📘Містечкові історії

Василь Гнатович Загурко: (з «Лист з небуття») Голова фабзавкому цегельного заводу. Важкохворий чоловік, який переживає глибоке каяття за давній вчинок: під тиском директора він віддав санаторну путівку, призначену смертельно хворому робітнику Валькові, кар’єристу Буздьо. Його спроба відновити справедливість (написавши листа-сповідь) наштовхується на страх родини та цинізм системи.

Данило Григорович Полотуха: (з «Лист з небуття») Директор цегельного заводу. Енергійний, але владний, авторитарний та безпринципний керівник, уособлення радянської номенклатури.

Буздє: (з «Лист з небуття») Експедитор заводу, “улюбленець” директора. Пристосуванець і підлабузник, який без докорів сумління отримує путівку Валька.

“Тато” (Олександр Степанович): (з «Три наречені») Головний герой, від імені невістки Валі ведеться розповідь. Вдівець, інвалід війни. Талановитий механік, одержимий різними технічними «ідеями» (переробка катера, відновлення літака-пам’ятника). Глибоко сумує за померлою дружиною.

Валя: (з «Три наречені») Невістка «тата», оповідачка. Практична жінка, яка щиро намагається влаштувати особисте життя свекра, підшукуючи йому «наречених».

Панас Юхимович Гайочка (Гапочка): (з «Пам’ять») Фальшивий ветеран, поважний мешканець містечка, кар’єра якого збудована на брехні про подвиг та приховуванні власного злочину — вбивства солдата «Зайчика» (Вадима Стрільця) під час відступу.

Василь Васильович Кобзик: (з «Нечиста сила») Дрібний службовець, переконаний атеїст, який панічно боїться своєї начальниці. Його паралізуючий страх перед системою та прихований бунт матеріалізуються в гротескному образі чорта, що оселяється в його кишені.

Андроник Федотович Колядко: (з «Колектив і Колядко») Талановитий, але безкомпромісний лікар-індивідуаліст. Він вступає у конфлікт із «колективом» та завідувачкою Аллою Василівною, оскільки цінує лікування пацієнтів вище за бюрократичні правила та кругову поруку.

Володимир: (з «Петля») Лектор товариства «Знання», який готується до самогубства. Він переживає глибоку екзистенційну кризу, усвідомлюючи тотальну фальш свого життя: цинічної роботи, шлюбу з розрахунку, лицемірного виховання дітей.

Варя Юхимівна: (з «Варя Юхимівна») Колишня медсестра, яка втратила на війні руку. Випадково почувши жорстоку фразу «З цим обрубком?», вона свідомо відмовляється від особистого щастя і присвячує життя роботі бібліотекарем.

Даринка: (з «Даринка», «Пошук») Юна дівчина, закохана у свого вчителя фізкультури Віктора Михайловича. Під час окупації вона вбиває поліцая, щоб здобути для нього автомат, і врешті гине разом з коханим.

Ганна: (з «Ганна») Жінка, яка під час німецької окупації, ризикуючи власним життям та життям своїх дітей, переховує та рятує єврейського лікаря Якова Давидовича, ампутуючи йому ногу в домашніх умовах.

Андрій: (з «Реквієм по матері») Водій таксі, який, занурений у буденні клопоти (заробітки, машина, сварки з дружиною), не помічає тихого згасання матері. Його каяття приходить запізно, вже на кладовищі.

Патологія компромісу та бюрократії: Лінії Загурка («Лист з небуття»), Ганочки («Пам’ять»), Кобзика («Нечиста сила») та Колядка («Колектив і Колядко»), що демонструють різні форми моральної деградації, страху та конфлікту особистості з радянською системою, де панує пристосуванство, кругова порука та лицемірство.

Жіноча жертовність та травма війни: Тематичний цикл історій про жінок («Варя Юхимівна», «Ганна», «Даринка»). Вони демонструють справжній стоїцизм, моральну силу та здатність до самопожертви під час та після війни, що різко контрастує зі світом чоловічого конформізму та зради.

Екзистенційна криза та тотальна фальш: Лінія лектора Володимира («Петля»), який усвідомлює абсолютну брехливість свого існування в радянській системі — від роботи до сім’ї — і доходить до рішення про самогубство як єдиного чесного вчинку.

