📘Гімн

Вічний революціонер: Це центральний алегоричний образ, який є уособленням незламного духу людства. Він не конкретна історична постать, а «дух, наука, думка, воля» , що рве тіло до бою за «поступ, щастя й волю». Він безсмертний, і його голос пробуджує пригноблені маси до боротьби.

Міліони: Узагальнений образ народу, трудящих, що живуть «по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких». Почувши «голос духа», вони перетворюються на свідому, непереможну силу, що йде на боротьбу за кращу долю.

Сили пітьми: Узагальнений образ гнобителів та реакційних сил. Це «попи», «царі», «війська муштровані» та «шпіонське ремесло» — уособлення старої системи гніту, яка намагається знищити дух свободи, але є безсилою перед ним.

Сюжет вірша є метафоричним і розкриває шлях «вічного революціонера». Спочатку стверджується його безсмертя, попри тисячолітні спроби його знищити. Далі показано його нове «народження» та зміцнення («Та аж вчора розповився і о власній силі йде»). Його голос поширюється серед пригноблених, піднімаючи мільйони на боротьбу. Кульмінацією є картина нестримного руху народних мас, що, мов «лавина» , руйнує «злу руїну» старого світу і прокладає шлях до світлого майбутнього.

Твір є гімном, що складається з чотирьох десятивіршів (децим). Композиційно вірш можна поділити на три частини. Перша частина (перша строфа) — теза про невмирущість «вічного революціонера». Друга частина (друга і третя строфи) — розгортання дії, пробудження духу та його поширення серед народу. Третя частина (четверта строфа) — пророцтво неминучої перемоги нового над старим, що виражено через риторичне запитання в кінці.

Проблема духу і матерії: Протистояння незламного, вічного духу, що прагне змін, інертним матеріальним силам гноблення та примусу.

Проблема історичного поступу: Вірш утверджує ідею невпинного прогресу людства, рушійною силою якого є боротьба за свободу та знання.

Проблема народу як творця історії: Поет підкреслює вирішальну роль пробуджених народних мас («міліонів») у творенні майбутнього.

Проблема волі та тиранії: Центральна проблема боротьби за звільнення від будь-яких форм гніту — політичного, релігійного, соціального.

Алегорія: Центральний образ «вічного революціонера» є розгорнутою алегорією незламного людського духу, прагнення до свободи, науки та прогресу.

Метафори: Твір насичений яскравими метафорами, що створюють динамічні образи: «Дух, що тіло рве до бою» , «розвалилась зла руїна» , «покотилася лавина» , «розвидняющийся день».

Порівняння: «Словом сильним, мов трубою, міліони зве з собою».

Анафора: Повторення заперечної частки «ні» на початку рядків першої строфи підкреслює непереможність революційного духу:

Ні попівськії тортури, Ні тюремні царські мури, Ані війська муштровані, Ні гармати лаштовані…

Риторичні запитання: Поема завершується потужними риторичними запитаннями, що стверджують неминучість перемоги світла : «І де в світі тая сила, щоб в бігу її спинила…?».

Вірш «Гімн» є одним із найвідоміших творів Івана Франка, що відкриває цикл «De Profundis» («З глибини») у збірці «З вершин і низин» (1887, 1893). За своїм пафосом та значенням твір часто порівнюють із «Заповітом» Тараса Шевченка. Поезія є програмною для творчості Франка, втілюючи його віру в силу людського розуму, науки та непереборне прагнення народу до соціального й національного визволення. Музику до вірша написав видатний український композитор Микола Лисенко.

Частина I: Розширений аналітичний паспорт твору «Гімн»

1. Ідентифікаційні та генетичні дані

1.1. Загальна інформація

• Автор: Іван Якович Франко.
• Назва: «Гімн».
• Підзаголовок: «Замість пролога». Цей авторський підзаголовок є ключем до розуміння твору. Він одразу позиціонує вірш не як окрему поезію, а як програмну настанову, ідейний камертон для всієї збірки «З вершин і низин». «Гімн» задає головну тему та емоційний тон збірки, проголошуючи центральну проблему — боротьбу незламного людського духу за свободу та прогрес.
• Дата написання: 1880 рік.

1.2. Історія створення та публікації

Твір був написаний у період інтенсивного формування світогляду молодого Франка, зокрема під час його другого арешту австрійською владою за соціалістичні погляди. Цей час позначений його захопленням соціалістичними ідеями, які він активно вивчав, читаючи праці Маркса та Енгельса, а також впливом позитивістської філософії, що утверджувала віру в науку та раціональний прогрес.

