📘Маруся

Олександра (Саша) Соколовська (Маруся): Юна шістнадцятирічна гімназистка, донька горбулівського дяка, яка після загибелі трьох старших братів-отаманів стає на чолі великої повстанської дивізії. Вона постає як неоромантична героїня, що поєднує дівочу чистоту із суворістю військового ватажка, володіючи при цьому містичним даром передбачення та незламною вірою у справедливість своєї справи.

Мирон Гірняк: Поручник Української Галицької Армії, який уособлює дисципліну, високу військову культуру та інтелігентність. Його кохання до Марусі символізує духовне єднання українців Галичини та Наддніпрянщини, а його відданість ідеалам незалежності робить його одним із найшляхетніших образів твору.

Явдоха Соколовська: Мати отаманів, яка після звірячого вбивства чоловіка у 1920 році оніміла на довгі сімнадцять років. Її постать є символом стражденної України, що зберігає свої таємниці глибоко в душі, а її сповідь перед смертю у 1937 році стає ключем до розкриття істинної історії повстання.

Василь Матіяш: Найближчий соратник та ад’ютант Марусі, досвідчений вояк, який забезпечує військову організацію дивізії. Його образ втілює надійність, чоловічу дружбу та вірність присязі, попри всі випробування та небезпеки партизанської війни.

Осип Станімір: Сотник УГА, який представляє регулярне українське військо. Проходячи шлях від певної недовіри до повстанців-селян до глибокої поваги перед їхнім героїзмом, він стає свідком трагедії української армії під час епідемії тифу.

Національно-визвольна боротьба: Це центральна лінія, яка детально описує формування, вишкіл та бойові операції повстанської дивізії, її співпрацю з Армією УНР та УГА, а також виснажливе протистояння переважаючим силам ворога на тлі занепаду регулярного фронту.

Романтична лінія кохання Марусі та Мирона: Тонка і драматична історія почуттів двох молодих людей, які зустрілися у вирі війни. Їхні стосунки позбавлені побутової приземленості, вони сповнені неоромантичної піднесеності та жертовності, завершуючись вимушеним розставанням у просторі реальності, але не в душі.

Трагедія роду Соколовських: Опис долі родини, де кожен із синів — Олекса, Дмитро та Василь — стає до боротьби і гине від ворожої кулі чи зради, що врешті-решт змушує наймолодшу сестру змінити гімназійну сукню на козацький шлик.

Лінія радянського терору та розшуку: Події 1937, 1964 та 1988 років, де зображено намагання чекістів та агентів КДБ стерти пам’ять про Марусю, переслідуючи її племінника Євгена та онуку Лізу, що демонструє тяглість боротьби через десятиліття.

Експозиція: Події весни 1937 року в селі Горбулів, коли оніміла Явдоха Соколовська раптово починає говорити, готуючись передати пам’ять про своїх дітей наступним поколінням.

Зав’язка: Початок селянського повстання проти окупантів у 1919 році під проводом наймолодшого з братів Соколовських — Лесика (Олекси), що дає поштовх до розгортання масштабного збройного спротиву.

Розвиток подій: Загибель братів-отаманів один за одним, обрання Олександри отаманшею Марусею, спільний похід українських військ на Київ, героїчні бої, епідемія тифу («плямистого ворога») та поступове звуження кільця ворожого оточення навколо повстанців.

Кульмінація: Сцена бойового зіткнення, під час якого Маруся потрапляє у полон до червоного загону Мозоліна, та її неймовірна, майже містична втеча на сірому коні Нарцисі, що стверджує її статус непереможної народної героїні.

Розв’язка: Відхід Марусі з невеликою групою вірних козаків за Дністер у 1920 році, що символізує перехід її постаті з історичної площини у вимір народного міфу та обіцянку майбутнього повернення.

