📘Гнів Перуна

Нестор-літописець: чернець Печерського монастиря, мислитель і книжник, чий образ подано в еволюції від молодого послушника Наслава до мудрого старця. Він присвячує життя пошуку істини та створенню «Повісті временних літ», сприймаючи Слово як інструмент збереження пам’яті народу та вищу відповідальність перед майбутнім.

Гайка (Ганна Претичева): дочка коваля з Василькова, яка уособлює страдницьку і водночас незламну долю української жінки та зв’язок із народним корінням. Її життя позначене трагічними випробуваннями: від порятунку від жертовного вогню до життя в теремах воєводи Яня, де вона зберігає духовну чистоту та вірність рідній землі.

Янь Вишатич: київський воєвода і тисяцький, представник знатного боярського роду, який прагне державної стабільності. Його образ демонструє складний конфлікт між військовим обов’язком, вірністю княжій владі та особистими переживаннями у стосунках із дружиною Гайкою.

Гордята: талановитий гончар, який символізує творчий геній та культурну стійкість народу. Через його образ авторка показує, що справжні цінності цивілізації створюються руками майстрів, а їхнє прагнення до краси та досконалості є сильнішим за руйнації та війни.

Володимир Мономах: історична постать, князь, який у романі репрезентує надію на припинення міжусобиць та об’єднання Русі. Він постає розсудливим політиком, здатним дослухатися до мудрості книжників, хоча його дії також обмежені суворими законами боротьби за владу.

Святополк Ізяславич: великий князь київський, чиє правління позначене підступністю, жадібністю та потуранням лихварям. Він виступає антиподом ідеї справедливого правителя, а його діяльність стає головним чинником соціального вибуху в столиці.

Сильвестр: ігумен Видубицького монастиря, хитрий та амбітний книжник, який погоджується переписувати історію на догоду владі. Він є ідеологічним антагоністом Нестора, уособлюючи пристосуванство та небезпеку маніпуляції національною пам’яттю.

Духовний шлях Нестора-літописця: центральна лінія, що відображає становлення митця-інтелектуала, його працю над літописом та боротьбу за право фіксувати правду всупереч цензурі влади.

Доля Гайки та її роду: лінія, що описує життя простої людини на тлі великих подій, збереження нею народних традицій та пошук внутрішньої свободи.

Боротьба за київський престол та міжусобиці: хроніка політичних інтриг, змов та війн між Ярославичами, що висвітлює трагедію роздробленості держави.

Народний опір та повстання 1113 року: лінія соціального напруження, що показує життя ремісників і селян та завершується вибухом народного гніву проти здирництва та несправедливості.

Експозиція: спогади літнього Нестора в Печерській обителі про свою молодість та усвідомлення загрози, що нависла над його життєвою працею.

Зав’язка: події у Василькові, напад грабіжників та пожежа град-города, що стає поворотним моментом у житті молодих Наслава (Нестора) та Гайки.

Розвиток подій: опис князівських чвар, засліплення Василька Теребовлянського, будівництво храмів Гордятою, тривалі походи на половців та зростання невдоволення киян правлінням Святополка.

Кульмінація: масштабне повстання 1113 року в Києві, яке авторка називає «гнівом Перуна», коли народна стихія змітає корумпований порядок.

Розв’язка: прихід до влади Володимира Мономаха, спроба Сильвестра переробити літопис та остаточний вибір Нестора залишитися вірним істині в усамітненні печери.

Моральна відповідальність інтелектуала перед істиною: конфлікт між обов’язком літописця писати правду та вимогою влади створювати зручні міфи.

Державна єдність та руйнівна сила егоїзму: аналіз того, як особисті амбіції правителів ведуть до занепаду країни та народних страждань.

Світоглядний розлом: проблема співіснування християнської догматики та живих язичницьких традицій як частин національної ідентичності.

Правда та маніпуляція історією: актуальна проблема переписування минулого на догоду володарям та збереження суб’єктності народу.

Людина і влада: роздуми про право народу на повстання проти тиранії та ціну інтелектуальної свободи в тоталітарному середовищі.

Метафоричність назви: образ «гніву Перуна» проходить крізь твір як символ народного повстання та неминучої історичної відплати за несправедливість.

Ретроспективна побудова: використання форми спогадів Нестора дозволяє поєднати ліризм особистої сповіді з масштабним епічним полотном.

Стилізація мови: використання архаїзмів, церковнослов’янізмів та ритмізованої прози створює глибоку атмосферу середньовічної Русі.

