📘Intermezzo

Ліричний герой (митець, оповідач): Надломлений інтелектуал-митець, який втомився від “незліченних «треба» і нескінченних «мусиш»”, від болю, мерзенних вчинків людей та жаху їхнього існування. Він перебуває в конфлікті з самим собою, відчуває депресію, викликану душевною втомою від вихору історичних подій. Прагне спокою й самотності, шукає відродження на природі. Протягом твору проходить еволюцію внутрішнього стану – від роздратування й ненависті до співчуття і готовності діяти на благо суспільства.

Моя утома: Символ зневіри, надломленості, депресії, розчарування. Це внутрішній стан ліричного героя.

Ниви у червні: Символ життєвої енергії, якої так не вистачає головному герою. У червні ниви тільки починають набирати сили.

Сонце: Символ вічності, космічної енергії, життєдайної сили.

Три білих вівчарки (Оверко, Пава, Трепов): Символи. Оверко – чистий сангвінік, накидається осліп, але йому воля дорожча, ніж задоволена злість. Пава – поважна матрона. Трепов – солідний, розважний, символізує обдуману жорстокість. Їхні клички викликають у героя болісні асоціації з жорстокістю та розправами над людьми.

Зозуля: Народний образ, символ, що втілює надію і життя, а також образ часу. Її “ку-ку” спливає, як сльози, і змиває втому героя.

Жайворонки: Символ творчого піднесення. Їхня пісня – “свердляча, дзвінка, металева й капризна” – єднає небо з землею.

Залізна рука города: Символ потяга, самого міста, що вдирається в життя особистості, а також уособлення людської цивілізації з її шумом, брудом, стражданнями та вимогами.

Людське горе: Символ становища народу, його страждань, нужди, пранців, горілки та взаємної жорстокості.

Лінія психологічного виснаження та втечі: Розкривається стан глибокої душевної втоми ліричного героя від людей, їхніх страждань, вимог та жорстокості. Він прагне втекти з міста у безлюдні зелені простори, шукаючи спокою і самотності.

Лінія єднання з природою та духовного відродження: Герой, перебуваючи серед розкішної природи Кононівських полів, поступово звільняється від песимізму. Він відчуває тісний зв’язок із землею, п’є “теплий зцілющий напій сонця”, слухає пісню жайворонка, спостерігає за тваринами, що додає йому сил та відновлює душевну рівновагу.

Лінія повернення до суспільства та готовності до боротьби: Незважаючи на відновлення сил, у чарівну мелодію природи вриваються дисонанси, викликані спогадами про жорстокість та розправи над людьми. Кульмінаційна зустріч із селянином-трудівником пробуджує в митця співчуття, обурення та гнів, усвідомлення свого громадянського обов’язку. Це повертає йому бажання до творчості та боротьби на благо суспільства.

Новела “Intermezzo” має безфабульний сюжет, тобто його основою є не події, а гра настроїв та внутрішні переживання ліричного героя. Твір складається з 11 частин і є монологом, написаним від першої особи. У ньому зображено еволюцію внутрішнього стану митця, що проходить через три основні фази:

Депресія: Викликана великою душевною втомою героя, який перебуває в конфлікті з самим собою, втомився від незліченних “треба” і “мусиш”, від жаху та бруду людського існування. Він виривається з міста, прагнучи спокою й самотності, але навіть там спогади про повішених та розправи над людьми його переслідують.

Спокійно-споглядальний стан: Досягається під впливом гармонії природи. Герой поступово звільняється від песимізму, милуючись нивами, волошками, гречками, п’ючи сонце та слухаючи жайворонка. Природа тут одухотворена і є повноцінною “дійовою особою”.

Обурення, гнів, нетерпіння: У цю гармонію вриваються дисонанси, викликані контрастом між прекрасною природою і потворною реальністю людського життя. Зустріч із селянином-трудівником стає кульмінацією, пробуджуючи в митця співчуття, обурення та бажання знову діяти й боротися. Новела завершується поверненням героя до людей, з готовністю служити своїм народом.

Проблема душевної рівноваги та повноцінного життя митця: Центральна проблема твору, що розкриває складний внутрішній світ інтелектуала, який шукає спокій та гармонію, щоб відновити сили для творчості.

Проблема зв’язку митця і суспільства (громадянський обов’язок): Новела порушує питання про те, чи може митець бути самотнім, відірваним від проблем народу, чи його обов’язок – служити своєю творчістю суспільству.

