📘Енгармонійне

Головним є ліричний герой — спостерігач-учасник, що чутливо сприймає красу природи і водночас глибоко переживає історичну трагедію. Він є alter ego поета, що намагається віднайти гармонію в дисгармонійному світі.

Образами-символами виступають одухотворені явища природи та алегоричні постаті:

Чорний та сизий ворони: у контексті твору цей традиційний символ смерті й нещастя набуває конкретно-історичного значення. Це алегорія безжальної, руйнівної сили більшовицької агресії. Акт викльовування очей «Бог зна кому» символізує не лише безглузду смерть анонімних жертв терору, а й «осліплення» нації, втрату нею майбутнього. Сонце, Вітер, Дощ: це не просто пейзажне тло, а первинні модуси буття, що втілюють пантеїстичне світовідчуття поета. Сонце символізує творення, Вітер — динаміку життя, Дощ — містичне очищення, але й приховану тривогу.

Як у ліричному творі, тут відсутній сюжет у традиційному розумінні з послідовністю подій. Проте, чітко простежується психологічна сюжетна лінія — рух внутрішнього стану ліричного героя від зіткнення з травмою до спроби її зцілення і усвідомлення її неминущості.

Конфлікт гармонії та дисгармонії: це центральна лінія, що проходить крізь увесь цикл. Вона починається з раптового вторгнення історичної дисгармонії (війна, гнів, смерть) у гармонійний світ природи. Наступні частини є спробою героя відновити внутрішню гармонію через занурення у світло сонця, динаміку вітру та очищення дощем. Однак фінал показує, що повного відновлення не відбувається, і дисгармонія продовжує існувати на «дні» підсвідомості.

Лінія руху від зовнішнього до внутрішнього: твір починається з фіксації зовнішньої загрози («гнів від сходу»), що є історичною реальністю. Далі дія переноситься у світ природи, який хоч і є зовнішнім, але сприймається крізь призму внутрішніх відчуттів героя (радість, енергія). Фінальна частина «Дощ» остаточно занурює читача у внутрішній світ — у сферу сну, підсвідомих страхів та ірраціональних візій («Гадюки пнуться… Сон. До дна»), завершуючи цей рух від об’єктивної трагедії до її суб’єктивного переживання.

Твір є поетичним циклом, побудованим за принципом музичної сюїти, що складається з чотирьох концептуально пов’язаних частин.

Частина I (без назви): трагічна увертюра, що вводить основний конфлікт — вторгнення жорстокої історії («гнів від сходу») у світ природи. Створює атмосферу напруги і передчуття катастрофи.

Частина II («ЕНГАРМОНІЙНЕ СОНЦЕ»): світле, мажорне інтермецо. Це спроба ліричного героя втекти від жаху реальності у світ ідилії, первісної гармонії, творення та зародження нового життя (образ матері й дитини).

Частина III («ЕНГАРМОНІЙНЕ ВІТЕР»): динамічне, життєрадісне скерцо. Втілює вітальну (життєствердну) енергію, невпинний рух, радість буття, що виражено через танцювальний ритм та рефрен «День біжить, дзвенить-сміється, / Перегулюється!».

Частина IV («ЕНГАРМОНІЙНЕ ДОЩ»): містичний, амбівалентний фінал. Здійснює занурення у сферу підсвідомого. Тривожна сюрреалістична візія («Гадюки пнуться… Сон. До дна») свідчить, що історична травма не зникла, а опустилася на дно душі. Цей жах контрастує з ніжним образом хмарки, що несе заспокоєння, створюючи фінальну картину енгармонійної єдності тривоги й умиротворення.

Проблема єдності та боротьби протилежностей: філософське осмислення світу як діалектичної єдності життя і смерті, гармонії та хаосу, творення і руйнації.

Проблема «людина та історія»: твір показує глибоку психологічну травму, якої завдають особистості та нації історичні катаклізми. Це проблема неможливості існування чистої ідилії в епоху великих зламів.

Проблема втечі від реальності та (не)можливості зцілення: ліричний герой намагається знайти порятунок від жахів історії у світі природи, проте повне зцілення виявляється неможливим, оскільки травма продовжує жити у підсвідомості.

Синестезія: ключова риса «кларнетизму», що полягає у синтезі різних відчуттів (зорових, слухових, смакових). Яскравим прикладом є авторський неологізм «вино-зелено», де поєднуються колір і смак.

Музичність: досягається завдяки витонченій звуковій інструментації (асонанси, алітерації), використанню рефренів та виразній ритміці, що змінюється залежно від настрою кожної частини.

