📘Фавст

Прокіп Конюшина (“Фавст”): Головний герой, учасник повстання за “самостійну”. Спершу вдає “махлаюватого селюка”,але поступово розкривається як свідомий борець та інтелектуал-філософ. Його прізвище символізує зв’язок із землею, іронічне прізвисько “Фавст”, дане Клєнцовим,б,ає трагічного сенсу українського шукача істини. Гине, залишаючись вірним ідеалам.

Оповідач: Співкамерник Фавста, виступає як свідок. Його голосом твір починається і завершується,він вводить алюзію на Франка і надає історії епічного масштабу та рівня національного міфу.

Бейзер: Антагоніст, начальник корпусу. В’язні дали йому прізвисько “Злий Собака”. Він є втіленням цинічної, садистської влади, має відразливу зовнішність (“прищуватий, синьо-гнідий”).

Клєнцов: Співкамерник, колишній офіцер. Є носієм “великодержавного шовінізму” та ідеологічним антагоністом Фавста.

Конончук: В’язень, якого автор характеризує як “темне і вбоге село”. Він уособлює крайній ступінь соціального і фізичного занепаду, до якого система доводить людину.

Пан Яцьківський та Маламет: В’язні, поляк та єврей. Їхня присутність у камері підкреслює багатонаціональний склад жертв тоталітарного режиму.

Психологічна лінія Прокопа Конюшини: Зосереджена на перебуванні героя в камері № 12, його психологічному зламі та духовному протистоянні дегуманізованій системі. Внутрішній світ героя розкривається через його ретроспекції та сни : спогади про участь у повстанській боротьбі,про родину на Святий вечір. Лінія завершується сценою божевілля та страти.

Ідеологічна лінія: Розгортається у конфлікті між Фавстом як носієм української національної ідеї та його антагоністами — представником карального режиму Бейзером та носієм російського імперського шовінізму Клєнцовим.

Твір має рамкову композицію.

Пролог (рамка): Лірико-публіцистичний заспів оповідача-співкамерника. Він встановлює емоційний тон, вводить алюзію на пролог до поеми “Мойсей” Івана Франка і підносить історію героя до рівня національної трагедії.

Основна частина: Сюжет не є лінійним; він фрагментарний та “мозаїчний”, що характерно для експресіонізму. Частина складається з низки епізодів тюремного життя в камері № 12 : діалоги з Клєнцовим, сцени допитів Бейзером, співчуття до Конончука. Ці епізоди постійно перериваються ретроспекціями та снами-мареннями героя (спогади про Святий вечір, про повстанську боротьбу ), які різко контрастують з похмурою тюремною реальністю.

Кульмінація: Сцена передсмертного божевілля Прокопа Конюшини.

Фінал (рамка): Оповідач повідомляє про страту героя, описуючи ридання Конончука над шматком хліба, який йому залишив Фавст.

Збереження людської гідності в нелюдських умовах: Це центральна проблема твору. Герой протистоїть системі тотального насильства, що прагне звести його до тваринного стану.

Національна свідомість та ідентичність: Порушується через ідеологічний конфлікт між Фавстом, який боровся за “самостійну”, та його антагоністами — носієм російського шовінізму Клєнцовим і представником карального режиму Бейзером.

Трагедія “сліпого” селянського бунту: Осмислення стихійності селянського опору, який через відсутність чітких політичних орієнтирів часто призводив до самознищення. Цю проблему ілюструє ключова фраза з марень героя: “Сліпе село лютує, а Україна кров’ю харка”.

Вірність та зрада: Моральний імператив героя, який навіть під загрозою смерті та нелюдськими тортурами відмовляється видати свою сестру та побратимів. Його кредо: “Прокіп Конюшина ніколи не буде зрадником… Юдою не буду”.

Стильовий синкретизм: У новелі поєднуються елементи реалізму (точні побутові деталі тюрми), імпресіонізму (увага до кольорів, звуків, миттєвих вражень, “моментність” зображення) та експресіонізму, який є домінантою.

Експресіонізм: Цей метод є провідним і проявляється у надзвичайній емоційній напрузі, гострих контрастах (світло і темрява, спогади про волю і реальність тюрми), фрагментарній, “монтажній” композиції та гротескних, деформованих образах антагоністів (Бейзер, Сторожук).

