📘Коляда

Теслі: Безіменні народні майстри, які виготовляють «з срібла сани». Вони постають не просто ремісниками, а учасниками священного ритуалу, творцями сакрального об’єкта, що поєднує світ земний і небесний.

Ясна Пані: Узагальнений образ Богоматері, поданий через фольклорну, дохристиянську призму. Вона водночас і світлоносна богиня, і християнська Мадонна. Її «очі наче у сарни» виражають не лише лагідність і чистоту, а й глибокий смуток та трагічне передчуття майбутньої долі її сина.

Слов’янськеє Дитя: Новонароджений Спаситель, свідомо названий «слов’янським», що є актом «привласнення» біблійного сюжету та перенесення його на рідний ґрунт. Це образ майбутнього месії, який зійде «як сонце у крисані», поєднуючи в собі універсальний солярний символ божества та конкретний елемент лемківської культури.

Подорож до втілення: У вірші наявна одна центральна сюжетна лінія — це зображення містичної подорожі новонародженого божества. Вона починається з акту творення (теслі виготовляють сани), переходить у фазу появи головних персонажів (Ясна Пані з Дитям) і завершується початком руху в «синь незнану». Ця подорож символізує майбутній життєвий шлях Дитяти, що, згідно з метафорою поета, «снігом стелиться».

Поезія складається з трьох чотиривіршів (катренів), що створює гармонійну та завершену структуру, подібну до народної пісні чи колядки. Композиція віддзеркалює тричастинну структуру класичного ритуалу:

Перша строфа: Підготовка до священнодійства. Теслі готують срібні сани, що символізує приготування людства до прийняття божественного.

Друга строфа: Явлення божества. Поява Ясної Пані з дитям, опис її образу.

Третя строфа: Одкровення та пророцтво. Розкривається суть дитини як «слов’янського» бога та його майбутня місія — «зійти як сонце у крисані».

Така побудова дозволяє поетові провести читача від матеріального (виготовлення саней) до духовного (пророцтво про майбутнє).

Синтез язичництва та християнства: Твір є яскравим прикладом культурного синкретизму, де християнський наратив про народження Христа органічно поєднується з дохристиянськими уявленнями про культ сонця, природу та народними віруваннями.

Національне самоусвідомлення: Поет порушує проблему утвердження духовної вартості власної культури. Переносячи біблійну подію на лемківський ґрунт, Антонич заперечує культурний провінціалізм і стверджує, що його земля так само може бути святою.

Іманентність та трансцендентність божественного: Вірш є поетичною відповіддю на філософське питання про природу божества. На противагу трансцендентному Богу (далекому, потойбічному), Антонич пропонує концепцію іманентного бога — того, що присутній у земному житті, в конкретних речах, як-от лемківська крисаня.

Єдність життя та смерті, радості та смутку: Образ Ясної Пані з очима сарни вносить у святкову атмосферу Різдва ноту тихого трагізму. Це відображає глибоке розуміння того, що народження невіддільне від майбутньої жертви, а радість Втілення несе в собі передчуття Страстей.

Символізм: Поезія насичена глибокими символами.

Срібні сани — це не просто транспорт, а сакральний замінник ясел, що переносить міф у слов’янський зимовий контекст.

Сонце у крисані — центральний символ, що поєднує універсальний солярний образ божества з локальним елементом лемківського одягу, втілюючи ідею іманентності.

Метафора: Ключовою є метафора в останньому рядку: «снігом стелиться життя». Вона порівнює життєвий шлях із засніженою дорогою, що символізує чистоту, незвіданість, але водночас і суворість земного існування.

Епітети: Поет використовує влучні епітети, що створюють фольклорну атмосферу: «Ясна Пані», «срібла сани», «синь незнану», «веснянії сни».

Порівняння: Образ Богоматері розкривається через зворушливе порівняння: «очі наче у сарни». Це не лише підкреслює її красу і лагідність, а й асоціюється з дикою природою, вразливістю та передчуттям трагедії.

