📘Малоросійство

Мартин Пушкар: Полтавський полковник, якого автор символічно називає «батьком малоросійства». Його повстання проти гетьмана Івана Виговського стало, на думку Маланюка, зловісним символом знівечення національних перемог і зради, що започаткувала довгу історію внутрішнього пораженства.

Микола Гоголь: Письменник, який, на думку автора, став фундатором імперського міфу «Руси-Россії» і дав під малоросійство своєрідну, хоч і двозначну, «ідеологію». Його творчість та особиста доля є прикладом розкладу національної психіки та переходу її у стан «малоросійського гниття».

Діячі Центральної Ради: Хоча вони й були «свідомими українцями», їхня політика, за Маланюком, була отруєна «політичним малоросійством». Це проявлялося у браку елементарного національного інстинкту та паралічі політичної волі в критичні моменти Визвольних змагань.

Тарас Шевченко: Абсолютна протилежність і антитеза малоросійству. Він перший поставив діагноз національному каліцтву, вживши слово «малоросійство» як тавро ганьби. Водночас сам Шевченко став об’єктом «малоросизації» з боку імперської влади та «рідного малоросійства», які намагалися вихолостити з його творчості державницький та антиімперський дух.

Іван Мазепа: Історична постать, чиє ім’я та діяльність («мазепинство») є, за Маланюком, яскравим запереченням, нещадним демаскуванням і найрадикальнішим ліком проти малоросійства. Мазепинство символізує чинну свідомість нації та непохитну політичну й мілітарну волю «Нацією бути».

Діагностична лінія: Автор визначає малоросійство не як політичну орієнтацію (наприклад, москвофільство), а як глибоку психологічну патологію, національно-духовне каліцтво. Це стан «апріорної і тотальної капітуляції ще перед боєм», що виявляється у паралічі волі, комплексі меншовартості та втраті історичної пам’яті.

Історико-генеалогічна лінія: Маланюк простежує витоки та прояви малоросійства в українській історії, починаючи від Середньовіччя. Він аналізує, як ця «хвороба» розвивалася в часи Руїни, як її культивувала Російська імперія через освіту, літературу та фальсифікацію історії, і як вона фатально вплинула на події Визвольних змагань 1917–1921 років.

Терапевтична лінія: Визначивши причини та симптоми хвороби, автор пропонує програму її лікування. Головними ліками він називає здобуття власної Державності, яка єдиною може створити умови для одужання нації. Невід’ємною складовою цього процесу є «творення Духової Суверенності» та орієнтація на ідеал «мазепинства» як символ національної волі та гідності.

Твір має чітку, логічно вибудувану структуру, що нагадує медичний трактат або наукове дослідження. Есей поділений на розділи: I (визначення поняття), II (історичні ілюстрації) та IV (аналіз радянської дійсності та антитеза в образі Мазепи). Прикметно, що розділ III у тексті відсутній, що може бути редакційною помилкою або особливістю авторського задуму. Така структура (діагноз — анамнез — лікування) робить аргументацію автора максимально переконливою та системною.

Проблема бездержавності: Автор прямо пов’язує малоросійство з багатовіковою відсутністю власної держави, називаючи його «нашою історичною хворобою бездержавності». Саме бездержавність створює ґрунт для деформації національного характеру та політичної культури.

Проблема національної ідентичності та історичної пам’яті: У творі гостро поставлено проблему «занику історичної пам’яті» як ключового симптому малоросійства. Автор показує, як імперія цілеспрямовано нищила історичну пам’ять українців, що призводило до втрати національної ідентичності та самоповаги.

Проблема комплексу меншовартості: Есей розкриває механізми формування колоніального комплексу неповноцінності, який систематично «впорскувався» українцям через пропаганду, освіту та культуру, що мало на меті паралізувати їхню волю до спротиву.

Проблема колабораціонізму та внутрішньої зради: Малоросійство показано не просто як пасивний стан, а як активний чинник, що стає «аґентурою й п’ятою колоною Москви». Носії цього комплексу виступають внутрішніми колаборантами, що відкривають ворогу шлях до руйнування національного організму зсередини.

