📘Диво

Сивоок (також Божидар, Михаїл): Талановитий митець-будівничий часів Київської Русі (X–XI ст.), уособлення анонімного народного творця. У дитинстві вчиться у гончара Родима. Проходить через рабство у купця Какори, працює в Константинополі у майстра Агапіта. Повертається на Русь і стає головним будівничим Софії Київської. Втілює в собі творчий, волелюбний дух народу, що протистоїть деспотизму влади. Гине від рук убивць, підісланих Ситником та Міщилом, і таємно похований у соборі.

Ярослав Мудрий: Київський князь, син Володимира. Складна, суперечлива, “химерна” особистість: “філософ на троні”, мудрий, “книжний” правитель, який прагне величі для своєї держави, але водночас жорстокий, підступний, самотній деспот. Він є замовником Софійського собору (“ктитором”), але зрештою привласнює собі всю славу будівничого, прирікаючи Сивоока на забуття.

Гордій Отава: Професор-історик у Києві 1941 року, фахівець з мистецтва Київської Русі, нащадок давнього роду професорів. Під час окупації потрапляє до Сирецького концтабору. Його розшукує німецький колега, штурмбанфюрер СС Адальберт Шнурре, для пограбування Софії. Отава свідомо затягує час, імітуючи “співпрацю” з німцями (рятуючи собор від “агресивної історичності” Шнурре), і обирає смерть. Його вбиває в соборі асистент Шнурре – Оссендорфер.

Борис Отава: Син Гордія Отави. У 1941 році – підліток, свідок загибелі батька. У 1965–1966 роках – молодий професор-історик, який продовжує справу батька (“естафету” поколінь). Він веде пошуки вбивці батька (Оссендорфера) та викраденого рукопису про Сивоока, символічно відновлюючи історичну справедливість.

Адальберт Шнурре: Німецький професор, історик мистецтва. Під час окупації – штурмбанфюрер СС. Організовує систематичне пограбування київських музеїв. Уособлює освічене варварство, яке використовує науку для виправдання грабунку та насильства.

Тая (Таїса) Зикова: Московська художниця, з якою Борис Отава знайомиться у 1965 році. Вона уособлює “живе життя”, сучасне мистецтво, яке не хоче приносити себе в жертву минулому. Її конфлікт з Борисом є одним із філософських вузлів роману. У фінальному листі вона звинувачує Бориса у “музейності” та в тому, що він, як і його батько, став “жертвою собору”.

Сивоок та будівництво Софії Київської: Центральна лінія, що простежує шлях митця Сивоока від дитинства до становлення майстром. Вона показує його зіткнення з різними формами влади та несправедливості (Ситник, купець Какора, князь Ярослав) і завершується створенням Софійського собору та трагічною загибеллю митця, ім’я якого привласнює собі князь.

Гордій Отава та Шнурре (Оборона Софії у 1941 р.): Історик Гордій Отава протистоїть нацисту Шнурре. Шнурре хоче пограбувати Софію, Отава, ризикуючи життям, “співпрацює” з німцями, щоб затягнути час і врятувати собор. Лінія завершується вбивством Отави в соборі.

Борис Отава та пошук істини (Сучасність): Син Гордія, Борис, продовжує дослідження батька. Він розшукує вбивцю батька – Оссендорфера – та викрадений рукопис про Сивоока, що символізує відновлення історичної справедливості.

Борис Отава та Тая Зикова: Любовна та світоглядна лінія 1960-х років. Це головний філософський вузол сучасної лінії. Зіткнення двох поглядів на мистецтво, життя та обов’язок. Тая кидає Борисові виклик, звинувачуючи його в тому, що він “приніс себе в жертву собору” (“музейність”), як і його батько.

Роман має складну, нелінійну, “химерну” композицію. Вона побудована за принципом “роману в романі” або “роману-лабіринту”. Автор паралельно розвиває три сюжетні лінії в різних часових пластах (X–XI ст., 1941–1942 рр., 1965–1966 рр.), які постійно переплітаються, чергуються і дзеркально відображають одна одну. Об’єднуючим композиційним центром, що зв’язує всі епохи та героїв, є Софійський собор.

Історія Сивоока подається як текст давнього рукопису (уривок пергамену), який знаходить, досліджує і дописує Гордій Отава, а згодом розшукує його син Борис. Часові пласти не йдуть хронологічно, а переплітаються, створюючи єдине філософське полотно про вічність мистецтва та циклічність історії.