Мова твору: Мова Косинки лаконічна, динамічна, насичена народними фразеологізмами та діалектизмами. Короткі, уривчасті речення передають напружений, гарячковий ритм оповіді.

Глибока символіка: Твір насичений символами.

• Кінь Іскра є символом волі, бунтарського духу та бойового побратимства.
• Час дії (Різдвяні свята) перетворює час народження надії на час страти, що символізує антихристиянську, блюзнірську суть режиму.
• Літера “У”, намальована героєм кров’ю на стіні перед смертю, є найпотужнішим символом твору, що означає “Україна”, за яку він віддає життя.

Григорій Косинка (справжнє прізвище – Стрілець) є одним із найвизначніших письменників українського “Розстріляного відродження”. Новела “Фавст” посідає центральне місце у його творчості і має потужне автобіографічне підґрунтя. Автор не був стороннім спостерігачем: він народився на Київщині в бідній селянській родині, брав активну участь у визвольних змаганнях і сам пережив тримісячне ув’язнення в 1920 році. Цей особистий досвід став безпосереднім джерелом для створення клаустрофобічної атмосфери камери № 12. Сучасники високо цінували майстерність Косинки; зокрема, Микола Хвильовий називав його “одним із наших найкращих майстрів слова”. Письменник був репресований і фізично знищений радянською владою 15 грудня 1934 року.

Частина I: Розширений Аналітичний Паспорт Новели “Фавст”

Загальна характеристика твору

Новела “Фавст”, написана Григорієм Косинкою (справжнє прізвище – Стрілець) і датована 2 квітня 1923 року, є одним із найвизначніших творів української прози доби “Розстріляного відродження”. Вперше опублікована того ж року в літературних виданнях, вона згодом увійшла до збірки “На золотих богах” (1925). Новела посідає центральне місце у творчості автора як художній роздум про трагічні випробування українського народу в пореволюційну добу, стоячи в одному ряду з такими знаковими текстами, як новела “Гармонія”.   

За жанровою специфікою “Фавст” є психологічною новелою, що поєднує риси імпресіонізму та експресіонізму. Твір свідомо відходить від канонів класичного реалізму, заглиблюючись у деформований травматичним досвідом внутрішній світ героя. У своїй стилістиці Косинка продовжує традиції модерної української новелістики, зокрема “стефаниківського типу”, зосереджуючись на епічно-драматичному зображенні дійсності, збагаченому глибоким ліризмом. Майстерність Косинки як новеліста була високо оцінена його сучасниками; зокрема, Микола Хвильовий називав його “одним із наших найкращих майстрів слова”, а Максим Рильський відзначав естетичну цінність та пізнавальне значення його творів, “гарячих і трепетних, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися”.   

Історичний та автобіографічний контекст

Новела глибоко вкорінена в історичний контекст Української революції та громадянської війни 1917–1921 років. Атмосферу твору визначають такі трагічні події, як жорстокий терор більшовицьких військ під командуванням Михайла Муравйова, діяльність Всеросійської надзвичайної комісії (ВНК, або ЧК) та стихійний, часто “сліпий” селянсько-повстанський рух, що охопив українські землі.   

Твір має потужне автобіографічне підґрунтя. Григорій Косинка (29 листопада 1899 – 15 грудня 1934), який народився в бідній селянській родині на Київщині, не був лише стороннім спостерігачем епохи. Він брав активну участь у визвольних змаганнях, про що свідчить лаконічний запис в одній з автобіографій: “Брав активну участь у боях”. Більше того, письменник сам пережив тримісячне ув’язнення в 1920 році, що й стало безпосереднім джерелом для створення клаустрофобічної атмосфери камери № 12. Сила новели полягає не лише в художній уяві, а й у пережитому досвіді. Косинка виступає не просто як автор, а як свідок. Дрібні, сенсорні деталі тюремного побуту — “тепле й важке повітря камери”, дзвін острогів начальника корпусу в коридорі, щоденний ритуал винищення вошей — є не узагальненими описами, а уламками особистої пам’яті. Ця автобіографічна основа перетворює розповідь з політичної алегорії на людське свідчення. Психологічний злам Прокопа Конюшини — це не просто літературний прийом, а віддзеркалення реальної травми, якої завдавали в “секретках” ЧК. Відтак експресіоністичний стиль стає не стільки свідомим вибором, скільки єдиноможливим способом передати фрагментовану, кошмарну реальність, яку автор пережив особисто.   