Звукопис: Вірш надзвичайно музичний. Алітерація сибілянтних та дентальних звуків у перших рядках («

Тешуть теслі з срібла сани, / сняться веснянії сни») створює ефект рипіння снігу під полозами саней або тихої роботи теслярів, занурюючи читача в атмосферу твору.

Діалектизм: Використання слова «крисаня» (лемківська назва чоловічого капелюха) є не просто лексичною деталлю, а ключовим художнім засобом. Цей діалектизм міцно «прив’язує» космічний, універсальний образ сонця до конкретної української землі, утверджуючи її культурну самобутність.

Богдан-Ігор Антонич, лемко за походженням, свідомо обрав та досконало опанував українську літературну мову, що дозволило йому унікально поєднати глибинні народні традиції з модерністськими шуканнями. Поезія «Коляда» увійшла до його знакової збірки «Три перстені» (1934), яка вважається одним із вершинних досягнень українського модернізму та за яку поет отримав літературну премію. Вірш написано в період посилення польської експансії на Західній Україні, і в ньому можна вбачати пошук автором нових, глибинних форм вираження української ідентичності. Творчість Антонича, замовчувана в радянський період, була наново відкрита для українського читача лише наприкінці XX століття , а «Коляда» стала одним із найвідоміших його творів, що пропонує глибоке, аполітичне бачення української ідентичності, закоріненої в природі та духовності.

Частина 1: Розширений аналітичний паспорт твору «Коляда»

Ідентифікаційні дані

• Автор: Богдан-Ігор Антонич (1909-1937) , справжнє прізвище — Василь Кіт. Народився на Лемківщині в родині греко-католицького священика, який змінив прізвище незадовго до народження сина. Видатний український поет, прозаїк, перекладач та літературознавець, один із найяскравіших представників українського модернізму 1930-х років. Помер у Львові від ускладнень після апендициту. Його творчість вирізняється унікальним поєднанням лемківського фольклору, язичницького пантеїзму та християнської символіки.
• Назва: «Коляда». Назва безпосередньо відсилає до корпусу українських обрядових пісень зимового циклу, що виконуються на Різдво. Однак, як і в багатьох інших творах, Антонич використовує традиційну назву не для простої стилізації, а для глибокого філософського переосмислення її сутності.
• Дата написання: 1934 рік. Ця дата має виняткове значення для розуміння твору. 1934 рік — це час творчого апогею Антонича. Саме в цей рік вийшла друком його збірка «Три перстені», за яку поет отримав престижну літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка. Це період, коли Антонич досяг повної творчої зрілості, віднайшов свій унікальний голос і викристалізував власну філософсько-естетичну систему. Таким чином, «Коляда» — це не ранній експеримент чи проба пера, а довершений твір зрілого майстра, в якому сконденсовано ключові елементи його світогляду. Створення вірша в цей період свідчить про його концептуальну виваженість та глибину, що є результатом тривалих філософських та естетичних пошуків поета.
• Місце у творчості: Вірш «Коляда» є невід’ємною частиною умовного різдвяного циклу в ліриці Антонича, до якого також належить поезія «Різдво». Критики часто розглядають ці два твори як диптих. Обидва об’єднані спільною темою та ідейним задумом — переосмисленням євангельського сюжету крізь призму національної, зокрема лемківської, традиції. Цей вірш органічно вписується у світоглядний комплекс, найповніше реалізований у збірках «Три перстені» (1934) та посмертно виданих «Зеленій Євангелії» (1938) і «Ротаціях» (1938). Саме в цих книгах Антонич найяскравіше синтезував язичницький пантеїзм, глибоке відчуття єдності людини і природи, фольклорні мотиви та християнську образність, створивши власний унікальний міфологічний світ.
• Літературний контекст: Твір належить до українського модернізму 1930-х років, що розвивався у складних умовах на теренах Західної України. Творчість Антонича, яка свідомо дистанціювалася від політичної злободенності та ідеологічних гасел, є яскравим прикладом європейського модернізму. Його поезія характеризується рисами символізму, імажинізму, авангардизму та сюрреалізму, прагненням до міфотворчості, асоціативністю мислення та настановою на створення «окремої дійсності», що не відтворює, а конструює реальність за власними естетичними законами. «Коляда» є взірцем такої поетики, де реальний світ трансформується у простір сакрального міфу.

