📘Каторжна

Докія («Каторжна»): Головна героїня, чий характер подано у трагічній еволюції. Її прізвисько — це соціальне тавро, інструмент дегуманізації. Її зовнішня озлобленість («вовчий погляд», мовчання під час побоїв) є не вродженою рисою, а набутою «захисною маскою», що приховує «маненьке дитяче серденько», яке відчайдушно «хотіло любити». Її еволюція проходить шлях від пасивного опору (мовчання) до активного бунту (рішення про підпал) і завершується вищим актом гуманізму — жертовним порятунком Саньки.

Мачуха: Головний антагоніст, втілення системної, безпричинної та садистської жорстокості. Вона є каталізатором формування «каторжної» в Докії. Найвищим проявом її ненависті є свідоме знищення калини — символічне «повторне вбивство» матері для Докії.

Батько: Втілення «пасивного зла». Його провина полягає у бездіяльності, пияцтві та потуранні жорстокості мачухи. Не маючи моральних сил захистити «рідну дитину», він сам опускається до використання тавра «каторжна».

Семен: Шахтар, перше і єдине кохання Докії. Він є представником нового соціального класу — індустріального пролетаріату. Спочатку він дає Докії надію, побачивши її красу. Однак його почуття виявляються поверхневими. Його зрада є фатальною, адже він стає в один ряд з мучителями, остаточно добиваючи Докію тим самим тавром: «І чого вона, каторжна, так до мене в’язне?».

Санька: Маленька дівчинка, дочка досвітчаної матері, яку Докія любила і яка любила її у відповідь. Це ключовий для розв’язки персонаж. Думка про те, що невинна Санька згорить, миттєво перетворює руйнівний бунт Докії на акт самопожертви. Санька — єдина, хто плаче на її похороні.

Христя: Дівчина з вулиці, яка одного разу спробувала проявити співчуття до Докії. Однак Докія, вже не здатна довіряти людям, брутально відштовхує її. Цей епізод демонструє, наскільки глибоко травма ізоляції вкорінилася в душі героїні.

Докія та родина (мачуха і батько): Центральна лінія, що описує постійні знущання та відсутність любові. Мачуха б’є дівчину, батько зневажає, а зведені діти також її ображають. Кульмінацією цієї лінії є знищення мачухою куща калини — єдиної розради Докії.

Докія та Семен: Лінія трагічного кохання. Випадкова зустріч на вечорницях, таємні побачення, що дають Докії відчуття щастя. Зрада Семена та його жорстокі слова («І чого вона, каторжна, так до мене в’язне?») стають остаточним ударом, що штовхає її до помсти.

Твір має чітку тричастинну структуру, що відповідає етапам життя Докії.

Експозиція: Знайомство з семирічною Докією та атмосферою тотальної ненависті; пояснення, чому всі називають її «каторжною».

Зав’язка: Епізод із розбитим горщиком, який закріплює модель поведінки Докії — мовчазний, упертий протест.

Розвиток подій: Серія епізодів, що розкривають її таємну ніжність (сцена з немовлям) та її єдину розраду — кущ калини.

Перша кульмінація: Викриття схованки Докії та садистське знищення мачухою куща калини попри благання дівчини.

Друга кульмінація: Докія виростає. Зустріч на вечорницях із шахтарем Семеном, який єдиний каже їй, що вона «гарна». Стрімкий розвиток їхнього кохання.

Головна кульмінація: Зрада Семена. Фатальний момент, коли Докія чує, як він, її коханий, також називає її «каторжною». Це провокує рішення про помсту — підпал хати.

Розв’язка: У момент підпалу Докія усвідомлює, що в хаті може згоріти невинна Санька. Це змушує її кинутися гасити полум’я власним тілом, перетворюючи акт бунту на акт самопожертви.

Епілог: Передсмертна сцена, де Докія при тямі помирає з питанням «За що?». Автор завершує твір, переадресовуючи це питання всьому людству.

Проблема нещасного, «безлюбовного» дитинства та його руйнівного впливу на майбутнє.

Проблема людської черствості, байдужості та садистської жорстокості в родині та суспільстві.

Проблема соціальної ізоляції та дегуманізації особистості через «таврування» (прізвисько «каторжна»).

Проблема батьків і дітей, зокрема пасивної ролі безвольного рідного батька.

