📘Місто

Степан Радченко: головний герой, двадцятип’ятирічний хлопець із села, який приїздить до Києва з мрією здобути освіту та “підкорити” місто. Він амбітний, розумний, цілеспрямований, схильний до самоаналізу. Протягом твору проходить складний шлях психологічної еволюції від наївного сільського юнака до прагматичного, часом цинічного міського жителя, успішного письменника . Його історія є класичною історією успіху, яка водночас є історією духовної поразки, оскільки він досягає мети ціною втрати людяності та моральної чистоти.

Надійка: дівчина з одного села зі Степаном, його перше, ідеалістичне кохання. Вона символізує зв’язок із селом, його минулим та чистотою. Покинувши її, Степан остаточно розриває зі своїм початковим “я”. Її подальша трансформація в обмежену міщанку, яку він зустрічає вагітною наприкінці, утверджує в його очах неминучість деградації “сільського” в місті.

Тамара Василівна (Мусінька): дружина крамаря, у якого мешкав Степан; його перша міська коханка. Ця зріла жінка з трагічною долею уособлює його перший досвід тілесної любові та адаптації до міського побуту. Цей зв’язок дає Степану притулок, матеріальну стабільність та впевненість у собі як у чоловікові.

Зоська Голубовська: ексцентрична міська дівчина, стосунки з якою стають для Степана спробою стати “справжнім городянином”. Вона для нього — ключ до міської культури, театрів, кіно. Їхній болісний роман, сповнений психологічної гри, завершується її самогубством, що стає найвищою ціною, яку Степан платить за своє завоювання.

Рита: балерина, витончена та інтелектуальна жінка, яка символізує остаточну перемогу Степана та вершину його соціального сходження. Вона є втіленням ідеалу міської жінки-артистки — незалежної, самодостатньої, цинічної. Стосунки з нею — це гра рівних, де Степан бачить своє нове, успішне, але емоційно спустошене “я”.

Левко: студент-агроном, земляк Степана. Він є антиподом головного героя: спокійний, доброзичливий, не прагне “підкорювати” місто, а планує, здобувши освіту, повернутися працювати на село. Він уособлює більш гармонійний, але менш амбітний шлях адаптації до нових умов.

Вигорський (Ланський): поет, критик, інтелектуал. Він стає своєрідним наставником і співрозмовником Степана, вводячи його в літературне середовище. У розмовах з ним розкриваються філософські проблеми роману. Його цинічні, але глибокі міркування значно впливають на світогляд головного героя.

Соціально-кар’єрна лінія: це центральна сюжетна лінія, що простежує шлях героя від приїзду до Києва до його утвердження в місті. Вона охоплює його вступ до інституту, пошуки роботи та житла, поступове просування соціальними сходами: від мешканця хліва до найманого робітника, а згодом — до успішного лектора, секретаря журналу та високооплачуваного сценариста, що дозволяє йому винайняти престижну квартиру в центрі міста.

Любовна лінія: ця лінія розкривається через низку стосунків Степана з жінками. Кохання в романі рідко постає як самоцінне почуття; частіше воно є інструментом для самоствердження та соціальної адаптації . Кожна жінка — Надійка, Тамара Василівна, Зоська, Рита — символізує певний етап його внутрішньої еволюції та просування в міському середовищі.

Творча лінія (становлення письменника): ця сюжетна лінія (нім. Künstlerroman) показує шлях Степана від неусвідомленого бажання писати до професійної літературної діяльності. Поштовхом стає відвідування літературної вечірки. Він пише перші оповідання, друкує їх, видає збірку, отримує визнання. Лінія завершується усвідомленням свого покликання — написати “повість про людей”, що знаменує його остаточне самоусвідомлення як митця.

Твір складається з двох частин, кожна з яких містить 14 розділів, та двох епіграфів, які задають ключову філософську проблематику роману. Композиція лінійна, події розгортаються хронологічно. Оповідь ведеться від третьої особи, проте вона повністю сфокусована на свідомості головного героя; автор майстерно використовує техніку невласне-прямої мови для глибокого психологізму.

Експозиція: прибуття Степана Радченка до Києва, його мрії про підкорення міста. Знайомство з Надійкою та Левком. Поселення у хліві крамаря Гнідого.

Зав’язка: перші труднощі Степана в місті, складання іспитів. Відвідування літературної вечірки, яке пробуджує в ньому бажання стати письменником.