Жанрово-стильова природа

• Жанр: Філософська лірика. Попри назву, що відсилає до фольклорного жанру колядки, та різдвяну тематику, твір виходить далеко за межі святкової чи суто релігійної поезії. Антонич не просто описує подію народження Христа, а ставить глибокі екзистенційні питання про природу божественного, про циклічність буття, про нерозривний зв’язок радості народження та трагізму майбутньої жертви. Це медитація про долю, життя і смерть, втілена в лаконічній поетичній формі.

• Стильові домінанти:

• Міфологізм: Це центральна, системотвірна риса поетики Антонича, що яскраво виявляється у «Коляді». Поет не просто використовує готові міфологічні сюжети, а створює власний синкретичний міф. У його творі християнська подія Різдва набуває рис космогонічного акту, первісного творення світу. Він переосмислює біблійну історію, роблячи її подією універсальною, позачасовою, яка відбувається «в кожному селі й містечку» , і водночас глибоко вкоріненою в національний, слов’янський ґрунт.

• Символізм: Кожен образ у вірші є не просто елементом опису, а багатошаровим символом, що відсилає до різних культурних кодів. Сани, срібло, сонце, сніг, пані, дитя — всі ці образи мають глибоке символічне навантаження, черпаючи свої значення з християнської догматики, слов’янського язичництва та українського фольклору. Символи у Антонича не є статичними алегоріями; вони взаємодіють, створюючи складну мережу значень.

• Імажинізм/Асоціативність: Поезія Антонича є передусім «образотворчою». Він створює яскраві, несподівані зорові образи, що діють на читача через асоціації, а не через прямі логічні зв’язки. Образ «сонце у крисані» є хрестоматійним прикладом такої поетики. Цей підхід, характерний для модернізму, дозволяє Антоничу в кількох словах створити цілий міфологічний світ, що промовляє до підсвідомості та уяви читача, а не лише до його інтелекту.

Ідейно-тематичний комплекс

• Тема: Зображення та філософське переосмислення таїнства Різдва через унікальний синкретизм християнських та слов’янських язичницьких уявлень. Антонич зображує не стільки історичну подію, скільки її вічне повторення у світі, її іманентність буттю.

• Ідея: Утвердження нерозривної єдності божественного і земного, сакрального і національного. Антонич проголошує, що народження Бога — це не разова подія, що відбулася в далекому минулому і в чужому краї, а вічний космогонічний акт, що реактуалізується тут і зараз, у рідному просторі. Ключовою є також ідея діалектичної єдності протилежностей: уславлення народження життя й радості та трагізму майбутньої жертви, світла і тіні, життя і смерті. Поет показує, що ці поняття нероздільні й становлять повноту буття, підкреслюючи відповідальність за існування, за яке було принесено жертву.

• Провідні мотиви:

• Мотив творення: Вірш розпочинається з акту творення («Тешуть теслі»). Цей акт має космогонічний, сакральний характер. Безіменні теслі створюють не просто побутовий предмет, а ритуальний транспорт для божества, міст між світами.

• Мотив шляху/подорожі: Образ шляху є наскрізним у творі («стелиться сніжиста путь», «їдуть сани»). Це символізує рух божественного у світ людей, втілення духу в матерії. Водночас це універсальна метафора людського життя як подорожі від народження до смерті.

• Мотив материнської любові та скорботи: Образ «Ясної Пані» втілює цей мотив. Вона прекрасна і світла («очі наче у сарни»), але водночас трагічна («плаче Пані»). Її сльози символізують материнське передчуття майбутніх страждань Сина, що надає різдвяній радості елегійного, глибоко людяного забарвлення.