Митець і влада: Проблема взаємин між творчою особистістю (Сивоок, Гордій Отава) та можновладцями (князь Ярослав, Шнурре), які прагнуть використати, привласнити або знищити плоди праці митця.

Історична пам’ять та її фальсифікація: Проблема збереження національної спадщини (Софії) та відповідальності за неї. Роман показує, як історія фальсифікується (Шнурре використовує науку для грабунку; Оссендорфер публікує крадений рукопис).

Творець проти власника: Конфлікт між справжнім творцем (Сивоок) та “власником”, “ктитором” (Ярослав), який привласнює його славу.

Вірність і зрада: Проблема колабораціонізму (Бузина) та зради (Міщило, Ситник) протиставлена вірності своєму народові та обов’язку (Гордій Отава, Сивоок).

Людина проти “молоха історії”: Проблема вибору і збереження людяності в умовах тоталітарного тиску (нацизм, князівський деспотизм).

Національна ідентичність: Пошук коренів української духовності та культури, тяглість історичної традиції.

“Химерна проза”: Поєднання в одному творі історії та сучасності, реальності та фантастики, філософських роздумів та гострого сюжету, гротеску.

Переплетення часових пластів: Використання прийому паралельного розвитку трьох сюжетних ліній, що відбуваються в різні епохи.

Прийом “роману в романі”: Історія Сивоока постає як давній рукопис, який досліджують Отави.

Інтелектуалізм: Твір насичений історичними фактами, філософськими роздумами, мистецтвознавчими дискусіями (про Софію Київську, катакомбне малярство).

Символізм: Центральним символом твору є Софійський собор (“Диво”) – уособлення незнищенності української культури. Важливими є також символи рукопису (історична пам’ять), вогню, та сонця/сонцевороту (язичницькі корені народу).

Поліфонізм: Наявність багатьох рівноправних голосів та точок зору, що створює об’ємну картину світу.

Кінематографічність: Використання прийому “монтажу”, швидка зміна планів, епох та точок зору.

“Диво” – один із найвизначніших романів Павла Загребельного, написаний у період “шістдесятництва”, що значною мірою визначило його проблематику (переосмислення національної історії, інтерес до історичної пам’яті). Це перший великий історичний роман у творчості письменника, який започаткував його відому серію творів про Київську Русь (“Первоміст”, “Смерть у Києві”, “Євпраксія”). Твір був новаторським завдяки складній, багатоплановій композиції та глибокому філософському заглибленню в історію. Епіграфом до твору слугує вірш Бертольта Брехта “Запитання читача-робітника”, що одразу задає проблематику “хто насправді творить історію”.

Розділ I: Розширений аналітичний паспорт роману «Диво»

Вступна характеристика та контекст

Роман «Диво» (1968) належить перу видатного українського письменника Павла Загребельного (1924–2009), учасника Другої світової війни, який пройшов полон і концтабори. Твір, що писався протягом 1962–1968 років, був уперше опублікований у 1968 році в журналі «Вітчизна», а згодом того ж року вийшов окремим виданням у видавництві «Радянський письменник».

Цей роман є однією з вершин української інтелектуальної прози XX століття та вважається першим історичним романом у творчості Загребельного. Він започаткував цілу серію творів про Київську Русь, до якої пізніше увійшли «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973) та «Євпраксія» (1975). Твір був перекладений російською, німецькою, польською, болгарською та чеською мовами.

Роман з’явився у період «шістдесятництва», що значною мірою визначило його ключову проблематику. У цей час відбувалося активне переосмислення національної історії, зростав суспільний інтерес до питань історичної пам’яті та тяглості культурної традиції.

Поява «Дива» не була ізольованим літературним явищем. Роман виник практично одночасно з «Собором» Олеся Гончара і став прямою художньою відповіддю на гострі суспільні та ідеологічні дискусії 1960-х років. Ці дебати точилися навколо проблеми збереження національної спадщини, зокрема в Києві, де історична забудова опинилася під загрозою радянської модернізації та тотальної уніфікації, що часто межувала з варварством. Таким чином, роман Загребельного, хоч і заглиблюється в XI та XX століття, є гостро актуальною полемікою з тогочасною владою, використовуючи історичні паралелі для коментування сучасної боротьби за збереження національної ідентичності.