Символіка стихій: образи Дніпра як плину часу, печери як духовного очищення та бурі як передвісника соціальних змін підсилюють філософський зміст твору.

Глибокий психологізм: деталізація внутрішніх монологів героїв дозволяє розкрити їхні сумніви, прозріння та моральний вибір у критичних ситуаціях.

Раїса Іванченко є видатною українською письменницею та професійним істориком, що забезпечило твору високий рівень наукової достовірності. Роман «Гнів Перуна» став знаковим явищем в українській літературі 1980-х років, повернувши увагу читача до витоків власної державності. Твір містить приховану критику радянської цензури через алегоричний образ літописця, який бореться за право писати правду. Авторка акцентує на тяглості української культури, виводячи коріння народу з дохристиянських часів. Образ Нестора у творі є символом інтелектуальної незламності українського народу в умовах політичного тиску. Роман отримав високу оцінку за органічне поєднання епічного масштабу з тонким ліризмом у змалюванні людських почуттів.

Розширений аналітичний паспорт твору

Роман «Гнів Перуна», написаний видатною українською письменницею та істориком Раїсою Петрівною Іванченко, є одним із найгрунтовніших художніх полотен, присвячених добі Київської Русі кінця одинадцятого та початку дванадцятого століть. Жанрова природа твору визначається як історико-філософський та психологічний роман, де авторка майстерно поєднує документальну точність історика з глибоким проникненням у внутрішній світ персонажів. Центральним об’єктом дослідження у творі є не лише політичні події епохи — такі як міжусобиці князів, засліплення Василька Теребовлянського чи київське повстання 1113 року, — а передусім процес формування національної пам’яті через працю літописця Нестора.   

Часовий простір роману охоплює складний період правління Ярославичів, фокусуючись на роках панування Всеволода та Святополка Ізяславича, аж до утвердження на київському столі Володимира Мономаха. Географія подій розгортається від стольного Києва та Печерської обителі до половецьких степів, Вишгорода, Білгорода та чернігівських лісів, що створює панорамний образ давньоруської держави. Тематичне наповнення твору включає боротьбу за єдність Русі, конфлікт між язичницьким світоглядом та християнською етикою, роль митця та інтелектуала в умовах тиранії, а також трагічну долю простої людини в горнилі великої історії.   

Система образів роману побудована на контрасті та взаємодоповненні історичних осіб і вигаданих персонажів. Головним героєм виступає Нестор-літописець, чий образ подано в еволюції від молодого послушника до мудрого старця, який усвідомлює Слово як єдиний інструмент збереження правди. Поруч із ним постають образиHaйки (Ганни), яка уособлює страдницьку долю народу, гончаря Гордяти, що втілює незнищенний творчий дух, та князів, які репрезентують різні моделі влади — від підступного Святополка до прагматичного Мономаха.   

Конфлікт твору має багаторівневу структуру. Зовнішній конфлікт виявляється у протистоянні Русі та Степу, а також у виснажливих князівських чварах за володіння землями. Внутрішній, психологічний конфлікт зосереджений у душі Нестора, який бореться із «диявольськими тенетами» сумнівів, образи та гордині, намагаючись залишитися вірним істині. Світоглядний конфлікт розкривається через назву твору: «гнів Перуна» символізує не лише стихійну силу давнього бога, а й обурення самої природи та народної совісті проти несправедливості та зради прадавніх заповітів.   

Композиційно роман складається з декількох сюжетних ліній, що переплітаються через спогади та роздуми літописця. Ретроспекції дозволяють автору зазирнути в часи заснування Києва Києм, Щеком та Хоривом, створюючи тяглість історичного процесу. Мова твору є високомистецькою стилізацією, де архаїзми та літописні звороти органічно поєднуються з ліричними описами природи, що робить оповідь живою та емоційно насиченою. Фінал роману, що завершується словником давньоруських термінів, де останньою фразою є пояснення слова «правіж» як стягнення, підкреслює ідею неминучої історичної відплати та відповідальності за вчинене зло.   

Критична стаття: Етика Слова та тягар влади у художньому світі Раїси Іванченко

Творчість Раїси Іванченко займає особливе місце в українському літературному процесі, оскільки вона привнесла в історичний роман глибину наукового аналізу та філософську наповненість. Роман «Гнів Перуна» став вершиною її досліджень києворуської епохи, запропонувавши читачеві не просто перелік битв і дат, а складну концепцію етногенезу та духовного становлення українців. В основі твору лежить переконання, що коріння нашого народу сягає глибин середньовіччя, а його історія — це безперервна боротьба за право бути собою, зафіксована у Слові літописця.   