Розвиток дії: стрімке соціальне й творче зростання героя. Він успішно навчається, стає помітною фігурою. Зав’язує стосунки з Тамарою Василівною. Його оповідання друкують, він отримує визнання і гонорари. Розрив із родиною Гнідих, новий роман із Зоською. Степан отримує посаду секретаря журналу та великий гонорар за кіносценарій.

Кульмінація: низка подій, що призводять до глибокої внутрішньої кризи: самогубство Зоськи, зустріч із Левком, що пробуджує тугу за селом, та остаточне розчарування в Надійці, яка перетворилася на міщанку. Ця серія подій призводить до остаточного розриву Степана з його минулим.

Розв’язка: остаточне “завоювання” міста. Степан переїздить у нову комфортну квартиру. Зустріч з балериною Ритою символізує його новий, артистичний вибір. Стоячи біля вікна й дивлячись на місто, він відчуває себе його володарем і вирішує розпочати роботу над головним твором свого життя — повістю про людей.

Проблема села і міста: це центральна проблема твору, що розкривається через протистояння двох світів у душі головного героя. Село для Степана — це його коріння, але й обмеженість. Місто — це простір можливостей, але й місце розпусти та самотності.

Проблема “завоювання” міста: твір досліджує ціну успіху. Степан досягає мети, але в процесі “завоювання” втрачає свою ідентичність, морально деградує, використовує людей, що ставить під сумнів цінність такої перемоги .

Проблема людини і натовпу (відчуження): Степан постійно відчуває свою чужість і самотність серед міського натовпу, водночас прагнучи стати його частиною. Роман досліджує відчуження особистості у великому місті.

Проблема самореалізації та покликання митця: шлях Степана — це пошук творчого “я”. Він проходить еволюцію від написання творів про “колектив” до усвідомлення необхідності писати про “людину”. Порушується проблема співвідношення таланту, праці та життєвого досвіду у творчості.

Екзистенційна проблема вибору та відповідальності: герой постійно перебуває в ситуації вибору, і кожен вибір формує його особистість, покладаючи на нього тягар відповідальності за вчинки .

Проблема кохання та стосунків: роман досліджує різні грані кохання, показуючи, як у міському середовищі стосунки часто стають прагматичними, тимчасовими та позбавленими справжньої глибини .

Глибокий психологізм: основна увага автора зосереджена на внутрішньому світі Степана Радченка. Твір рясніє внутрішніми монологами, рефлексіями, аналізом душевних станів героя.

Інтелектуалізм: роман насичений філософськими роздумами, культурними алюзіями та дискусіями про мистецтво, життя і мораль, що проявляється, зокрема, у діалогах Степана з поетом Вигорським.

Імпресіоністична манера письма: автор використовує яскраві деталі, фіксує миттєві враження, гру світла й тіні для передачі настрою героя та атмосфери міста. Пейзажі Києва часто подаються через суб’єктивне сприйняття Степана.

Екзистенційні мотиви: у творі виразно звучать теми самотності, відчуження, свободи вибору, абсурдності існування та пошуку сенсу життя. Степан — класичний екзистенційний герой, “закинутий” у ворожий йому світ .

Символізм: образи жінок у романі є символічними, уособлюючи етапи розвитку героя . Символічним є також його просторове переміщення з околиці в центр міста, що віддзеркалює соціальне піднесення.

Роль епіграфів: два епіграфи з Талмуду та роману А. Франса “Таїс” є ключем до розуміння філософської концепції твору, задаючи центральну проблему двоїстості людської природи.

Валер’ян Підмогильний (1901–1937) — один із найвидатніших прозаїків українського “Розстріляного відродження”, центральна фігура київського літературного угруповання “Ланка” (пізніше МАРС). “Місто” є його найвідомішим романом, який вважається першим повноцінним урбаністичним романом в українській літературі. Автор був також видатним перекладачем французької літератури, зокрема творів Бальзака, Мопассана та Франса, що суттєво вплинуло на його власний стиль. У 1934 році Валер’яна Підмогильного було безпідставно заарештовано радянською владою. У 1937 році, після років ув’язнення на Соловках, його розстріляли в урочищі Сандармох. Твір було екранізовано у 1992 році та перекладено англійською у 2020, що підтверджує його актуальність.