Трагічний пошук любові та тепла, що стикається зі зрадою.

Проблема бунту особистості проти кривди, що переростає у відчайдушне бажання помсти.

Глибокий психологізм: Розкриття внутрішнього стану героїні, її думок, болю та еволюції від захисної «кам’яної» маски до вибуху емоцій.

Контраст: Протиставлення жорстокого світу людей і природи (калина, весняний садок); внутрішнього стану Докії (її потреба любити) та її зовнішньої поведінки.

Фольклорні мотиви: Використання образу калини та народної пісні, яку співає Докія, для підкреслення її туги.

Символізм: «Каторжна» (прізвисько): Ключовий символ. Це соціальне тавро, інструмент дегуманізації, що легітимізує насильство щодо Докії. Калина: Центральний символ. Уособлення втраченої материнської любові, єдина «подруга» та «матінка» для Докії. Її знищення — це символічне повторне вбивство матері. «Вовчий погляд» / «Камінюка»: Повторювані деталі портрета, що символізують захисну психологічну броню, механізм виживання. Вогонь: Амбівалентний (двоїстий) символ у фіналі. Спочатку це інструмент руйнівної помсти, а потім — вогонь очищення та самопожертви.

Оповідання «Каторжна» було написане Борисом Грінченком у 1888 році в селі Олексіївка на Катеринославщині, де він працював народним учителем. Цей твір є яскравим зразком української реалістичної прози кінця XIX століття. У ньому письменник порушив гострі соціальні та морально-етичні проблеми тогочасного села. Борис Грінченко, видатний український письменник, педагог, лексикограф та громадський діяч, у своїй творчості завжди приділяв велику увагу долі простої людини. Через цензурні утиски як царського, так і радянського режимів, його твори тривалий час були заборонені, оскільки викривали соціальну несправедливість та пробуджували національну свідомість.

Частина 1: Розширений Аналітичний Паспорт

Автор, назва та контекст написання

Твір “Каторжна” належить перу Бориса Дмитровича Грінченка (1863–1910) — видатного українського письменника, педагога, лексикографа, громадського діяча, відомого також як “Вартовий” української культури. Оповідання було завершене 31 грудня 1888 року, про що свідчить авторське датування у фіналі тексту, із зазначенням місця написання: село Олексіївка на Катеринославщині (нині Луганська область). Цей контекст є визначальним: у 1887–1893 роках Грінченко, разом із дружиною, вчителював у народній школі Христини Алчевської саме в Олексіївці. Таким чином, твір є безпосереднім наслідком його педагогічних спостережень, глибокого занурення в селянське життя та аналізу тих соціальних і психологічних умов, які формували (або, як у випадку “Каторжної”, деформували) дитячу особистість. Твір випливає з просвітницького світогляду автора, який бачив в “освіті бідного люду” свою головну місію.

Літературний рід, напрям та жанр

За родовою належністю “Каторжна” є епосом. Літературний напрям — реалізм, уточнений критиками як соціально-психологічний реалізм. Жанрова приналежність твору — соціально-психологічне оповідання. Психологічний аспект є домінантним і визначальним для поетики твору. Літературознавці вважають оповідання психологічним, оскільки в ньому головне — не зовнішні події, а глибокий аналіз психології вчинків та “внутрішні спонукальні чинники”, що зумовлюють поведінку людини від дитинства до трагічного фіналу. Грінченко виступає як “майстер тонкого психологізму”, що досліджує розвиток та деформацію особистості.

Тема та проблематика

Центральною темою оповідання є трагічна доля дитини, а згодом дівчини, в умовах тотальної родинної та суспільної жорстокості; показ розвитку її характеру від захисної упертості до трагічної самопожертви. Ця тема розкривається через низку гострих проблем, які Грінченко ставить перед читачем. Ключовими є: проблема нещасного, “безлюбовного” дитинства та його руйнівного, фатального впливу на подальше життя людини; проблема людської черствості, байдужості та садистської жорстокості як у родині, так і в громаді; проблема моралі суспільства, яке таврує особистість; глибокий конфлікт батьків і дітей (стосунки з мачухою та безвольним рідним батьком); проблема соціальної ізоляції та дегуманізації; трагічний пошук любові та тепла (“серденько так хотіло любити”); проблема кохання і зради та фатальні наслідки втрати цієї любові; зрештою, проблема бунту особистості проти кривди, що переростає в бажання помсти.