Центральною постаттю роману є Нестор, але авторка трактує його образ далеко за межами канонічного житія. Це людина, яка переживає глибоку внутрішню драму. Перші сцени твору застають Нестора у стані відчаю: новий князь Володимир Мономах забирає в нього державний пергамен, щоб віддати його Сильвестру. Для літописця це не просто втрата роботи, це виривання «чада», виплеканого кров’ю і потом. Цей конфлікт порушує фундаментальне питання: кому належить історія? Чи має право літописець писати лише те, що хоче чути князь, чи він є слугою вищої Правди?.   

Нестор у романі виступає як охоронець пам’яті, який розуміє, що влада — це тлінь, тоді як «нетлінний дух людський лишається в пергаменах». Його антипод Сильвестр, «лукавець слимакуватий», уособлює тип пристосуванця, для якого писання є лише інструментом для досягнення високих церковних чинів. Через це протистояння Іванченко розкриває трагедію інтелектуала в тоталітарній за своєю суттю системі, де істина часто стає жертвою політичної доцільності.   

Доля Гайки (Ганни) у романі є метафорою долі самого народу. Дівчина, яку в юності обрали нареченою Ярила, проходить крізь пекло половецького полону, де її таврують ханською тамгою. Її повернення на Русь не приносить спокою: вона стає ізгоєм, «відьмою» в очах християнської громади, хоча насправді єдина зберігає чистоту душі та вірність своєму корінню. Трагедія Гайки — це докір і християнській церкві, яка часто виявлялася безжальною до жертв, і князям, які не могли захистити своїх підданих. Її смерть у Десні — це акт найвищої волі, відмова жити у світі, де панує насильство та облуда.   

Особливу увагу Раїса Іванченко приділяє темі міжусобиць, які вона розглядає як найбільший гріх перед землею. Опис осліплення Василька Теребовлянського подано з майже фізичним відчуттям болю. Ця подія стає поворотним пунктом у свідомості багатьох героїв, зокрема гончаря Гордяти, який на власні очі бачив катування князя. Авторка показує, як жадоба до влади засліплює правителів не лише метафорично, а й буквально, руйнуючи саму основу держави. Святополк Ізяславич постає у творі як негативний ідеал монарха — жадібний, підозріливий, залежний від бояр та лихварів.   

Проте роман не є безпросвітно трагічним. У ньому звучить потужна нота життєвого оптимізму, пов’язана з образом Гордяти та його мрією про будівництво храму. Гордята-Василій, що проходить шлях від княжого отрока до вільного майстра, уособлює творчу енергію народу. Його глиняні моделі храмів, які не приймає офіційна церква через їхню «язичницьку» природу, насправді є синтезом кращих традицій минулого і прагнення до майбутнього. Іванченко стверджує, що храми, зведені в душі, є міцнішими за кам’яні мури.   

Філософська концепція «Гніву Перуна» розкривається через символіку старих і нових богів. Авторка не ідеалізує язичництво, але показує його як органічну частину народного буття, де людина була злита з природою. Гнів Перуна — це не просто грім, це голос предків, який звучить у кожному, хто зраджує свою землю. Християнство ж подається як складна, часто суперечлива сила, що несе і світло знань, і важкі кайдани догматизму. Нестор намагається примирити ці два світи у своєму серці, усвідомлюючи, що віра без любові та справедливості є мертвою.   

Раїса Іванченко приділяє значну увагу жіночим образам, які в її романах завжди наділені духовною силою. Окрім Гайки, це і Любина, що терпляче несе свій хрест, і загадкова волхвиня Живка, яка зцілює Всеволода, нагадуючи йому про відповідальність перед життям. Ці жінки є справжніми берегинями Русі, чия мудрість часто виявляється глибшою за стратегії воєвод. Їхніми голосами промовляє сама земля, вимагаючи миру та хліба замість крові та слави.   

Стилістика роману заслуговує на окремий аналіз. Авторка використовує лірико-поетичне тло для підсилення драматизму подій. Образ Києва, несхитного і величного навіть у часи пожеж, проходить крізь увесь твір. Описи Дніпра, що то «тихий», то «гнівний», корелюють із душевним станом Нестора. Використання літописних цитат та псалмів надає тексту врочистості, перетворюючи читання на акт долучення до сакрального знання про наше минуле.   

