📘Косар

Ігорко: Тихий, скромний чоловік, соціальний маргінал, якого в селі вважають диваком і часом пияком. Він втілює архетип «юродивого», або «блаженного» рятівника — людини, що стоїть поза суспільними нормами, але виявляється носієм вищої істини. Почувши від матері ірраціональний заклик “світ спасати”, він сприймає це як місію і стає чистим провідником вищої волі, діючи не заради вигоди, а згідно з внутрішнім покликом.

Юрківна: Голова сільської ради, сильна, вольова, але глибоко самотня жінка. Вона єдина в селі, хто усвідомлює глибину катастрофи та відчуває за неї сором і відповідальність. Її можна назвати «втомленою совістю нації». Вона уособлює розгублену владу, яка втратила реальні інструменти впливу, але зберегла інтуїцію. Її рішення довіритися Ігоркові — це відчайдушна ставка на диво.

Мати Ігорка: Старенька жінка, яка через склероз втратила зв’язок з реальністю. Вона є уособленням глибинної народної мудрості, «голосом інтуїтивного та пророчого». Саме її, на перший погляд, божевільні слова стають каталізатором місії сина. Її розмова зі зміями — це акт магічного заклинання, що встановлює новий порядок у природі.

Анелька: Сусідка-самогонщиця, другорядний, але важливий персонаж. Вона слугує уособленням морального занепаду села. Її кукурудза, що «світ заступила», є фізичним втіленням егоїзму та байдужості до потреб інших.

Сюжет твору розгортається не просто як послідовність подій, а як символічний ритуал очищення та оновлення.

Порятунок села: Основна сюжетна лінія, що розгортається навколо місії Ігорка. Його боротьба з бур’янами — це не просто господарська робота, а метафоричний бій із силами хаосу, запустіння та зла. Ця діяльність поступово змінює не тільки вигляд села, але й ставлення до нього деяких мешканців.

Стосунки Юрківни та Ігорка: Лінія єднання двох самотніх людей, яких зближує спільна мета. Їхні стосунки позбавлені романтичного підтексту і є союзом спільників. Кульмінацією їхнього єднання стає ритуал «оновлення» коси власною кров’ю, що символізує укладання нового союзу, «кровного братерства» між владою і народом, заснованого на спільній жертві.

Експозиція: Детальний опис занедбаного села, що «заросло бур’янами». Це не просто тло, а діагноз стану суспільної летаргії, фізичної та духовної деградації .

Зав’язка: Мати Ігорка каже сину йти “світ спасати”. Юрківна, шукаючи когось для громадських робіт, інтуїтивно запускає сакральний механізм, передаючи Ігоркові не просто інструмент, а родинну реліквію — косу, зроблену з шаблі її діда, січового стрільця. Цей акт є ініціацією героя.

Розвиток подій: Етапи очищення простору. Ігорко починає з прорубування «вікна» у кукурудзі, щоб його мати «могла видіти церкву» — це відновлення зв’язку з духовними орієнтирами. Далі він очищує громадські простори, повертаючи людям їхню спільну територію, та встановлює повалений хрест на холерному цвинтарі, відновлюючи історичну пам’ять .

Кульмінація: Містична трансформація. Ігорко зазирає в «бездонну чорноту» покинутої криниці, стикаючись з екзистенційним жахом порожнечі, від чого коса тріскається . Після цього відбувається ритуал оновлення: Юрківна та Ігорко змішують свою кров на лезі, що зцілює знаряддя і наділяє його надлюдською силою .

Розв’язка: Вихід за межі. Оновлена коса набуває руйнівної та водночас очищувальної сили, стинаючи не лише бур’яни, а й самі символи занепаду: «розвалені хати», «порожні магазини», «залізні хрести на могилах, до яких ніхто не приходив». Ігорко йде зі своєю місією в інші села. Фінал залишається відкритим і тривожним: чи не стане він до спілки зі смертю і не почне «косити людей».