Тематика та проблематика

Центральною темою новели є “Народна трагедія”. Твір відкривається ліричним заспівом-присвятою, що цитує пролог до поеми “Мойсей” Івана Франка, і цим одразу задає епічний масштаб трагедії цілого “замученого, розбитого” народу, який опинився на роздоріжжі історії. Косинка досліджує долю нації через призму долі однієї людини, втілюючи в образі Прокопа Конюшини страждання мільйонів.   

Проблематика твору є багатогранною. Насамперед, це проблема збереження людської гідності в нелюдських умовах тотального насильства. Головний герой протистоїть системі, що прагне звести його до тваринного стану, уособленого в образі Конончука, або перетворити на безвольний автомат. Важливою є проблема національної свідомості та ідентичності. Ідеологічний конфлікт між Фавстом, який брав участь у повстанні за “самостійну”, та його антагоністами — носієм російського великодержавного шовінізму Клєнцовим і представником карального режиму Бейзером — є зіткненням цивілізаційних проєктів. “Фавст” є одним із найбільш “ідеологічних” творів Косинки, де герої змушені осмислювати й відстоювати свою громадянську позицію.   

Новела також осмислює трагедію “сліпого” селянського бунту. Ключова фраза, що звучить у мареннях героя, “Сліпе село лютує, а Україна кров’ю харка”, вказує на стихійність та відсутність чітких політичних орієнтирів у селянському опорі, що призводило до самознищення та величезних жертв. Нарешті, твір порушує вічну проблему вірності та зради. Фавст, навіть під нелюдськими тортурами, відмовляється видати свою сестру та побратимів, проголошуючи свій моральний імператив: “Прокіп Конюшина ніколи не буде зрадником… Юдою не буду”.   

Композиція та сюжетна організація

Твір має рамкову композицію. Він починається і завершується голосом оповідача-співкамерника, який у лірико-публіцистичному пролозі встановлює емоційний тон, вводить алюзію на Франка і фактично канонізує постать головного героя: “хай на коліна стануть перед стражданнями твоїми”. Ця рамка підносить історію конкретної людини до рівня національного міфу.   

Сюжет новели не є лінійним; він фрагментарний, мозаїчний, що характерно для експресіоністичної поетики. Він складається з низки епізодів тюремного життя, що створюють відчуття задухи і безвиході: прибуття Фавста до камери № 12, його діалоги з Клєнцовим, сцена співчуття до Конончука, допити начальника корпусу Бейзера, спогади, марення і трагічний фінал — сцена божевілля та страти.   

Ключовими композиційними елементами, що розкривають внутрішній світ Прокопа Конюшини, є його ретроспекції та сни, які різко контрастують із похмурою тюремною реальністю. Сни про весну, сади в білому цвіту та зелене Поділля символізують втрачений рай, органічний зв’язок героя із землею, його тугу за волею та життям. Ідилічні спогади про Святий вечір у родинному колі — з матір’ю, батьком, сестрою Оксанкою — є антитезою до тюремного “святвечора”, коли Фавста забирають на розстріл. Цей контраст підкреслює глибину втрати і блюзнірську суть нової влади, що осквернює найсвятіші традиції. Нарешті, яскраві, динамічні спогади про повстанську боротьбу — кінну сотню, що виїздить з лісу, вірного коня Іскру, палаючі бори (“у гривах кінських пісні цвіли”) — це картини найвищої свободи та чину, які протиставляються тюремному животінню.   

Система образів-персонажів

Головний герой, Прокіп Конюшина (“Фавст”), проходить у творі складну еволюцію. Він постає перед читачем спочатку під маскою “махлаюватого селюка”, “незрячого гречкосія”, але поступово розкривається як свідомий борець за волю, інтелектуал-філософ, що цитує мудреців і є представником “духовної еліти” нації. Його прізвище “Конюшина” символізує органічний зв’язок із землею, а іронічне прізвисько “Фавст” набуває трагічного сенсу: це український шукач істини та справедливості, чия “угода” з революцією призводить до мученицької смерті.   

