням “логіки фактів”. Цей поводир постійно збиває гіганта зі шляху, насміхаючись з його зусиль. В інтерпретації Франка, Оріон — це все людство, “повне віри і сили”, що “в страшному зусиллі спішить до незримої ціли”. Воно будує грандіозні плани, ставить перед собою високі ідеали, але сліпа, невблаганна “логіка фактів” (історичні обставини, закони природи) постійно руйнує ці плани, і людство, “як той дивовижний сліпець”, завжди “доходить не там, куди йшла”. Ця притча є потужним ударом по вірі Мойсея. Вона представляє історію не як цілеспрямований рух до Божої мети, а як хаотичне, сліпе блукання, позбавлене будь-якого сенсу. Це філософія детермінізму й абсурду, яка заперечує свободу волі та цінність ідеалістичних поривів, тим самим знецінюючи сорокарічну місію пророка.  

Частина II. Голгофа Пророка: Критична Інтерпретація

Розділ 6. Діалектика Вождя і Народу: Трагедія Невизнання

Центральний конфлікт поеми “Мойсей” — це не просто непорозуміння між лідером та його послідовниками, а фундаментальне, трагічне зіткнення двох різних рівнів свідомості, двох способів сприйняття реальності. З одного боку — свідомість пророка-візіонера, який здатен бачити далеку мету, мислити категоріями століть і розуміти вищу логіку історії. З іншого — утилітарна, приземлена свідомість народу, що живе потребами сьогодення, прагне негайного добробуту і безпеки. Мойсей пропонує своєму народові великий ідеал — свободу, власну землю, виконання божественної місії. Але шлях до цього ідеалу лежить через пустелю, через позбавлення, жертви та боротьбу. Народ, що звик до рабства, не готовий платити таку ціну. Його горизонт планування обмежений найближчим пасовиськом та вмістом казана.

У цьому зіткненні Франко формулює одну з ключових тез своєї політичної філософії: вождь, який випереджає свій час і свій народ, неминуче приречений на самотність, нерозуміння і трагедію. Його слово не буде почуте, його жертва не буде оцінена сучасниками. Він — “каменяр”, що розбиває скалу, прокладаючи шлях для майбутніх поколінь, але сам гине на цьому шляху, не побачивши збудованої на розчищеному місці святині.

Однак ця трагедія, згідно з діалектикою Франка, не є безплідною. Вона є необхідною і навіть продуктивною умовою для подальшої еволюції народу. Народ, як колективна істота, не може здійснити стрибок у своєму розвитку лише завдяки проповідям. Він має “дорости” до ідей свого пророка, пережити їх як власний досвід. І цей болісний процес зростання прискорюється через катарсис — глибоке емоційне потрясіння, викликане втратою цього пророка. Лише побачивши порожнє місце на скелі, де щоранку молився Мойсей, народ раптом усвідомлює масштаб втрати і, як наслідок, велич того, кого він відштовхнув. Почуття провини та жаху стає тим могутнім поштовхом, який виводить націю зі стану летаргії і змушує її рухатися вперед. Таким чином, жертовна смерть пророка стає актом творення нації.

Розділ 7. Анатомія Сумніву: Діалог Мойсея з Азазелем

Діалог Мойсея з Азазелем, що розгортається в піснях XIII-XVIII, є найглибшим психологічним та філософським пластом поеми. Це не класична спокуса гріхом, багатством чи владою. Азазель, “темний демон пустині”, атакує не мораль, а інтелект пророка; він б’є не по його чеснотах, а по самій основі його віри — її раціональній обґрунтованості.

Аргументи Азазеля — це арсенал позитивіста і скептика. Він послідовно руйнує всі опори світогляду Мойсея. По-перше, він ставить під сумнів саме джерело його покликання, припускаючи, що голос із неопалимої купини був не божественним одкровенням, а лише проєкцією власних бажань та пристрастей пророка: “Може, голос, що вивів тебе / На похід той нещасний, / Був не з жадних горючих купин, / А твій внутрішній, власний?”. По-друге, він знецінює сенс сорокарічного шляху, стверджуючи, що вихід з Єгипту був помилкою, яка відірвала народ від ґрунту і прирекла його на загибель. По-третє, він показує Мойсею майбутнє його народу в обітованій землі — і це майбутнє сповнене не щастя, а безперервних війн, руйнувань, полону та братовбивчої ненависті. 

Ця внутрішня боротьба Мойсея з Азазелем є, по суті, віддзеркаленням світоглядної драми самого Івана Франка. Вихований на ідеях позитивізму, матеріалізму та соціал-дарвінізму, Франко на початку XX століття переживав глибоку кризу цих поглядів, шукаючи нових духовних орієнтирів. Аргументи Азазеля — це аргументи вченого-позитивіста: він апелює до фактів, логіки, причинно-наслідкових зв’язків, психологічного аналізу, історичного детермінізму (як у притчі про Оріона). Він пропонує тверезий, раціональний, але абсолютно безрадісний погляд на історію як на сліпий, хаотичний процес, позбавлений вищої мети. Тому поєдинок Мойсея з Азазелем можна інтерпретувати як внутрішню боротьбу самого Франка зі своїм “внутрішнім позитивістом”, як спробу утвердити пріоритет духу, волі та ідеалу над холодною “логікою фактів”.  