Провина та пам’ять: Лінія Андрія («Реквієм по матері»), який запізно усвідомлює свою синівську провину перед матір’ю, та лінія «тата» («Три наречені»), який зберігає світлу пам’ять про померлу дружину та загиблих на війні, намагаючись відновити літак-пам’ятник.

Збірка є епічним циклом повістей та оповідань, об’єднаних спільним хронотопом (провінційне українське містечко, зокрема виселок Гнидівка) та наскрізною проблематикою. Кожен твір має власну завершену композицію, однак вони перегукуються тематично. Характерною рисою є широке використання ретроспекції (спогади Загурка про Валька, спогади «тата» про дружину, історія Ганочки та Зайчика, минуле Варі Юхимівни та Ганни) для розкриття передісторії конфліктів та мотивації вчинків героїв. Оповідь ведеться у формі “живої розповіді” (т.зв. оповідність або сказова манера), що створює ілюзію невимушеної усної бесіди.

На прикладі повісті «Лист з небуття»:

Експозиція: Опис містечка та виселка Гнидівка. Пробудження хворого Василя Загурка, його надія на одужання.

Зав’язка: Випадкова зустріч Загурка в черзі з дружиною померлого робітника Валька. Її погляд, сповнений ненависті, руйнує його спокій і запускає механізм болісних спогадів.

Розвиток подій: З’ясування причин ненависті. Ретроспекція: Загурко під тиском директора Полотухи та заради кар’єриста Буздьо віддає путівку, призначену смертельно хворому Валькові. Спроба Загурка поговорити з Полотухою, який цинічно зрікається відповідальності. Написання викривального листа до газети.

Кульмінація: Внутрішній конфлікт Загурка. Страх його дружини та сина перед наслідками публікації листа. У відчаї Загурко вирішує спалити листи, що призводить до нещасного випадку й смерті.

Розв’язка: Лицемірний похорон, де Полотуха обіцяє поставити Загурку пам’ятник. Дружина Ліна знаходить копії листів, але, обравши пам’ятник замість правди, остаточно спалює їх.

Моральний компроміс та пристосуванство: Центральна проблема збірки. Дослідження того, як система змушує людину йти на поступки совісті заради кар’єри, спокою чи матеріальних благ (Загурко, Ганочка, Володимир).

Фальсифікація пам’яті: Проблема підміни справжньої, травматичної пам’яті (особливо про війну) на офіційну, героїчну брехню, яка стає основою соціального статусу («Пам’ять»).

Бюрократія та дегуманізація системи: Зіткнення живої людини з байдужою (Полотуха, Алла Василівна) або абсурдною (Кобзик) бюрократичною машиною, де папірець важливіший за життя.

Екзистенційна порожнеча та тотальна фальш: Усвідомлення абсурдності та брехливості радянського життя як норми, що призводить до духовної смерті або самогубства («Петля»).

Провина та каяття: Проблема відповідальності за минулі вчинки («Лист з небуття») та провина перед близькими («Реквієм по матері»).

Жіноча доля та стоїцизм: Трагізм жіночої долі в умовах війни, окупації та суспільної байдужості («Варя Юхимівна», «Ганна», «Даринка»).

Глибокий психологізм: Детальний аналіз внутрішнього світу героїв, їхніх монологів, сумнівів, докорів сумління (Василь Загурко, Володимир, Панас Ганочка).

Сатира та гротеск: Використання прийомів абсурду (чорт у кишені Кобзика), гіперболи та іронії для викриття радянської дійсності та людських вад (опис «спортсменів»-начальників, поведінка Буздє).

«Оповідність» (сказова манера): Ілюзія усної, невимушеної розповіді, що спирається на живу розмовну мову, діалектизми, народну фразеологію; оповідач часто використовує гумор та іронію, за якими ховається трагізм.

Ретроспекція: Активне використання спогадів та повернень у минуле для розкриття передісторії конфліктів та мотивації вчинків героїв (історія Гнидівки, історія Валька).

Контраст: Різке протиставлення світу чоловічого пристосуванства та морального занепаду (Загурко, Ганочка, Володимир) світу жіночої жертовності та духовної сили (Ганна, Даринка, Варя Юхимівна, мати Андрія).