Антагоністи в новелі є уособленням дегуманізованої системи. Бейзер, начальник корпусу, якого в’язні прозвали “Злий Собака”, — це втілення цинічної, садистської влади. Його відразлива зовнішність (“прищуватий, синьо-гнідий”), звички та безпричинна жорстокість створюють образ огидного ката. Клєнцов, колишній офіцер і носій “великодержавного шовінізму”, є представником старої імперської ідеології, так само ворожої українській незалежності, як і нова, більшовицька. Сторожук, тюремний наглядач, своїм огидним портретом (“заспане, пом’яте… обличчя”, “вовчі зуби”) та поведінкою символізує моральний розклад і банальність зла.   

Колективний образ в’язнів також є символічним. Конончук уособлює крайній ступінь соціального і фізичного занепаду, до якого система доводить людину, — “темне і вбоге село”, що втратило людську подобу. Присутність у камері поляка пана Яцьківського та єврея Маламета підкреслює багатонаціональний склад жертв нового режиму, який у своєму терорі не розрізняв національностей, створюючи “режим карцерного типу” для всіх.   

Художня своєрідність та стилістика

Стиль новели “Фавст” синкретичний: у ньому поєднуються елементи реалізму (точні побутові деталі тюрми), імпресіонізму (увага до кольорів, звуків, миттєвих вражень, “моментність” зображення) та експресіонізму, який є домінантою.   

Експресіонізм як провідний художній метод твору проявляється в надзвичайній емоційній напрузі, гострих контрастах (світло і темрява, спогади про волю і реальність тюрми), фрагментарній, “монтажній” композиції та гротескних, деформованих образах антагоністів. Мова Косинки — лаконічна, динамічна, насичена народними фразеологізмами та діалектизмами (“ая”, “цвенькати”). Короткі, уривчасті речення передають напружений, гарячковий ритм оповіді.   

Твір насичений глибокою символікою. Кінь Іскра є символом волі, бунтарського духу та бойового побратимства. Час дії — Різдвяні свята — перетворює час народження надії на час страти, що символізує антихристиянську, блюзнірську суть режиму. Фавст, віддаючи свою “вечерю” Конончуку, здійснює акт християнського милосердя перед смертю. Труна з хрестиком, яку герой малює на стіні перед смертю, стає простим і водночас моторошним передвісником неминучої загибелі. Нарешті, літера “У”, намальована кров’ю на стіні в стані передсмертного божевілля, є найпотужнішим символом твору. Це “Україна”, за яку герой віддає життя. Його божевілля стає вищою формою прозріння та свідчення.   

Частина II: Критична Стаття: “Фавст” Григорія Косинки – Трагедія Шукача Істини в Епоху Руїни

“Фавст з Поділля”: Іронія та Трагізм Образу

Алюзія на Фауста, що винесена в заголовок новели Григорія Косинки, є не випадковою художньою деталлю, а центральним смисловим ключем до розуміння твору. Прізвисько “Фавст” дає Прокопу Конюшині його співкамерник, колишній офіцер Клєнцов, як глузливу репліку на адресу “махлаюватого селюка”. Проте оповідач одразу ж переосмислює цю іронію, підносячи її до трагічних висот: “В імені твоєму, Фавсте з Поділля, я пишу ці рядки”. Це свідоме зіставлення універсального образу європейської культури (“Фавст”) із конкретною українською реальністю (“з Поділля”) є потужним художнім прийомом. Косинка ніби стверджує, що одвічний пошук істини та справедливості відбувається не лише у високих кабінетах вчених, а й у багнюці та крові селянського повстання.   

На відміну від героя Ґете, що прагнув осягнути універсальні закони буття, Прокіп Конюшина стає його антиподом: він не шукач знань, а жертва репресій, що шукає базову, екзистенційну правду — право на життя, гідність і свободу для свого народу. Його “угода з дияволом” — це участь у кривавій революції, що обіцяла землю і волю, а принесла тюрму і смерть. Таким чином, Косинка пересаджує універсальний міф на український ґрунт, створюючи потужний національний архетип. Трагедія Конюшини постає не як провінційна історія, а як боротьба загальнолюдського значення. Він стає українським Everyman, чия особиста Голгофа віддзеркалює хресний шлях усієї нації. Ця реінтерпретація кидає виклик як імперському наративу, що відмовляв українцям у суб’єктності, так і більшовицькому, що зводив усю складність буття до примітивної класової боротьби.   