Національна єдність та соборність: Проблема подолання регіональних відмінностей та психологічних бар’єрів між галичанами та наддніпрянцями задля досягнення спільної мети — розбудови самостійної держави.

Феномен зради: Питання внутрішньої вразливості визвольного руху, де дії запроданців (як-от Тиміш Корч чи Матей Мазур) завдають повстанцям значно більшої шкоди, ніж відкриті бої з ворогом.

Жінка на війні: Трансформація тендітної жіночої природи під тиском жорстоких історичних обставин, коли необхідність захисту рідної землі змушує героїню приборкувати власні почуття та брати на себе тягар відповідальності за тисячі життів.

Пам’ять як форма спротиву: Проблема збереження національної ідентичності та історичної правди в умовах тоталітарного тиску, коли просте слово «я не бандит» стає актом найвищої мужності.

Символізм: Образ сірого коня Нарциса, який рятує Марусю, постає символом невловимої волі, а три могили Марусі (реальні та символічні) втілюють ідею її безсмертя та неможливості бути остаточно знищеною ворогом.

Містичний психологізм: Використання мотивів характерництва, віщих снів, ворожіння та особливого зв’язку героїні з природою, що надає роману рис магічного реалізму та глибини народної легенди.

Натуралізм: Жорстке, подекуди шокуюче зображення реалій війни — описів поранень, страт, мук хворих на тиф, що підкреслює високу ціну, яку українство платило за свою свободу.

Мовна стилізація: Активне вживання діалектизмів Житомирського Полісся, військової термінології того часу та архаїзмів, що створює неповторний колорит епохи та занурює читача в атмосферу подій початку XX століття.

Василь Шкляр — визнаний майстер історичного роману, чиї твори стали справжнім маніфестом українського відродження у XXI столітті. Роман «Маруся» є плодом ретельного вивчення архівних документів СБУ та мемуарів учасників подій, що робить його не лише художнім твором, а й важливим документом епохи. Постать Олександри Соколовської у трактуванні Шкляра повертає в український культурний простір образ сильної, переможної жінки-воїна, руйнуючи стереотип про виключно жертовну роль українки. У 2025 році, на тлі нашої сучасної боротьби за незалежність, цей твір сприймається як надзвичайно актуальне нагадування про те, що ворог не змінився, а методи боротьби за свободу залишаються такими ж запеклими. Книга викликала значний суспільний резонанс, ставши одним із найбільш обговорюваних текстів сучасної прози. Вона вчить нас бачити в історії не лише сухі факти, а й живі душі людей, які свідомо обрали шлях волі.

Постать Василя Шкляра в сучасному українському літературному процесі займає особливе місце. Його звернення до теми національно-визвольних змагань 1917–1921 років є свідомою місією з деконструкції радянських міфів та реставрації справжнього обличчя українського повстанства. Роман «Маруся», виданий у 2014 році видавництвом «Клуб сімейного дозвілля», став логічним продовженням цієї стратегії. Шкляр створює масштабне епічне полотно, де особиста драма юної дівчини перетворюється на метафору долі всієї нації.   

Розширений аналітичний паспорт твору

Василь Шкляр народився 10 червня 1951 року в селі Ганжалівка на Черкащині. Його робота над «Марусею» тривала шість років і включала вивчення архівів СБУ, мемуаристики (зокрема спогадів Осипа Станіміра, Лева Шанковського та Романа Коваля). Автор ставив за мету повернути з небуття ім’я Олександри Соколовської, чия доля була спотворена пропагандою.   

Жанрова природа твору — історичний біографічний роман (історична белетристика) з елементами пригодницької прози, неоромантизму та драми. Композиція твору рамкова та багатошарова: основна подієва лінія 1919 року обрамлена епізодами з 1937 року (сповідь матері Явдохи), 1964 року (повернення племінника Євгена з таборів) та 1988 року (пошуки Лізи Соколовської). Твір складається з 42 розділів, прологу та післямови автора.   