Ідея

Ідейне спрямування твору випливає з гуманістичного, просвітницького світогляду автора. Головна ідея полягає у засудженні суспільної та родинної жорстокості, яка калічить і вбиває людську душу, перетворюючи її на “камінюку”. Водночас Грінченко стверджує ідею про незнищенне прагнення людини до любові та добра як відповіді на зло: навіть у вкрай деформованій, “каторжній” оболонці, доведеній до межі, живе незнищенна потреба любити та вища форма гуманізму — здатність до самопожертви заради іншої, невинної істоти. Фінальне, екзистенційне питання Докії “За що?” та його авторське повторення у фіналі (“За що стільки муки… додають людям люди…”) слугує квінтесенцією ідеї — це прямий, дидактичний заклик автора-педагога до читача з вимогою моральної рефлексії.

Композиція та сюжетобудування

Оповідання має чітку тричастинну структуру, що відповідає трьом ключовим етапам життя Докії: травматичне дитинство, коротке щастя юності та трагічний фінал. Експозиція знайомить читача з семирічною Докією, яку всі, включно з родиною (мачуха, п’яний батько, зведені діти), називають виключно “каторжна”; опис її захисної реакції (“вовчий погляд”, мовчання) та атмосфери тотальної ненависті. Зав’язкою слугує перший гострий конфлікт: Докія розбиває горщик, мачуха дає їй “штурханця”, що закріплює її модель поведінки — мовчазний, упертий протест.

Розвиток дії (перша частина) складається з серії епізодів, що розкривають подвійність натури героїні: її таємну ніжність (сцена, де вона цілує мачушиного хлопчика, бо “ніхто ще мене не цілував”) та її таємну схованку — кущ калини в садку, який вона називає “рідною матінкою” і біля якого плаче. Ключовим моментом цього етапу, першою кульмінацією, є викриття цієї схованки та садистське знищення калини мачухою, попри відчайдушні благання Докії (“Мамо! голубонько! рідненька! Не рубайте, помилуйте!”). Дія переноситься у час, коли Докія виростає; її зовнішня “каторжність” доповнюється “страшною невсипущою журбою” та свідомим питанням: “За що мене так мучать?”.

Друга частина присвячена коханню. Друга кульмінація настає під час зустрічі на вечорницях із шахтарем Семеном. Він єдиний, хто каже їй: “От же, їй-бо, ти гарна!”. Стрімкий розвиток кохання повністю трансформує Докію, вона “розцвітає”, відкриває красу світу і “всю душу віддала”.

Третя частина є головною кульмінацією та розв’язкою. Семен зраджує Докію, починаючи ходити до Пріськи. Найболючіший удар: Докія чує, як він, її коханий, також називає її “каторжною”. Це стає останньою краплею і провокує рішення про помсту — вона вирішує підпалити хату, де тривають вечорниці, щоб “усі вони згорять”. Розв’язка настає в момент самого підпалу. Думка про те, що в хаті може згоріти невинна “Санька-голубочка”, яку вона любила, змушує Докію кинутися гасити полум’я власним тілом. Її рятують, але вона отримує смертельні опіки. Епілог — передсмертна сцена, де вона в свідомості пізнає батька і помирає зі своїм останнім питанням “За що?”. Автор констатує, що “ніхто не пожалів її”, окрім Саньки, і переадресовує це питання всьому людству.

Система персонажів: Головні герої

Докія (“Каторжна”)

Центральна героїня, чий глибокий психологічний портрет є стрижнем усього оповідання. Її характер подано в трагічній еволюції. З дитинства вона змушена носити захисну маску: “вовчий погляд”, мовчазна впертість (“ніколи не заплаче”, “ні пари з уст”). Ця поведінка є не вродженою вадою, а вивченою реакцією на відсутність доброти й ласки. За цією “кам’яною” оболонкою ховається “маненьке дитяче серденько”, яке “так хотіло любити”. Це доводять приховані прояви ніжності: розмова з калиною-“матінкою” та поцілунки немовляти. Грінченко майстерно показує її шлях: від пасивного опору (мовчання) та дрібної помсти (штовхання дітей) до свідомого бунту (рішення про підпал) і, зрештою, до вищого, жертовного гуманізму (порятунок Саньки ціною власного життя). Її трагедія — це трагедія особистості з величезним потенціалом любові, якій суспільство не дало жодного шансу цю любов реалізувати.