Проблема специфіки творчого процесу: Показано, як зовнішні подразники (природа, людське горе) впливають на внутрішній світ митця і стають джерелом натхнення та відновлення творчих сил.

Проблема контрасту між красою природи та потворністю людського життя: Виявлено дисонанс між ідилічною природою та соціальною несправедливістю, що викликає в героя гнів та обурення.

Імпресіонізм: Новела є взірцем імпресіоністичної прози. Вона передає враження героя від довкілля та його внутрішні переживання через ряд зорових картин, написаних словом. Твір ніби зітканий з яскравих фарб, звуків, думок та настроїв.

Символізм: Назви “дійових осіб” є символами суперечливих почуттів і переживань героя (“Моя утома”, “Залізна рука города”, “Людське горе”, “Ниви у червні”, “Сонце”, “Зозуля”, “Жайворонки”, “Три білих вівчарки”). Образ ночі символізує красу, одухотворену Богом, а білі мішки – повішених людей.

Психологізм: Глибоке розкриття внутрішнього етичного конфлікту між громадянським обов’язком і втомою, хвилинною зневірою. Твір зосереджений на сюжеті внутрішнього, що складається зі зіткнення різних переживань.

Контраст: Відіграє важливу ідейно-композиційну роль. Протиставляються місто і природа, краса природи і нелюдські умови життя селян, внутрішній стан героя (втома – спокій – обурення).

Монолог: Твір написаний від першої особи, що створює ефект внутрішнього монологу, хоча насправді це скоріше ряд картин, що передають враження героя.

Метафорика: Ускладнена метафорика, що надає твору жанрових ознак поезії в прозі. Наприклад, “залізна рука города”, “безконечні стежки… інтимні, наче для самих близьких”, “ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба”, “люди йдуть… як кривава мара”.

Епітети: “многоголовий звір”, “безлюдні зелені простори”, “соболину шерсть ячменів”, “шовк колосистої хвилі”, “срібноволоті вівса”, “блакитними річками льон”, “біла піна гречок”, “пухка чорна рілля”, “жіноче контральто зозулі”.

«Intermezzo» – імпресіоністична новела видатного українського письменника Михайла Коцюбинського, написана у 1908 році в Чернігові. Новела є автобіографічною, оскільки написана після подій Російської революції 1905-1907 років, коли Коцюбинський, відчуваючи велику душевну втому, поїхав відпочивати в село Кононівку на Полтавщині (тепер Черкащина), що належало меценату Євгену Чикаленку. Назва “Intermezzo” (з італ. – пауза) є музичним терміном, що означає невеликий твір, який виконується в перервах. Для ліричного героя новели це метафора його духовного відродження на природі. Твір складається з 11 частин і присвячений “кононівським полям”. У ньому порушено важливі проблеми душевної рівноваги, повноцінного життя та специфіки творчого процесу митця. На честь новели названий Чернігівський КМЦ “Інтермеццо”, а український гурт “Intermezzo” створив пісню “Свічка” за мотивами цього твору, використовуючи цитати з нього.

Частина I: Розширений аналітичний паспорт твору “Intermezzo”

1. Ідентифікаційні дані твору

• Автор: Михайло Коцюбинський.  
• Назва: “Intermezzo”. Термін має кілька значень: з італійської мови це “перерва” або “перепочинок”, а в музиці — невелика інструментальна п’єса, що виконується між актами опери чи драми. Коцюбинський надає назві глибокого філософського змісту: це не просто відпочинок, а складний процес духовного очищення, відновлення та переосмислення своєї ролі у світі.  
• Присвята: “Присвячую Кононівським полям”. Ця незвична присвята, адресована не конкретній особі, а топосу, одразу підкреслює ключову роль природи. Вона виступає не як пасивне тло для переживань героя, а як активна, зцілююча сила, повноцінна “дійова особа” твору.  
• Рік написання: 1908. Ця дата є критично важливою для розуміння твору, оскільки прямо вказує на історичний контекст — розпал столипінської реакції, період жорстоких репресій після поразки революції 1905–1907 років.  
• Літературний рід: Епос з виразними елементами лірики (глибокий психологізм, потік свідомості, внутрішні монологи) та драми (наявність списку “дійових осіб”, гострий внутрішній конфлікт, що розгортається в душі героя).  
• Жанр: Психологічна новела, новела-есе, поезія в прозі. Таке жанрове визначення акцентує увагу на внутрішньому світі персонажа, його почуттях та враженнях, а не на зовнішньому, подієвому сюжеті.  
• Літературний напрям і течія: Модернізм, імпресіонізм. “Intermezzo” є одним із найяскравіших зразків українського імпресіонізму, що виявляється в суб’єктивному способі зображення дійсності, фіксації миттєвих вражень, використанні синестезії (поєднання образів різних органів чуття) та прийому “потоку свідомості”.  