Тематика роману охоплює героїчний спротив українства більшовицькій експансії та денікінській окупації 1919–1920 років. Автор детально описує діяльність повстанської бригади імені Дмитра Соколовського, що налічувала близько тисячі вояків (300 кінних та 700 піших). Провідна ідея — утвердження безсмертя національного духу: навіть у часи поразки воля до свободи залишається незламною.   

Проблематика твору включає питання національної самоідентифікації, єдності Заходу і Сходу (через взаємодію Армії УНР, УГА та повстанців), зради, ціни вірності та трансформації особистості в умовах війни.   

Система персонажів:

• Олександра (Маруся) Соколовська: 16-річна гімназистка, що стала отаманшею. Поєднує тендітність із жорсткістю воїна. Має містичний зв’язок із землею та риси характерництва.   
• Мирон Гірняк: поручник УГА, романтичний інтерес Марусі, що уособлює дисципліноване галицьке офіцерство.   
• Осип Станімір: сотник УГА, який вносить у твір нотки реалізму та легкого іронізму.
• Василь Матіяш: ад’ютант Марусі, втілення вірності та практичності.   
• Брати-отамани: Олекса, Дмитро та Василь Соколовські — предтечі Марусі, що загинули через підступність ворогів.   
• Антагоністи: чекіст Мозолін (колишній моряк), зрадник Несміян, провокатор Найда.
• Другорядні персонажі: отамани Зелений, Ангел, Шулiка (який уособлює стихійний хаос партизанщини).

Символіка: білий кінь Нарцис (символ волі та чистоти), камінь «соколине око» (магічний оберіг), три могили Марусі (символ її невмирущості в народній пам’яті).   

Мова твору автентична, насичена діалектизмами Полісся та галицькою говіркою («шляк трафляє», «сі тішу», «ковмачка»), що створює ефект занурення в епоху.   

Критична стаття: Епос незламності та анатомія «оптимістичної трагедії» у романі «Маруся»

Роман «Маруся» Василя Шкляра — це не просто белетризована біографія, а потужна спроба реставрації національної пам’яті через художнє осмислення феномену отаманщини. Шкляр відмовляється від традиційного для української літератури образу «жертви», пропонуючи натомість естетику чину, де смерть є вищим виявом вірності ідеї. Критики часто порівнюють стиль Шкляра з кінематографічністю Квентіна Тарантіно: море крові, натуралістичні батальні сцени та динаміка, що межує з безумством війни, водночас залишаючись глибоко вкоріненою в історичний факт.

Генезис отаманства: трансформація духу

Центральна лінія роману — еволюція Саші Соколовської. Шкляр майстерно змальовує шлях від «панії», вчительки-гімназистки, яка любила порядок і вишуканість, до суворого командира. Її шлях у повстанство не був романтичним поривом, а вибором, продиктованим родинним обов’язком після загибелі трьох братів. Маруся успадковує загін у шістнадцять років, і цей момент стає її ініціацією: вона зрікається жіночих суконь, надіває штани та папаху з червоним шликом «Смерть ворогам України!».   

Автор наділяє героїню рисами характерництва. Вона чує голос «Дівич-гори», вміє вгадувати небезпеку. Її портрет — золота коса, синьо-сірі очі та родимка-мушка — ідеалізований Мироном Гірняком, який бачить у ній «молоде весняне сонце». Проте за цією естетикою стоїть залізний лідер, здатний приймати жорстокі рішення, розстрілювати зрадників та вести тисячу козаків у бій. Вона — символ української жінки-воїтельки, яку більшовики називали «Махно в спідниці».   

Соборність зброї: УГА та Наддніпрянщина

Одним із найважливіших здобутків Шкляра є висвітлення взаємин між Українською Галицькою Армією та повстанцями Великої України. Через образи Мирона Гірняка та сотника Станіміра автор демонструє зіткнення двох світів. Галичани постають як «найдисциплінованіша армія у світі», вишколена регулярна сила, що звикла до європейських стандартів. Натомість повстанці Соколовської — це стихійна народна міць, яка часто ігнорує накази штабів, діючи за законами партизанської тактики.   