Анатолій Дімаров (1922–2014) — видатний український прозаїк XX століття, учасник Другої світової війни як партизан. Його твори зазнавали жорстокої радянської цензури, яка вилучала цілі розділи, особливо ті, що стосувалися колективізації, розкуркулення та Голодомору 1932–1933 років. «Містечкові історії», опубліковані в період «перебудови», стали можливістю для автора відверто проаналізувати моральні деформації тоталітарного суспільства. Збірка є частиною більшого авторського циклу «історій» (до якого входять також «Сільські історії» та «Міські історії»). Критики (зокрема М. Слабошпицький) високо оцінюють збірку за правдивість, гуманізм та майстерне поєднання трагічного й комічного, називаючи її «мозаїкою свідчень української історії».

Розширений аналітичний паспорт збірки «Містечкові історії»

Ідентифікація твору та авторський контекст

«Містечкові історії» є знаковою збіркою повістей та оповідань видатного українського прозаїка Анатолія Дімарова (справжнє ім’я — Анатолій Андроникович Гарасюта, 1922–2014). Він народився в селянській родині, пережив розкуркулення та Голодомор 1932–1933 років, був учасником Другої світової війни як партизан. Збірка, що вперше побачила світ у 1983 році та була значно розширена у 1987 році, з’явилася у переломний момент радянської історії, в епоху «гласності» та «перебудови». Цей час публікації є ключовим для розуміння ідейного спрямування збірки. Анатолій Дімаров належав до покоління письменників, чия творчість зазнала найжорстокіших утисків та калічень з боку радянської цензури. Його фундаментальні романи, зокрема «І будуть люди» та «Біль і гнів», були суттєво скорочені, з них вилучалися цілі розділи, що стосувалися примусової колективізації, розкуркулення та Голодомору 1932–1933 років. Таким чином, «Містечкові історії» стали для автора можливістю не лише повернутися до заборонених тем, але й здійснити глибокий, безкомпромісний художній аналіз тієї тоталітарної системи, яка десятиліттями нівечила людські долі та його власну творчість. Збірка стала своєрідним актом моральної та мистецької сатисфакції, де автор препарує механізми пристосуванства, бюрократії та страху, що лежали в основі радянського буття.

Жанрова специфіка та стилістичні особливості

Анатолій Дімаров увійшов в історію української літератури як майстер, що узаконив у прозі особливий жанр — «історії» (сільські, містечкові, міські). «Містечкові історії» — це не просто механічна збірка різночасних текстів, а цілісний епічний цикл, об’єднаний спільним хронотопом та наскрізною проблематикою. Хронотоп «містечка» виступає як модель, мікрокосм усього радянського суспільства у його провінційному, буденному вимірі. Зокрема, детально описаний у повісті «Лист з небуття» виселок Гнидівка при цегельному заводі стає уособленням цього задуму.

Феномен стилю Дімарова визначається двома ключовими рисами: глибоким «народним психоколоритом» та органічно пов’язаною з ним «оповідністю». Автор володіє даром «великого оповідача», створюючи ілюзію усної, невимушеної розповіді. Ця оповідність, що спирається на «живу мову», розмовно-побутову лексику та народну фразеологію, є потужним художнім прийомом. Вона маскує нищівну сатиру та глибину екзистенційного трагізму. За добродушним, іронічним тоном оповідача часто ховається безжальний діагноз суспільству. Центральним елементом поетики Дімарова є поглиблений психологізм, майстерне зображення внутрішнього світу персонажів, їхніх душевних переживань у моменти моральних дилем та криз.

Композиція та тематична структура збірки

Збірка, повний текст якої представлено у наданих матеріалах, є панорамою людських доль. Кожна повість чи оповідання функціонує як завершений «клінічний випадок», що діагностує конкретну моральну чи соціальну хворобу радянського «містечка». Твори у збірці можна згрупувати у кілька тематичних кластерів, що взаємно перетинаються:

1. Патологія компромісу та бюрократії: Дослідження того, як система вимагає від людини дрібних і великих поступок совісті в обмін на кар’єру, спокій чи матеріальний «добробут».
2. Травма війни та тягар пам’яті: Деконструкція офіційного героїчного міфу війни та показ її реальних, незжитих психологічних та моральних шрамів.
3. Екзистенційна криза та тотальна фальш: Аналіз відчуття абсурдності існування, нівеляції особистості та глибокої брехні як норми суспільного життя.
4. Сатиричне викриття абсурду: Гротескне зображення паралізуючого страху «маленької людини» перед всесильною та ірраціональною бюрократичною машиною.