• Мотив єдності протилежностей: Уся поезія побудована на поєднанні контрастних образів та понять: холодна зима і мрія про весну («веснянії сни»), божественне Дитя і його земна, «слов’янська» іпостась, урочистість події і тихий плач Матері, чистота снігу і його смертельний холод.

• Мотив життєвого циклу: Фінальний рядок «снігом стелиться життя» є потужним філософським узагальненням. Життя уподібнюється до шляху, вкритого снігом, що символізує одночасно чистоту, початок, красу, але й холод, скінченність та небуття. Це мотив вічного кругообігу в природі та людському житті.

Композиційна структура

• Структура: Вірш має чітку і гармонійну композицію, що складається з трьох чотиривіршів (катренів). Кожен катрен є завершеним за думкою та образом, але водночас вони утворюють єдиний логічний та емоційно-наративний цикл. Ця тричастинна структура не є випадковою. Вона може асоціюватися як із християнським символом Трійці, так і з архаїчною тричленною моделлю багатьох міфів, що описують створення світу, проявлення божества і визначення його долі. Таким чином, формальна структура вірша підтримує та поглиблює його міфологічний зміст, проводячи читача через повний космогонічний цикл усього за дванадцять рядків.

• Строфа 1: Експозиція. Описується колективний, безособовий акт творення («Тешуть теслі»). Створюється сакральний простір і час, визначається мета цього дійства — перевезення «Дитя боже» у «синь незнану», що символізує невідоме майбутнє. Настрій строфи — урочистий, епічний, сповнений таємничості та очікування дива. Це етап Створення.

• Строфа 2: Розвиток дії. На сцені з’являються центральні персонажі — «Ясна Пані» з Дитям. Вводиться мотив краси, ніжності та надії («веснянії сни», «очі наче у сарни»). Фокус зміщується від колективного до особистого, інтимного. Настрій стає більш ліричним, споглядальним. Це етап Втілення або проявлення божественного.

• Строфа 3: Кульмінація та розв’язка. Відбувається остаточний синтез язичницького («сонце у крисані») та християнського («слов’янськеє Дитя»). У цей момент гармонії та захищеності вривається трагічна нота («плаче Пані»), що провіщає майбутні страждання. Строфа завершується філософським узагальненням, афористичною метафорою «снігом стелиться життя». Настрій — елегійний, медитативний, сповнений глибокого філософського суму. Це етап Долі або визначення життєвого шляху.

Система образів та символіка

• Теслі: Це не конкретні ремісники, а безособові творці, деміурги, що виконують волю вищих сил. Вони символізують народ, що готується до величної події. Їхня праця є першим актом космогонічної драми.

• Срібні сани: Центральний, полісемантичний символ твору.

• Функціональне значення: Сани є українським, слов’янським аналогом вифлеємських ясел. Ця заміна «одомашнює» міф, переносить його у знайомий культурний та природний ландшафт.

• Символіка матеріалу: Вибір срібла є глибоко символічним. Срібло в багатьох культурах, зокрема в українській, асоціюється з місяцем, чистотою, святістю, потойбічним світом. Це метал, що має апотропеїчні (захисні) властивості. Сани зроблені не із земного дерева, а з небесного, сакрального металу, що підкреслює божественну природу пасажира і неземний характер усієї події.

• Символічне значення: Сани також символізують шлях життя, подорож у невідоме, в «синь незнану».

• Дитя боже / слов’янськеє Дитя: Це ключовий синкретичний образ, що є ядром світоглядної концепції Антонича. З одного боку, це алюзія на Ісуса Христа. З іншого — означення «слов’янськеє» розширює його значення. Це може бути і молоде сонце-Коляда, народження якого святкували давні слов’яни під час зимового сонцестояння, і уособлення нового життя, нової долі всього слов’янського роду. Ця подвійність свідомо стирає межі між християнством та язичництвом, представляючи їх як дві іпостасі єдиної духовної істини.