Розширений Аналітичний Паспорт Твору

Загальні Відомості про Твір

Роман “Місто” належить перу Валер’яна Підмогильного (2 лютого 1901 – 3 листопада 1937), однієї з найвизначніших постатей українського “Розстріляного відродження”. Як прозаїк-інтелектуал європейського рівня, Підмогильний, виходець із бідної селянської родини із села Чаплі на Катеринославщині, завдяки надзвичайним здібностям та наполегливості самотужки здобув глибокі знання. Він також був видатним перекладачем французької літератури, зокрема творів Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана та Анатоля Франса. Його творчий шлях, як і життя, було обірвано сталінськими репресіями: у 1937 році його розстріляли в урочищі Сандармох. Цей трагічний біографічний контекст надає особливої глибини його аналізу людської душі, що прагне самореалізації в умовах тоталітарного тиску.

Дебютний роман автора був завершений у 1927 році та вперше опублікований у Харкові видавництвом “Книгоспілка” в 1928-му, одразу викликавши жваві літературні дискусії. Сміливість тематики та психологічна глибина твору виявилися ідеологічно незручними для радянського режиму, внаслідок чого “Місто” було заборонене і не видавалося аж до 1989 року. Твір був екранізований у 1992 році та перекладений англійською мовою у 2020-му, що свідчить про його незгасаючу актуальність.

Твір є першим повноцінним урбаністичним романом в українській літературі, що стало знаковою подією. Окрім цього, “Місто” визначають як інтелектуальний (роман ідей), соціально-психологічний твір із виразними рисами екзистенціалізму, близький до європейського “роману виховання” (Bildungsroman). Підмогильний свідомо зміщує фокус із традиційної для української літератури XIX століття селянської тематики на урбаністичну проблематику, аналізуючи психологію особистості в новому для неї міському середовищі. Належний до модернізму, автор орієнтувався на європейську романістику Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана та Анатоля Франса, що вирізняло його твір на тлі тогочасної пролетарської літератури. Підмогильний був центральною фігурою київського літературного угруповання “Ланка” (з 1926 року — МАРС), яке сповідувало принципи реалістичного письма та орієнтації на класику, що певною мірою протиставляло його харківській ВАПЛІТЕ.

Ідейно-філософське Підґрунтя: Аналіз Епіграфів

Ідейний задум роману значною мірою розкривається через два епіграфи, які слугують філософськими ключами до розуміння внутрішнього світу головного героя та твору в цілому.

Перший епіграф, цитата з Талмуду, проголошує: “Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола…”. Ця теза задає фундаментальну дихотомію роману — боротьбу в людині біологічного, інстинктивного (“тваринного”) та духовного, інтелектуального (“янгольського”). Увесь шлях Степана Радченка є постійним коливанням між цими двома полюсами. Його сексуальні потяги, жага матеріального комфорту, егоїзм та кар’єризм є проявами “тварини”, що їсть, п’є та множиться. Водночас його прагнення до знань, самоаналізу та творчості (“священною мовою розмовляє”) — це прояви “янгола”, що має розум.

Другий епіграф, фраза з твору Анатоля Франса “Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?”, поглиблює цю дихотомію, вводячи екзистенційну проблему свободи. Тіло тут постає не просто як біологічна оболонка, а як в’язниця для духу, джерело залежностей та обмежень. Степан прагне абсолютної свободи через завоювання міста, але постійно потрапляє в пастку своїх тілесних бажань та матеріальних потреб, що ставить під сумнів саму можливість досягнення цієї свободи.

Ці епіграфи є не просто деклараціями, а структурними елементами, що визначають логіку розвитку сюжету. Роман демонструє не просто протистояння, а діалектичний зв’язок між двома началами. Вища, “янгольська” діяльність Степана — творчість — стає можливою лише після того, як він повною мірою задовольняє свої тілесні, “тваринні” потреби. Він не може писати, коли голодний, безпритульний або сексуально фрустрований. Таким чином, Підмогильний відходить від народницького ідеалізму, де дух мав перемагати тіло, і пропонує майже психоаналітичний погляд: творчість є формою сублімації базових інстинктів, які спочатку мають бути реалізовані або приборкані.

Тематика та Проблематика

Роман “Місто” є багатошаровим твором, що порушує низку гострих філософських, соціальних та психологічних проблем.

Центральною є тема підкорення міста, яка розкривається через еволюцію Степана Радченка від початкового страху та ненависті (“О ненажерне місто!”) до прагматичного рішення його завоювати (“Не ненавидіти треба місто, а здобути”) і, зрештою, до повного злиття з ним. Цей процес символізує ширше явище — експансію українського села в русифіковані міста в 1920-х роках.