Символізм та метафоричність: кожен образ є багатозначним символом (ворон, сонце, гадюки як струмені дощу або прихована загроза).

Динамічність та уривчастість: використання коротких, номінативних речень, перелічень створює ефект миттєвих спалахів-вражень, що характерно для імпресіонізму та експресіонізму.

Фольклоризм: поетика циклу глибоко закорінена в українському фольклорі, що виявляється у використанні образів, що нагадують народні загадки, пісні та мотиви традиційної вишивки («райські птиці»).

Павло Тичина (1891-1967) — видатний український поет, чия творчість чітко поділяється на два періоди: геніального новатора-модерніста та поета, змушеного служити тоталітарному радянському режиму. Цикл «Енгармонійне» належить до вершини його ранньої творчості. У ритміці та словотворенні циклу помітні впливи українських модерністів Миколи Вороного та Григорія Чупринки. Критична рецепція твору була неоднозначною: радянське літературознавство намагалося трактувати його як вияв революційного оптимізму, ігноруючи трагізм та глибинний символізм. Натомість сучасні дослідники та критики в діаспорі вбачають у циклі один із найяскравіших зразків українського модернізму та ключ до розуміння трагедії самого поета. Поезія циклу надихнула композиторку Лесю Дичко на створення однойменного хорового твору.

Розширений аналітичний паспорт поетичного циклу «Енгармонійне»

Ідентифікаційні дані

• Автор: Павло Григорович Тичина (1891–1967) — видатний український поет, перекладач, публіцист, державний діяч. Народився в селі Піски на Чернігівщині в родині дяка. Навчався в Чернігівській бурсі та семінарії, пізніше — у Київському комерційному інституті. На його ранню творчість вплинули Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь, а також модерністи Микола Вороний та Григорій Чупринка. Був членом літературних організацій «Плуг», «Гарт», «ВАПЛІТЕ». З 1930-х років його стиль зазнав змін під тиском радянської ідеології. Обіймав посади міністра освіти УРСР (1943–1948) та голови Верховної Ради УРСР (1953–1959). У 1967 році був номінований на Нобелівську премію з літератури.
• Назва: «Енгармонійне» — поетичний цикл, що складається з чотирьох самостійних, але концептуально об’єднаних частин.
• Датування та перша публікація: Твір належить до раннього, найбільш інноваційного періоду творчості поета. Написаний у 1917–1918 роках, у розпал Української революції, та вперше опублікований у дебютній збірці «Сонячні кларнети» (Київ, 1918). Хоча цикл і увійшов до цієї збірки, його трагічна тональність, особливо у вступній частині, створює виразний контраст із переважно мажорним, оптимістичним звучанням більшості творів книги.
• Літературний напрям: Модернізм.
• Стильова течія: Синтез символізму, імпресіонізму (фіксація миттєвих вражень, увага до кольору і світла) та експресіонізму (напружена емоційність, гротескні образи). Цей синкретизм течій втілився в унікальному авторському стилі — кларнетизмі. Цей стиль, названий дослідниками Ю. Лавріненком та В. Баркою, характеризується наскрізною музичністю, філософською ідеєю всеєдності, принципом синестезії («кольоровий слух», «слуховий колір») та надзвичайно багатим асоціативним мисленням.
• Жанр: Поетичний цикл (або лірична сюїта). Принцип циклізації, що дозволяє розкрити тему поліфонічно, з різних ракурсів, є характерною ознакою модерністської поетики. Структура твору, що складається з вступної частини та трьох мініатюр («Сонце», «Вітер», «Дощ»), нагадує будову музичного твору, де кожна частина має свій темп і настрій, але всі разом слугують єдиному художньому задуму.

Концептуальне ядро

• Провідна тема: Філософське осягнення буття як складної, суперечливої єдності протилежних начал: космічної гармонії природи та історичної дисгармонії людського світу; творення і руйнації; світла і темряви; життя і смерті.
• Ідея: Ствердження трагічної діалектики світу, в якому ідилічне існування природи невіддільне від людської катастрофи. Ліричний герой, зіткнувшись із жорстокістю історії, намагається віднайти втрачену рівновагу через занурення у вічні ритми пантеїстичного всесвіту, проте усвідомлює неминучість присутності зла, яке проникає навіть у найглибші шари підсвідомості.
• Енгармонізм як філософська модель: Назва циклу є ключем до його глибинного розуміння. В музичній теорії енгармонізм — це явище, при якому один і той самий за висотою звук може мати різні назви та різне функціональне значення залежно від тональності (наприклад, ноти до-дієз та ре-бемоль на фортепіано звучать однаково). Тичина, який мав професійну музичну освіту, обирає цей вузькоспеціальний термін не випадково. Він переносить його з теорії музики у площину філософії. У його поетичній моделі світу протилежні явища — краса природи («пряде молоком») і жах трагедії («очі виклював»), світло («Сонце») і прихована загроза («Гадюки пнуться») — є не просто антагоністами. Вони є енгармонічно рівними проявами єдиної світобудови. Вони звучать однаково в «оркестрі всесвіту», хоча людська свідомість і дає їм різні, протилежні імена. Таким чином, цикл пропонує не картину боротьби добра і зла, а спробу осягнути їхню фундаментальну, хоч і трагічну, тотожність.