2. Генезис та контекст

2.1. Автобіографічний вимір: Психограма митця

Новела має глибоку автобіографічну основу. Влітку 1908 року Михайло Коцюбинський, фізично та морально виснажений інтенсивною громадською діяльністю, політичним тиском та особистими проблемами, прийняв запрошення відпочити в маєтку відомого мецената Євгена Чикаленка в селі Кононівка на Полтавщині.  

Аналіз листування письменника того періоду, зокрема до Олександри Аплаксіної, розкриває джерело стану ліричного героя. Коцюбинський скаржиться на втому, яка є не фізичною, а “душевною”. У червні 1908 року він пише: “Не хочеться бачити людей, вести розмови. Хочеться скинути з себе всю хвилю людського бруду, яка непомітно заливала твоє серце, хочеться очиститися й відпочити…”. Ця цитата є майже прямою експозицією до новели, точно передаючи вихідну точку психологічної драми героя. Факторами, що спричинили цю кризу, були постійний нагляд жандармів, обшуки в квартирі, виключення зі складу товариства “Просвіта”, численні хвороби та хронічна фінансова скрута. Це перетворює “утому” героя з абстрактного поняття на конкретний, історично зумовлений стан митця.  

Співставлення цих біографічних даних з текстом новели дозволяє розглядати “Intermezzo” як акт терапевтичного письма. Написання твору стало для Коцюбинського формою глибокого самоаналізу та психологічного зцілення. Він не просто описує кризу, а проживає її на папері, об’єктивуючи свої внутрішні конфлікти через систему алегоричних образів (“Моя утома”, “Людське горе”, “Залізна рука города”). Процес письма стає інструментом для того, щоб, як зазначали критики, “вийняти з серця біль і висловити його на папері, звільнившись від нього”. Таким чином, новела є не лише видатним художнім твором, а й унікальним документом глибокої внутрішньої роботи митця над собою, що дозволила йому відновити цілісність особистості та повернутися до активної творчої діяльності.  

2.2. Історико-політичний фон: Доба реакції

Новела була написана в період жорстоких розправ російського самодержавства з учасниками та симпатиками революції 1905–1907 років. Цей час увійшов в історію як столипінська реакція і характеризувався тотальним наступом на будь-які прояви вільнодумства. Конкретними проявами цього терору були: 

• Масові репресії: По всій імперії, і зокрема в Україні, діяли каральні експедиції, що жорстоко придушували селянські виступи. Відбувалися масові арешти, розгром робітничих організацій та культурних осередків, зокрема товариств “Просвіта”, які активно розвивалися в 1905-1907 роках.  
• Військово-польові суди: Запроваджені указом від 19 серпня 1906 року, вони стали символом державного терору. Ці суди виносили смертні вироки за спрощеною процедурою, без участі адвокатів та без права на апеляцію, а вироки виконувалися протягом 24 годин. За неповними даними, за 8 місяців свого існування вони засудили до страти понад 1100 осіб. Образи в тексті новели — “сухі препарати; вас завивали у білі мішки, гойдали на мотузках в повітрі, а потому складали в погано прикриті ями” — є не художньою гіперболою, а моторошно реалістичним зображенням масових страт того часу.  

Аналіз цього історичного контексту та його проекції на текст, зокрема на розмову героя із селянином, виявляє подвійну природу “людського горя”. Перший шар — це пряме, фізичне насильство з боку держави: арешти (“рік лупив воші в тюрмі”), побиття (“раз на тиждень становий б’є йому морду”), страти. Другий шар, глибший і трагічніший, — це внутрішній розпад суспільства, спричинений тотальним страхом та соціальними змінами. Слова селянина про загальну недовіру (“Боїшся слово сказати… приятель… продає тебе нишком”), взаємне поборювання (“Бідний в убогого тягне сорочку… сусід в сусіда, батько у сина”) — це прямий наслідок соціальної атомізації. Цей процес був посилений столипінською аграрною реформою, яка, руйнуючи традиційну селянську общину, загострювала соціальні конфлікти та заохочувала індивідуалізм за рахунок колективної солідарності. Отже, ліричний герой новели тікає не просто від “горя”, а від складної, токсичної системи, де зовнішній терор породжує внутрішню моральну деградацію.  