Проблема національної єдності, порушена в романі, залишається болючою і для сучасного читача. Любецький з’їзд князів 1097 року та його наслідки подані як великий урок історії: нездатність правителів домовитися призводить до того, що вороги «землю нашу несуть різно». Іванченко наголошує, що справжня соборність починається з «єдиного серця», а не з формальних договорів. Гнів Перуна в цьому контексті — це кара за роз’єднаність, за те, що особисті амбіції ставляться вище за долю держави.   

Завершення роману є глибоко символічним. Нестор, ідучи до своєї печери, залишає нам Слово. Його роздуми про те, що «правда — сіє мудрість, котра будить до дії на добро», є головним меседжем твору. Раїса Іванченко переконує, що історія — це не застиглий пергамен, а процес, у якому кожен із нас несе відповідальність за свій вибір. Її роман навчає нас бути не просто спостерігачами, а свідомими творцями своєї долі, пам’ятаючи про тих, хто розсівав зерна мудрості на цих берегах тисячу років тому.   

«Гнів Перуна» — це твір про непереможність життя. Попри всі вбивства, полони та зради, наприкінці роману звучить надія. Гордята забирає сина у далеку дорогу, несучи з собою пам’ять про Київ, пісні Рути та віру в храми, які стоятимуть довіку. Це утвердження тяглості нації, її здатності відроджуватися з попелу, керуючись гнівом справедливим та любов’ю безмежною. Роман Раїси Іванченко залишається актуальним дороговказом, що допомагає нам розпізнати справжні цінності серед суєти сучасного світу, нагадуючи, що за кожне порушення правди настає свій «правіж».   

Психологізм образу Нестора та філософія літописання

Глибина роману Раїси Іванченко виявляється передусім у психологічному опрацюванні постаті Нестора. Авторка відходить від сухого академічного образу «батька вітчизняної історії», показуючи людину, яка перебуває у постійному діалозі з Богом і власною совістю. Для Нестора літопис — це не просто хроніка подій, а спроба зрозуміти божественний замисел щодо Русі. Його болісні роздуми над пергаменом відображають трагедію мислителя, який бачить невідповідність між християнськими ідеалами та жорстокою реальністю княжого правління.   

Взаємодія Нестора з іншими ченцями, зокрема з Сильвестром, розкриває ще один пласт конфлікту — боротьбу за інтелектуальну свободу всередині самої церкви. Нестор розуміє, що передача літопису Сильвестру означає перемогу офіційної доктрини над живою правдою життя. Це робить його образ героїчним у суто інтелектуальному плані: він обирає аскезу і самоту печери, щоб зберегти внутрішню незалежність. Його «гнів» — це тихий, але незламний опір проти фальсифікації історії.   

Авторка майстерно використовує прийом ретроспекції, повертаючи нас у молодість Нестора-Наслава. Це дозволяє зрозуміти, звідки в ньому ця неймовірна любов до краси та природи, яку він називає «творінням духу божого». Його пам’ять про Ярилів день, про Гайку на білому коні є тим емоційним фундаментом, на якому тримається його віра. Раїса Іванченко підкреслює, що без любові до земного життя неможливо осягнути небесне. Саме тому літопис Нестора є таким живим і образним — у ньому пульсує кров справжніх пристрастей.   

Соціальна драма: Подоляни та боротьба за гідність

Сюжетна лінія, пов’язана з подільськими рукомесниками — гончарями Бестужами, Гордятою та іншими, — вносить у роман потужний соціальний елемент. Раїса Іванченко з великим знанням побуту описує життя нижчих верств київського суспільства. Їхня праця, їхні радощі та болі подані з великою симпатією. Авторка показує, що саме ці люди є справжніми господарями землі, хоча вони найбільше потерпають від податків та свавілля тіунів.   

Конфлікт гончаря Брайка з лихварем Сімхі Маром є типовим для тієї епохи, але в романі він набуває загальнолюдського значення. Продаж вільного рукомесника в обельне холопство за борги показано як акт вищої несправедливості. Це підштовхує Брайка до бунту, до усвідомлення того, що страх — це найстрашніші кайдани. Його втеча і пошук волі символізують пробудження народної гідності, яка зрештою вибухне повстанням 1113 року.   

Гордята-старший у цьому середовищі виступає як фігура творця, що шукає гармонії. Його прагнення збудувати храм, який би об’єднав у собі велич неба і тепло землі, є центральною метафорою творчого духу Русі. Іванченко наголошує на тому, що мистецтво не має бути служницею лише влади чи церкви; воно має належати народу. Відмова Нестора засудити Гордятині «капища» свідчить про глибоке розуміння літописцем народної естетики, яка корінням іде в язичницьке минуле, але тягнеться до християнського світла.   