Структурно-композиційний аналіз

• Принцип циклізації: Чотиричастинна сюїта: Цикл побудований за музичним принципом, де чотири частини є самостійними, але концептуально пов’язаними «номерами», що розкривають різні аспекти центральної теми.

• Частина I (вступна): Трагічна увертюра. Вводить основний конфлікт — вторгнення жорстокої історичної реальності у світ природи. Задає похмуру, напружену тональність.

• Частина II («ЕНГАРМОНІЙНЕ СОНЦЕ»): Світлий, мажорний інтермецо. Є спробою повернутися до стану первісної гармонії, ідилії, творення та зародження нового життя.

• Частина III («ЕНГАРМОНІЙНЕ ВІТЕР»): Динамічне, життєрадісне скерцо. Втілює вітаїстичну енергію, рух, радість буття, безтурботність.

• Частина IV («ЕНГАРМОНІЙНЕ ДОЩ»): Містичний, амбівалентний фінал. Здійснює занурення у сферу підсвідомого, сну, де тривога і спокій, жах і ніжність зливаються в єдине сюрреалістичне видіння.

• Поелементний аналіз частин:

• Частина I («Над болотом пряде молоком…»): Композиційно складається з двох строф, що будуються на паралелізмі та наростанні напруги. Перша строфа фіксує передчуття біди через образи воронів, що «замисливсь» та «задумавсь». Друга строфа переходить до стрімкої дії («враз кинувсь», «схопився») як реакції на пряму загрозу, виражену рядком «А від сходу мечами йде гнів!..». Ритм уривчастий, нервовий, що підсилює атмосферу тривоги. Рефрен «Очі виклював. Бог зна кому» підкреслює ірраціональність, безглуздість та анонімність жертви, що є характерною ознакою масового терору.

• Частина II («ЕНГАРМОНІЙНЕ СОНЦЕ»): Побудована на асоціативному поєднанні імпресіоністичних образів. Короткі, номінативні речення («Тінь. Давно.», «Син… синок…») створюють ефект спалахів світла або кадрів кіноплівки. Поезія насичена світлом і теплом, що передається через образи «полум’я квіток», «косарів до сходу» та ніжної картини материнства.

• Частина III («ЕНГАРМОНІЙНЕ ВІТЕР»): Має чітку пісенну структуру, підкреслену рефреном «День біжить, дзвенить-сміється, / Перегулюється!». Цей повтор створює відчуття безперервного, радісного руху. Ритм танцювальний, динамічний. Образний ряд («Птах — ріка — зелена вика — / Ритми соняшника», «йде з медами — / Хилить келехами») втілює ідею природного достатку, гармонії та життєствердної енергії.

• Частина IV («ЕНГАРмонійне ДОЩ»): Композиція базується на контрасті. Перша строфа — це сюрреалістична, тривожна візія, що межує з маренням: «А на воді в чиїсь руці / Гадюки пнуться… Сон. До дна». Друга строфа, навпаки, несе заспокоєння та ліричне умиротворення через ніжний образ хмарки, що «спустила на луги / Мережані подолки». Ритміка відповідно змінюється: від напруженої та уривчастої в першій строфі до плавної, заколисуючої у другій. Ця двоїстість відображає амбівалентність стану на межі сну та реальності.

Аналіз поетичної мови та стилю

• Образи-символи та їхнє глибинне значення:

• Ворон (чорний, сизий): В українській та світовій культурі ворон є полісемантичним символом. Він асоціюється зі смертю, війною, нещастям, але водночас є уособленням мудрості, пророцтва та зв’язку зі світом духів. У контексті першої частини циклу цей образ набуває конкретно-історичного значення. Рядок «А від сходу мечами йде гнів!..» є прозорою алюзією на агресію більшовицької Росії проти Української Народної Республіки взимку 1918 року, зокрема на кривавий похід армії Муравйова на Київ. Таким чином, ворон перестає бути абстрактним символом зла і перетворюється на алегорію цієї конкретної, безжальної та руйнівної сили. Акт викльовування очей «Бог зна кому» символізує не лише фізичну смерть, а й «осліплення» нації, знищення її інтелектуальної еліти, втрату майбутнього та пророчого бачення. Цей мотив перегукується з архаїчними міфами, де осліплення означає втрату зв’язку зі світом богів або отримання внутрішнього, трагічного прозріння.