Семен

Шахтар, коханий Докії. Він є представником нового соціального класу, що з’явився внаслідок індустріалізації регіону. Його образ на початку контрастує з сірим, жорстоким селом: він яскравий (“в червоній сорочці”), веселий (“на гармонію грає”), впевнений у собі та багатий (заробляє великі гроші на шахті). Він єдиний, хто зміг побачити красу Докії (“на її стан високий, рівний, на її очі темні”) і дати їй те, чого вона прагнула, — кохання. Проте його почуття виявляються нещирими, поверхневими. Він “підло зрадив” дівчину, “скористався почуттями” і покинув її заради Пріськи. Його зрада посилюється тим, що він стає в один ряд з її мучителями, вживаючи те саме дегуманізуюче тавро — “каторжна”.

Система персонажів: Другорядні герої та антагоністи

Мачуха

Головний антагоніст, втілення безпричинної, системної та садистської жорстокості. Вона є каталізатором формування “каторжної” в Докії. Вона не просто б’є пасербицю “поки втомиться”, але й цілеспрямовано нацьковує на неї власних дітей (“Бий кулачком, кулачком її…”). Найвищим проявом її ненависті, що має символічний вимір, є вирубування калини — єдиної втіхи та “матері” для Докії.

Батько

Представник пасивного зла, чия провина полягає у бездіяльності та потуранні жорстокості. Він п’яниця (“вертаючись п’яний з шинку”). Хоча іноді в ньому прокидається бажання пожаліти “рідну дитину”, він не має для цього ані моральних сил, ані тверезого розуму. Зіткнувшись із захисною реакцією доньки (“мов колода, вона перед його стоїть”), він сам опускається до лайки “Ну, каторжна!”.

Санька

Епізодичний, але ключовий для розв’язки персонаж. “Маленька дівчинка, дочка досвітчаної матері”, яку Докія “дуже влюбила” і яка, що важливо, любила її у відповідь. Саме думка про те, що невинна Санька згорить у вогні помсти (“Санька-голубочка згорить!”), миттєво зупиняє руйнівний імпульс Докії і перетворює акт бунту на акт самопожертви. Санька — єдина, хто плаче на її похороні, символізуючи надію на людяність.

Пріська та Христя

Пріська — епізодична суперниця, нова дівчина Семена. Христя — дівчина з вулиці, яка одного разу відчула докір сумління (“їй шкода стало бідної Докії”) і спробувала проявити співчуття. Проте Докія, вже не здатна довіряти людям і очікуючи лише глузування, брутально відштовхнула її (“Геть!”). Цей епізод демонструє, наскільки глибоко травма ізоляції вкорінилася в душі героїні.

Ключові символічні образи

“Каторжна” (прізвисько)

Ключовий символ твору, винесений у заголовок. Це не просто лайливе слово, а соціальне тавро, інструмент тотальної дегуманізації. Автор підкреслює це, вживаючи слово “каторжна” шість разів уже в перших абзацах твору. Називаючи Докію “каторжною”, оточення (від дворічного хлопчика до коханого) виводить її за межі людського, позбавляючи себе будь-яких моральних зобов’язань щодо неї. Це тавро, яке вона змушена прийняти як свою єдину ідентичність і захисну маску (“вона знову була тоді справді каторжна”).

Калина (Червона калинонька)

Центральний і найглибший символ оповідання. У фольклорі калина є символом дівоцтва, краси та України, але у творі Грінченка цей образ набуває конкретного психологічного значення — це символ втраченої материнської любові. Докія звертається до куща як до живої істоти: “рідна моя матінко!”, “одна ти в мене рідная, улюбленая!”. Це її єдина “подруга”. Цей образ має виразні фольклорні мотиви, де знищення калини часто символізує руйнування дівочої долі. Знищення калини мачухою — це акт “страшної ненависті”, символічне повторне вбивство матері, що остаточно відрізає Докію від будь-якого тепла.