• Ясна Пані: Пряма алюзія на Діву Марію, Богородицю. Епітет «Ясна» підкреслює її чистоту, святість, світлосяйність. Порівняння її очей з очима сарни («очі наче у сарни») вкорінює цей божественний образ у світі природи, робить його близьким до пантеїстичного світовідчуття Антонича. Водночас її плач вводить у твір глибокий трагізм, мотив материнської скорботи за долю сина, а її очі символізують не лише ніжність, а й переляк та передчуття горя.

• Сонце у крисані: Найяскравіший язичницький образ вірша, що є візитівкою поетичного стилю Антонича. Це персоніфіковане сонце (можливо, Дажбог), зображене в антропоморфному вигляді — в лемківському капелюсі-крисані. Воно не просто спостерігає за подією, а є її активним учасником, охоронцем, що «ходить» біля саней. Цей образ свідчить про глибоко пантеїстичне світовідчуття поета, для якого природа є одухотвореною, живою і божественною. Язичницьке божество виступає тут не антагоністом, а захисником християнського Дитяти, що символізує гармонію двох віровчень у народній душі.

• Сніг / Сніжиста путь: Символ, що проходить через увесь твір і набуває дедалі глибшого значення. Спочатку «сніжиста путь» — це символ чистоти, нового початку, білого аркуша, на якому буде написана історія. Проте сніг — це також холод, застиглість, символ забуття і смерті, а також труднощів на життєвому шляху. У фінальній метафорі «снігом стелиться життя» ці два протилежні значення зливаються. Життєвий шлях постає як щось прекрасне і чисте, але водночас скінченне, холодне і вкрите покровом небуття.

Поетика та художні засоби

• Епітети: сніжиста путь, синь незнану, веснянії сни, Ясна Пані, слов’янськеє Дитя. Епітети в Антонича не стільки описові, скільки символічні та емоційно забарвлені. Вони створюють особливу атмосферу таємничості та поглиблюють символічне значення образів.

• Метафори: «стелиться сніжиста путь*», «в *синь незнану… повезуть», «ходить сонце у крисані», «снігом стелиться життя». Метафори є ключовими конструкціями, що творять міфологічний простір вірша. Вони перетворюють конкретні образи на універсальні символи буття.

• Персоніфікація: «ходить сонце у крисані». Цей прийом є центральним для пантеїстичного світогляду поета, він олюднює природу, робить її активним суб’єктом дії.

• Порівняння: «очі наче у сарни». Лаконічне порівняння, що через образ полохливої та граційної тварини передає красу, ніжність і водночас приховану тривогу Ясної Пані.

• Анафора (повтор): «Тешуть теслі з срібла сани…». Повторення цього рядка на початку першої та другої строф створює медитативний, майже гіпнотичний ритм. Цей прийом уподібнює вірш до народної колядки, молитви чи замовляння, підсилюючи його сакральне звучання.

• Діалектизми: «крисані» (круглі лемківські капелюхи). Використання цього слова додає твору локального колориту та підкреслює «одомашнення» біблійного сюжету.

• Фонічна організація: Вірш є надзвичайно музикальним, і ця музикальність досягається не лише ритмом, а й довершеною звуковою інструментовкою.

• Алітерація: Текст насичений алітераціями на приголосні [с], [т], [ш], [н], що створюють звуковий образ зимового пейзажу: тихий шелест снігу, скрип полозів саней, приглушений стукіт теслярських інструментів. Особливо виразно це звучить у першому рядку: «Тешуть теслі з срібла сани…». Ця звукова тканина є не просто прикрасою, а важливим засобом створення атмосфери таємничості, урочистості та космічного спокою.

Ритмомелодика

• Віршовий розмір: Чотиристопний хорей з пірихіями. Це один із найпоширеніших розмірів в українській народній пісенній творчості, зокрема в колядках та щедрівках. Його енергійний, дещо танцювальний ритм створює відчуття легкості та простоти.
• Римування: Перехресне (АБАБ), з використанням точних жіночих (сани – незнану, сани – Пані, крисані – Пані) та чоловічих (путь – повезуть) рим. Така система римування створює гармонійну, збалансовану та класично довершену строфічну структуру.