Проблема відповідальності національної еліти: Маланюк наголошує, що малоросійство є передусім «хворобою інтелігентською», яка вражає «мозковий центр нації». Він підкреслює трагічну відповідальність провідної верстви, яка, будучи ураженою цією недугою, виявляється нездатною виконувати свої історичні завдання.

Стилістичний синкретизм: Текст поєднує в собі риси наукового дослідження з його прагненням до точності формулювань, полум’яної публіцистики з її емоційністю та пафосом, а також художньої прози з її багатою образністю. Це дозволяє автору впливати на читача одночасно на раціональному, емоційному та естетичному рівнях.

Розгалужена метафорика: Центральною в есеї є медична та біологічна метафорика. Маланюк послідовно описує малоросійство в термінах патології: «хвороба», «каліцтво», «неміч», «мікроб», що «вижирає живу tissu організму». Нація постає як «організм», що страждає на «параліч» волі. Цей прийом перетворює абстрактну проблему на об’єктивну загрозу, що потребує радикального лікування.

Апеляція до авторитетів: Автор активно посилається на ключові постаті української історії та думки, зокрема на В’ячеслава Липинського та, найголовніше, на Тараса Шевченка. Шевченко виступає як найвищий моральний авторитет, перший діагност малоросійства та його абсолютна протилежність.

Риторичні фігури: Текст насичений риторичними запитаннями та емоційними вигуками. Автор не просто викладає свої думки, а веде постійний діалог із читачем, залучаючи його до роздумів і спонукаючи зайняти активну позицію.

Історичні приклади та антитези: Маланюк вибудовує свою аргументацію на яскравих історичних прикладах (Пушкар, Гоголь, діячі ЦР), які ілюструють його тези. Ключовим прийомом є використання антитези, де ганебному малоросійству протиставляється шляхетне «мазепинство» як ідеал національної честі та волі.

Євген Маланюк (1897–1968) — не лише видатний поет, «імператор залізних строф», а й офіцер армії УНР. Поразка Визвольних змагань стала для нього глибокою травмою, яка спонукала до постійних роздумів над її причинами. Будучи ключовою фігурою «Празької поетичної школи», він формував ідеологію сильної, державницької України. Есей «Малоросійство» є квінтесенцією його поглядів, написаною в еміграції у США. Після 1991 року твір увійшов до шкільної програми в Україні та набув нової актуальності, особливо після 2014 року, ставши інструментом для осмислення феноменів колабораціонізму та постколоніальної травми. Твір неодноразово перевидавався, зокрема у 2024 році у складі збірки «Про Росію і малоросійство».

Вступ: Євген Маланюк та діагноз епохи

Есе Євгена Маланюка “Малоросійство”, опубліковане у Нью-Йорку 1959 року, є значно більшим, ніж просто публіцистичний твір. Це фундаментальна спроба поставити діагноз національній свідомості, глибоко травмованій століттями бездержавності та невпинного імперського тиску. Цей текст є квінтесенцією болісних рефлексій покоління, яке пережило злет і трагічну поразку Української Народної Республіки, і є однією з найпроникливіших розвідок про природу української постколоніальної патології.   

Для адекватного розуміння тональності та глибини цього твору необхідно розглядати його автора не лише як видатного поета “Празької школи”  чи публіциста “вісниківської квадриги” , але і як сотника армії УНР. Цей біографічний факт є ключовим. Аналіз “малоросійства” для Маланюка не був відстороненою академічною вправою; це була спроба офіцера переможеної армії зрозуміти глибинні, психологічні причини поразки, що виходили далеко за межі військових чи політичних прорахунків. Після поразки визвольних змагань боротьба для нього перейшла з поля бою в ідеологічну та поетичну площину, де слово стало зброєю.   

Таким чином, “Малоросійство” Маланюка є не лише гострою критикою комплексу національної меншовартості. Це розробка цілісної концепції національної патології, що має свої чіткі симптоми, детальну історію хвороби та єдиний радикальний метод лікування — відновлення “Духової Суверенності” через побудову повноцінної, функціональної держави. Твір аналізує, як політична бездержавність мутує у психологічне каліцтво, що вражає саму серцевину національного організму.   