Аналіз ключових творів збірки

Аналіз повного тексту збірки дозволяє виділити низку вузлових творів, що репрезентують її ключові ідеї.

• «Лист з небуття»: Ця повість задає один із центральних мотивів збірки — неминучість розплати за моральний компроміс. Головний герой, голова фабзавкому Василь Загурко, переживає фізичне одужання після важкої хвороби, що символізує надію на оновлення. Проте його зіткнення у черзі з жінкою, очі якої сповнені ненависті, стає каталізатором повернення витісненої пам’яті. Жінка виявляється вдовою робітника Валька, якому Загурко колись не дав життєво необхідну санаторну путівку. Історія з путівкою — це квінтесенція радянського пристосуванства: Загурко чинить підлість не через вроджену жорстокість, а через слабкість, боягузтво перед директором Полотухою та підлабузництвом іншого персонажа, Буздє. Хвороба Загурка виявляється психосоматичним наслідком його морального падіння. «Лист з небуття» — це удар пам’яті з минулого (від мертвого Валька), який доводить, що духовне одужання без каяття неможливе.
• «Пам’ять»: Тут Дімаров деконструює офіційний радянський міф про війну. Повість будується на гострому контрасті між двома ветеранами-сусідами: справжнім, скромним фронтовиком Юрченком, та фальшивим «героєм» Панасом Ганочкою (відомим також на прізвисько Гапочка). Вся повоєнна кар’єра та репутація Ганочки збудовані на сфабрикованій історії про героїчну загибель молодого солдата «Зайчика» (який виявляється лейтенантом Вадимом Стрільцем). Справжня, пригнічена пам’ять Ганочки жахлива: під час панічного відступу він, рятуючи власну шкуру, сам застрелив молодого бійця, який йому заважав. Лист від сина Зайчика, який прочитав героїчну брехню Ганочки в газеті, стає, як і в попередній повісті, «листом з небуття». Дімаров демонструє, що радянська система тримається не лише на страху, але й на сфальсифікованій пам’яті, де брехня стає соціальним капіталом.
• «Нечиста сила»: Це блискуча сатира на абсурдність радянської бюрократії. Головний герой, дрібний службовець Василь Кобзик, панічно, ірраціонально боїться своєї начальниці Одарки Михайлівни. Цей паралізуючий страх перед системою матеріалізується в гротескному образі чорта, що оселяється в його кишені. Чорт — це психологічна метафора витісненої особистості Кобзика, його прихованої агресії, бунту та бажань. Чорт робить те, на що не наважується Кобзик: лається, п’є горілку, показує язика молодикам. Це сатира в дусі Гоголя, що діагностує глибоку шизофренію радянської «маленької людини».
• «Колектив і Колядко»: Повість досліджує механізм знищення особистості «колективом». Лікар-індивідуаліст Андроник Федотович Колядко стає об’єктом цькування з боку завідувачки Алли Василівни та керованого нею «колективу». Його провина не в тому, що він погано працює, а в тому, що він працює добре, але не за правилами: він лікує людей, а не заповнює папірці, викриває фальшивого ветерана, вступає в конфлікт з аптекою. Алла Василівна та її сейф із компроматом на кожного працівника є символом тотального контролю. Система відторгає Колядка, бо його чесність та професіоналізм викривають загальну некомпетентність та кругову поруку.
• «Петля»: Це ідейний та емоційний пік збірки, що досліджує екзистенційну кризу. Повість являє собою передсмертний монолог-сповідь лектора Володимира, який готується до самогубства. Він аналізує своє життя і бачить у ньому лише тотальну фальш. Його робота (читання лекцій про радянське кохання та сім’ю) — цинічна брехня; його шлюб з Марійкою — холодний розрахунок заради будинку її батька-професора; його виховання дітей — лицемірна система заборон та матеріальних стимулів. «Петля» — це не лише знаряддя самогубства, це метафора самого радянського життя, яке задушило в герої все автентичне.
• Цикл «Три наречені» («Варя Юхимівна», «Ганна», «Даринка») та «Реквієм по матері»: Ці твори формують потужний контрапункт до історій про чоловіків-пристосуванців. Вони досліджують травматичний досвід війни та повоєнного життя крізь призму жіночої долі. «Варя Юхимівна» — це історія медсестри, яка втратила на фронті руку. Випадково підслухана фраза («З цим обрубком?») змушує її добровільно відмовитися від особистого щастя, сублімувавши своє життя у служіння людям (робота бібліотекарем). «Ганна» — це історія неймовірного гуманізму та ризику; жінка, ризикуючи власними дітьми, переховує в окупації та лікує єврейського лікаря Якова Давидовича. «Даринка» показує зіткнення підліткової закоханості з жорстокою реальністю окупації. «Реквієм по матері» — це пронизлива історія про синівську провину. Андрій, водій таксі, настільки занурений у буденні клопоти (заробітки, купівля машини, сварки з дружиною), що не помічає тихого згасання своєї матері, яка все життя присвятила йому. Його каяття приходить запізно — на цвинтарі. Ці жінки демонструють справжню моральну силу, стоїцизм та здатність до жертовності на тлі чоловічого світу компромісів.