Вибір віршового розміру є прикладом свідомого художнього прийому, що ґрунтується на контрасті. Простий, майже дитячий за своїм звучанням хореїчний ритм, що асоціюється з народною піснею, використовується для передачі складної філософської драми космічного масштабу. Ця невідповідність між формою і змістом створює унікальну художню напругу. Читач, заколисаний знайомим ритмом колядки, раптово стикається з образом заплаканої Богородиці та екзистенційною вагою фінального афоризму про життя. Такий дисонанс робить трагічні підтексти вірша ще більш пронизливими та несподіваними. Це не дозволяє поезії скотитися до рівня сентиментальної різдвяної листівки, а, навпаки, підкреслює її модерністську складність, де за зовнішньою простотою ховається глибинний філософський конфлікт.

Частина 2: Критична стаття. «Коляда» Богдана-Ігоря Антонича: Космогонія на срібних санях

Вступ: Поет на межі світів

Богдан-Ігор Антонич посідає унікальне місце в пантеоні українського модернізму. На відміну від багатьох своїх сучасників, які шукали опору в політичних ідеологіях чи соціальних доктринах, Антонич звернувся до глибинних, архаїчних шарів національної свідомості, до того первісного міфу, що передує історії та політиці. Він став міфотворцем, який на руїнах старих світів конструював власну поетичну реальність, де людина, природа і божество перебувають у нерозривній єдності. Його поезія — це спроба повернутися до «землі стобарвної», до того стану, коли світ ще не був розколотий на сакральне і профанне, на дух і матерію.

У цьому контексті вірш «Коляда» постає не просто поетичною ілюстрацією до євангельського сюжету, а сконденсованим до дванадцяти рядків космогонічним міфом, що реактуалізує акт творення світу. Це поетична модель всесвіту, де народження божества стає точкою сингулярності, в якій перетинаються християнська історія, слов’янська міфологія та екзистенційна філософія. Антонич, дотримуючись власної настанови, що мистецтво «створює окрему дійсність» , у «Коляді» пропонує нам саме таку дійсність — цілісну, гармонійну і водночас глибоко трагічну.

Сакральна географія: Транспозиція міфу

Одним із ключових прийомів у міфотворчості Антонича є процес «одомашнення» або «націоналізації» універсальних міфологічних сюжетів. Поет свідомо переносить сакральну подію з далекого, абстрактного Вифлеєму в умовний, але впізнаваний лемківський простір. Ця транспозиція відбувається через низку знакових образних замін, що мають глибоке світоглядне значення.

Найбільш очевидним маркером цього перенесення є заміна вифлеємських ясел на «срібні сани». Це не просто механічна адаптація сюжету до зимових реалій Карпат. Сани — питомо слов’янський атрибут, що міцно пов’язує подію з місцевим ландшафтом, кліматом і побутом. Цим самим Антонич немовби стверджує, що диво народження Бога могло статися і тут, на цій землі. Ще більш прямолінійною є ідентифікація новонародженого як «слов’янськогоє Дитя». Цей епітет остаточно розмиває межі між універсальним релігійним міфом та національним буттям, стверджуючи, що Христос народжується не лише для всього людства, а й конкретно для цього народу, стаючи його частиною.

Цей процес «одомашнення» є глибокою теологічною та культурною заявою. Він кидає виклик традиційному, по суті колоніальному, уявленню про сакральність як про щось географічно віддалене та історично зафіксоване. Антонич стверджує, що божественне не є імпортованим концептом, а іманентною силою, яка може народитися тут і зараз, у межах власного культурного ландшафту. Він демократизує сакральне, роблячи кожне лемківське село потенційним Вифлеємом. Це тихий, але потужний акт культурної деколонізації, що повертає народові право на власне, безпосереднє переживання божественного.

«Сонце у крисані»: Пантеїстичний синкретизм

Образ «сонця у крисані» є смисловим ключем до розуміння всього вірша і світогляду Антонича загалом. Це не просто яскрава поетична деталь чи алегорія. Це повноцінний прояв пантеїстичної віри поета в єдність усього сущого, де природа є живою, одухотвореною і божественною субстанцією. У поетичному світі Антонича сонце — це не астрономічний об’єкт, а діяльна, розумна істота, божество, яке бере безпосередню участь у земних справах.