Звідси випливає наскрізний конфлікт села і міста — зіткнення патріархального, природного світу з модерним, динамічним та штучним урбаністичним простором. Степан поступово втрачає зв’язок із селом, яке в його свідомості перетворюється на символ минулого, обмеженості й того, що необхідно подолати.

Важливою сюжетною лінією є становлення митця (нім. Künstlerroman). Роман детально простежує генезу письменника: від першої амбітної спроби, викликаної марнославством (оповідання “Бритва”), через болісні творчі кризи та пошуки теми, до фінального усвідомлення свого покликання — написати “повість про людей”.

Твір насичений екзистенційними проблемами: відчуження особистості у великому місті, пошук сенсу буття, свобода вибору та її межі, абсурдність існування та моральна відповідальність за власні вчинки. Порушується також проблема індивідуалізму, що межує з егоїзмом, у протистоянні з колективними інтересами.

Тема любові та стосунків розкривається через взаємини Степана з жінками. Любов у романі рідко постає як самоцінне почуття; значно частіше вона виступає інструментом для самоствердження, соціальної адаптації, кар’єрного росту або задоволення тілесних потреб.

Сюжетно-композиційна Структура

Композиційно роман складається з двох частин, кожна з яких містить 14 розділів, що символізує два основні етапи “завоювання” міста героєм. Перша частина присвячена фізичному виживанню та первинній адаптації Степана в Києві — від життя у хліві до отримання першої посади та стабільного заробітку. Друга частина зображує його соціальне, кар’єрне та творче утвердження, яке завершується переїздом у власну комфортну квартиру та усвідомленням себе як письменника.

У творі чітко простежуються дві переплетені сюжетні лінії: історія соціального та кар’єрного зростання Степана Радченка та історія його стосунків із жінками. Кожна жінка в його житті символізує певний етап його внутрішньої еволюції та просування в міському середовищі.

Оповідь ведеться від третьої особи, однак вона повністю сфокусована на свідомості головного героя. Читач сприймає світ його очима, стає свідком його думок, сумнівів та рефлексій. Підмогильний майстерно використовує техніку невласне-прямої мови, що дозволяє досягти глибокого психологізму та занурення у внутрішній світ персонажа.

Система Образів: Психологічний Портрет Степана Радченка

Степан Радченко — один із найскладніших та найбагатогранніших образів в українській літературі. Його еволюція є стрижнем усього роману.

На початку твору він приїжджає до Києва як амбітний, здібний, але водночас наївний та неотесаний юнак із села Теревенів. Його мета — “учитись і жити”, “осягнути свою здавна викохувану мрію”. Він сповнений енергії, віри у власні сили, але вразливий до міського середовища, де відчуває свою “чужість” і соціальну неповноцінність через “благенький френч, рудий картуз і вицвілі штани”.

Місто поступово руйнує його початкові ідеали. Він проходить через приниження (життя у хліві поруч з коровами), розчарування у пошуках роботи, бідність. Це загартовує його, робить цинічнішим, прагматичнішим та жорстокішим. Він вчиться використовувати людей, особливо жінок, та обставини, як-от кампанію з українізації, для досягнення своєї мети.

Його роздирають внутрішні конфлікти. Перший — це конфлікт “село-місто”, що виливається у поступове відчуження від власного коріння. Якщо на початку він відчуває спорідненість із селом, то згодом воно стає для нього символом відсталості. Він доходить висновку: “Я не приїду, ніколи не приїду”, називаючи себе зрадником, але одразу ж знаходячи раціональне виправдання. Другий конфлікт — “тіло-дух” — це постійна боротьба між його фізичними бажаннями (секс, комфорт, гарний одяг) та інтелектуальними прагненнями (навчання, творчість).

На шляху до успіху Степан робить низку моральних компромісів. Він зраджує перше кохання в особі Надійки, використовує тілесну пристрасть Тамари Василівни, своєю жорстокістю та байдужістю доводить до самогубства Зоську, цинічно ставиться до балерини Рити. Він відмовляється від інституту, який був його початковою метою, заради кар’єри письменника. Він досягає успіху, але ціною втрати людяності та моральної чистоти. У фіналі він стоїть на балконі своєї нової квартири, дивлячись на підкорене місто. Він досяг матеріального добробуту та визнання, він готовий писати свій головний твір. Але він глибоко самотній. Його перемога є водночас його поразкою.

Жіночі Образи як Символічні Етапи

Жінки у житті Степана Радченка відіграють не стільки самостійну, скільки символічну роль, уособлюючи етапи його “завоювання” міста та внутрішньої трансформації. Вони з’являються в його житті саме тоді, коли він готовий до наступного кроку, і є радше функціями його власного розвитку, ніж повноцінними особистостями в його сприйнятті.