2.3. Культурний контекст: Парадокс українського модернізму

Український модернізм початку XX століття мав свою специфіку. На відміну від західноєвропейського, який часто декларував аполітичність та дистанціювався від соціальних проблем, український модернізм не міг собі цього дозволити. Він виник в умовах бездержавності, тому література продовжувала виконувати націєтворчу функцію. Українські митці-модерністи прагнули оновити художню мову, засвоїти новітні європейські стилі, але поєднували ці естетичні пошуки з традиційною для української літератури увагою до долі народу та національно-визвольної боротьби.  

“Intermezzo” є ідеальною ілюстрацією цієї внутрішньої драми українського модернізму. Структура новели відтворює цей конфлікт. Перша частина твору (втеча з міста, занурення в природу, естетизація миттєвих вражень) — це реалізація європейської модерністської програми “мистецтва для мистецтва” , прагнення до чистої форми та індивідуалістичного переживання. Друга частина (зустріч із селянином і фінальне рішення повернутися) — це повернення до народницького, соціально-відповідального імперативу. Коцюбинський не просто декларує цей парадокс, а перетворює його на сюжет свого твору. Новела показує, що для українського інтелігента початку ХХ століття повний ескапізм, втеча у “вежу зі слонової кістки” є неможливим і аморальним. Естетичне зцілення природою виявляється не самоціллю, а лише необхідною умовою для того, щоб з новими силами повернутися до служіння суспільству. Таким чином, “Intermezzo” стає художнім маніфестом, що синтезує передову європейську форму та глибоко національний, гуманістичний зміст.  

2.4. Критичне сприйняття

Новела отримала високу оцінку сучасників. Зокрема, такі авторитетні критики, як Іван Франко та Сергій Єфремов, відзначали новаторський імпресіоністичний стиль твору та надзвичайну глибину психологічного аналізу. Водночас радянське літературознавство, відповідно до ідеологічних настанов, трактувало “Intermezzo” переважно як твір соціального протесту проти царизму. Сучасні ж дослідники акцентують на модерністській естетиці, екзистенційних мотивах та філософському осмисленні ролі митця як посередника між вічним світом природи та трагічним світом соціуму.  

3. Ідейно-тематичне ядро

• Тема: Внутрішній конфлікт та роль митця в суспільстві, що переживає часи глибокої кризи; його духовне відновлення через єднання з природою та повернення до служіння людям.  

• Ідея: Утвердження думки, що митець повинен черпати натхнення та сили в гармонії природи, щоб зцілитися від “людського горя” і продовжити свою боротьбу проти зла та соціальної несправедливості, не уникаючи відповідальності.  

• Проблематика:

• Конфлікт між індивідуальним спокоєм і соціальною відповідальністю: Чи має митець право на втечу від суспільних проблем?.  

• Душевна рівновага: Проблема творчого вигорання, психологічного виснаження від надміру емпатії та чужого болю.  

• Гармонія людини і природи: Природа як джерело зцілення, відновлення життєвих сил, первісної чистоти та енергії.  

• Специфіка творчого процесу: Душа митця як надчутливий інструмент (“струни”), що відгукується на болі світу і потребує періодичного “налаштування”.  

• Соціальні проблеми доби реакції: Бідність, голод, зрада, насильство влади.  

4. Поетика та структура

4.1. Композиція: Симфонія душі

Новела має безфабульний, мозаїчний сюжет, в основі якого лежить не ланцюг зовнішніх подій, а динаміка настроїв та психологічних станів ліричного героя. Структура твору складається з 11 фрагментів-частин , які можна згрупувати в три фази, що відтворюють шлях героя від кризи до оновлення : 

1. Експозиція кризи (Депресія): Герой відчуває тотальну втому від людей, від “залізної руки города”, від “людського горя”, що переповнює його душу до краю. Він прагне абсолютного спокою, самотності, тиші, що межує з бажанням смерті (“Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть? Сон?”).  
2. Intermezzo (Спокій та зцілення): Поступове занурення у світ природи. Спочатку її краса не може пробитися крізь панцир втоми , але згодом її образи (кування зозулі, спів жайворонків, животворне сонце, безмежні ниви) поступово витісняють нав’язливі спогади про людські страждання і зцілюють душу. 
3. Катарсис і рішення (Готовність до боротьби): Кульмінаційна зустріч із селянином, що різко повертає героя до реальності “людського горя”. Проте ця зустріч не руйнує його, а, навпаки, наповнює “гнівом” і рішучістю. Фінал — це свідоме, сповнене сил повернення до людей, до боротьби.  