Анатомія “Малоросійства”: Аналітичний паспорт твору

Автор і контекст: інтелектуал у вигнанні

Євген Филимонович Маланюк (1897–1968) — поет, публіцист, культуролог, сотник Армії УНР. Народився на Херсонщині, помер у Нью-Йорку. Його життєвий шлях — це шлях воїна та вигнанця: участь у Першій світовій війні та Українській революції, поразка УНР, табори для інтернованих у Польщі, навчання в Українській господарській академії в Подєбрадах (Чехословаччина), життя у Варшаві, а після Другої світової війни — еміграція до Німеччини і, зрештою, до США.   

Твір був написаний у Нью-Йорку “в сорок першу річницю проголошення Державности” (1959) і опублікований видавництвом “Вісник” Організації оборони чотирьох свобод України (ООЧСУ). Він є продуктом рефлексій другої, повоєнної хвилі української еміграції, яка мала змогу осмислити трагічний досвід ХХ століття з певної історичної дистанції. Євген Маланюк, як людина широких європейських зацікавлень, що жваво цікавився культурами народів, серед яких жив , аналізує українську проблему через унікальну порівняльну призму. Він протиставляє брутальний, механістичний процес “виробу” імперської людини в Росії з більш органічними процесами в інших імперіях — Римській, Австрійській, Британській. Цей підхід одразу надає його аналізу глибини та масштабу, виводячи проблему за межі суто українського контексту і представляючи її як крайній, патологічний випадок імперського впливу.   

Жанр та стиль: культурософське есе як політичний маніфест

За своєю жанровою природою “Малоросійство” є культурософським есе, що поєднує риси наукової розвідки (сам автор називав його “студія”, “дослідження”), політичного маніфесту та пристрасної проповіді. Маланюк свідомо прагне дотримуватися стислої мови “з нахилом навіть до академізму”, однак сам визнає труднощі при формулюванні думок через складність теми. Текст поєднує строгий аналіз з яскравою образністю, полемічність з аргументованістю, що спрямована на діалог із читачем.   

Вибір есеїстичної форми не є випадковим чи вимушеним лише через брак доступу до джерел в умовах еміграції. Це свідомий стратегічний вибір, що дозволяє автору досягти кількох цілей. По-перше, вільна композиція есе дає змогу органічно поєднати історичні екскурси, літературний аналіз, психологічні спостереження та політичні висновки. По-друге, цей жанр дозволяє уникнути сухої догматики та створити текст, що є одночасно інтелектуальною розвідкою та пристрасним зверненням до нації. Маланюк не просто констатує факти, він прагне переконати, залучити читача до співпереживання, передати не лише знання, а й екзистенційний біль від усвідомлення проблеми. Саме ця гібридна природа тексту, що балансує між аналітикою та маніфестом, пояснює його тривалий і потужний вплив.   

Структура твору

Твір чітко структурований і поділений на п’ять частин, кожна з яких розкриває окремий аспект проблеми:   

• Частина I: Загальне визначення малоросійства як імперського продукту, порівняння з іншими імперіями та наголос на унікальній брутальності російського методу. Формулювання ключової тези: малоросійство — це хвороба інтелігенції, а не мас.
• Частина II: Історичні ілюстрації явища, починаючи від Середньовіччя (“люди татарські”) до Руїни XVII століття (Мартин Пушкар як “батько малоросійства”) та Полтавської катастрофи 1709 року. Тут же проводиться розмежування між малоросійством та москвофільством.
• Частина III: Аналіз сучасної автору радянської малоросизації. Наводяться конкретні приклади “реквізиції” культурних діячів (Остроградський, Тимошенко, Довженко), знищення культурних інституцій (театр Курбаса, Київська Академія мистецтв) та придушення творчої свободи (випадок з Ліною Костенко).
• Частина IV: Протиставлення малоросійству “мазепинства” як антидоту. Постать Івана Мазепи розглядається як втілення чинної волі нацією бути, що є повною протилежністю капітулянтській природі малороса.
• Частина V: Аналіз ролі ключових постатей української літератури (Гоголь, Шевченко, Франко) у діагностиці та, іноді, уособленні хвороби. Формулюються шляхи подолання: державність та “напружене творення Духової Суверенності”.