Принципово важливим є те, що це язичницьке божество співіснує з «Ясною Панею» та «Дитям божим» не в конфлікті, а в повній гармонії. Сонце-охоронець не протистоїть християнським персонажам, а оберігає їх, «ходить» поруч, створюючи навколо них ауру захищеності. Антонич не вдається до примітивного «оязичнення християнства» чи навпаки. Він показує їх як два аспекти єдиної духовної реальності, які органічно поєдналися в народній свідомості, де колядницьке сонце і вифлеємська зірка світять на одному небі. Для Антонича язичництво — це не історичний пережиток, а вічно жива «Зелена Євангелія», першооснова буття, природна релігія землі, на яку гармонійно накладається християнство. «Коляда» демонструє цю гармонію з дивовижною простотою і переконливістю.

Діалектика творення: Радість народження і трагедія долі

Попри зовнішню простоту і світлий настрій, вірш «Коляда» пронизаний глибокою емоційною амбівалентністю. Він побудований на тонкій діалектиці світла і тіні, радості й суму, творення і руйнування. Поема розгортається між двома полюсами.

Один полюс — це творення, надія і чистота. Його символізують образи теслів, що творять досконалий об’єкт, «срібла», що сяє чистотою, «весняних снів», що обіцяють майбутнє оновлення. Це світ божественного задуму, ідеального потенціалу, що втілюється у народженні Дитяти.

Інший полюс — це трагедія неминучої долі. Він вривається у цю гармонійну картину через один-єдиний образ — «плаче Пані». Сльози Матері в момент найбільшої радості є пророчим знанням про майбутню жертву Сина, про Голгофу, що вже незримо присутня біля колиски. Цей трагізм підхоплюється і узагальнюється у фінальній метафорі: «снігом стелиться життя».

Центральна філософська теза вірша полягає в тому, що творення і жертва, народження і смерть є нероздільними. Життя не дається задарма; воно «витесується» («тешуть») і одразу ж ставиться на визначений шлях («путь»), що веде до неминучого, трагічного фіналу. Радість Різдва невіддільна від скорботи Страсної п’ятниці. Антонич пропонує цілісний, несентиментальний погляд на божественний план, де плач Матері є таким же невід’ємним елементом історії, як і народження Дитяти. Саме ця одночасна присутність протилежностей — те, що акт втілення божественного у світ («їдуть сани») є причиною материнського горя («плаче Пані»), — і становить екзистенційну глибину твору. Сніг, що вкриває життєвий шлях, є водночас і чистим покровом народження, і холодним саваном смерті.

Висновок: Модерна форма для архаїчного міфу

«Коляда» є квінтесенцією творчого методу Богдана-Ігоря Антонича. У цьому мініатюрному шедеврі поет використовує весь арсенал європейського модернізму — лаконізм форми, щільну метафоричність, вишукану музичність звукопису, асоціативну логіку образів. Проте, на відміну від багатьох авангардистів, він використовує ці інструменти не для того, щоб деконструювати традицію чи епатувати читача, а навпаки — щоб дістатися до її найглибшого, архетипного ядра.

Вірш демонструє, як модерністська поетика може стати ідеальним засобом для реактуалізації прадавніх міфів. Вона дозволяє очистити їх від пізніших ідеологічних та побутових нашарувань, повернути їм первісну космогонічну силу та екзистенційну напругу. Антонич доводить, що шлях до майбутнього, яким для мистецтва був модернізм, не обов’язково лежить через розрив із минулим. Іноді він пролягає через глибоке, чесне і талановите переосмислення вічних архетипів, що живуть у душі народу. «Коляда» — це не просто вірш про Різдво. Це вірш про те, як народжується світ, як божественне входить у життя, і про ту неминучу ціну, яку доводиться платити за це диво.