• Першодрук: Вірш уперше побачив світ 3 червня 1882 року, але не в українському виданні, а в польській робітничій газеті «Praca». Він був надрукований латиницею під назвою «Hymn. Wicznyj revolucjoner» і підписаний псевдонімом Myron***. Цей факт є вельми промовистим. Публікація в іноземному виданні та використання псевдоніма свідчать про усвідомлення автором гостроти та потенційної небезпеки висловлених ідей в умовах Австро-Угорської імперії, де Франко вже зазнавав арештів та переслідувань за свою громадську діяльність.
• Місце у збірці «З вершин і низин»: Твір відкриває одну з найважливіших збірок в історії української літератури, «З вершин і низин» (перше видання — 1887, значно доповнене — 1893) , слугуючи прологом до її першого циклу «De profundis» («З глибин»). Таке композиційне рішення не є випадковим. «Гімн» виконує функцію увертюри, що проголошує головну ідею всієї книги: незнищенність людського духу в його одвічному пориві до справедливості, свободи та «нового життя».
• Текстологічні варіанти: Існують дві авторські версії твору. Важливою є зміна, внесена у виданні 1893 року: рядок «По верстатах робітницьких» було замінено на «По верстатах ремісницьких». Це розширювало соціальну базу революційного духу, включаючи до неї не лише фабричний пролетаріат, а й ширші верстви міських ремісників.
• Музичне втілення: У 1905 році композитор Микола Лисенко поклав «Гімн» на музику, після чого твір набув величезної популярності як революційна пісня та марш, що виконувався на масових зібраннях та маніфестаціях.

1.3. Суспільно-політичний та світоглядний контекст (Галичина, 1880-ті рр.)

• Політична ситуація: 1880-ті роки в Галичині — це період активізації українського національного руху. Народовці, що представляли національно свідому інтелігенцію, розгортають широку культурницьку та політичну діяльність. Вони засновують товариства, як-от «Народна рада» (1885), та видають впливові періодичні видання, зокрема газети «Батьківщина» та «Діло», що свідчило про зростання організованості та політичної суб’єктності українців.
• Світогляд Франка: У цей період світогляд поета значною мірою формувався під впливом європейського позитивізму, який проголошував культ науки, розуму та еволюційного суспільного прогресу. Це пояснює, чому центральний образ його «Гімну» — це не стільки озброєний повстанець, скільки уособлення вищих інтелектуальних сил: «Дух, наука, думка, воля».

На перший погляд, «Гімн» є твором про революцію. Проте глибший аналіз у контексті світогляду Франка 1880-х років розкриває іншу, значно складнішу концепцію. Це маніфест революції просвітницького типу. Франко, як мислитель-позитивіст, вбачав рушійну силу історичних змін не в сліпому бунті, а в поширенні знань, розвитку критичного мислення та утвердженні людської волі. Його «Вічний революціонер» — це дух Просвітництва, що пробуджується в найширших масах («по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких») і веде їх до «розвидняющегося дня» — тобто до епохи розуму, свободи та соціальної справедливості. Отже, твір є не стільки закликом до барикад, скільки гімном інтелектуальному та духовному звільненню, яке є необхідною передумовою будь-яких політичних перетворень.

2. Ідейно-тематичний комплекс

2.1. Тема

Зображення невпинного, вічного процесу боротьби уособленого людського Духу за суспільний прогрес («поступ»), щастя та політичну свободу («волю»). Центральною є тема незнищенності цього визвольного прагнення, його іманентної здатності долати будь-які форми матеріального та ідеологічного гніту.

2.2. Ідея

Утвердження абсолютної непереможності духовних та інтелектуальних сил людства — «дух, наука, думка, воля» — над усіма матеріальними інструментами придушення: ідеологічними («попівськії тортури»), державними («тюремні царські мури»), мілітарними («війська муштровані, ні гармати лаштовані») та поліцейськими («шпіонське ремесло»). Ідея проголошує неминучість перемоги світла над темрявою, нового дня над ніччю гноблення. Ця ідея досягає апогею у фінальному риторичному запитанні, яке за своєю суттю є найсильнішим ствердженням.