Ключове поняття: “Національно-дефективний тип”

Ядром аналізу Маланюка є визначення малороса як “типу національно-дефективного, скаліченого психічно, духово, а — в наслідках, часом — і расово”. Це не просто брак національної свідомості, а глибока деформація особистості. Автор виділяє кілька ключових характеристик цього типу.   

По-перше, всупереч поширеній думці, малоросійство — це не хвороба “темної маси” чи неосвіченого селянства. Навпаки, це передусім “хвороба… інтелігентська, отже, поражала верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації”. Це радикальний поворот у розумінні проблеми, оскільки він вказує на те, що носієм вірусу є не периферія, а потенційний мозок нації, що й призводить до системного паралічу.   

По-друге, на психологічному рівні відбувається своєрідна кастрація національного інстинкту. У малороса “пригасають і слабнуть” базові “умовні рефлекси”: “чорне — біле, добре — зле, вірне — невірне”. Ця втрата інстинктивної реакції на загрози та виклики призводить до паралічу політичної волі та хронічно запізнілої реакції інтелекту, який починає аналізувати ситуацію тоді, коли момент для дії вже втрачено.   

По-третє, малоросійство — це “затьмарення, ослаблення і — з часом — заник історичної пам’яті”. Маланюк детально описує, як імперська машина, як царська, так і радянська, цілеспрямовано працює над стиранням цієї пам’яті через тотальний контроль над історіографією, освітою та культурою, систематично “забиваючи історичну пам’ять української дитини з першим днем вступу її до школи”.   

Диференційна діагностика: Малоросійство vs. Москвофільство

Одним із найважливіших внесків Маланюка є чітке розмежування малоросійства та москвофільства — понять, які часто помилково ототожнюють. Для нього це явища принципово різного порядку.

Москвофільство, як і полонофільство чи туркофільство, є “можливим напрямом нашої національної політики” або тактичним вибором. Воно може бути помилковим, згубним, але воно передбачає наявність власної суб’єктності та контрольованої волі, яка робить цей вибір. Як приклади Маланюк наводить політику Богдана Хмельницького, Івана Мазепи чи Петра Дорошенка, які у своїй діяльності керувалися державними інтересами, як вони їх розуміли, і вступали в тактичні союзи.   

Натомість малоросійство — це “не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм”. Це стан, що лежить поза межами раціональної політики. Це “неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне”, що є синонімом “національного пораженства”. Якщо москвофіл може змінити свою політичну орієнтацію, то малорос не має власної орієнтації в принципі; його воля паралізована, і він апріорі приймає чужу волю як свою.   

Історичний анамнез: Від “людей татарських” до радянської “реквізиції”

Маланюк вибудовує похмуру історичну генеалогію хвороби, використовуючи яскраві, символічні постаті та події, щоб продемонструвати її розвиток. Перші “плями” майбутнього малоросійства він вбачає ще в Середньовіччі (“люди татарські”), а його посилення — в литовську та козацьку добу.   

Переяславська рада 1654 року, на його думку, “залегалізувала” цей чинник, перетворивши його з психологічної вади на політичний фактор, що призвів до “паралічу національно-державної волі” і появи “п’ятої колони Москви”. Символами цієї епохи стають полковник Мартин Пушкар, якого Маланюк називає потенційним “батьком малоросійства” за знівечення перемоги під Конотопом, а також Іван Брюховецький та Павло Тетеря як “два обличчя малоросійства за Руїни”. Кочубеївщина, що призвела до Полтавської катастрофи, постає як закономірний “плід довгих десятиліть” плекання цієї хвороби.   