Тюремна Камера як Модель Тоталітарного Світу

Тюремна камера № 12 у новелі — це не просто місце ув’язнення. Це мікрокосм, модель нового тоталітарного суспільства, яке будували більшовики. У цьому замкненому, задушливому просторі існує своя жорстка ієрархія (наглядачі, кати, жертви), свої закони (насильство, страх, виживання за будь-яку ціну), свої парії (доведений до тваринного стану Конончук). Це світ, де систематично знищується приватність, історія (затерті написи попередніх смертників на стінах) і сама людська сутність.

У цьому просторі стикаються представники різних світів: український селянський (Фавст), російський імперський (Клєнцов), польський шляхетський (Яцьківський), єврейський містечковий (Маламет). Система перемелює їх усіх, демонструючи, що її кінцева мета — не побудова справедливого суспільства, а створення уніфікованої, позбавленої волі та ідентичності “тюремної” людини. Камера стає алегорією “тюрми народів”, де будь-яка індивідуальність підлягає знищенню.   

Експресіонізм як Мова Травми

Для зображення жаху й абсурду пореволюційної дійсності Косинка обирає експресіонізм, і цей вибір є глибоко вмотивованим. Світ, описаний у “Фавсті”, — це світ крайніх дисонансів, психологічних зламів та екзистенційного болю. Об’єктивний, лінійний виклад у стилі класичного реалізму був би нездатний передати цей стан. Стиль Косинки — це не просто формальна естетична оболонка, а сама тканина реальності, яку він змальовує.   

Він використовує весь арсенал експресіоністичних засобів: фрагментована свідомість героя, що хитається між спогадами, снами та жахливою реальністю; гротескні, деформовані фізичні портрети (синьо-гніде обличчя Бейзера, схоже на рябе мило тіло Конончука); різкі, кінематографічні переходи між сценами; всеохопне відчуття клаустрофобії та параної. Це не просто “художні прийоми”. Це єдиний адекватний спосіб зобразити суб’єктивне переживання людини, що проходить через тортури та дегуманізацію. Стиль і є головним повідомленням: світ сам перетворився на жорстокий, ірраціональний, експресіоністичний кошмар.

Пам’ять і Божевілля як Форми Спротиву

В умовах тотального тиску, коли тіло ув’язнене, а воля піддається щоденним випробуванням, останнім прихистком ідентичності для Прокопа Конюшини стає пам’ять. Спогади про родину на Святий вечір, про вірного коня Іскру, про бойове побратимство — це те, що система не може в нього відібрати. Поки він пам’ятає, хто він є і за що боровся, він залишається незламним.

Фінальна сцена божевілля героя є кульмінацією твору і може бути інтерпретована не як поразка, а як парадоксальна перемога духу. Коли реальність стає абсолютно нестерпною, свідомість руйнується, але з її уламків проривається незнищенна воля до боротьби. Останні вигуки Фавста: “Кіннота, на коні! До бою!” — і накреслена кров’ю на стіні літера “У” — це не маячня божевільного, а повернення до своєї глибинної сутності, до головної мети життя. Це трансцендентний акт протесту, що відбувається в той момент, коли тіло вже скорене, але дух залишається вільним і вірним своєму ідеалу до останнього подиху.   

Пророче Значення Новели

Написаний у 1923 році, “Фавст” став реквіємом за цілим поколінням українських селян-повстанців та інтелігенції, знищених під час першої хвилі радянського терору. Слова головного героя, кинуті в обличчя катам, “Пам’ятайте: сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби…”, виявилися пророчими. Новела з моторошною точністю передбачила і Голодомор, що винищив українське селянство, і Великий терор 1930-х, і подальші етапи столітньої боротьби України за свою незалежність.   

Заборона творів Косинки на початку 1930-х років та його фізичне знищення у грудні 1934 року стали трагічним підтвердженням тієї правди, яку він висловив у своїх творах. “Фавст” залишається не лише видатним зразком української модерної прози, а й вічним пам’ятником незламності людського духу та безцінним історичним документом однієї з найтрагічніших сторінок української історії.