📘Мати

Марія Стоян (Стояниха): Проста українська селянка, мати, яка втілює в собі архетипні риси Матері-Берегині, Матері-України. Її образ еволюціонує від звичайної жінки до символу національної стійкості, жертовності та духовної незламності. Вона свідомо йде на смерть, рятуючи поранених льотчиків, яких приймає за своїх синів.

Радянські льотчики (Степан Пшеницин і Костя Рябов): Молоді солдати з Уралу, які зазнали аварії біля села. Вони втілюють ідею “дружби народів”, яка була важливою для радянської пропаганди того часу. Вдячні Марії за порятунок, вони до останнього називають її матір’ю, підкреслюючи духовний зв’язок з нею.

Німецький офіцер: Безіменний представник окупаційної влади, який уособлює “нелюдів”, “недолюдків з Європи”, холодну, раціональну та дегуманізовану жорстокість нацизму. Він діє не з особистих мотивів, а як частина антилюдської ідеологічної машини.

Василь Стоян: Син Марії, боєць-розвідник. Твір починається і закінчується його образом. Він повертається у визволене, але зруйноване село, де знаходить повішеною свою матір. Його горе та рішучість продовжувати боротьбу символізують неминучість помсти ворогу та продовження життя.

Палажка: Вдова вбитого партизанами начальника поліції. Антипод Марії. Її мовчання на майдані спочатку є зловісним, а потім вона під тиском видає правду, що призводить до трагедії. Вона уособлює зраду, що контрастує з мовчазною солідарністю решти селян.

Центральна сюжетна лінія: Історія порятунку Марією Стоян двох поранених льотчиків. Ця лінія охоплює їхню появу, переховування в її хаті, догляд за ними, викриття німцями, допит на майдані та трагічну розв’язку — розправу над льотчиками й мученицьку смерть самої Марії, яка до кінця не зраджує їх.

Обрамлююча сюжетна лінія: Повернення сина Василя у звільнене від окупантів рідне село. Він бачить жахливі наслідки війни — спалені хати, трупи ворогів і, найстрашніше, тіло матері на груші. Ця лінія надає твору композиційної завершеності та емоційної глибини, показуючи трагедію через призму особистого горя.

Оповідання має кільцеву (рамкову) композицію, що побудована за принципом ретроспективи.

Експозиція: Опис спаленого села та повернення сина Василя, який знаходить свою матір мертвою.

Зав’язка: Ретроспективний епізод — поява поранених льотчиків у хаті Марії.

Розвиток дії: Переховування та догляд за льотчиками, облава німців, допит на майдані та мовчазна змова селян.

Кульмінація: Викриття змови після зізнання Палажки, розстріл льотчиків та страта Марії на груші.

Розв’язка: Повернення до теперішнього часу — прощання Василя з матір’ю, його клятва помсти. Твір завершується патетичним епілогом-апофеозом: прохід війська, що віддає шану загиблій, та риторичним зверненням автора до матері як до вічного символу.

Гуманізм і нелюдськість: Центральний конфлікт твору — це зіткнення людяності, милосердя й жертовної любові, втілених в образі Матері, з дегуманізованою жорстокістю війни та нацистської ідеології.

Життя і смерть: Проблема розглядається у філософському аспекті. Смерть Марії стверджує вічність життя, адже її подвиг стає символом безсмертя духу та запорукою майбутньої перемоги.

Моральний вибір та людська гідність: Марія Стоян постає перед екзистенційним вибором: врятувати власне життя ціною зради або загинути, зберігши гідність. Її останні слова та вчинки є проявом незламної гідності перед лицем смерті.

Війна як трагедія народу: Довженко показує війну як абсолютне зло, що руйнує святині — дім, родину, саму Матір як джерело життя. Твір має потужний антивоєнний пафос, що засуджує жорстокість та безглуздість насильства.

Єдність і зрада в умовах окупації: Проблема висвітлюється через контрастні образи селян, що мовчки підтримують Марію, та Палажки, яка чинить зраду.

Кінематографічність: Проза Довженка побудована за законами кіно. Автор використовує монтажну структуру, швидку зміну “кадрів” (сцена в хаті, допит, майдан, страта), “великі плани” (обличчя і руки матері) та “загальні плани” (натовп на майдані), що створює надзвичайну динаміку та емоційну напругу.