Духовний і фізичний занепад українського села: Центральна проблема твору, що розкривається через образи зарослих бур’янами цвинтарів, доріг, покинутих хат та ріки.

Людська байдужість та капітуляція перед злом: Мешканці села пасивні, змирилися з деградацією, бояться змій, але не борються з причинами їх появи. Їхня поведінка межує з «потягом до самознищення».

Самотність і пошук сенсу буття: Головні герої, Ігорко та Юрківна, є самотніми людьми, які знаходять сенс існування у спільній боротьбі проти занепаду, стаючи «спільниками» у порятунку світу.

Роль особистості у зміні світу: Оповідання доводить, що зусилля однієї людини, її рішучість та віра можуть запустити процес позитивних змін і протистояти загальній апатії.

Збереження історичної пам’яті: Коса, зроблена з шаблі діда-січовика, є символом зв’язку поколінь та історичної пам’яті, яка дає силу для боротьби у сьогоденні.

Символізм: Твір насичений символами.

• Бур’яни — матеріалізований хаос, символ забуття, байдужості, «нехлюйства, лінивства, злодійства і пияцтва».
• Змії — біблійна алюзія на гріх, спокусу та зло.
• Коса-шабля — багатогранний символ: зв’язок з героїчним минулим народу, трансформація енергії військової боротьби в енергію духовної праці з очищення власного простору.
• Криниця з чорною водою — образ втраченої духовності, замуленої пам’яті, первісний хаос .
• Кров — символ жертовного єднання, укладання нового союзу між владою і народом.

Елементи магічного реалізму: У реалістичну тканину оповіді вплетені фантастичні, містичні елементи: розмова матері зі зміями, «жива» коса, що керує Ігорком, її чудесне зцілення кров’ю та надприродна руйнівна сила наприкінці твору.

Біблійні алюзії: У творі присутні відсилання до біблійних сюжетів: згадка про змія, що спокусив Єву, месіанська місія Ігорка як «спасителя світу», мотив жертви та оновлення через кров.

Галина Пагутяк — видатна сучасна українська письменниця, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка (2010). Її творчість вирізняється унікальним стилем, який критики визначають як містичний реалізм або «химерну прозу». Оповідання «Косар» є квінтесенцією ключових тем та образів письменниці. Це не просто розповідь про прибирання села, а складна алегорія на тему стану України у кризові 90-ті роки. Твір є своєрідним закликом до пробудження національної свідомості, взяття на себе відповідальності за власну долю та очищення від внутрішніх ворогів — корупції, апатії, безгосподарності.

Частина 1. Розширений аналітичний паспорт твору «Косар»

Вступна характеристика

Оповідання «Косар» Галини Пагутяк є знаковим текстом як у творчості самої письменниці, так і в контексті сучасної української літератури, що осмислює травму постсоціалістичного періоду та занепад традиційного сільського світу. Жанрово твір тяжіє до оповідання-притчі, що поєднує реалістичне зображення з містичними елементами, наближаючись до традицій української «химерної прози» (Василь Земляк, Володимир Дрозд). Це дозволяє авторці вийти за межі суто соціального реалізму до глибоких філософських узагальнень. Твір асоціюється з кінцем 1980-х – початком 1990-х років, періодом, коли тема занепаду села була особливо гострою. Центральна проблема твору — це дослідження можливості духовного відродження в умовах тотальної фізичної та моральної деградації. При цьому порятунок приходить не через раціональні, сплановані дії, а через ірраціональний, майже божевільний порив, що підкреслює кризу логічних та прагматичних підходів у світі, що втратив орієнтири.