Критична стаття: Діагнози радянському містечку: Анатомія компромісу та тягар провини у «Містечкових історіях» Анатолія Дімарова

Збірка «Містечкові історії», опублікована Анатолієм Дімаровим у 1987 році, стала подією, що вийшла далеко за межі суто літературної. Написана на зламі епох, у короткий період «гласності», коли цензурні лещата ослабли, але система ще не впала, книга стала одним із перших і найглибших художніх патологоанатомічних розтинів радянського суспільства в стані його термінальної хвороби. Дімаров, чия біографія та творчість самі були понівечені тоталітарною машиною, використав цю можливість не для прямої публіцистичної атаки, а для значно страшнішого вироку. Він узяв скальпель психологічного аналізу і препарував «містечко» — провінційний, буденний мікрокосм, що віддзеркалював усі метастази «розвиненого соціалізму»: моральний некроз, тотальну фальш, атрофію совісті та паралізуючий страх.

Патологія компромісу: Ціна «добробуту»

Центральною хворобою, яку діагностує Дімаров, є всепроникний моральний компроміс, що став не відхиленням, а самою нормою та умовою існування в системі. Критики слушно зауважують, що герої на кшталт Василя Загурка («Лист з небуття») чи Панаса Ганочки («Пам’ять») — це люди «безпринципні й нестійкі», які «пішовши на компроміс із власною совістю, самоізолювалися, збайдужіли до всього, крім свого добробуту».

Проте Дімаров іде далі, він показує не просто кореляцію, а прямий причинно-наслідковий зв’язок: їхній «добробут» є прямим продуктом їхньої підлості. Голова фабзавкому Василь Загурко — не просто бюрократ; його посада куплена ціною життя робітника Валька. Ключовий епізод із санаторною путівкою — це мікромодель радянської корупції, що базується не на грошах, а на ієрархії страху та підлабузництві. Загурко, який сам колись був жертвою приниження, легко зраджує Валька, боячись гніву директора Полотухи та прагнучи догодити підлабузнику Буздє. Його важка хвороба — це психосоматична розплата, бунт тіла проти гріха, який свідомість успішно витіснила.

Ще страшніший випадок — Панас Ганочка (Гапочка). Його респектабельність «поважного ветерана» збудована не просто на брехні, а на вбивстві та узурпації чужої долі. В момент панічного відступу він застрелив молодого солдата Зайчика, який заважав йому тікати, а потім привласнив його подвиг, сфабрикувавши героїчну легенду. У Дімарова система тримається не на «великому терорі» 1930-х, а на мільйонах отаких дрібних, щоденних зрад і великих брехнях, що стали фундаментом суспільної ієрархії. Провина в цих героїв не веде до каяття; вона лише змушує їх ще відчайдушніше захищати свою брехню (Ганочка) або заганяти її вглиб, аж доки вона не починає руйнувати тіло (Загурко).

Абсурд як норма: Сатирична деконструкція бюрократії

Якщо історії Загурка і Ганочки — це трагедії морального розкладу, то повісті «Нечиста сила» та «Колектив і Колядко» — це сатиричні діагнози, що доводять трагедію до абсурду. У «Нечистій силі» страх «маленької людини» Василя Кобзика перед начальницею Одаркою Михайлівною сягає метафізичних масштабів, матеріалізуючись у буквального чорта в кишені.

