📘Мана

Юлія Отава: Колишня балерина , а нині стенографістка. Екзальтована, глибока, рефлексивна натура з «гіпертрофією почуття». Вона живе у світі власних ілюзій, перетворюючи своє нерозділене кохання до Сергія Михайловича на «ману» — джерело сенсу життя . Символізує жінку-мисткиню в пошуках гармонії та самореалізації.

Сергій Михайлович: Заступник директора , а згодом директор Цукротресту. Ідеалізований авторитарний керівник, аскет, трудоголік, відданий справі до самознищення. За зовнішньою сухістю ховає вразливість, свідомо пригнічуючи особисті почуття заради служіння системі, що врешті його й нищить (арештований як «ворог народу»).

Платон Озерович: Інженер. На початку твору — поверхневий ловелас , але згодом еволюціонує до людини, яка знаходить щастя у сімейному житті з Зоєю . Він уособлює прагнення до «земного», реального щастя.

Зоя Малевицька: Стенографістка. Вродлива та прагматична дівчина. Вона шукає надійного шлюбу та стабільності , втілюючи ідеал буденності та традиційного сімейного щастя, яке знаходить з Платоном.

Максим Стеблівський: Лікар , друг Платона та колишній коханий Юлії . Цинік, маніпулятор та носій «вульгарної філософії» , що зводить людські стосунки до біологічних інстинктів . Активно втручається в долі інших, зокрема, влаштовує провокацію, щоб «посватати» Зою собі .

Юлія Отава та Сергій Михайлович: Центральна історія платонічного, значною мірою уявного кохання стенографістки Юлії до свого начальника. Це почуття стає для неї «маною» — всеохопною ілюзією, збудованою на хибній інтерпретації поглядів , що є водночас джерелом екстатичного щастя і нестерпних страждань. Лінія завершується трагічно для Сергія (його арештовують як «ворога народу» ) та духовно переможно для Юлії (вона знаходить звільнення через рішення створити балет «Цвіт папороті» ).

Платон Озерович та Зоя Малевицька: Паралельна історія стосунків інженера та стенографістки. Їхній шлях до шлюбу сповнений вагань та непорозумінь , зокрема через жорстоку інтригу, влаштовану Максимом Стеблівським . Ця лінія уособлює прагнення до стабільного, конвенційного сімейного щастя , яке герої зрештою знаходять, одружившись і чекаючи на дитину .

Повість має поліфонічну (багатоголосу) структуру і складається з 71 розділу. Твір побудований як монтаж листів та щоденникових записів п’яти ключових персонажів. Така епістолярна форма , за відсутності традиційного всезнаючого оповідача , дозволяє зобразити ті самі події з різних, часто протилежних, точок зору. Цей прийом виявляє прірву непорозуміння між героями і стає метафорою атомізованого суспільства та глибокої комунікативної кризи доби тоталітаризму.

Конфлікт між особистим щастям та суспільним обов’язком: Найяскравіше втілений в образі Сергія Михайловича, який свідомо пригнічує особисте заради служіння системі.

Феномен нерозділеного, ідеалізованого кохання: Центральна проблема «мани» Юлії, її свідомо сконструйованого світу ілюзій.

Дихотомія ілюзії та реальності: Самообман та ескапізм (втеча від реальності) як форма внутрішнього спротиву дегуманізованій дійсності.

Екзистенційна самотність та комунікативна криза: Герої фізично перебувають поруч, але ментально ізольовані, замкнені у власних світах в атомізованому суспільстві .

Проблема творчої самореалізації жінки: Феміністична проблематика, розкрита через трагедію нереалізованої мисткині Юлії Отави та її боротьбу за право творити.

Конформізм, цинізм та внутрішній опір: Твір досліджує різні стратегії виживання особистості в лещатах тоталітаризму.

Критика радянського режиму: Повість розкриває трагічну логіку тоталітарної системи, яка пожирає навіть своїх найвідданіших слуг (арешт Сергія Михайловича).

Епістолярна форма та поліфонізм: Твір складається з листів та щоденників 5 персонажів, відсутній всезнаючий оповідач . Це створює ефект багатоголосся, де кожна свідомість звучить незалежно .

Внутрішній монолог: Замість прямих діалогів, які майже відсутні , авторка широко використовує внутрішні монологи, які глибоко розкривають психологію героїв та підкреслюють їхню трагічну ізоляцію.

Символізм: Твір насичений символічними образами, що винесені на рівень лейтмотивів.

Мана: Центральний символ ілюзії, омани, затьмарення. Це уявне кохання Юлії, яке водночас дає їй сили жити і руйнує її .