Авторський світ Галини Пагутяк у проєкції на твір

Творчість Галини Пагутяк (справжнє прізвище — Москалець) вирізняється унікальним стилем, який критики визначають як містичний реалізм або «химерну прозу». Письменниця є лауреаткою Національної премії України імені Тараса Шевченка (2010) за книгу «Слуга з Добромиля», що свідчить про високе визнання її внеску в літературу. У «Косарі» її підхід проявляється у поєднанні детального, майже документального опису занедбаного села з елементами ірраціонального та міфічного. Трансформація Ігорка із сільського дивака на месіанську фігуру та наділення звичайної коси надприродними, сакральними властивостями є яскравим прикладом цього синтезу.

Для прози Пагутяк характерне глибоке символомислення та часте звернення до біблійних ремінісценцій, що створює багатошаровість смислів. У «Косарі» пряма алюзія на змія-спокусника та Єву задає біблійний тон оповіді, де боротьба з бур’янами та зміями стає метафорою боротьби з первородним гріхом апатії, зневіри та духовного занепаду.

Дослідники відзначають таку рису стилю письменниці, як «межовість» та герметичність художнього світу. Світ села в оповіданні є «герметичним», замкненим у власному занепаді, відрізаним від великого світу. Персонажі перебувають на межі між буденною, сірою реальністю та ірраціональним, містичним досвідом. Ігорко, отримавши косу, свідомо перетинає цю межу, переходячи зі світу соціальної маргінальності у світ міфічної дії, що змінює реальність.

Твір можна розглядати як частину більшого метатексту, що пронизує творчість Пагутяк. «Мандруючі» образи — самотній герой-дивак, містичне знаряддя, занепадаючий світ — знаходять тут нове, концентроване втілення. Хоча село в «Косарі» безіменне, його характеристики — занепад, герметичність, межовість — цілком відповідають стилістиці так званого «урізького циклу» творів, названого за селом Уріж, де виросла письменниця і яке стало місцем дії багатьох її текстів. Таким чином, «Косар» не є ізольованим твором, а радше квінтесенцією ключових тем та образів, що робить його своєрідним ключем до розуміння всього художнього світу авторки.

Сюжет як символічний ритуал

Сюжетна структура оповідання розгортається не просто як послідовність подій, а як символічний ритуал очищення та оновлення.

Експозиція: Діагноз занепаду

Твір починається з детального опису села, що «заросло бур’янами». Цей опис є не просто тлом, а діагнозом стану суспільної летаргії. Бур’яни, змії в покинутих хатах, занедбаний цвинтар, де «чимало було забутих» могил, — усе це символи фізичної та духовної деградації. Соціальна атмосфера характеризується існуванням «колективного всевидячого ока», яке все знає, але все пробачає, та страхом перед сусідом, сильнішим за страх перед законом. Цей стан повної апатії та «потягу до самознищення», через який село «стискалося, як шагренева шкіра», корелює з реальними соціально-демографічними процесами вимирання українських сіл, що тривають з кінця XX століття.

Зав’язка: Поклик до дії

Поштовхом до розвитку сюжету стає рішення голови сільради Юрківни знайти когось, хто б покосив бур’ян. Ігорко, один із сільських пияків, зголошується на цю роботу, мотивуючи це дивним наказом своєї хворої матері — «світ спасати». Ключовим моментом зав’язки є передача коси. Юрківна, представниця світської влади, інтуїтивно запускає сакральний механізм, передаючи Ігоркові не просто інструмент, а родинну реліквію — косу, зроблену з шаблі її діда, січового стрільця. Цей акт стає ініціацією героя.

Розвиток дії: Етапи очищення

Дії Ігорка мають чітку символічну послідовність. Він починає з прорубування «вікна» у кукурудзі сусідки, щоб його мати «могла видіти церкву» — це акт відновлення зв’язку зі світом та духовними орієнтирами. Далі він очищує громадські простори: територію біля клубу, автобусної зупинки, сільради. Кожен крок є поверненням людям їхнього спільного, соціального простору. Важливим етапом є косіння на пустирі, де був холерний цвинтар, і встановлення поваленого хреста. Це символізує відновлення історичної пам’яті, повернення поваги до минулого, без якої неможливе майбутнє.