Глибокий символізм та архетипність: Образи твору мають символічне навантаження. Мати — це і Богородиця, і Мати-Україна, і Берегиня роду. Хата — символ Дому, родинного затишку, зруйнованого війною. Груша, на якій страчують Марію, перетворюється на Світове дерево, а сама сцена страти — на новітню Голгофу. Попіл — символ пам’яті та помсти.

Контраст стилів: Мова оповідання поєднує високий, патетичний, майже біблійний стиль авторської оповіді (риторичні звертання, емоційні епітети, як-от “тихий жах”, “незабутній смутку”) з простою, лаконічною та психологічно достовірною мовою персонажів.

Фольклорні мотиви: Образ матері близький до фольклорних образів матері-України, матері-чайки, а її страждання нагадують плачі та думи.

Твір є яскравим прикладом творчості Олександра Довженка повоєнного періоду, коли митець, перебуваючи під тиском радянської цензури в Москві, продовжував осмислювати трагедію війни. В оповіданні поєдналися глибокий патріотизм і біль за Україну з елементами офіційної ідеології того часу (мотив “дружби народів”, згадка про “зерно Леніна”), що було необхідною умовою для публікації. Попри це, твір виходить за межі пропаганди, стаючи універсальним гімном материнству та незламності людського духу. Його стилістика та проблематика перегукуються з мотивами творчості Тараса Шевченка (образ матері-страдниці) та Миколи Гоголя (ліризм оповіді). “Мати” є класичним зразком української воєнної прози, який і сьогодні, в контексті сучасної війни, набуває нового, гострого звучання.

Розширений аналітичний паспорт твору “Мати” Олександра Довженка

Автор: Олександр Петрович Довженко, український письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографа, народжений 10 вересня 1894 року в хуторі В’юнище біля селища Сосниця на Чернігівщині в селянській родині. З 14 дітей у родині вижили лише він та сестра. Навчався в Глухівському вчительському інституті, працював учителем, брав участь у національно-визвольних змаганнях, воював в армії УНР, пізніше приєднався до більшовиків. У 1920-х роках займався дипломатією, вивчав графіку в Берліні, ілюстрував книги, був членом літературних об’єднань “Гарт” і ВАПЛІТЕ. З 1926 року перейшов до кінематографа, зняв фільми “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля”, які стали шедеврами. Під час Другої світової війни працював кореспондентом, знімав документальні фільми “Битва за нашу Радянську Україну” та “Перемога на Правобережжі”, писав оповідання, кіноповісті, щоденники. Твори воєнної тематики відображають трагедію окупації, героїзм народу, критику сталінізму. Автобіографічні мотиви в образі матері пов’язані з власною матір’ю Одаркою Єрмолаївною, яка пережила втрату дванадцяти дітей, що додає глибини темі материнського страждання. Помер 25 листопада 1956 року в Москві від інфаркту.

Рік написання: 1949 рік, Москва, з остаточною авторською редакцією 18 лютого 1949 року, хоча події стосуються періоду Другої світової війни. Твір вперше опубліковано в газеті “Известия” 20 лютого 1943 року, пізніше в “Радянській Україні”, з ідеологічними нашаруваннями в пізнішій версії, як згадка про “зерно Леніна” та “радянський вулик”.

Рід літератури: епос.

Жанр: оповідання з елементами новели, кіноповісті, публіцистики, з гострим сюжетним напруженням, подібне до пригодницьких творів, але з акцентом на психологічний і філософський аспекти, а також публіцистичного нарису. Має риси реалістичного твору з типізацією образів, але з романтичним піднесенням героїні, що наближає до притчі.

Тема: героїчний подвиг української жінки-матері Марії Стоян під час німецької окупації в Другій світовій війні, її самопожертва заради порятунку радянських льотчиків, зображення трагедії війни на тлі зруйнованого українського села, феноменологія материнства як універсального стану душі.

Ідея: уславлення героїзму простої української матері та радянських воїнів у боротьбі з нацизмом, підкреслення сили материнської любові, яка долає страх і стає символом національної стійкості, засудження жорстокості війни та загарбників, утвердження вічної слави материнства як основи людяності, перетворення індивідуальної жертви на загальнонаціональну святиню.