Цвіт папороті: Фольклорний символ недосяжного, абсолютного щастя. У творі він набуває подвійного значення: для Платона це реальне сімейне щастя , а для Юлії — символ творчого горіння та духовної самореалізації.

Погляд: В умовах, де відвертість небезпечна, погляд стає головним засобом комунікації, але водночас і джерелом непорозумінь та хибних інтерпретацій (особливо у стосунках Юлії та Сергія) .

Танок: Символ втраченого раю Юлії, її справжньої ідентичності та творчої свободи, до якої вона повертається наприкінці твору .

Докія Гуменна (справжнє ім’я — Євдокія Кузьмівна Гуменна; 1904–1996) — письменниця, що розпочала свій шлях у 1920-х роках у спілці селянських письменників «Плуг». Вона також брала участь в археологічних розкопках трипільської культури. Повноцінно її талант розкрився вже в еміграції , де вона стала однією з найпомітніших постатей Мистецького Українського Руху (МУР). «Мана», хоч і написана після формального завершення діяльності МУРу, є прямим продовженням його естетичних настанов, зокрема прагнення до глибокого психологізму, що споріднює її з творами Віктора Домонтовича. Написана з безпечної відстані еміграції та заборонена в УРСР , повість є унікальною ретроспективною рефлексією авторки на свій досвід життя в радянській системі 1930-х років.

Розширений аналітичний паспорт твору

Назва: Мана.

Автор: Докія Гуменна (справжнє ім’я — Євдокія Кузьмівна Гуменна; 1904–1996). Письменниця, що розпочала свій шлях у 1920-х роках у спілці «Плуг», брала участь в археологічних розкопках трипільської культури, а повноцінно реалізувала свій талант в еміграції.

Рік видання: 1952, Нью-Йорк (видавництво «Українські вісті»).

Літературний рід та жанр: Епос. За жанром твір визначається як психологічна повість в епістолярній формі з виразними автобіографічними мотивами. Її поліфонічна структура, що складається з листів, щоденникових записів та внутрішніх монологів, наближає твір до роману.

Тема: Зображення екзистенційної самотності, пошуків кохання та самореалізації особистості в дегуманізованих умовах радянського тоталітарного суспільства 1930-х років. Твір є глибоким дослідженням природи ілюзії, самообману та форм внутрішнього спротиву особистості, що прагне зберегти власну ідентичність.

Ідея: Утвердження сили мистецтва та внутрішньої свободи як засобів подолання особистої травми та збереження людської гідності в лещатах тоталітаризму. Повість розкриває трагедію людини, яка стає жертвою системи, якій віддано служить, і водночас пропонує альтернативні шляхи до щастя — конвенційне сімейне життя та трансцендентний шлях творчості.

Проблематика: Твір порушує низку глибоких філософських та соціально-психологічних проблем: конфлікт між особистим щастям та суспільним обов’язком; феномен нерозділеного, ідеалізованого кохання; дихотомія ілюзії та реальності; екзистенційна самотність та комунікативна криза в атомізованому суспільстві; проблема творчої самореалізації жінки та її роль у патріархальному світі (феміністична проблематика); конформізм, цинізм та внутрішній опір як різні стратегії виживання; прихована критика радянського режиму як форма антиколоніального спротиву.

Композиція та сюжет: Повість має поліфонічну структуру і складається з 71 розділу, кожен з яких є листом або щоденниковим записом одного з п’яти ключових персонажів. Така композиція дозволяє зобразити ті самі події з різних, часто протилежних, точок зору, занурюючи читача у внутрішній світ кожного героя. Сюжет розгортається навколо кількох любовних ліній на тлі роботи у великій радянській установі (Цукротрест) у Києві. Центральною є історія платонічного, значною мірою уявного кохання стенографістки Юлії Отави, колишньої балерини, що через хворобу змушена була залишити сцену, до свого начальника, заступника директора Сергія Михайловича. Це почуття стає для неї «маною» — всеохопною ілюзією, що є водночас джерелом екстатичного щастя і нестерпних страждань, а врешті-решт — каталізатором її творчого пробудження. Паралельно розвивається історія стосунків інженера Платона Озеровича та стенографістки Зої Малевицької. Їхній шлях до шлюбу, сповнений вагань та непорозумінь, уособлює прагнення до стабільного, конвенційного сімейного щастя. Сюжетні лінії переплітаються, висвітлюючи різні життєві філософії. Кульмінацією стає творчий прорив Юлії, яка вирішує створити балет «Цвіт папороті», що символізує її духовне звільнення, та арешт Сергія Михайловича як «ворога народу», що розкриває трагічну логіку тоталітарної системи.