Жанр, стиль та структура

За жанровою природою «Диво» визначається як багатошаровий інтелектуальний та філософсько-історичний роман. Його інтелектуальність полягає у відмові від суто оповідної форми на користь глибокого аналізу та філософських рефлексій персонажів, зокрема Бориса Отави. Текст насичений вузькоспеціалізованою термінологією з галузей архітектури (абсида, плінфа, мусія), релігієзнавства (логофет, катехізис) та філософії (екзистенція, катарсис). Це перетворює процес читання на «полемічний інтелектуальний дискурс», вимагаючи від читача співучасті в розшифровці культурних кодів.

Композиція роману є поліфонічною, складною, подекуди названою «розгульною». Вона ґрунтується на паралельному розвитку та постійному взаємопроникненні трьох основних часових і сюжетних площин. Цей художній прийом, як зазначав сам автор, мав на меті демонстрацію «нерозривності часів».

Композиційним та ідейним ядром, що цементує ці три історичні пласти, є Софія Київська. Собор виступає не лише як архітектурна споруда, але і як головне «Диво» – матеріалізований символ Софії-Мудрості, духовності народу, незнищенності його генія та вічності справжнього мистецтва.

Епіграф до твору, взятий з вірша Бертольта Брехта «Запитання читача-робітника», задає ключовий філософський конфлікт роману. Рядки «Хто звів семибрамні Фіви? В книгах стоять імена королів. А хіба королі лупали скелі й тягали каміння?» протиставляють офіційну, державну історію (імена королів, в романі – Ярослава) та історію справжню, народну (безіменні муляри, в романі – митець Сивоок).

Аналіз сюжетних ліній та ключових персонажів

Перша сюжетна лінія (X-XI ст.): Творення Дива

Ця сюжетна лінія охоплює події від 992 до 1037 року і є центральною у творенні міфу про Софію. Вона детально відстежує долю Сивоока, геніального митця, що вийшов з народу. Його історія, описана в тексті роману, починається в язичницькій пущі, де він, хлопчик-сирота, стає учнем старого гончара діда Родима, який вчить його «мові барв». Після трагічної загибелі вчителя Сивоок проходить через низку випробувань: потрапляє у рабство до Візантії, де навчається у константинопольських майстрів (зокрема, у догматика Агапіта), засвоюючи вершини їхньої техніки, але водночас плекаючи внутрішній бунт проти жорсткого канону. Повернувшись до Києва, він, завдяки своєму таланту, стає головним будівничим (зодчим) та художником Софійського собору.

Сивоок є втіленням «творчої історичності», нестримного народного генія. Його філософія сформульована у протистоянні догматизму: «Краса – лише в неоднаковості». Він відкидає сліпе копіювання, здійснюючи унікальний синтез візантійської форми та місцевого, язичницького світовідчуття, що збереглося в ньому від діда Родима. Його бунт втілюється у світських фресках собору (зображення скоморохів, полювань) і, найголовніше, у таємно написаній у вежі язичницькій композиції «Осінній сонцеворот». Саме Сивоок, а не князь, є справжнім творцем «Дива».

Ярослав Мудрий у романі деідеалізований. Він постає не як канонічний «Мудрий» з літописів, а як складна, суперечлива та глибоко людська постать. Він є носієм влади та державної доцільності. Його мета – зробити Київ «суперником Константинополя», що зумовлює його схильність до наслідувальності візантійських зразків. Він «невільник свого високого становища», що відображено у його стосунках з дружиною Інгігердою та у його одержимості книжною вченістю.

Конфлікт між Сивооком та Ярославом – це вічний конфлікт митця і влади. Ярослав потребує храм як символ стабільності своєї держави; Сивоок творить храм як символ вічного духу землі. Влада цінує митця, але водночас боїться його творчої свободи та незалежності.

Друга сюжетна лінія (1941-1942 рр.): Захист Дива

Події цієї лінії розгортаються в окупованому Києві. Центральні постаті – професор-історик Гордій Отава та німецький мистецтвознавець, штурмбанфюрер СС Адальберт Шнурре.

Сюжет, детально представлений у тексті, описує інтелектуальний та моральний поєдинок. Гордій Отава, вчений, який до війни вів наукову полеміку зі Шнурре, потрапляє до концтабору на Сирці. Шнурре, прибувши до Києва з таємною місією (ймовірно, в рамках операції “Einsatzstab Reichsleiter Rosenberg”), організовує «лекції» в таборі, щоб ідентифікувати та витягти Отаву. Мета Шнурре – не збереження собору, а його пограбування: він планує вилучити найцінніші фрески XI століття для нацистського музею в Лінці. Шнурре пропонує Отаві співпрацю в обмін на життя та славу. Гордій Отава погоджується на цю “допомогу” з єдиною метою – затягнути час. Отримавши звістку про розгром німців під Москвою, він розуміє, що окупанти поспішатимуть, і вдається до відвертого саботажу реставраційних робіт. Зрештою, він гине від рук нацистів, ціною власного життя захищаючи фрески від вивезення та ймовірного знищення собору при відступі.