Проблематика: руйнівні наслідки війни для цивільного населення, зокрема окупація, страти, спалення сіл; героїзм і самопожертва матерів, моральний вибір між страхом і обов’язком; боротьба за свободу рідної землі, солідарність народу проти ворога; роль пропаганди і правди в неволі; гендерні аспекти страждань жінок у війні; національна ідентичність і спадщина, вплив історичного контексту на особисту долю; критика фашизму як “недолюдків з Європи”; метафізика смерті як “прекрасної смерті”, що творить вічність; віталізм як протистояння руйнації через увагу до деталей життя.

Головні персонажі: Марія Стоян – проста українська селянка, мати двох синів, символ материнства і жертовності, ховає льотчиків, гине з гідністю, її образ піднесений до рівня біблійної Марії, Оранти чи Рахав, з маленькими трудящими руками, сивою головою, що торкається хмар, уособлює Берегиню; Василь – син Марії, розвідник, повертається до села, знаходить матір мертвою, бере попіл як символ помсти, трансформується в воїна; Іван – другий син Марії, вбитий на війні; Степан Пшеницин і Костя Рябов – радянські льотчики з Уралу, молоді комсомольці, поранені, розкидають листівки, гинуть, але вмирають з подякою матері; Палажка – вдова начальника поліції, спочатку мовчить, але підтверджує, що льотчики – сини Марії, за що отримує удар, демонструє пробудження людського в згорьованому серці; німці – антагоністи, зображені як жорстокі “людоїди” і “недолюдки”, комендант з “шиєю як у кобри”.

Сюжет і композиція: композиція драматична, з винесеною на початок розв’язкою для посилення напруги, подвійним обрамленням – емоційним (пролог про славу роду) і сюжетним (епілог-гімн матері). Експозиція: знайомство з Марією в окупованому селі, ховання льотчиків. Зав’язка: німці знаходять льотчиків, допит. Розвиток дії: очна ставка на майдані, солідарність селян. Кульмінація: розстріл льотчиків, страта Марії на груші. Розв’язка: повернення Василя, прощання, шана війська. Флешбеки розкривають минуле льотчиків і Марії. Сюжет циклічний, пов’язаний з темою смерті і безсмертя, з гіперболізацією для піднесення до вселенської драми.

Художні особливості: риторичні питання для емоційного напруження, фольклорні образи (чайка, пчола, груша як символ життя і смерті, хуртовина як хаос), біблійні мотиви (жертва “за други своя”, ім’я Марія, хрест перед смертю), типізація героїв як уособлення народу, контрасти (руйнування і відродження, страх і мужність, органічна цивілізація життя проти механістичної насильства), кінематографічний стиль з візуальними описами (сніжинки на очах матері, іній від гармат), публіцистичні елементи в епілозі, символіка (попіл як нагадування про трагедію, груша як пам’ятник, руки як життєдайна сила). Твір поєднує реалізм з романтизмом, підкреслюючи красу простої жінки в трагедії, з ритмічністю народної думи.

Історичний контекст: події відбуваються в українському селі під час німецької окупації 1941–1943 років, відображають реалії Другої світової війни – страти цивільних, партизанський рух, пропаганду через листівки, визволення радянськими військами. Натхненний реальною історією селянки, записаною Довженком у щоденнику 1942 року, під час роботи кореспондентом на фронті, з прототипом від досвіду Михайла Дудки, чоловіка сестри Довженка, де подвиг жінки називався “кришталевим проявом материнської душі”.

Вплив і значення: твір виховує патріотизм, чуйність до подвигів, надихає на боротьбу, є гімном українській жінці-матері, входить до збірок воєнної прози Довженка, екранізований у фільмах і театральних постановках, актуальний як нагадування про любов і жертовність у темні часи.

Критична стаття: “Мати” Олександра Довженка як відображення трагедії і героїзму в роки війни

Оповідання “Мати” Олександра Довженка, написане в 1949 році, але натхненне подіями Другої світової війни, займає особливе місце в українській літературі. Воно розповідає про долю простої селянки Марії Стоян, яка стає символом материнської жертовності в умовах окупації. Твір починається з опису зруйнованого села, де син Василь шукає матір після бою, але знаходить її повішеною на груші. Ця сцена задає тон усього оповідання, підкреслюючи жах війни через особисту трагедію. Хоча перша публікація з’явилася в “Известиях” 20 лютого 1943 року, остаточна редакція 1949 року додала філософську глибину, вписуючи образ Марії в радянську міфологію, але не применшуючи універсального гуманізму.