• Природні стихії (Сонце, Вітер, Дощ): Вони виступають не як пейзажне тло, а як первинні модуси буття, що втілюють пантеїстичне світовідчуття поета, його віру в обожнену, живу природу. Сонце символізує творення і життя, Вітер — динаміку та радість, Дощ — містичне очищення та оновлення.

• Сюрреалістичні та фольклорні образи («Гадюки пнуться… Сон. До дна.»): Цей образ є проявом підсвідомого жаху, який не зникає навіть при спробі розчинитися в природі. Історична травма, отримана в першій частині, не зникає безслідно. Вона занурюється «на дно» свідомості, звідки спливає у вигляді ірраціональних, сновидних візій. Це свідчить про глибокий психологічний надлом ліричного героя і є передвісником експресіоністичної поетики збірки «Замість сонетів і октав». Водночас, цей образ може мати й фольклорне коріння, відсилаючи до народних загадок, де «гадюки» символізують струмені дощу. Такий дуалізм інтерпретації поглиблює енгармонійну природу циклу.

• Синестезія та музичність: Цикл є яскравим взірцем «кларнетизму». Тичина майстерно використовує синестезію — синтез різних відчуттів. Класичним прикладом є неологізм «вино-зелено», де колір, смак і, можливо, хмільне відчуття зливаються в єдиний образ. Поет не описує світ, а ніби «озвучує» його кольори та «малює» його звуки, прагнучи осягнути їхню первинну, дораціональну єдність. Музичність досягається завдяки витонченій інструментовці вірша: використанню асонансів (повторів голосних) та алітерацій (повторів приголосних), що створюють унікальну мелодику, яка відповідає настрою кожної частини.

• Літературні та мистецькі паралелі:

• Впливи: У ритміці та словотворенні циклу помітні впливи українських модерністів, зокрема Миколи Вороного та Григорія Чупринки.

• Фольклорні джерела: Поетика циклу глибоко закорінена в українському фольклорі. Це виявляється у використанні образів, що нагадують народні загадки, пісні та мотиви традиційної вишивки (наприклад, «райські птиці»).

• Музичні адаптації: Поезія Павла Тичини, і зокрема цей цикл, надихала композиторів. Відомі музичні інтерпретації його творів належать композиторці Лесі Дичко, яка створила хорові цикли «Пастелі» та «Енгармонійне».

Критична стаття: «Енгармонійне» Павла Тичини: Партитура світобудови між ідилією та катастрофою

Вступ: Музика як філософія

У творчому всесвіті раннього Павла Тичини музика є не просто мистецтвом, а універсальною мовою буття, ключем до розуміння найглибших таємниць світобудови. Поетичний цикл «Енгармонійне», що увійшов до епохальної збірки «Сонячні кларнети» (1918), є квінтесенцією цього світогляду. Його назва, запозичена з професійного лексикону музикантів, перетворюється на потужну філософську концепцію. Енгармонізм, що позначає тотожність різноназваних звуків, у Тичини стає моделлю світу, де краса і жах, гармонія і хаос, творення і руйнація виявляються лише різними нотаціями однієї й тієї ж космічної партитури. Цей твір — спроба почути й записати цю складну, суперечливу мелодію, в якій ніжний шелест трав невіддільний від гуркоту історичних катаклізмів.

Історична трагедія як увертюра

Цикл відкривається картиною, що різко контрастує зі світлосяйним оптимізмом більшості поезій «Сонячних кларнетів». Перша частина «Енгармонійного» — це не пейзажна замальовка, а сконденсована до кількох рядків трагедія, поетична рефлексія на криваві події Української революції. Образ «гніву з мечами», що йде «від сходу», є прямою і безпомилковою вказівкою на більшовицьку агресію зими 1918 року, яка принесла в Україну небачений терор.