Трагедія 31 серпня 1919 року в Києві, коли українське військо було змушене залишити столицю через наказ «обсадити, але не стріляти», подана автором як найвища точка національного приниження. Шкляр безжально фіксує причини поразки: політичну нерішучість керівництва УНР, наївну віру в дипломатію з денікінцями та катастрофічну епідемію тифу, що буквально викосила галицькі частини. Цей «почесний полон» та роззброєння в Києві стають символом втраченої можливості.   

Етика боротьби та анатомія зради

Тема внутрішньої зради звучить у романі не менш потужно, ніж тема зовнішньої навали. Загибель братів Соколовських — це результат підступності «кумів» та односельців, таких як Тиміш Корч чи Матей Мазур, які спокусилися на більшовицькі мільйони. Шкляр детально виписує механіку зради: вона приходить «з-за рогу», під час похорону чи дружньої вечері. Маруся змушена бути «чистильником» власного загону, бо зрада знекровлює повстання швидше за ворожі кулемети.

Антагоністи в романі, як-от чекіст Мозолін чи зрадник Несміян, показані як жорстокі носії ідеологічного конфлікту. На противагу їм автор виводить образи вірних козаків — Санька Кулібаби та Василя Матіяша, які втілюють безкорисливе служіння ідеї. Особливо колоритним є образ отамана Шулiки, чия карикатурність підкреслює трагікомізм і хаос тогочасного повстанського руху.   

Кохання на краю прірви

Любовна лінія Мирона Гірняка та Саші Соколовської — це необхідний контраст до жахів війни. Їхні стосунки змальовані з надзвичайним психологізмом: купання в річці Плиска, подарований камінь-оберіг, пташка в руках. Трагізм полягає в неможливості особистого щастя в часи національної катастрофи. Маруся свідомо обирає шлях воїна, розуміючи, що «вік її недовгий». Пам’ять про це почуття тримала Мирона на світі до самої смерті в 1944 році під Бродами, а Марусю зробила вічною в його серці.   

Натуралізм, містика та часові пласти

Стиль Шкляра вражає поєднанням жорсткого натуралізму («цистерни крові та вагони відрубаних голів») та тонкої містики. Сповідь онімілої Явдохи, її ворожіння, віра в те, що три могили однієї людини означають її життя, надають твору глибини народної балади.   

Використання кількох часових пластів (1937, 1964, 1988) дозволяє автору показати спадкоємність спротиву. Розповідь про Євгена Соколовського, якого покалічили в Магадані, але який до кінця повторював «Я не бандит», доводить: боротьба не закінчилася в 1920-му, вона тривала в тюрмах та підпіллі.   

Значення твору: від поразки до легенди

Роман «Маруся» — це історія про поразку, яка стала перемогою духу. Автор показує, що військова невдача була зумовлена об’єктивними факторами (тиф, брак зброї, чисельна перевага ворога), але моральна перемога залишилася за повстанцями. Легенда про відхід Марусі за Дністер у фіналі — це не втеча, а перехід у простір міфу, де вона чекає свого часу.   

Шкляр створив образ позитивного героя — дієвого, сильного, здатного на вчинок. Для сучасного покоління цей твір є кращим за підручники історії, бо дозволяє відчути живу емоцію того часу. Постать отаманші Марусі, золотоволосої дівчини на білому коні, залишається символом вічної весни української незалежності, за яку було заплачено найвищу ціну.

Остання сторінка веде нас до берегів Дністра. Відмова продати Сірого коня цигану-перевізнику, бо вірність не має ціни, стає фінальним акордом земного шляху героїні. Її відхід у ніч на молдовський берег — це початок безсмертя.