“Вовчий погляд” / “Камінюка”

Повторювані деталі портрета, що символізують захисну психологічну броню. Її “вовчий погляд” — це не ознака злості, а погляд зацькованої тварини. Її “закам’яніле” обличчя і те, що вона “ніколи не заплаче”, — це механізм виживання, спроба уникнути ще більшого болю через демонстрацію вразливості. Це метафора психологічної травми, де емоції “застигають”, щоб не відчувати болю.

Вогонь

Амбівалентний символ, що домінує у кульмінації. Спочатку вогонь — це інструмент руйнівного, сліпого бунту, помсти “проклятим” людям за всі кривди. Докія хоче знищити світ, який знищив її. Проте в момент найвищої моральної кризи вогонь перетворюється на символ очищення та самопожертви. Докія кидається на полум’я, “впала на полум’я”, щоб врятувати Саньку. Вона гине від вогню, але через цей акт здобуває духовну перемогу, стверджуючи свою людяність.

Історичний та соціальний контекст

Оповідання написане в 1880-х роках — у період активних соціально-економічних зламів. Це час після скасування кріпацтва (1861), початком стрімкої індустріалізації та модернізації, особливо в степовій Україні. Катеринославщина (де писався твір) була одним із центрів цього процесу, серцем вугільної та металургійної промисловості. Саме цей контекст пояснює появу в оповіданні образу Семена-шахтаря. Він — представник нового, привабливого, “міського” світу, представник робітничого класу, що прийшов на зміну патріархальному селу. Проте Грінченко, світогляд якого сформувався на ідеях народництва, показує, що ця нова соціальна сила є такою ж морально хисткою і жорстокою, як і стара, не несучи очікуваного оновлення.

Частина 2: Критична стаття: “Каторжна” – Анатомія дегуманізації та фінальне питання “За що?”

Соціальний експеримент Бориса Грінченка

Оповідання “Каторжна”, написане Борисом Грінченком у 1888 році, на перший погляд, є класичним для народницької літератури твором про “маленьку людину”. Проте при глибшому аналізі текст розкривається як детальний, майже клінічний психологічний протокол. Це дослідження процесу, за допомогою якого родина та суспільство свідомо й методично “виготовляють” злочинця, дегуманізують особистість, приклеюючи їй тавро, винесене у заголовок. Грінченко, як гуманіст і педагог, чиєю метою було виховання почуттів добра, ставить жорстокий соціальний експеримент: що станеться з дитячою душею, яка прагне любові, якщо її щоденно піддавати тотальній жорстокості? Відповідь, яку дає автор, парадоксальна: навіть коли експеримент зі знищення людини майже вдався, гуманізм знаходить трагічний, але переможний вихід через самопожертву.

Формування “Каторжної”: Дегуманізація через тавро

Ключ до розуміння твору лежить у психології захисту та концепції соціального детермінізму. Характер Докії формується виключно як реакція на зовнішні подразники. Грінченко дає це відчути одразу: вже в перших абзацах оповідання слово “каторжна” лунає шість разів, закріплюючись як єдина ідентичність героїні. Її знаменитий “вовчий погляд” — це не вияв вродженої злоби, а єдиний доступний їй механізм захисту, погляд зацькованої істоти. Її мовчання під час побоїв (“Ні пари з уст!”) — це не покора, а вища форма протесту, єдиний спосіб зберегти гідність, відмовивши мучителям у задоволенні бачити її сльози.

Проте центральним інструментом дегуманізації є саме прізвисько. Воно функціонує як соціальне тавро, що легітимізує насильство. Як тільки дитина отримує це тавро, вона виводиться за межі “людського”. Дворічний мачушин хлопчик, який б’є її кулаками, пізнає світ, де Докію можна бити. Мачуха виправдовує побої: “Не можна ж було дурну не повчити”. Оточення створює умови, в яких виживання можливе лише в “каторжній” оболонці. Трагедія поглиблюється, коли вона відштовхує Христю, єдину, хто спробував проявити співчуття. Травма робить її нездатною повірити в щирість, змушуючи захищатися навіть від потенційного добра. Найстрашніше відбувається у фіналі любовної лінії: Семен, її бог і рятівник, кидаючи її, вживає те саме слово: “І чого вона, каторжна, так до мене в’язне?”. У цей момент коло замикається. Дегуманізація, що почалася в родині, завершується світом, якому вона довірилась.