Гордій Отава є втіленням інтелігента-хранителя. Він продовжує місію Сивоока через акт збереження спадщини. Його вибір – це свідома жертва в ім’я обов’язку перед культурою.

Адальберт Шнурре є уособленням «агресивної історичності». Це образ цивілізованого варвара, інтелектуала, який поставив свої знання на службу ідеології знищення. Його мета – привласнити історію переможеного народу, позбавивши його духовного коріння.

Третя сюжетна лінія (1965-1966 рр.): Осмислення Дива

Ця лінія є сучасною автору. У центрі – Борис Отава, син Гордія, також професор-історик. Він несе “естафету пам’яті”. Його місія подвійна: по-перше, він продовжує науковий пошук батька, намагаючись довести авторство Сивоока; по-друге, він намагається повернути викрадені Шнурре культурні цінності, для чого їде до Західної Німеччини (розділ “1966 РІК”).

Паралельно розгортається його особиста драма – складні стосунки з московською художницею Таєю Зиковою. Розділ “ПРОВЕСІНЬ НАДМОР’Я” знайомить нас з Борисом (під прізвищем Отава) як з іронічним, замкненим інтелектуалом, одним з чотирьох чоловіків у кримському кафе. Його зустріч з Таєю переростає у глибоке почуття.

Конфлікт між Борисом і Таєю є філософським: це зіткнення між обов’язком перед історією та свободою особистого життя. Тая звинувачує Бориса в тому, що він, як і його батько, приносить себе в жертву “собору”. У своєму фінальному листі вона пише: «Людині мало самого тільки собору!», «Собор розчавив його [Гордія]». Не в змозі конкурувати з тисячолітньою історією, вона обирає “живе життя” з іншим чоловіком. Борис, втративши кохання, повертається до Києва і свідомо завершує рукопис батька про Сивоока, остаточно обираючи свій шлях хранителя.

Усі три Отави (професор з розділу “ПРОВЕСІНЬ НАДМОР’Я”, Гордій та Борис) є варіаціями одного архетипу – інтелігента-хранителя. Вони іронічні, часто нещасливі в особистому житті, але незламні у своєму служінні ідеї збереження пам’яті.

Ключова проблематика

Роман піднімає низку наскрізних філософських проблем. Центральною є проблема «митець і влада», розкрита у конфліктах Сивоока і Ярослава та Гордія Отави і Шнурре. Влада прагне використати митця для самоствердження, але справжній митець, що творить «диво», служить не правителю, а вищій істині та своєму народу.

Друга проблема – незнищенність історичної пам’яті. Софія є її матеріальним втіленням. На собор намагаються посягнути, його прагнуть привласнити (Шнурре), але духовна естафета творців (Сивоок) та хранителів (династія Отав) робить його вічним.

Відповідно до епіграфу Брехта, роман утверджує ідею народу як справжнього творця історії. Сивоок є уособленням народного генія, чий подвиг згодом був приписаний “королям” (Ярославу).

Нарешті, роман ставить філософське питання про творчість проти наслідування. Це бунт Сивоока проти канонічного, імперського копіювання (Візантія, яку хоче наслідувати Ярослав), утвердження самобутності та оригінальності як найвищої цінності.

Розділ II: Критична стаття. Феномен історичності та бунт митця в романі «Диво»

Роман Павла Загребельного «Диво» є не просто реконструкцією подій XI століття, а глибоким філософським дослідженням самого феномену історичності. Використовуючи поліфонічну структуру, автор зіштовхує три епохи, щоб проаналізувати три фундаментальні підходи до минулого: його агресивне нищення, сліпе наслідування та творче збереження.

Агресивна історичність: Цивілізоване варварство Адальберта Шнурре

Найбільш руйнівною формою ставлення до історії в романі є «агресивна історичність». Носієм цієї ідеології виступає не примітивний варвар, а нацист-інтелектуал, мистецтвознавець доктор Адальберт Шнурре. Цей персонаж є втіленням ідеології фашизму, яка прагне не просто пограбувати, а вбити чужу історію, вилучити її з контексту, щоб на звільненому місці утвердити домінування власної міфології.