2.3. Провідні мотиви

• Мотив незламності та безсмертя: Ключова теза «Він живе, він ще не вмер» проходить рефреном через твір, утверджуючи вічність і невразливість визвольного духу.
• Мотив пробудження та зростання: Дух, хоч і «від тисяч літ родився», лише «вчора розповився» і тепер стрімко «простується, міцніє». Цей мотив символізує прискорення історичного процесу в Новий час, епоху модерну.
• Мотив єднання мільйонів: Дух виступає як могутня консолідуюча сила, що своїм «словом сильним, мов трубою» кличе за собою народні маси, які «мільйони радо йдуть», бо впізнають у цьому заклику голос власної правди.
• Мотив жертовності заради майбутнього: Боротьба ведеться не лише за власне щастя, а й за «кращу долю» для наступних поколінь («Хоч синам, як не собі»), що надає їй високого морального виміру.

3. Жанрово-стильова парадигма

3.1. Літературний рід та вид

• Рід: Лірика.
• Вид: Громадянська лірика (також визначається як політична або патріотична). «Гімн» є одним із найвидатніших і найвпливовіших зразків цього виду в усій українській літературі.

3.2. Жанрова специфіка

• Жанр: Гімн. Твір повністю відповідає канонічним ознакам цього жанру: урочистий, патетичний тон, уславлення високої абстрактної ідеї (свободи, поступу), програмний, символічний зміст. Водночас «Гімн» можна визначити і як філософську алегорію, оскільки абстрактне поняття (Дух) набуває персоніфікованих, дієвих рис.

3.3. Стиль та напрям

• Напрям: Модернізм.
• Течія: Синтез неоромантизму та критичного реалізму.
• Неоромантичні риси: Створення виняткового, титанічного образу-символу («Вічний революціонер»); пафос боротьби та самоствердження; мотив протистояння ідеального героя (духу) ворожому, матеріальному світу; спрямованість у майбутнє.
• Реалістичні риси: Соціальна конкретика в зображенні середовища, де поширюється вплив духу («курні хати мужицьких», «верстати ремісницьких»); чітка громадянська позиція автора; спрямованість на реальне перетворення суспільства.

У «Гімні» Іван Франко долає межі традиційних літературних напрямів XIX століття. Він не просто описує соціальну дійсність, як це робив би послідовний реаліст, і не просто втікає у світ ідеалу, як класичний романтик. Франко створює потужний, дієвий міф — міф про Дух Прогресу — і впроваджує його в абсолютно реальний соціальний контекст пригноблених класів. Цей синтез реалістичної деталі та неоромантичного символу, факту та міфу, є характерною рисою саме модерністського мислення. Це робить «Гімн» одним із ранніх, але надзвичайно показових зразків українського модернізму, що випередив свій час.

4. Поетична структура (Поетика)

4.1. Композиція

Твір має чітку та монументальну структуру, що складається з восьми десятивіршових строф (децим). Ліричний сюжет розгортається надзвичайно динамічно, відображаючи етапи становлення та дії «Вічного революціонера»:

1. Експозиція (строфи 1-2): Представлення героя-духу та утвердження його незнищенності через заперечення всіх можливих сил гніту.
2. Розвиток дії (строфи 3-4): Опис пробудження, зміцнення та поширення впливу духу, його могутній заклик, що об’єднує мільйони.
3. Кульмінація (строфи 5-6): Демонстрація перетворюючої сили духу, який змінює народну пасивність («сльози, сум, нещастя») на активну дію та завзяття до боротьби за майбутнє.
4. Розв’язка (строфи 7-8): Філософське узагальнення сутності духу («наука, думка, воля») та проголошення його неминучої перемоги, що порівнюється з нестримними силами природи — лавиною та світанком.

Основним композиційним принципом, на якому побудовано твір, є контраст (антитеза) між силами світла (дух, поступ, воля, день) та пітьми (тортури, мури, неволя, зла руїна).

4.2. Образна система

• Центральний образ: «Вічний революціонер» — це складна філософська алегорія. Це не конкретна історична постать, а уособлений

Дух , що втілює одвічне, іманентне прагнення людства до розвитку та свободи. В останніх строфах цей образ конкретизується через перелік його складових: «дух, наука, думка, воля» , що підкреслює його інтелектуальну, творчу, а не суто руйнівну природу.