Надійка — це символ його сільського минулого, чистоти, наївності та першого, ідеалістичного кохання. Вона — “нештучність, рідна його душі”. Покинувши її, Степан остаточно розриває зв’язок із селом та своїм початковим “я”. Її подальша трансформація в обмежену міщанку, яку він зустрічає наприкінці, підкреслює в його очах неминучість деградації “сільського” в місті.

Тамара Василівна (Мусінька) уособлює його перший досвід тілесної любові та адаптації до міського побуту. Вона є втіленням “старого” міста, його прихованого, чуттєвого життя. Цей зв’язок дає Степану перший притулок, тепло, матеріальну стабільність та впевненість у собі як у чоловікові. Це етап його фізичного дорослішання та звільнення від юнацьких ілюзій.

Зоська — справжня міська дівчина, “міськість” якої вабить Степана. Вона для нього — ключ до міської культури, театрів, кіно, богемного життя. Стосунки з нею — це його спроба стати “справжнім городянином”, засвоїти міські манери та стиль життя. Її трагічна доля стає найвищою ціною, яку Степан платить за своє завоювання, і символізує смерть його власної здатності до щирого, самовідданого почуття.

Рита — балерина, жінка з артистичного світу, — символізує остаточну перемогу та вершину його соціального сходження. Вона незалежна, самодостатня і цинічна. Стосунки з нею — це вже стосунки рівних, де немає підкорення, а є гра та взаємна вигода. Вона є дзеркалом, в якому Степан бачить своє нове, успішне “я” — амбітного, талановитого, але емоційно спустошеного завойовника.

Образ Міста як Дійової Особи

Київ у романі — це не просто тло для подій, а повноцінний, живий персонаж, динамічна й агресивна сила, що активно впливає на долю героя. Місто постає як живий організм, що має свій ритм, звуки та запахи. На початку воно “важко нависало”, “глушило гуканням”, “хрипко вило автобусами”. Символічною межею між старим і новим світом виступає Дніпро, який Степан перетинає на початку твору. Кожна нова кімната, в якій він мешкає, — від хліва до власної квартири — стає символом чергового етапу його завоювання, своєрідним ув’язненням, з якого він прагне вирватися на вищий рівень.

Місто виступає як спокусник. Воно вабить Степана вогнями вітрин, театрами, ресторанами, можливістю слави та успіху. Герой проходить шлях від ненависті до Хрещатика (“розпусна черва”) до захоплення його “суворою гармонією”.

Водночас місто — це простір випробування. Воно перевіряє героя на міцність, змушуючи його виживати, пристосовуватися, боротися. Це арена, де людина залишається наодинці з собою та своїми амбіціями.

У фінальній сцені місто покірно лежить внизу під ногами Степана, як завойована територія. Він зливається з ним, стає його органічною частиною. “Він завмер від сласного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок”. Це поцілунок переможця, але водночас і поцілунок раба своїй новій володарці, якій він віддав свою душу.

Стилістичні Особливості

Проза Валер’яна Підмогильного вирізняється низкою новаторських для української літератури рис. Насамперед, це глибокий психологізм, проникнення у внутрішній світ героя, детальний аналіз його думок, почуттів та рефлексій. Інтелектуалізм роману проявляється в насиченості філософськими роздумами, культурними алюзіями та дискусіями про мистецтво, життя і мораль.

Мова твору надзвичайно багата, автор використовує складні синтаксичні конструкції, що майстерно передають плин свідомості героя. Стиль Підмогильного точний, аналітичний, позбавлений зайвої сентиментальності. Водночас він не уникає натуралістичних деталей, описуючи фізіологічні, “низькі” аспекти життя (бруд, бідність, секс), що підкреслює “тваринне” начало в людині, заявлене в епіграфі.

Критична Стаття: Завоювання Міста чи Поразка Душі: Екзистенційна Трагедія Степана Радченка

“Місто” як Маніфест Українського Урбанізму та Модернізму

Роман Валер’яна Підмогильного “Місто” став епохальним явищем в українській літературі 1920-х років, явищем, що ознаменувало рішучий розрив із традиційною народницькою прозою. Вперше в історії національного письменства центральним героєм та проблемою стало місто — не як алегорія розпусти й гріха, а як складний, багатовимірний простір, що водночас дає можливості для самореалізації та несе загрозу духовного спустошення. Орієнтуючись на європейську психологічну прозу, Підмогильний створює модерний роман, де на перший план виходить не соціальний конфлікт, а внутрішня драма особистості, її психологічна трансформація під тиском урбаністичної цивілізації.