Кульмінація: Містична трансформація

Кульмінація складається з двох епізодів, що знаменують остаточну трансформацію героя та його знаряддя. Перший — зустріч із «чорнотою поневоленої води» у покинутій криниці. Зазирнувши в її «бездонну чорноту», Ігорко стикається з екзистенційним жахом порожнечі, що символізує глибину занепаду. Цей досвід призводить до кризи: коса тріскається, що свідчить про недостатність звичайної людської сили для подолання такого зла.

Другий епізод — ритуал оновлення коси. Юрківна та Ігорко змішують свою кров на лезі, і тріщини зникають. Цей акт кровного єднання є жертовним ритуалом, що зцілює знаряддя і наділяє його та косаря надлюдською, містичною силою для подальшої боротьби.

Розв’язка: Вихід за межі

Після ритуалу оновлення Ігорко та його коса набувають руйнівної та водночас очищувальної сили. Він починає косити не лише бур’яни, а й самі символи занепаду: «розвалені хати і навіть цегляні комини», «залізні хрести на могилах, до яких ніхто не приходив», «два порожні магазини». Його місія виходить за межі села; він «пішов за течією», перетворюючись на мандрівного месію. Фінал залишається відкритим і тривожним: Юрківна та мати Ігорка бояться, щоб він «не став до спілки зі смертю і не почав косити людей».

Система образів: Архетипи та ролі

Юрківна: Втомлена совість нації

Голова сільради Юрківна — єдина в селі, хто усвідомлює глибину катастрофи і відчуває за неї сором та відповідальність. Вона самотня, її чоловік помер, а син на заробітках, що робить її образ уособленням покинутої Батьківщини. Юрківна втілює розгублену владу, яка втратила реальні інструменти впливу, але зберегла інтуїтивне відчуття правильного шляху. Її рішення довіритися «блаженному» Ігоркові — це визнання банкрутства раціональних методів і відчайдушна ставка на диво.

Ігорко: Архетип «юродивого» рятівника

Образ Ігорка глибоко архетипний. Він втілює поширений в українській культурі архетип «звеличення юродивого» — людини, що стоїть поза суспільними нормами, але виявляється носієм вищої істини. Ігорко — соціальний маргінал, «непоказний хлоп», на якого «порядні ґазди дивляться згори вниз». Проте саме його відстороненість та ірраціональна мотивація («мама сказала світ спасати») дозволяють йому стати чистим провідником вищої волі. Він діє не заради грошей чи визнання, а згідно з внутрішнім покликом, що робить його дії ритуально чистими та ефективними.

Мати Ігорка: Голос інтуїтивного та пророчого

Хоча мати Ігорка страждає на склероз, її слова стають джерелом і каталізатором місії сина. Вона є уособленням глибинної народної мудрості, що говорить загадками, але вказує на істину. Її розмова зі зміями перед початком косовиці — це акт магічного заклинання, що встановлює новий порядок у природі, підпорядковуючи хаос волі косаря. Вона — носій сакрального знання, яке вже не сприймається раціональним світом.

Анелька: Символ моральної деградації

Другорядний, але важливий образ сусідки-самогонщиці Анельки слугує уособленням морального занепаду села. Її кукурудза, що «світ заступила», є фізичним втіленням егоїзму та байдужості до потреб інших. Боротьба Ігорка з її посівами стає першим актом символічного очищення, спрямованим проти конкретного носія соціальної деградації.

Ці персонажі утворюють символічний ансамбль порятунку. Жоден з них не може діяти ефективно поодинці. Юрківна має усвідомлення проблеми, але не має виконавця. Мати має пророче бачення, але позбавлена фізичної сили. Ігорко має потенціал до дії, але потребує поштовху (від матері) та знаряддя (від Юрківни). Лише їхня взаємодія запускає процес трансформації. Це не історія одного героя, а притча про необхідність єднання трьох начал — усвідомленої влади, духовної інтуїції та самовідданої дії — для подолання глибокої суспільної кризи.