Головні персонажі:

• Юлія Отава: Колишня балерина, а нині стенографістка. Екзальтована, глибока, рефлексивна натура з «гіпертрофією почуття». Її внутрішній світ сповнений драматизму та пошуків ідеалу. Вона живе у світі власних ілюзій, перетворюючи своє нерозділене кохання на джерело сенсу життя. Символізує жінку-мисткиню в пошуках гармонії.
• Сергій Михайлович: Заступник директора, а згодом директор Цукротресту. Ідеалізований авторитарний керівник, аскет, трудоголік, відданий справі до самознищення. За зовнішньою сухістю та офіціозністю ховається вразлива людина, яка свідомо пригнічує особисті почуття заради служіння системі, що врешті його й нищить.
• Платон Озерович: Інженер, на початку твору — поверхневий ловелас, що представляє провінційний тип, але згодом еволюціонує до людини, яка знаходить щастя у сімейному житті. Він уособлює прагнення до «земного», реального щастя.
• Зоя Малевицька: Стенографістка, вродлива та прагматична дівчина. Вона шукає надійного шлюбу та стабільності, втілюючи ідеал буденності та традиційного сімейного щастя.
• Максим Стеблівський: Лікар, друг Платона та колишній коханий Юлії. Цинік, маніпулятор та носій «вульгарної філософії», що уособлює прагматизм та компроміси. Він активно втручається в долі інших персонажів.

Символічні образи:

• Мана: Центральний символ ілюзії, омани, затьмарення. Уособлює всепоглинаюче, вигадане кохання Юлії, яке водночас дає їй сили жити і руйнує її.
• Сині очі: Лейтмотив образу Сергія Михайловича, символ його внутрішнього світу, який Юлія намагається розгадати. Для неї вони є джерелом «сяйва», «задушевної блакиті», глибини та ніжності.
• Цвіт папороті: Фольклорний символ недосяжного, абсолютного щастя. У творі він набуває подвійного значення: для Платона це реальне сімейне щастя, а для Юлії — символ творчого горіння та духовної самореалізації.
• Погляд: У світі, де слова небезпечні, погляд стає головним засобом комунікації, але водночас і джерелом непорозумінь та хибних інтерпретацій.
• Танок: Символ втраченого раю Юлії, її справжньої ідентичності та творчої свободи, до якої вона повертається наприкінці твору.

Критична стаття. «Мана» Докії Гуменної: Поліфонія самотностей в інтер’єрі тоталітаризму

Вступ: Докія Гуменна та її доба. Контекстуалізація твору

Повість Докії Гуменної «Мана», написана 1952 року, є одним із найглибших психологічних творів української літератури ХХ століття, що досліджує долю особистості в лещатах тоталітарної системи. Щоб повною мірою осягнути її новаторство та глибину, необхідно розглянути твір у подвійному контексті: біографії самої авторки та історичної епохи, яку вона змальовує. Докія Гуменна (1904–1996) розпочала свій творчий шлях у радянській Україні 1920-х років, належачи до спілки селянських письменників «Плуг». Однак повноцінно її талант розкрився вже в еміграції, де вона стала однією з найпомітніших постатей Мистецького Українського Руху (МУР). Це об’єднання українських письменників у таборах для переміщених осіб у Німеччині (1945–1948) ставило перед собою амбітну мету — творення «великої», європейської за рівнем української літератури, вільної від ідеологічного тиску та провінціалізму. Хоча «Мана» була написана вже після формального завершення діяльності МУРу, вона є прямим продовженням його естетичних та ідеологічних настанов, зокрема прагнення до глибокого психологізму, що споріднює її з творами Віктора Домонтовича, наприклад, «Доктором Серафікусом».

Дія повісті розгортається в УРСР орієнтовно в середині 1930-х років — у час згортання політики «українізації» та напередодні Великого терору. Це доба тотального контролю, підозрілості та страху, коли будь-який прояв індивідуальності міг бути розцінений як злочин. Ця задушлива атмосфера є не просто тлом для розгортання любовних історій, а активною дійовою силою, що деформує людські душі та стосунки. Фінальний арешт одного з головних героїв, ідеального радянського керівника Сергія Михайловича, як «ворога народу» є прямим і безкомпромісним відображенням трагічної реальності тієї епохи. Написана з безпечної відстані еміграції та заборонена в УРСР, повість є унікальною ретроспективною рефлексією авторки на свій досвід життя в радянській системі. Знаючи цю систему зсередини, але пишучи вже як вільна мисткиня, Гуменна змогла здійснити глибокий психологічний аналіз механізмів виживання, самообману та внутрішнього опору, що було неможливим для підрадянських письменників.