Довженко будує сюжет нелінійно, виносячи розв’язку на початок, що створює ефект напруги і змушує читача одразу відчути втрату. Потім через ретроспекцію розкривається історія: взимку Марія приймає двох поранених радянських льотчиків, Степана Пшеницина і Костю Рябова, які впали в лісі за 500 кілометрів від фронту. Вони – молоді уральці, комсомольці, що розкидали листівки над Україною, щоб підтримати віру в перемогу. Марія доглядає за ними, миє ноги, годує, просить милостиню в селі – молока і сала. Селяни допомагають, здогадуючись про таємницю, але не видають. Це показує солідарність народу в окупації, де кожен ризикує життям. Льотчики розповідають про свої пригоди: підбиті вночі, поламані кінцівки, втеча лісами. Вони прості, роботящі, пішли на фронт добровольцями, спочатку бомбардували ворога, потім перейшли на “культурно-просвітну роботу” – листівки. Марія ділиться болем за своїх синів, Івана і Василя, думаючи, що десь інша мати допоможе їм. Ця сцена підкреслює універсальність материнства, яке долає національні кордони: льотчики – росіяни, але для Марії вони “діточки”. Материнство тут не обмежене кровним зв’язком, а є станом душі, здатним на самопожертву заради “чужих” синів.

Конфлікт загострюється, коли німці вриваються в село. Вони знаходять льотчиків, Марія називає їх синами. На майдані відбувається очна ставка: селяни, навіть староста і поліцаї, підтверджують обман, плачучи. Палажка, вдова начальника поліції, убитого партизанами, спочатку мовчить, але каже “сини”, за що комендант б’є її. Трагедія в деталі: Марія забула сказати льотчикам прізвище, і коли комендант питає, обман розкривається. Льотчиків розстрілюють, вони прощаються: “Прощайте, мамо! Спасибі! З вами і вмирати не страшно!” Марію б’ють, руйнують хату гранатами, ведуть на страту. Вона благає дати кулю, бо “як же мені висітоньки? Я ж таки жінка стара”, але сама надягає зашморг, хреститься і каже “Діти…”. Василь повертається, лежить біля груші, цілує руку матері, лишає з нею “добрість і лагідну вдачу”, бере попіл у хустку як нагадування. Військо проходить, скидає шапки, шануючи материнство. Епілог – гімн Марії: її руки простягнуті вперед, ніби каже “Все віддала”, постать лине в повітрі, голова торкається хмар. Вона не мала розкоші, душилася полином, працювала як пчола для “радянського вулика”, не була комуністкою, але зерно Леніна зійшло в її серці. Твір завершується закликом, щоб світ знав про її смерть “за други своя” в кривавому селі.

Історичний контекст оповідання пов’язаний з подіями 1941–1943 років в Україні: окупація, масові страти, спалення сіл, партизанський рух. Довженко, працюючи кореспондентом, чув подібні історії, одну записав у щоденнику 1942 року, натхненний досвідом Михайла Дудки, чоловіка сестри. У щоденниках він називає подвиг “кришталевим проявом материнської душі” та “генієм української матері”. Листівки льотчиків відображають реальну пропаганду, а солідарність селян – опір окупантам. Твір критикує фашизм як “недолюдків”, показуючи їх жорстокість: регіт над страхом, побиття, страти. Водночас підкреслює героїзм простих людей, які не зраджують, попри ризик. Редакція 1949 року додає ідеологічне нашарування, вписуючи Марію в радянський наратив, але універсальний гуманізм переважає.

Теми твору глибокі: материнство як сила, що перемагає страх, – Марія захищає “чужих” дітей, бо думає про своїх. Війна руйнує все: село в “печищах”, сади спалені, трупи в багнищі. Героїзм не в бою, а в повсякденній стійкості: просити милостиню, брехати ворогу, гідно вмирати. Моральний вибір – ключовий: селяни обирають солідарність, Палажка долає злість під впливом святості Марії. Національна ідентичність: Марія – “слов’янка, українка дорога”, її життя – праця для колективу, смерть – пам’ятник. Мотиви перегукуються з фольклором: груша як дерево життя, але й смерті; чайка, що б’ється об дорогу, – образ горя; пчола – працелюбність. Біблійні алюзії: ім’я Марія, жертва “за други своя”, хрест перед смертю, порівняння з Орантою чи Рахав, яка ховала воїнів. Символіка попелу – пам’ять про втрату, мотивація до помсти. Контрасти посилюють драму: хуртовина і тепло хати, темрява окупації і “огнища” листівок, смерть і шана війська.