Результат цього діалогу майже фатальний. Азазелю вдається похитнути віру пророка. У кульмінаційний момент розпачу Мойсей вигукує: “Одурив нас Єгова!”. Це момент його найбільшого падіння, його гріх. Але гріх цей, у трактуванні Франка, полягає не в непослуху Богові, а в миттєвій, але тотальній втраті віри у власну місію, в ідеал, якому він присвятив усе своє життя.  

Розділ 8. Мойсей Франка vs. Пророк Біблії: Студія Гуманізації

Хоча Франко зазначав, що його поема “основана на біблійнім оповіданні” , його трактування образу Мойсея та ключових подій його життя суттєво відрізняється від канонічного. Письменник не переказує біблійну історію, а використовує її як відправну точку для створення власної філософської концепції.  

Головна відмінність полягає у зміщенні акцентів. У біблійних книгах (Вихід, Числа, Повторення Закону) Мойсей постає насамперед як посередник між Богом та Ізраїлем, слухняний виконавець волі Єгови, через якого діє сам Бог. Франко ж висуває на передній план самого Мойсея, роблячи його самостійним трагічним героєм. Поет концентрує увагу на останніх, найдраматичніших днях життя пророка, на його психологічній драмі, яку Біблія лише намічає пунктиром. 

Ключовим моментом є інтерпретація “гріха” Мойсея, через який йому було заборонено увійти до Ханаану. У Біблії (книга Числа 20:7-12) причина цілком конкретна: під час нарікань народу на відсутність води, Бог наказав Мойсею промовити до скелі, і вона дасть воду. Проте Мойсей, розгніваний на народ, двічі вдарив по скелі посохом. Цей акт непослуху та самовпевненості (“Чи ми виведемо вам воду із цієї скелі?”) і став його гріхом. Франко переносить причину з площини конкретного вчинку у внутрішній, філософський вимір. Гріхом його Мойсея стає не непослух, а сумнів — миттєва, але фундаментальна зневіра в ідеалі, якому він служив усе життя. Це модерністське переосмислення, яке робить трагедію героя значно глибшою та релевантнішою для людини Нового часу.  

Франко також проводить свідому гуманізацію образу. Його Мойсей — не просто суворий законодавець, а людина, здатна на глибокі почуття. Особливо показовою є десята пісня, де пророк зізнається у своїй всеохопній любові до народу, любові не лише до його чеснот, а й до вад: “Бо люблю я тебе не лише / За твою добру вдачу, / А й за хиби та злоби твої, / Хоч над ними і плачу”. Він навіть наважується сказати, що любить свій народ дужче, ніж сам Єгова, бо для Бога Ізраїль — лише один з мільйонів дітей, а для Мойсея — він єдиний. Ця глибоко людяна любов робить образ пророка значно ближчим і зрозумілішим для читача.  

Розділ 9. Метафізика “Обітованої Землі”: Від Території до Ідеалу

Філософська кульмінація поеми настає в дев’ятнадцятій пісні, у розмові Єгови з Мойсеєм, що відбувається одразу після його падіння у зневіру. Саме тут відбувається ключова для всього твору переоцінка цінностей і розкривається справжній сенс сорокарічного походу.

Протягом усієї поеми і народ, і його спокусники (Датан, Авірон, Азазель) трактують “обітовану землю” виключно матеріально — як конкретну, географічно окреслену територію, край, де тече молоко і мед. Такий підхід створює логічну суперечність, яку вправно використовує Азазель: навіщо були потрібні сорок років неймовірних страждань і жертв заради того, щоб здобути “вбогий край ваш, вузький і тісний / І багатством не блиска?”. З прагматичної точки зору, така мета не виправдовує засобів.  

Єгова у своїй фінальній промові до Мойсея розв’язує цю суперечність, пропонуючи абсолютно інше, метафізичне розуміння мети. Він пояснює, що фізична Палестина — це лише “дрібненький задаток”, символ, “спомин вам буде, лиш сон, / Невгасаюча туга”. Справжня ж обітована земля є нематеріальною. Це духовний ідеал, безмежний простір духу, де панує не Маммон, а вищі цінності: “Ось де ваш обітований край, / Безграничний, блистячий… /… / що лиш духу кормильців з усіх / Я собі вибираю”.  

Таким чином, виявляється, що справжньою метою сорокарічного походу було не завоювання землі, а формування духу нації. Пустеля була необхідна, щоб у важких випробуваннях, “наче терен на ріни”, народ виріс “ціпкий і твердий”, позбувся рабської психології та єгипетської прив’язаності до матеріального (“Відригаться вам буде повік / Те єгипетське м’ясо”). Мета походу — не здобуття території, а виховання народу, здатного до вічного духовного поступу та виконання всесвітньої духовної місії.