Центральним образом цієї трагічної увертюри є ворон. Виходячи за межі традиційної фольклорної символіки вісника біди , ворон у Тичини стає уособленням сліпої, ірраціональної руйнівної сили, що нищить без розбору. Його дія — «очі виклював. Бог зна кому» — є моторошною метафорою не лише фізичної загибелі тисяч безіменних жертв, а й символічного «осліплення» цілої нації. Це втрата майбутнього, знищення надії, загибель провідної верстви, яка мала вести народ до світла. Ця частина є потужним дисонансом, що вривається у гармонійний світ природи і задає основний конфлікт усього циклу — неможливість існування чистої ідилії в епоху історичних зламів.

Природа як джерело гармонії: спроба зцілення

Переживши шок історичної катастрофи, ліричний герой у трьох наступних частинах циклу намагається знайти порятунок і зцілення у вічному, непідвладному людському божевіллю світі природи. Цей рух від історії до космосу є спробою віднайти втрачену рівновагу, повернутися до пантеїстичного світовідчуття, де все живе єдине і божественне. Структура цієї спроби нагадує стадії психологічної реакції на травму: заперечення та втеча у безпечний, ідеалізований простір.

Частина «Сонце» — це занурення у світло творення, у момент зародження нового дня і нового життя. Образи «косарів», «полум’я квіток» і особливо ніжний фінал «Перса дівчини спросоння: / Син… синок…» є спробою повернутися до витоків, до стану до-історичної невинності, де ще не існує смерті та руйнації.

Частина «Вітер» є втіленням вітаїстичної філософії, гімном руху і життєвої енергії. Радісний, танцювальний ритм, уособлений «день, що біжить, дзвенить-сміється», є спробою розчинитися у потоці буття, забути про трагедію в екстатичному танці життя.

Проте повне зцілення виявляється неможливим. Фінальна частина «Дощ» демонструє повернення витісненої травми. Хоча вона й завершується ніжним образом хмарки, що вкриває луги «мережаними подолками», їй передує тривожна, сюрреалістична візія: «А на воді в чиїсь руці / Гадюки пнуться… Сон. До дна». Цей образ свідчить, що жах не зник, а лише опустився на «дно» підсвідомості, звідки продовжує отруювати душу ірраціональними страхами. Водночас, ця картина може бути прочитана і крізь призму фольклорної загадки, де «гадюки» — це лише струмені дощу, що робить образ енгармонічно подвійним: він одночасно є і символом прихованої загрози, і знаком очищення. Таким чином, «Енгармонійне» є не лише філософським роздумом, а й глибоко психологічним твором, що фіксує душевний стан людини і нації в момент історичного зламу.

Поетика «всесвітнього оркестру»

Філософський задум циклу втілюється через унікальну поетику «кларнетизму», яка перетворює текст на партитуру «всесвітнього оркестру». Тичина досягає цього ефекту через синтез мистецтв. Його поезія є водночас і музикою, і живописом. Принцип синестезії, коли зорові, слухові, смакові та дотикові відчуття взаємопроникають, дозволяє створювати надзвичайно щільні, багатовимірні образи, як-от «вино-зелено».

Ця настанова на синтез мистецтв і пошук прихованих зв’язків між явищами ріднить Тичину з європейськими символістами, зокрема з Шарлем Бодлером та його теорією «відповідностей» (correspondances). Як і для французьких символістів, для Тичини видимий світ є лише системою символів, що вказують на іншу, вищу реальність. Проте український поет наповнює цю концепцію власним, глибоко національним та пантеїстичним змістом, черпаючи натхнення з українського фольклору — від пісень до орнаментів на вишивках. Його «всесвітній оркестр» виконує не абстрактну мелодію сфер, а трагічну й величну симфонію долі України.

Висновок: На межі світла й темряви

Поетичний цикл «Енгармонійне» посідає унікальне місце у творчій еволюції Павла Тичини. Він є своєрідним мостом, що з’єднує два полюси його ранньої творчості. З одного боку, він ще зберігає зв’язок зі світлим, життєствердним пантеїзмом «Сонячних кларнетів», з вірою в гармонію природи і світу. З іншого боку, він уже містить у собі зерна тієї трагічної свідомості, того болю і психологічного надлому, які з усією силою вибухнуть у збірці «Замість сонетів і октав» (1920).

«Енгармонійне» — це твір, написаний у точці біфуркації, у момент, коли поет ще намагається утримати в єдиній художній системі світло і темряву, але вже відчуває, що крихка гармонія руйнується під тиском жорстокої історії. Це поезія прощання з ілюзіями юності, фіксація моменту, коли «сонячний кларнет» починає тріскатися, а в його чистий, ясний звук вриваються хрипкі, трагічні ноти, що передвіщають зовсім іншу музику — музику епохи великих катастроф.