Діалектика Успіху та Втрати: Ціна Завоювання

Центральна вісь роману — це парадоксальна доля Степана Радченка. Його шлях є класичною історією успіху за мірками суспільства: сільський хлопець здобуває освіту, робить кар’єру, стає відомим письменником, завойовує жінок і досягає матеріального добробуту. Він проходить шлях від життя у хліві до комфортабельної квартири в центрі Києва. Він підкорює місто.

Проте ця історія успіху є водночас історією духовної поразки. Кожен крок угору по соціальній драбині супроводжується моральним компромісом, втратою щирості, людяності, здатності до справжнього кохання. Його “завоювання” міста є, по суті, капітуляцією перед його цинічними законами. Він перемагає зовнішньо, але програє внутрішньо, обмінявши свою душу на успіх.

Протоекзистенціалізм Підмогильного: Свобода, Вибір, Відчуження

Задовго до того, як екзистенціалізм став провідною течією європейської філософії, Підмогильний інтуїтивно розкрив його ключові проблеми, що дозволяє вважати його предтечею цього напряму. Степан Радченко — це класичний екзистенційний герой, “закинутий” у ворожий йому світ (місто), де він змушений постійно робити вибір і нести за нього відповідальність.

Роман ставить ключове питання про свободу. Степан постійно робить вибір: їхати в місто, покинути Надійку, стати письменником, розірвати стосунки з Зоською. Але чи є він насправді вільним? Чи його вибір не детермінований його амбіціями, інстинктами та тиском середовища? Епіграф “Як можна бути вільним, коли маєш тіло?” підкреслює, що абсолютна свобода неможлива, адже людина завжди залишається в’язнем своїх біологічних та соціальних потреб.

Незважаючи на безліч знайомств, Степан залишається глибоко самотнім. Місто не дає справжньої близькості, лише функціональні зв’язки. Його відчуження у фіналі — це плата за крайній індивідуалізм та егоцентризм.

Творчість як Інструмент та Тягар

Природа творчості в романі є надзвичайно складною. Для Степана письменство — це не божественне натхнення, а насамперед шлях до самоствердження, інструмент завоювання міста та жінок. Його творчість народжується не з гармонії, а з конфлікту, незадоволеності та психологічної травми. Перше оповідання “Бритва” він пише після приниження на літературній вечірці та зневажливої відмови критика Світозарова — це акт психологічної компенсації, спроба довести свою вартість. Його творча криза настає в період стосунків із Зоською, коли його емоційна енергія спрямована на “реальне” життя. Новий творчий імпульс він отримує після її трагічної смерті, коли реальність знову стає порожньою, а трагедія перетворюється на матеріал для майбутнього твору. У фіналі, завоювавши місто і досягнувши соціального піку, він готовий писати “повість про людей”, оскільки його власне “людське” життя — щирі почуття, глибокі стосунки — вичерпане. Творчість для нього стає способом заповнити екзистенційну порожнечу.

Роман як Дзеркало Епохи: НЕП та Українізація

“Місто” є безцінним документом епохи 1920-х років. У ньому майстерно відтворено атмосферу НЕПу: поява приватних крамниць, ресторанів, казино, соціальне розшарування суспільства на непманів та бідних службовців — усе це реалістичне тло, на якому розгортається драма героя. Політика українізації показана не як ідеологічна кампанія, а як прагматична можливість, соціальний ліфт. Степан стає лектором української мови, що дає йому заробіток, статус та новий, елегантний одяг, який, своєю чергою, змінює його самосприйняття. Роман тонко фіксує поверховість та примусовість цього процесу, що точно відображало реалії того часу.

Актуальність “Міста” у XXI Столітті

Попри те, що роман був написаний майже століття тому, він залишається напрочуд актуальним. Історія Степана Радченка — це універсальна історія молодої людини з провінції, яка приїжджає підкорювати мегаполіс. Проблеми, порушені в романі, — ціна успіху, самотність у натовпі, пошук ідентичності, моральні дилеми кар’єризму, конфлікт між матеріальним і духовним — є гостро актуальними і для сучасного читача. Це робить “Місто” Валер’яна Підмогильного не просто пам’яткою епохи “Розстріляного відродження”, а живим, провокативним і вічним твором про незмінну трагедію людської душі в її прагненні до самореалізації.