• Образи-символи гніту: «Попівськії тортури» (ідеологічний, духовний гніт), «тюремні царські мури» (державний апарат насильства), «війська муштровані», «гармати лаштовані» (військова сила), «шпіонське ремесло» (тотальний поліцейський контроль) — це узагальнений образ всеохопної репресивної системи.
• Символи народного середовища: «Курні хати мужицькі», «верстати ремісницькі», «місця недолі й сліз» — метонімічне зображення пригноблених соціальних класів (селянства та робітництва), які є одночасно і носіями, і об’єктом дії революційного духу.
• Символи непереможності: «Лавина» (символ нестримного, стихійного народного руху) та «розвидняющийся день» (символ неминучості настання нової, світлої епохи).

4.3. Версифікація та строфіка

• Строфа: Децима (десятивірш) — рідкісна і складна строфічна форма, використання якої надає твору монументальності, урочистості та ораторської ваги.
• Віршовий розмір: Чотиристопний хорей. Цей розмір з його енергійним, чітким ритмом (наголос на першому складі стопи) ідеально передає динаміку, рішучість та маршовий, закличний характер твору.
• Римування: Комплексне та змінне. Поширена теза про просте суміжне (парне) римування є спрощенням. Детальний аналіз тексту показує значно складніші схеми. Наприклад, у другій строфі («Він не вмер, він ще живе!..») римування має структуру

abba cc dd ee. Це поєднання кільцевого (охопного) римування abba з трьома парними римами cc dd ee.

Складність римування у «Гімні» не є лише формальною окрасою, а несе глибоке смислове навантаження. Поєднання різних типів римування в межах однієї строфи створює унікальний семантичний ефект. Кільцева рима (abba), де крайні рядки ніби охоплюють середні, створює відчуття завершеності, цілісності, символізуючи вічну, самодостатню і невразливу сутність Духу. Натомість парна рима (cc, dd, ee), що йде слідом, своїм послідовним, поступальним звучанням створює ефект стрімкого руху вперед, пориву, невпинної дії. Таким чином, Франко на рівні фоніки та строфіки кодує ключову ідею твору: поєднання вічної, незмінної природи Духу (кільцева рима) з його динамічною, революційною дією в історії (парна рима). Це вищий рівень поетичної майстерності, де форма не просто ілюструє, а й активно генерує зміст.

4.4. Поетичний синтаксис та тропи

• Анафора (єдинопочаток): Є ключовим стилістичним засобом, що створює ритмічну напругу, ефект градації та посилює емоційний вплив.
• «Ні… / Ні… / Ані… / Ні… / Ні…» — підкреслює всесилля Духу через перелік безсилих перед ним форм гніту.
• «І… / І… / І…» — передає динаміку невпинного росту і руху Духу.
• «По… / По… / По…» — демонструє всеохопність його впливу на народні маси.
• Риторичне запитання: Фінальні рядки «І де в світі тая сила, / Щоб в бігу її спинила, / Щоб згасила, мов огень, / Розвидняющийся день?» є за формою питанням, але за суттю — найпотужнішим риторичним ствердженням ідеї непереможності прогресу.
• Метафори: «Розвалилась зла руїна» (метафора старого, віджилого ладу), «покотилася лавина» (метафора нестримного народного руху), «розвидняющийся день» (метафора нової епохи) — ключові образи, що передають масштаб та невідворотність історичних змін.
• Порівняння: «Словом сильним, мов трубою» (підкреслює закличну, мобілізуючу силу ідеї), «згасила, мов огень» (порівняння нового дня з вогнем, який неможливо загасити).

Частина II: Критична стаття. «Вічний революціонер» Івана Франка: Гімн інтелектуальному поступу

1. Революція духу, а не барикад

У пантеоні світової революційної поезії «Гімн» Івана Франка посідає особливе місце. На відміну від багатьох творів цього жанру, що апелюють до збройної боротьби та класової ненависті, Франків твір є насамперед маніфестом інтелектуального та духовного перевороту. Його «революціонер» — це не людина з рушницею, а уособлений Дух, що «тіло рве до бою». В цій формулі первинним є саме дух; тіло, тобто народ, є лише інструментом для втілення вищої ідеї.