Калина як символ вбитої душі

Центральною сценою першої частини, і, можливо, символічним центром усього оповідання, є епізод зі знищенням калини. Його не можна трактувати лише як побутовий епізод. Це дещо значно глибше. У Докії, позбавленої будь-якої людської любові, розвивається замісна, пантеїстична форма духовності. Вона знаходить єдиного співрозмовника, єдину “подругу” у кущі калини. Звертання до неї “Калинонько… рідна моя матінко!” — це не просто фольклорний мотив. Це акт обожнення, знаходження замінника матері та Бога у природі.

Мачуха, вистеживши її, рубає калину сокирою. Вона робить це попри те, що Докія, яка ніколи не плакала і не просила, кидається їй в ноги, “цілувала їй руки”, благаючи: “Мамо! голубонько! рідненька! Не рубайте, помилуйте!”. Цей акт — не просто вандалізм. Це символічне вбивство. Цей епізод, що має глибоке коріння у фольклорних мотивах про руйнування долі, є актом духовної кастрації, остаточного осиротіння, що є прелюдією до фізичної загибелі героїні.

Кохання та зрада: Провал нового індустріального світу

Поява шахтаря Семена у другій частині — це не просто сюжетний поворот, а надія на порятунок і вихід. Докія, яка ніколи не знала любові, віддається їй з повною, відчайдушною силою (“всю душу віддала і назад не думала брати”). Кохання миттєво трансформує її сприйняття: “Ой і світе мій милий, світе веселий та красний, як же на тобі гарно жити, вірно любити!..”. Вона кохає не просто хлопця; вона кохає свою ідею про порятунок.

Семен — ключова постать для розуміння соціального контексту 1880-х. Він — шахтар, яскравий, вільний, багатий представник нового індустріального пролетаріату Катеринославщини, що приходить на зміну “старому”, патріархальному селу. Докія робить ставку на нього як на представника іншого, не-каторжного світу. Але Грінченко, як автор з народницькими поглядами, розбиває цю ілюзію. “Новий” світ виявляється таким же морально порожнім. Семен “скористався почуттями” і, як було зазначено, у фіналі своєї зради вдається до того ж інструменту насильства, що і “старий” світ — до тавра “каторжна”. Висновок Грінченка невтішний: індустріальна модернізація не несе автоматичного морального прогресу.

Кульмінація бунту: Вогонь помсти і вогонь любові

Зрада Семена стає останньою краплею, яка перетворює “страшну журбу” на бажання помсти. Логіка “каторжної” доводить її до єдиного можливого фіналу — тотального знищення. Вона вирішує спалити хату з усіма, хто глузував з неї. Це логічний фінал для людини, доведеної до межі. Але в цей момент Грінченко-гуманіст робить найсильніший психологічний поворот.

Думка про невинну Саньку (“Санька-голубочка згорить!”) миттєво змінює її намір. Це внутрішнє прозріння. Її потреба любити, яку систематично знищували мачуха (вбивши калину) та Семен (зрадши її), знаходить останній об’єкт — Саньку. Докія кидається на вогонь, який сама ж і запалила, щоб його загасити, і “впала на полум’я”. Це акт вищої самопожертви. Це трагічна, парадоксальна реалізація її любові. Не маючи змоги дати людям метафоричне тепло своєї душі, вона віддає їм буквальне тепло — ціною власного життя.

Висновок: Педагогічний маніфест Бориса Грінченка

Докія помирає з питанням “За що?”. Це не питання про фізичний біль. Це екзистенційне питання про сенс її страждань, адресоване байдужому батькові, а в його особі — всьому світу. Грінченко не дає відповіді. Натомість він, як автор, знімає четверту стіну і повторює це питання, звертаючись безпосередньо до суспільства: “За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?..”.

У цьому фіналі — весь Грінченко-педагог. Фінальне питання — це не риторична фігура, а прямий педагогічний інструмент. Воно надає тексту рис екзистенціалізму, підкреслюючи самотність, страждання та протест особистості проти абсурдності буття. Хоча дехто з критиків може вважати фінал дещо сентиментальним, сила твору полягає саме в глибокому психологізмі, що наближає Грінченка до таких майстрів аналізу деформованої душі, як Достоєвський. “Каторжна” — це не просто портрет жертви соціального детермінізму, а потужний гуманістичний маніфест проти байдужості, що не втратив своєї актуальності і донині.