Поетика форми: Поліфонія самотностей

Унікальність повісті «Мана» значною мірою визначається її новаторською епістолярною формою. Твір побудований як монтаж листів та щоденникових записів п’яти головних героїв: Юлії, Сергія, Платона, Зої та Максима. Відмовившись від традиційного всезнаючого оповідача, Докія Гуменна створює поліфонічну структуру, де одночасно звучать кілька незалежних свідомостей, кожна зі своєю правдою, своїми ілюзіями та болем. Цей прийом дозволяє читачеві побачити ті самі події та персонажів з кардинально різних ракурсів, виявляючи прірву непорозуміння між ними.

Найяскравіше ця суб’єктивність виявляється у стосунках Юлії та Сергія. У своїх щоденниках Юлія інтерпретує кожен випадковий погляд свого начальника як таємний знак, доказ глибокого, прихованого кохання, як «променистий, неозорно м’який, зачарований погляд». Натомість у внутрішніх монологах Сергія її поведінка постає як настирливість та порушення необхідної службової дистанції, а її погляд — як «невідступний собачий погляд». Подібна асиметрія сприйняття характерна і для інших персонажів: Платон бачить у Сергієві лише сухого, «іржавого» бюрократа, не здогадуючись про його внутрішню драму та відданість справі.

Таким чином, форма твору стає вираженням його змісту. Майже повна відсутність прямих діалогів, замінених на внутрішні монологи, підкреслює глибоку комунікативну кризу. Герої існують поруч фізично, в стінах однієї установи, але ментально вони ізольовані, замкнені у власних світах. Ця поліфонічна структура є не просто літературним прийомом, а метафорою атомізованого суспільства доби тоталітаризму. В умовах, де відвертість є небезпечною, а довіра зруйнована, єдиним безпечним простором для самовираження стає внутрішній світ, щоденник чи лист до далекого друга. Люди розучилися або бояться говорити одне з одним, замінюючи живий діалог рефлексією, що неминуче призводить до самотності та фатальних непорозумінь. Обрана Гуменною форма є художнім відтворенням цієї соціальної патології.

Феномен «Мани»: Онтологія ілюзії та самообману

Центральним образом-символом, винесеним у назву твору, є «мана». В українській мові та фольклорі це слово означає привид, примару, ілюзію — щось уявне, несправжнє, що вводить в оману. Саме такою маною для головної героїні Юлії Отави стає її всепоглинаюче почуття до Сергія Михайловича. Вона й сама усвідомлює ілюзорність свого стану, визнаючи, що «мене водила б мана по фантастичних країнах марень». Її кохання — це свідомо сконструйований світ, збудований на випадкових поглядах, недочутих словах та власних сміливих інтерпретаціях. Вона живе у вигаданій реальності, де існує таємний духовний зв’язок, якого насправді немає.

Ця ілюзія має подвійну природу: вона є водночас джерелом найвищого щастя і нестерпних страждань. «Ця моя нещасливість — щастя!» — парадоксально формулює Юлія свій стан. «Мана» наповнює її сіре, механічне життя стенографістки сенсом, стає поштовхом до творчості, але водночас виснажує її, перетворюючи на «маніяка», що балансує на межі психічного розладу. Це «чудесне зілля, коріння його уб’є все жнве, здорове». Юліїн свідомий вибір жити в «мані» можна розглядати як форму ескапізму та внутрішнього спротиву дегуманізованій радянській дійсності. Будучи творчою натурою, колишньою балериною, змушеною виконувати рутинну роботу, вона не знаходить у реальному світі ані справжньої духовної близькості, ані можливості для самореалізації. Тому вона створює цю реальність штучно. Ця практика сягає корінням її дитячих ігор, коли вона свідомо занурювала себе в екстремальні емоційні стани, граючись у «сліпу» чи «мертву», щоб потім гостріше відчути радість буття. Її «мана» — це доросла версія такої гри, спосіб наповнити емоційно збідніле життя інтенсивними переживаннями, хай і вигаданими.

Психологічні портрети та феміністична перспектива

Докія Гуменна створює не просто галерею яскравих характерів, а своєрзідну соціально-психологічну модель суспільства, що стоїть перед екзистенційним вибором. П’ять головних персонажів уособлюють різні стратегії виживання, а жіночі образи розкривають глибоку феміністичну проблематику.