Сутність цієї ідеї розкривається в останніх строфах, де поет дає чітке визначення своєму герою: «Дух, наука, думка, воля». Цей перелік є прямим відсиланням до ідеалів європейського Просвітництва та позитивістської віри в науку як головний рушій суспільного прогресу. Франко, перебуваючи на вістрі тогочасних філософських течій, розумів, що справжні, незворотні зміни починаються не на барикадах, а в свідомості. Його революція — це передусім революція мислення, звільнення розуму від догм («попівськії тортури») та страху («тюремні царські мури»). Ця концепція була новаторською для української літератури того часу, яка здебільшого оперувала категоріями національно-визвольної боротьби в більш традиційному, романтичному ключі. Франко ж запропонував модерну, універсальну модель поступу, де національне визволення є невіддільним від загальнолюдського інтелектуального зростання.

2. Поетика нездоланності: як текст генерує віру

«Гімн» — це не просто декларація віри, а досконалий поетичний механізм, сконструйований для того, щоб цю віру генерувати та навіювати читачеві. Франко використовує весь арсенал поетичних засобів для створення ефекту неминучості перемоги. Енергійний, карбуючий хореїчний розмір надає віршу ритму невпинного маршу, що долає будь-які перешкоди.

Композиція твору побудована на потужному крещендо. Поет починає з негації: каскад анафоричних заперечень у перших строфах («Ні… ні…») діє за принципом «доказу від протилежного». Перераховуючи всі інституції гніту, Франко створює не атмосферу жаху, а радше каталог минулого, який риторично перекреслюється рефреном «він не вмер, він ще живе». Далі образ динамічно еволюціонує: від щойно пробудженої, «розповитої» сутності він зростає до всеохопної сили, що кличе мільйони, і, нарешті, перетворюється на нестримну природну стихію — «лавину» та «розвидняющийся день». Така градація програмує свідомість читача на сприйняття фіналу як логічного й невідворотного. Завершальне риторичне питання, що не потребує відповіді, остаточно знімає будь-які сумніви, перетворюючи поетичний текст на акт сугестії, майже гіпнотичного навіювання віри в перемогу світла.

3. «Гімн» у своєму часі та поза ним

Твір має подвійну природу, що забезпечує йому одночасно історичну конкретність і позачасову універсальність. З одного боку, «Гімн» є безпосередньою реакцією на реалії свого часу: бездержавність українського народу, соціальний та національний гніт в Австро-Угорській та Російській імперіях, нагальну потребу пробудження національної свідомості мас. Він став духовним орієнтиром для цілих поколінь українських борців за незалежність. На відміну від більш особистісного, заповітного тону «Заповіту» Шевченка, «Гімн» Франка має виразно програмний, маніфестний характер.

З іншого боку, завдяки своїй філософській глибині та алегоричності, твір виходить далеко за межі українського контексту кінця XIX століття. Образ «Вічного революціонера» став універсальним символом боротьби за свободу, прогрес та людську гідність у будь-якій точці світу і в будь-яку епоху. Його актуальність для сучасної України є беззаперечною і навіть пророчою. Сьогоднішнє протистояння України імперській агресії, утвердження національної ідентичності та цивілізаційного вибору на користь свободи і демократії є прямим втіленням Франкової віри в непереможність «духу, науки, думки, волі» над грубою, тиранічною силою. Рядки «Гімну» звучать як коментар до сьогодення, утверджуючи, що жодна зовнішня сила не здатна «згасити, мов огень, розвидняющийся день» вільної нації.

4. Висновок

«Гімн» Івана Франка — це значно більше, ніж просто взірець громадянської лірики чи революційний заклик. Це глибокий філософський маніфест, що утверджує пріоритет духовної та інтелектуальної еволюції в історичному процесі. Поєднуючи неоромантичний пафос з позитивістською вірою в науку та прогрес, Франко створює унікальний модерністський твір, що випередив свій час. Він запропонував концепцію «революції свідомості» як необхідної передумови будь-яких суспільних змін. Хоча дехто може вбачати в такому акценті на духовному певну ідеалізацію, що недооцінює матеріальні фактори боротьби , для Франка-позитивіста це був свідомий вибір, що утверджував первинність ідеї, думки та волі в процесі історичних перетворень.

Його оптимізм — методологічний, а не емоційний: формула «не ридать, а добувать» переносить енергію з пасивного жалю на активну дію, з індивідуального «я» на колективні «мільйони». Ця ідея залишається надзвичайно актуальною і сьогодні, доводячи, що справжня непереможність нації полягає не лише в силі зброї, а передусім у силі її духу, думки та непохитної волі до свободи.