4.2. Система образів: Театр у свідомості

Центром оповіді є ліричний герой, його свідомість і підсвідомість стають сценою, на якій розгортається вся дія. Він є узагальненим образом митця-інтелігента своєї епохи. Інші “дійові особи” є алегоричними втіленнями його внутрішніх станів, зовнішніх сил та соціальних явищ :  

• Сили дисгармонії та гніту:

• Моя утома: Початковий стан душі, зневіра, емоційне вигорання, депресія.  

• Залізна рука города: Символ ворожої, дегуманізованої цивілізації, що пригнічує особистість, її механістичного, бездушного тиску.  

• Людське горе: Концентрований образ страждань народу, що є водночас і причиною втоми героя, і стимулом до його повернення в соціум.  

• Сили гармонії та відродження:

• Ниви у червні: Символ життєвої енергії, непереможної сили природи, плодючості та надії.  

• Сонце: Центральний, наскрізний образ. Для “сонцепоклонника” Коцюбинського це символ вічності, світла, творчої енергії, божественної сили, що зцілює і дає життя. Монолог-звернення до сонця є філософським осердям твору.  

• Зозуля: Народний символ часу, надії, життя. Її “жіноче контральто” першим пробивається до душі героя і “змиває… утому”.  

• Жайворонки: Символ творчого натхнення, неземної музики, що єднає небо і землю в “голосну арфу” — алегорію мистецтва, яке стає посередником між земним і божественним, — і засіває душу творчістю.  

• Символи соціуму:

• Три білих вівчарки: Алегоричне зображення трьох основних суспільних верств тогочасної Російської імперії, а також символ свободи від соціальних “ланцюгів” :  

• Пава: Зверхнє, самозакохане дворянство.

• Трепов: Жандармерія та репресивний апарат. Кличка є промовистим посиланням на міністра внутрішніх справ Дмитра Трепова, відомого своєю жорстокістю.

• Оверко: Принижене, затуркане, але волелюбне селянство.

Аналіз цих “дійових осіб” показує не статичне протиставлення, а динамічну взаємодію. Образи дисгармонії домінують на початку, але поступово витісняються силами природи. Однак повного витіснення не відбувається. Кульмінаційна зустріч з носієм “Людського горя” демонструє, що зцілення природою не знищує пам’ять про страждання, а, навпаки, робить душу героя знову здатною його сприймати: “Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!”. Таким чином, фінальна гармонія — це не ідилічний спокій, а напружена, діалектична єдність: усвідомлення краси світу (“Сонце”, “Жайворонки”) і гострого болю за нього (“Людське горе”). Це гармонія митця, готового до боротьби.  

4.3. Стильові особливості імпресіонізму

• Суб’єктивізм: Уся дійсність подається через призму сприйняття, миттєвих вражень та почуттів ліричного героя. Пейзаж у новелі є не об’єктивною реальністю, а “пейзажем душі”.  
• “Потік свідомості”: Автор майстерно використовує внутрішні монологи, уривчасті спогади, вільні асоціації для відтворення хаотичного процесу мислення героя на початку твору, передаючи його психологічну дезорієнтацію.  
• Синестезія та кольоропис: Текст насичений образами, що поєднують різні відчуття: “співуча арфа” гречки (слух і зір), “свердляча пісня” жайворонка (слух і дотик), “золотий засів” сонця (зір і дотик). Це створює надзвичайно чуттєву, живу картину світу.  
• Музичність: Ритмічна організація прози, використання алітерацій та асонансів, а також сама композиційна структура, що нагадує музичний твір, повністю виправдовують назву “Intermezzo”.  