Символічний ландшафт твору

Бур’яни та змії: Матеріалізований хаос

Бур’яни в оповіданні — це не просто рослини, а зримий символ забуття, байдужості, того, що Юрківна називає «нехлюйство, лінивство, злодійство і пияцтво». Це матеріалізований хаос, що поглинає людський простір. Змії, що живуть у цьому хаосі, є прямою біблійною алюзією на гріх, спокусу та зло, що оселилося в занедбаному світі. Косити бур’яни — означає боротися не з рослинами, а з видимими наслідками духовного занепаду.

Коса-шабля: Трансформація енергії боротьби

Цей центральний символ є надзвичайно багатогранним.

• Історична пам’ять: Шабля діда, січового стрільця, є прямою вказівкою на спадковість визвольної боротьби, на героїчне минуле. Як зазначає сама авторка, це відсилання до шаблі її власного діда, вояка армії УНР, що надає образу історичної глибини.
• Двоїстість: Коса в українській культурі є амбівалентним символом. З одного боку, це знаряддя праці, жнив, життя. З іншого — атрибут Смерті, що «косить» життя. Ця двоїстість пояснює тривожний фінал: чи несе Ігорко оновлення, чи тотальне знищення?
• Трансформація: Перековування шаблі на косу символізує зміну вектору боротьби. Енергія зовнішньої, військової боротьби за свободу трансформується в енергію внутрішньої, духовної праці з очищення власного простору.

Криниця: Джерело істини та небезпеки

Покинута криниця з «чорнотою поневоленої води» є потужним символом. В українському фольклорі криниця — це сакральне місце, що символізує чистоту, здоров’я, зв’язок зі світом предків та життєвою силою землі. Занедбана криниця в оповіданні — це образ втраченої духовності, замуленої пам’яті. Зазирнувши в її темряву, Ігорко стикається з первісним хаосом, що є необхідним етапом ініціації перед остаточною трансформацією.

Кров: Символ жертовного єднання

Сцена, де кров Юрківни та Ігорка змішується на лезі коси, є ключовим ритуальним актом твору. Кров у традиційних віруваннях є носієм життєвої сили та душі. Цей обряд «хрестить» косу, перетворюючи її зі звичайного інструмента на магічне знаряддя. Він також символізує укладання нового союзу, «кровного братерства», між владою (Юрківна) і народом (Ігорко) у спільній справі порятунку, заснованого на спільній жертві.

Частина 2. Критична стаття. «Акт косіння: Архетип юродивого та ритуал оновлення в оповіданні “Косар”»

Діагноз епохи — летаргія простору

Оповідання Галини Пагутяк «Косар» — це значно більше, ніж просто замальовка із життя занепадаючого села. Це глибока філософська притча про стан українського суспільства в період постсоціалістичної дезорієнтації, що за часом і атмосферою збігається з хаосом 1990-х років. Стан, змальований авторкою, можна визначити як «летаргію простору»: фізичний занепад, заростання бур’янами є лише зовнішнім проявом глибокої духовної апатії, розриву з традицією та історичною пам’яттю, що символізують забуті могили та занедбані криниці. У цьому світі, де «ніхто не чинитиме спротиву», а потяг до самознищення став нормою, звичні методи порятунку не діють.

Феномен «блаженного» рятівника: Ігорко як юродивий

Центральна теза оповідання полягає в тому, що в паралізованому світі, де раціональні дії неможливі, порятунок може прийти лише через ірраціональну, «божевільну» дію. Образ Ігорка є яскравим втіленням архетипу юродивого, або «блаженного», що має глибоке коріння в українській ментальності. Ігорко, соціальний маргінал, на якого дивляться зверхньо, через свою відчуженість від суспільних норм, егоїзму та страху стає ідеальним провідником вищої волі. Його місія «світ спасати», що звучить абсурдно в устах сільського пияка, виявляється єдиною дієвою програмою в умовах загальної бездіяльності. Його «божевілля» дає йому свободу діяти там, де інші паралізовані страхом, звичкою чи байдужістю.