Юлія Отава втілює трагедію нереалізованої мисткині. Її центральний конфлікт — це розрив між її справжньою сутністю (талановита балерина з «пишним драматичним темпераментом») та принизливою соціальною роллю канцеляристки. Кохання до Сергія стає для неї формою сублімації нереалізованої творчої енергії. Еволюція її образу — це шлях від пасивної жертви обставин та ілюзій до активної творчині. Розмова з Платоном, яка змушує її поглянути на себе збоку, стає каталізатором змін. Рішення створити балет «Цвіт папороті» — це її спосіб перетворити страждання на мистецтво і таким чином зцілитися, утвердивши власну самостійність.

Сергій Михайлович — це аскет на службі у Молоха. Він є втіленням ідеалу радянського керівника: працьовитий до самознищення, скромний, принциповий. Його образ можна розглядати як пародію на радянський «героїзм», де відданість роботі доходить до абсурду (він працює навіть під час смерті власної дитини). Система вимагає від нього повної самовіддачі, і він свідомо відкидає все особисте. Його трагедія — у сліпій вірі в систему, яка зрештою його пожирає. Арешт як «ворога народу» — закономірний і логічний кінець для людини, яка віддала системі все, включно з власною людяністю.

Платон Озерович і Зоя Малевицька обирають інший шлях — втечу у приватне життя. Платон еволюціонує від провінційного ловеласа до зразкового сім’янина. Прагматична Зоя, яка шукає «твердого й певного» шлюбу, знаходить у ньому надійного партнера. Їхній союз є антитезою трагічному ідеалізму Юлії. Платон свідомо відмовляється від пошуків міфічного «цвіту папороті» на користь реального, земного щастя. Їхній шлях — це конформізм, який дозволяє вижити і знайти затишок у ворожому світі.

Максим Стеблівський уособлює цинічне пристосуванство. Носій «вульгарної філософії», що зводить людські стосунки до біологічних інстинктів, він виступає в ролі деміурга-маніпулятора. Його лист-сповідь про роман з Юлією розкриває його повну нездатність зрозуміти її духовні запити.

Феміністична нарратологія повісті проявляється у зосередженні на внутрішньому світі жінки, де кохання стає не самоціллю, а інструментом самопізнання. Гуменна критикує патріархальні та авторитарні структури, показуючи, як вони обмежують та деформують жіночу особистість.

Символічний ландшафт та антиколоніальний підтекст

Реалістичний план повісті збагачується глибоким символічним підтекстом. У світі, де слова небезпечні, погляд стає основним засобом комунікації. Танок є символом втраченого раю Юлії, простором її справжньої самореалізації. Ключовою є міфологема «цвіту папороті», що символізує пошук абсолютного щастя. Платон знаходить свій «цвіт папороті» у майбутній дитині — реальному, земному щасті. Юлія, навпаки, робить цей міф основою свого балету, для неї це символ творчого горіння.

Використання цієї архаїчної, язичницької міфологеми в контексті раціоналізованої радянської дійсності є прихованим актом культурного спротиву. Гуменна протиставляє ірраціональний, поетичний світ народної уяви ідеологізованому світові матеріалізму. Це створює антиколоніальний контекст, де українська ідентичність, закорінена у фольклорі, протистоїть безликій радянській бюрократичній машині.

Висновки: Екзистенційна драма в лещатах тоталітаризму

«Мана» Докії Гуменної — це багатовимірний твір, що поєднує психологічну глибину з гострою соціальною критикою. Це не просто роман про кохання, а глибоке дослідження людської самотності, природи ілюзій та пошуку сенсу в умовах, що заперечують цінність особистості. Повість є тонким, але нищівним вироком тоталітарній системі. Гуменна показує, як система не лише фізично знищує людей (арешт Сергія), але й калічить їхні душі, змушуючи до ескапізму (Юлія), конформізму (Платон і Зоя) чи цинізму (Максим). Як зазначає сучасна критика, у повісті «”недуга” набирає форми авторитаризму, що проявляється в прагменні контролю, психологічному насильстві, які руйнують природу людини».

Попри трагізм зображуваного, фінал твору не є безнадійним. Шлях Юлії Отави — це утвердження сили мистецтва як засобу подолання травми та віднайдення себе. Її рішення «вилити з душі “Цвіт папороті”» — це акт екзистенційної мужності та перемоги духу над обставинами. У цьому полягає гуманістичний пафос повісті: навіть у найтемніші часи, коли зовнішня реальність стає нестерпною, творчість та внутрішня свобода залишаються для людини останнім і найвірнішим прихистком.