Трагедія ХХ століття також аналізується через цю призму. Політика Центральної Ради, попри патріотизм її діячів, пояснюється присутністю “політичного малоросійства”, яке отруїло ціле покоління. Його проявами були “брак найелементарнішого національного інстинкту і параліч політичної волі”. Навіть гетьман Павло Скоропадський, який, за Маланюком, стояв значно вище за лідерів УНР, не був вільний від цього спадку. Він залишив класичний приклад “українського політичного гамлетизму”, обтяженого “комплексом Гоголя” — нерішучості та внутрішньої роздвоєності в момент, коли історію треба було творити, а не рефлексувати над нею.   

Окрему увагу автор приділяє радянським методам, які включали систематичне впорскування комплексу меншовартості, вульгаризацію звичаїв та пряму “реквізицію” досягнень, коли видатні українці, як-от математик Михайло Остроградський, вчений Степан Тимошенко чи режисер Олександр Довженко, проголошувалися “русскімі” або “совєтськими”.   

Критичний аналіз: “Малоросійство” в інтелектуальному ландшафті України

Інтелектуальні джерела: “Хвороба бездержавності” В’ячеслава Липинського

Аналіз Маланюка не виник у вакуумі. Він є творчим розвитком ідей українського консерватизму, зокрема концепцій В’ячеслава Липинського. Маланюк прямо посилається на свого попередника, називаючи малоросійство “наша історична хвороба (В. Липинський називав її хворобою бездержавності)”. Ця спадкоємність є принциповою. Липинський, аналізуючи причини поразки визвольних змагань, діагностував ключову політичну проблему — “недержавність”, тобто відсутність у значної частини українських еліт волі до творення та підтримки власної держави.   

Однак Маланюк робить наступний крок, переводячи аналіз Липинського з соціо-політичного рівня на індивідуально-психологічний та культурний. Якщо Липинський аналізував клас, еліту, її політичну поведінку та брак державницької традиції, то Маланюк препарує душу інтелігента, його спотворені “умовні рефлекси”, його культурну амнезію. Політичний факт “бездержавності” в його інтерпретації стає внутрішньою, інтерналізованою патологією — “малоросійством”. Таким чином, Маланюк не просто повторює Липинського, а створює психо-культурне обґрунтування для тієї політичної неспроможності, яку констатував його попередник. Він показує, як тривала відсутність держави калічить саму тканину національної психіки.

Полеміка з добою: Маланюк і “чинний націоналізм” Дмитра Донцова

Хоча Маланюк належав до “вісниківського” кола і друкувався в журналі Дмитра Донцова, його підхід до лікування національних хвороб кардинально відрізняється від волюнтаризму Донцова. Концепція “чинного націоналізму” Донцова пропонувала лікування через культ волі, ірраціональну віру, фанатизм та “творче насильство”. Його ідеал — “лицар”, людина чину, яка діє, не обтяжуючи себе сумнівами та рефлексіями, протиставляючи волю “роз’їдженому сумнівами розумові”.   

Маланюк пропонує інший шлях — лікування через усвідомлення, через “напружене творення Духової Суверенності”, що вимагає “знання”, “досліду”, “студій” та “сформулювань”. Це зіткнення двох фундаментально різних світоглядів: пророка і діагноста. Донцов виступає як пророк, що закликає до дії, вимагаючи сліпої віри та вольового пориву. Маланюк — як лікар-діагност, який наполягає, що будь-якій ефективній дії має передувати точний діагноз: “саме усвідомлення собі комплексу малоросійства — було б вже значним кроком вперед, так само, як поставлення діагнозу є початком лікування”. Для Донцова проблема полягає у браку волі; для Маланюка — у деформації свідомості та інстинкту, які роблять здорову волю неможливою. Він не відкидає волю, але вважає, що справжня, здорова національна воля може народитися лише із синтезу здорового інстинкту (чуття) та ясного розуму (знання): “де національне чуття — в ідеалі — гармонійно сполучується з національним розумом в їх синтетичний вислід: національну волю”. Це робить його позицію значно складнішою та інтелектуально витонченішою, ніж категоричні імперативи Донцова.   

Антидот: “Духова Суверенність” і постать Мазепи як антитеза малоросу

Єдиним радикальним ліком від хвороби малоросійства Маланюк вважає Державність. Проте шлях до неї лежить не через механічне захоплення влади, а через тривалий і виснажливий процес внутрішнього зцілення — “напружене творення Духової Суверенності”. Цей процес виключає поверховість, імітацію, патріотичну позу та “погрожування пальцем в чоботі”.   