Ця концепція мала величезне значення для української нації, яка на момент написання поеми була бездержавною. Франко, по суті, стверджував, що боротьба за державність (територію) є надзвичайно важливою, але вона не повинна бути самоціллю. Вона є лише необхідним засобом для досягнення вищої мети — створення унікальної духовної культури, розбудови суспільства, заснованого на ідеалах правди і справедливості, яке зможе зробити свій вагомий внесок у загальнолюдський духовний розвиток.

Розділ 10. Завершальний Акт: Смерть Пророка і Народження Нації

Фінал поеми “Мойсей” є парадоксальним і глибоко оптимістичним. Смерть пророка, яка, на перший погляд, мала б означати поразку його справи, насправді стає найвищою точкою його служіння і каталізатором народження нації.

Втративши свого провідника, народ раптом переживає момент істини. Порожнеча, що утворилася після зникнення Мойсея, змушує людей усвідомити його справжню велич і значення. “Ні, нема! І було те ‘нема’, / Мов жах смерті холодний. / Чули всі: щезло те, без чого / Жить ніхто з них не годний”. Цей екзистенційний шок, змішаний з глибоким почуттям провини (“Мов убійці, що вбили у сні / Найдорожчу людину”), стає тим потужним поштовхом, який виводить народ зі стану апатії та зневіри. Жертва пророка пробуджує совість і волю нації.  

Смерть Мойсея також символізує необхідну і закономірну зміну типів національного лідерства. Мойсей був пророком-ідеалістом, духовним вчителем. Його історичне завдання полягало в тому, щоб протягом сорока років “клепати їх серця і сумління”, тобто формувати духовну основу нації, виховувати її, гартувати у випробуваннях. На порозі обітованої землі ця місія є вичерпаною. Для наступного етапу — етапу практичної, збройної боротьби за завоювання землі та розбудову держави — потрібен інший тип лідера.

Цим новим лідером стає Єгошуа. Його соціальне походження — “князь конюхів” — вказує на його близькість до землі, до практичного життя. Він не філософ і не візіонер; він воїн і прагматик. Він не сумнівається і не рефлексує — він діє. Смерть Мойсея символізує необхідну передачу естафети від покоління ідеалістів-просвітителів, які створили націю духовно, до покоління політиків-практиків, які мають збудувати для неї державу. Дух Мойсея, його ідеали залишаються з народом як заповіт (“Підеш ти у мандрівку століть / З мого духу печаттю” ), але веде його вже нова, дієва сила. 

Тому поема завершується не елегією за померлим вождем, а тріумфальним гімном відродження. Крик Єгошуї “До походу! До зброї!” знаходить миттєвий відгук у ста тисячах сердець. У цей момент відбувається диво перетворення: “Із номадів лінивих ся мить / Люд героїв сотворить”. Це є художнім втіленням і підтвердженням тієї непохитної віри у майбутнє свого народу, яку Іван Франко проголосив у Пролозі. Поема, таким чином, проходить повне коло — від декларації віри автора до її філософського обґрунтування та епічного утвердження.  

Розділ 11. Спадщина та Актуальність: Від Критики до Сучасності

Поема “Мойсей” одразу після виходу стала об’єктом пильної уваги критики і до сьогодні залишається одним із найбільш аналізованих творів української літератури. Сприйняття поеми було різним і часто залежало від ідеологічних позицій інтерпретаторів.

Представники націоналістичного крила, зокрема Дмитро Донцов, вбачали у поемі передусім заклик до сильного, вольового лідерства, здатного повести за собою націю. Сергій Єфремов, представник народницької школи, високо оцінював філософську глибину твору. Сучасні дослідники, як-от Тамара Гундорова, акцентують на глибоких автобіографічних мотивах, вказуючи на те, що Франко значною мірою ототожнював себе з образом невизнаного пророка.  

У радянський період поема зазнала специфічної інтерпретації. Щоб вписати твір у рамки офіційної ідеології, його тлумачили як антирелігійний, ігноруючи або применшуючи його потужний національний пафос. Будь-які спроби аналізувати поему як маніфест національного відродження таврувалися як “буржуазний націоналізм”.  

Поема “Мойсей” не втратила своєї актуальності і в XXI столітті. Вона знайшла своє втілення в інших видах мистецтва, зокрема в опері Мирослава Скорика (2001) та ораторії Мирослава Волинського. Більше того, твір продовжує жити в суспільному дискурсі. У контексті сучасних викликів, що постали перед Україною, зокрема під час повномасштабної війни, рядки з Прологу (“Вірю в силу духа / І в день воскресний твойого повстання”) часто цитуються в соціальних мережах як заклик до єдності, стійкості та віри в перемогу. Це свідчить про те, що “Мойсей” залишається не просто літературною пам’яткою, а живим текстом, що резонує з найглибшими переживаннями української нації.