Світ Степу: Хани та бранці

Половецька лінія роману дозволяє автору вийти за межі суто київського контексту і показати Русь у взаємодії з кочовим світом. Зображення хана Ітларя та його стану позбавлене плакатності. Це складний світ зі своїми законами, жорстокістю та своєрідним кодексом честі. Іванченко показує половців не лише як ворогів, а й як силу, з якою Русь була змушена рахуватися і входити у складні династичні та політичні зв’язки.   

Доля бранки Відради-Ули є ще одним свідченням трагедії жіночої долі. Її життя у вежах хана, народження йому дітей і водночас таємне хрещення їх та навчання рідної мови — це тихий подвиг збереження ідентичності. Раїса Іванченко через цей образ проводить ідею про те, що культурний код народу неможливо знищити силою; він проростає навіть у ворожому середовищі через материнську пісню і пам’ять.   

Втеча Гайки та синів Відради — Слав’яти і Бориса — з половецького полону є однією з найдинамічніших частин роману. Це шлях додому, який вимагає неймовірної мужності та хитрості. Опис зимового степу, хуртовин та переходу через замерзлий Дніпро створює атмосферу суворої боротьби за життя. У цих сценах Гайка виявляє себе як справжня лідерка, чия воля до волі виявляється сильнішою за страх перед смертю.   

Політичний прагматизм Володимира Мономаха

Образ Володимира Мономаха у Раїси Іванченко є далеким від ідеалізації, характерної для багатьох історичних творів. Це передусім складний політик, який змушений маневрувати між інтересами різних князівських угруповань, бояр та церкви. Його прихід до влади у 1113 році показано як результат не лише народного заклику, а й тонкої політичної гри. Іванченко підкреслює, що Мономах був першим, хто зрозумів: неможливо тримати державу лише мечем; потрібен закон, який би захищав і сильного, і слабкого.   

Сцена прийняття «Уставу» Мономаха є ключовою для розуміння його державної концепції. Обмеження відсотків лихварів, захист закупів — все це було спробою зняти соціальну напругу і стабілізувати Русь. Проте Нестор у своїх роздумах зауважує, що навіть найкращі закони залишаються лише на пергамені, якщо в серцях людей немає любові та страху Божого. Цей скептицизм літописця додає образу Мономаха глибини, показуючи обмеженість будь-якої, навіть наймудрішої влади.   

Конфлікт Мономаха з Олегом Гориславичем розкриває трагедію князівського роду, де особисті образи стають причиною національних катастроф. Раїса Іванченко детально аналізує механізм виникнення чвар, показуючи, як кожна сторона має свою правду, але разом вони руйнують спільний дім. Мономах у цій ситуації постає як фігура трагічна — він хоче миру, але змушений воювати.   

Символіка природи та архітектури

Природа в романі «Гнів Перуна» є повноправним дійовим особою. Дніпро, ліси, степ — це не просто декорації, а простір, наповнений смислами. Особливо значущим є опис бурі на Десні, яка супроводжує загибель Гайки. Це «гнів Перуна» у його первісному вияві — як реакція всесвіту на несправедливість. Раїса Іванченко використовує ці описи для створення особливої ритміки прози, яка нагадує давні билини.   

Архітектура у творі символізує духовне обличчя Русі. Софійський собор з його мозаїками, Печерська обитель, що виростає з глибини печер до високого неба, — це знаки цивілізаційного вибору народу. Через образ Гордяти авторка показує, як у камені та плінфі втілюється національна ідея. Його мрія про храм — це прагнення до досконалості, яке є сильнішим за руйнації та війни.   

Висновки щодо історичної концепції Раїси Іванченко

Роман «Гнів Перуна» є переконливим доказом того, що історія — це не минуле, а те, що триває в нас. Концепція етногенезу українців, запропонована авторкою, стверджує нашу суб’єктність у світовій історії. Через долі літописців, воїнів, гончарів та жінок-берегинь Іванченко відтворює генетичний код нації, заснований на любові до волі, повазі до Слова та незнищенному потягу до краси.   

Гнів Перуна — це водночас і пересторога, і обіцянка. Пересторога тим, хто забуває про совість і народне добро заради власної вигоди. Обіцянка того, що жодна жертва не є марною, якщо вона принесена в ім’я правди. Нестор-літописець залишає нам свій пергамен не як музейний експонат, а як живий заповіт. Праця Раїси Іванченко допомагає нам прочитати цей заповіт, усвідомивши себе спадкоємцями великої і трагічної слави Київської Русі.