Цей чорт — не містика, це блискуча психологічна метафора. Це сублімована, витіснена індивідуальність Кобзика, його єдина форма свободи. Чорт лається, п’є горілку, заграє до жінок і показує язика — він робить усе те, на що не здатен паралізований страхом службовець. Дімаров показує, що радянська система, вимагаючи повної деперсоналізації, неминуче породжує шизофренію, де єдиним прихистком для «я» стає божевілля або чортівня.

У повісті «Колектив і Колядко» механізм знищення інший. Лікар Андроник Федотович Колядко — професіонал, індивідуаліст, який насправді лікує людей. Саме за це його й ненавидить система в особі завідувачки Алли Василівни. «Колектив» тут — не спільнота, а репресивний інструмент, зцементований круговою порукою некомпетентності. Алла Василівна та її знаменитий сейф, де лежить компромат на кожного, — це метафора тотального контролю. Колядка виштовхують не тому, що він «ворог» (як у сталінські часи), а тому, що він чесний та ефективний і самим своїм існуванням викриває фальш та імітацію бурхливої діяльності інших. Система відторгає його, як здоровий організм відторгає чужорідне тіло.

Екзистенційна межа: «Петля» як вирок тотальній фальші

Ідейним та емоційним піком збірки є повість «Петля». Це передсмертний монолог лектора Володимира, який готується до самогубства. Якщо інші герої ще намагаються виправдати свої компроміси, то Володимир досягає абсолютної ясності: його життя — тотальна фальш, і компроміс уже неможливий, бо нічого справжнього не лишилося.

Його професійна діяльність — цинічне читання лекцій про кохання та радянську сім’ю — є брехнею. Його шлюб із Марійкою був холодним розрахунком на будинок її батька-професора. Його стосунки з дітьми — механічна система заохочень («гроші… єдині мертві предмети, які мають дивовижну властивість рости… І то лише в ощадкасах»). Його коханки — лише функція. Герой ставить питання, чи є взагалі на світі щось, крім фальші. «Петля» — це не лише знаряддя смерті, це метафора самого життя, яке його задушило. Самогубство для Володимира — не акт відчаю, а свідомий філософський вибір, єдиний автентичний вчинок у світі симулякрів. Це вирок не просто Радянському Союзу, а будь-якому суспільству, що підмінило екзистенційні сенси соціальними ритуалами.

Незагоєні рани: Жінка, війна і справжня пам’ять

На тлі цього чоловічого світу морального колапсу, фальшивої пам’яті (Ганочка) та екзистенційної втоми (Володимир), Дімаров вибудовує інший світ — світ жіночої жертовності та справжнього, негероїчного страждання. Це твори з циклу «Три наречені» та «Реквієм по матері».

На відміну від фальшивих ветеранів, жінки Дімарова несуть на собі справжній, не оспіваний тягар війни. Варя Юхимівна («Варя Юхимівна»), втративши руку, відмовляється від особистого щастя через одну жорстоку фразу («З цим обрубком?») і знаходить сенс лише у служінні іншим. Ганна («Ганна») здійснює тихий подвиг, ризикуючи власними дітьми заради порятунку єврейського лікаря Якова Давидовича в окупації. Даринка («Даринка») проходить прискорений курс дорослішання, де підліткове кохання стикається з реальністю смертельної небезпеки.

Так само мати Андрія з «Реквієму по матері» втілює жертовну, всепрощальну любов, яка тихо згасає, поки син зайнятий здобуванням матеріальних благ. На відміну від чоловіків-пристосуванців, ці жінки демонструють надзвичайну моральну силу та здатність до екзистенційного вибору, сплачуючи за нього власним щастям або життям. Вони є носіями справжньої, болісної пам’яті, що контрастує зі світом чоловічої брехні.

Висновок

«Містечкові історії» Анатолія Дімарова — це реквієм за радянською людиною, покаліченою системою, розчавленою власним конформізмом, провиною та фальшивою пам’яттю. З’явившись на світанку «гласності», збірка стала одним із найпотужніших ударів по моральних підвалинах СРСР в українській літературі. Використовуючи майстерну «оповідність» та глибокий психологізм, Дімаров створив безжальну панораму суспільства, що зайшло в глухий кут, з якого був лише один вихід — розпад або, як у повісті «Петля», самознищення.