Частина II: Критична стаття: “Intermezzo” — психограма митця на тлі національної трагедії

Вступ: “Intermezzo” як симптом епохи

Новела Михайла Коцюбинського “Intermezzo” — це значно більше, ніж лірична сповідь втомленої душі. Це точний художній діагноз стану української інтелігенції в добу столипінської реакції. Твір фіксує момент глибокої колективної травми, розчарування та екзистенційної втоми, що настали після поразки великих надій революції 1905–1907 років. Це психограма митця, який намагається знайти точку опори у світі, де людське життя знецінилося, а надія поступилася місцем терору.

Анатомія творчої кризи: від особистого до загального

“Моя утома”, з якої починається твір, — це метафора виснаження цілого покоління. Душа ліричного героя, що перетворилася на “заїзд, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять” , символізує трагедію емпатійної людини у жорстокому світі. Коцюбинський досліджує межі психічної витривалості митця, який за своїм покликанням змушений пропускати крізь себе нестерпний біль епохи. Ця криза є не ознакою слабкості, а свідченням надзвичайної чутливості та відповідальності. Герой не може відгородитися від “людського горя”, воно проникає в нього, “мов повітря крізь вікна і двері”, і врешті-решт переповнює його вщерть, роблячи байдужим навіть до звісток про масові страти.  

Природа як метафізичний простір: ритуал очищення та відродження

Втеча героя в “кононівські поля” — це не просто географічне переміщення, а символічний акт, подорож у сакральний простір для духовного оновлення. Природа тут виступає не як мальовнича декорація, а як первісна, життєдайна стихія, що здійснює ритуал очищення. Центральним божеством цього пантеїстичного храму є Сонце. Монолог-гімн Сонцю є кульмінацією процесу зцілення і водночас маніфестом “сонцепоклонника” Коцюбинського. Герой п’є сонячне світло “як дитина молоко з матерніх грудей”, відновлюючи первісний, дитинний зв’язок зі світом, втрачений у “залізних руках города”. Сонце “засмалює” його душу, роблячи її стійкою до “комариного жала” дріб’язкових страждань і готуючи до сприйняття справжнього, великого горя.  

Зустріч із “людським горем”: неминучість соціального імперативу

Зустріч із “звичайним мужиком” є точкою неповернення, моментом істини, що руйнує ілюзію можливості існування “чистого мистецтва”, відірваного від трагічної реальності. Цей селянин — не просто персонаж, а функція, каталізатор, що завершує процес трансформації героя. До зустрічі з ним герой накопичував енергію від Сонця та Нив, налаштовував інструмент своєї душі. Але ця енергія була потенційною, а інструмент — німим.  

Короткий, рубаний монолог селянина про голод, тюрми, зраду та взаємну ненависть діє як шокова терапія. Він повертає героя із космосу природи в пекло історії. Слова селянина, сповнені болю, стають тим смичком, що торкається “натягнутих струн”. Вони надають накопиченій енергії вектор, а налаштованому інструменту — тему для гри. Герой, зцілений природою, тепер може не просто пасивно страждати від цього болю, як раніше, а перетворити його на “гнів”, на творчу енергію, на музику боротьби. Таким чином, “людське горе” з об’єкта, що руйнував, перетворюється на об’єкт, що надихає до дії.

Фінал як маніфест: переосмислення ролі митця

Повернення до міста — це не поразка і не повернення до старої втоми. Це свідомий вибір, зроблений з нової позиції сили. Фраза “Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…” є квінтесенцією новели. “Intermezzo” (перерва) виявилося необхідним для того, щоб музика зазвучала знову — але вже не як реквієм за втраченими надіями, а як гнівний, мобілізуючий гімн. Митець повертається в соціум не як жертва, що пасивно вбирає чужий біль, а як активний борець, що перетворює цей біль на зброю — на мистецтво.  

Висновок: позачасова актуальність “Intermezzo”

“Intermezzo” Михайла Коцюбинського виходить далеко за межі свого часу та історичного контексту. Це універсальна притча про етичний вибір митця, про вічний конфлікт між спокусою ескапізму та моральним обов’язком, між вежею зі слонової кістки та служінням суспільству. Твір, високо оцінений ще сучасниками за психологічну глибину та стилістичну майстерність , пропонує модель поведінки для інтелігента в часи національних випробувань: не втеча, а тимчасове усамітнення для акумуляції сил, щоб згодом повернутися до боротьби — оновленим, загартованим і готовим перетворювати “людське горе” на енергію спротиву. Ця модель залишається надзвичайно актуальною для української культури і сьогодні, нагадуючи, що справжнє мистецтво народжується не з байдужості, а з глибокого співпереживання долі свого народу.