Персонажі типізовані: Марія уособлює всіх українських матерів, її образ романтизований – маленька постать лине, руки творять хліб, стають символом життєдайної сили. Автобіографічне коріння в матері Довженка додає глибини. Льотчики – типові радянські юнаки, прості, добрі, з волею до життя. Василь – воїн, що трансформується через втрату, його “скам’яніння серця” – плата за перемогу. Палажка демонструє внутрішній конфлікт і пробудження людського. Німці – колективний антагоніст, знеособлені, звірячі, комендант як уособлення механістичної цивілізації насильства, контрастує з органічною цивілізацією життя Марії. Цей візуальний контраст нагадує картину Сергія Герасимова “Мати партизана”, де світло жінки протиставлене темряві карателя.

Художні засоби: риторичні питання (“Хто серед трупів біжить?”) створюють емоційну напругу. Описи візуальні, кінематографічні: сніжинки на очах, іній від гармат, зміна планів від загального до крупного. Мова поетична, з діалектизмами (“голубоньки”, “тьотушка”), що додає автентичності, ритмічністю народної думи. Композиція циклічна: від смерті до безсмертя в пам’яті. Природа – активний учасник: хуртовина як хаос, груша як мучеництво, сонце, що червонить сніги, – катарсис. Гіперболізація підносить історію до притчі, уникаючи сухої документальності.

Критика відзначає, що твір – гімн жінці-матері, яка надихає на боротьбу. Він виховує патріотизм, показуючи, як особиста трагедія стає національною. Довженко поєднує реалізм з романтизмом, типове з індивідуальним. У контексті його творчості “Мати” продовжує теми “України в огні” – трагедія окупації, але з акцентом на героїзм, а не поразку. Щоденники Довженка розкривають, як війна вплинула на нього: біль за народ, критика влади. Оповідання вплинуло на літературу, екранізовано, входить до шкільних програм. Воно показує, як війна ламає життя, але дух народу лишається незламним. Марія – не мучениця, а берегиня, її смерть – не кінець, а натхнення для прийдешніх.

Метафізика смерті в “Матері” належить до “прекрасної смерті”, яка творить вічність. Марія вмирає, але живе в пам’яті сина і війська, що скидає шапки. Це трансформація втрати в святиню. Віталізм – увага до життя: обмивання ніг, дбання про чистоту – антитеза руйнації. Руки Марії як антитеза рук катів. Генеалогія образу: автобіографічна, від матері Довженка, літературна реінкарнація страждання в катастрофі. Символіка природи: хата як острівець тепла, груша з плодючості в розп’яття. Василь уособлює гнів, пам’ять перетворює поразку в тріумф.

У порівнянні з іншими творами Довженка, як “Воля до життя” чи “Ніч перед боєм”, “Мати” акцентує жіночий героїзм. У “Волі до життя” – чоловіча стійкість, тут – материнська. Постколоніальний дискурс бачить Україну як жертву імперій, Марію як символ опору. Гендерний аспект: жінка як опора нації, її тіло – поле битви. Історична точність: реальні прототипи, пропаганда. Сучасне прочитання: актуальність для конфліктів, нагадування про жертовність.

Сцена ховання льотчиків: Марія плаче, згадуючи синів, – емоційний пік. Очна ставка: момент істини, єдність села. Прощання Василя: трансформація. Символи: груша як орієнтир, попіл як присяга. Публіцистика в епілозі: заклик до світу, поклоніння красі Марії.

Твір – феномен, де документальність переплітається з романтизмом, осмисленням трагедії. Марія – ікона жертовності, її екзистенція любові проти апокаліпсису. Уникнення сухості, гіпербола для драми. Ідеологічні акценти не применшують, Марія – понад ідеологемами. Мова: фольклорні паралелі, кінематографічність. Актуальність: гімн жінці, що тримає світ на плечах.