Коса як метафізичне знаряддя: Від шаблі до плуга

Ключовий символ твору — коса, зроблена з шаблі січового стрільця, — є метафорою трансформації національної енергії. Цей образ пропонує нову парадигму українського героїзму. Якщо традиційний національний міф зосереджений на образі воїна із шаблею, що захищає землю від зовнішнього ворога, то Пагутяк радикально переосмислює цей архетип. Шабля, символ мілітарної звитяги, перековується на косу — знаряддя мирної, буденної праці. Поле битви переноситься всередину країни, де головний ворог — це не чужинська армія, а внутрішні «бур’яни,що проросли від захланності та егоїзму», як влучно зазначає сама авторка. Героєм нового часу стає не воїн, а косар, чий подвиг полягає не в героїчній смерті, а в монотонній, виснажливій праці з очищення та впорядкування власного світу. Це глибока метафора необхідності переходу українського суспільства від революційного етапу (боротьба за незалежність) до еволюційного (розбудова держави, очищення від внутрішніх ворогів — корупції, апатії, безгосподарності).

Кульмінація як акт посвяти: Народження нового завіту

Центральним ритуалом твору є сцена «хрещення» коси спільною кров’ю Юрківни та Ігорка. Цей епізод виходить далеко за межі простого «ремонту» знаряддя; це акт його сакралізації. Змішання крові представниці влади, що визнала свою безсилість, та маргінала-виконавця, що прийняв на себе місію, символізує укладання нового суспільного договору. Цей договір заснований не на законі чи вигоді, а на спільній жертві та спільній меті. Саме цей ритуал надає косі надприродну силу, здатну руйнувати не лише бур’яни, а й самі основи старого, занепалого світу — «розвалені хати», «порожні магазини», «залізні хрести» на забутих могилах.

Відкритий фінал як пророцтво та пересторога

Фінал оповідання, де Ігорко виходить за межі свого села, перетворюючись на міфічну, мандрівну фігуру, надає його місії універсального, всеукраїнського масштабу. Однак останні рядки — «Тільки одного вони боялись: щоб Ігорко не став до спілки зі смертю і не почав косити людей. Самі знаєте, яких»  — вносять глибоку й тривожну ноту.

Водночас, деякі критики можуть вказати на певну стереотипність образів: Ігорко як «божевільний» рятівник, Юрківна — сильна жінка, а селяни — пасивна маса. Проте ця умовність слугує головній ідеї: у світі, паралізованому апатією, порятунок можливий лише через індивідуальну, майже ірраціональну жертву, а не колективну дію. Похмурий тон оповіді, позбавлений легкого оптимізму, також є не слабкістю, а радше художнім інструментом для точної діагностики суспільної хвороби.

Ця тривога пов’язана з двоїстою природою самої коси, яка в народній культурі є символом не лише праці, а й смерті. Вона також відображає небезпеку будь-якого месіанського руху. Сила, здатна до радикального очищення, несе в собі і потенціал тотального, неконтрольованого руйнування. Логічним, але жахливим наступним кроком після косіння бур’янів та хат могло б стати «косіння» людей, які є носіями того самого «нехлюйства, лінивства, злодійства». Пагутяк залишає відкритим питання, де проходить межа між необхідним очищенням і кривавою чисткою. Це глибока пересторога про те, що будь-яка революційна енергія, навіть народжена з праведного гніву, може легко перетнути межу і стати руйнівною тиранією. Твір залишає читача з цією відкритою раною — вічною дилемою радикальних суспільних перетворень, що робить його пророчим і надзвичайно актуальним.