Шнурре, як це детально описано у розділі “1941 РІК. ОСІНЬ. КИЇВ”, прибуває до окупованого міста як фахівець спеціального штабу Розенберга (“Einsatzstab Reichsleiter Rosenberg”), завданням якого було “науково” обґрунтоване вилучення культурних цінностей. Його філософія, викладена у діалогах з Гордієм Отавою, є філософією цивілізованого хижака: історія – це боротьба, де “сильніший витісняє слабшого”, а на місці Києва, позбавленого пам’яті, має постати “лан золотої пшениці” для рейху, а народ – перетворитися на “рабів” без минулого.

Мета Шнурре – не стільки фізичне знищення Софії (хоча він готовий і на це), скільки її символічне вбивство через привласнення. Він планує вирізати найцінніші фрески і вивезти їх до Лінца. Цей акт деконтекстуалізації страшніший за вибух: він перетворює живе «Диво», що є серцем нації, на мертвий трофей у музеї окупанта. Найвищим проявом цього цинізму є спроба Шнурре змусити самого Отаву, хранителя пам’яті, взяти участь у пограбуванні, обіцяючи йому славу першовідкривача з табличкою «Відкрита професором Отавою». Це спроба змусити жертву легітимізувати акт власного духовного вбивства.

Конфлікт наслідування та творчості: Ярослав проти Сивоока

Якщо Шнурре намагається історію вбити, то князь Ярослав Мудрий прагне її позичити. Другий ключовий конфлікт роману – це зіткнення між “творчою історичністю” Сивоока та “наслідувальністю” влади. Ярослав, керуючись державною доцільністю, хоче бачити Київ «суперником Константинополя». Для нього Софія – це передусім імперський символ влади, і тому вона має бути збудована “як у ромейськім стольнім городі”. Він, як і візантійські догматики на кшталт Агапіта та Міщила, схильний до копіювання канону, оскільки мистецтво для них – це ремесло, підпорядковане політичній ідеї.

Сивоок є носієм іншого, глибинного знання. Вихований на язичницькій, народній естетиці діда Родима, він влаштовує творчий бунт проти сліпого копіювання. Його обурення зафіксоване в тексті: “Знов те саме! Знов повторення і наслідування. Ніхто не думає про те, що найвища цінність – бути собою. Ні, треба позичати”. Справжнє «Диво» народжується всупереч волі замовника. Сивоок таємно синтезує нав’язану візантійську схему з живим духом рідної землі. Він не лише викладає канонічну Оранту в центральній абсиді, але й наповнює вежі світськими фресками скоморохів та унікальною язичницькою композицією «Осінній сонцеворот». Таким чином, Загребельний стверджує, що справжня, жива історія твориться не державним наказом (Ярослав), а оригінальним, бунтівним духом митця з народу.

Історичність як обов’язок: Естафета Отав та вибір Бориса

Третя іпостась історичності – це її збереження як найвищий моральний обов’язок. Цю місію втілює династія інтелігентів Отав, які є духовними спадкоємцями Сивоока. Гордій Отава у 1941 році свідомо обирає смерть, але рятує Софію від «агресивної історичності» Шнурре. Його син, Борис Отава, продовжує цю естафету в 1960-ті, намагаючись повернути викрадені цінності.

Найгостріший філософський вузол роману зав’язується саме в сучасній лінії – у конфлікті Бориса та Таї Зикової, що віддзеркалює реалії 1960-х: суперечку між модернізацією та збереженням спадщини. Тая, талановита, але егоцентрична художниця, уособлює «живе життя», яке не бажає бути принесеним у жертву минулому. У своєму фінальному, нищівному листі вона звинувачує Бориса у “музейності” та в тому, що він, як і його батько, став жертвою собору: “Людині мало самого тільки собору!… Собор розчавив його [Гордія]”. Вона не може (і не хоче) конкурувати з тисячолітньою історією і обирає іншого чоловіка – композитора, який творить “музикальні гравюри” з її малюнків.

Вибір Бориса наприкінці роману – це вибір трагічний. Втративши кохання, він повертається до кабінету і символічно завершує рукопис батька про Сивоока, дописавши останні слова. Він свідомо приймає свій шлях хранителя. Павло Загребельний доходить висновку, що служіння вічності (Собору, “Диву”) вимагає від інтелігента повної самопожертви. У сучасному світі цією жертвою стає особисте щастя. Таким чином, «Диво» – це не лише кам’яний собор. Це диво творення (Сивоок), диво збереження (Гордій) і диво пам’яті (Борис), яке вимагає від людини зречення заради вищої мети – нерозривності духу свого народу.