Центральним символом цього антидоту, абсолютною антитезою малоросійству, для Маланюка стає постать гетьмана Івана Мазепи. “Мазепинство бо й є яскравою протилежністю, яскравим запереченням… і найрадикальнішим ліком саме на малоросійство”. Вибір цієї фігури є глибоко символічним. Саме Мазепу, якого імперія протягом століть систематично демонізувала, піддавала церковній анафемі та оббріхувала в мистецтві, як-от у пушкінській “Полтаві”, Маланюк підносить до рівня національного ідеалу. Для нього Мазепа — це втілення “чинної свідомості Нації та інстинктовно зв’язаної з тією свідомістю політичної й мілітарної волі Нацією бути”. У постаті Мазепи поєднуються європейська освіченість (розум) і державницька воля (чуття), що робить його ідеальним протиставленням роздвоєному, паралізованому малоросу.   

Спадщина і трансформація поняття: Від Маланюка до сучасності

Концепція Маланюка виявилася надзвичайно продуктивною і знайшла своє продовження в працях наступних поколінь українських інтелектуалів.

Концепція Миколи Рябчука про “дві України” є прямою спадкоємицею і соціологічною модернізацією діагнозу Маланюка. Боротьба двох проектів — європейської, української України та радянської, малоросійської УРСР-України — яку описує Рябчук, переводить психо-культурну проблему, діагностовану Маланюком, у площину ідентичнісного, цивілізаційного розколу пост-радянського суспільства.   

У свою чергу, Оксана Забужко у своїх есе та інтерв’ю артикулює ті ж проблеми, але мовою сучасної постколоніальної теорії та психоаналізу. Її аналіз “комплексу меншовартості” , “дитячої надії на якогось чужого «дорослого дядю»”  та історичних травм, що впливають на національний характер , є, по суті, перекладом “малоросійства” на мову, зрозумілу глобальному інтелектуальному дискурсу ХХІ століття.   

Ця еволюція діагнозу — від історіософської та психо-культурної критики (Маланюк) через соціологічну модель цивілізаційного розколу (Рябчук) до аналізу постколоніальної травми (Забужко) — свідчить про фундаментальну точність початкової інтуїції Маланюка. Проблема, яку він ідентифікував, є глибокою, багатошаровою і трансформується разом із суспільством, вимагаючи щоразу нових аналітичних інструментів для свого опису.

Висновок: Актуальність діагнозу в ХХІ столітті

Повномасштабне російське вторгнення, що розпочалося 2022 року, стало найрадикальнішим і найжорстокішим “лікуванням” від залишків малоросійства. Війна змусила українське суспільство до остаточного цивілізаційного вибору, про неминучість якого писали і Маланюк, і його послідовники. В умовах екзистенційної загрози розмитість ідентичності та параліч волі, що є симптомами малоросійства, стали синонімами смерті, що прискорило процеси національної самоідентифікації.

Наприкінці свого есе Маланюк згадує епізод із Максимом Славинським, який лише після трагічних подій 1917–1920 років зміг по-справжньому зрозуміти пророчі рядки Шевченка про “окраденую” Україну. Це приводить автора до фінального, афористичного висновку: “малоросійство… є еквівалентом нашої окраденості”. Це визначення є ключовим для розуміння всього твору. Малоросійство — це не просто відсутність чогось (держави, волі, пам’яті), а активний стан пограбування. Це вкрадена історія, вкрадена культура, вкрадена суб’єктність і, зрештою, вкрадене майбутнє.   

“Малоросійство” Євгена Маланюка залишається не історичним артефактом, а живим аналітичним інструментом. Це обов’язковий для прочитання текст, що входить до шкільної програми незалежної України  і є джерелом для аналізу національної психології. Він блискуче пояснює минуле, безжально діагностує сьогодення і містить суворі застереження на майбутнє, нагадуючи, що здобуття формальної державності є лише початком довгого шляху до зцілення національної душі.