📘Два кольори

Ліричний герой: узагальнений образ сина-українця, патріота, який пройшов довгий та непростий життєвий шлях. Він з теплотою та вдячністю згадує свою матір і той духовний спадок, який вона йому залишила. Його повернення “на свої пороги” символізує не стільки фізичне переміщення, скільки духовне самозбереження та віднайдення себе у вічних цінностях.

Мати: символічний образ, що втілює безумовну любов, турботу, тепло рідного дому і, в ширшому сенсі, саму Україну. Її дія — вишивання сорочки — є не побутовим актом, а сакральним ритуалом створення оберега, в який закладено код долі та захист від зла.

Життєвий шлях ліричного героя: основна сюжетна лінія, що розгортається як спогад-монолог. Герой згадує, як малим вирушав з дому в «світ незнаними шляхами», про свої мандри, в яких переплелися радісні та сумні дороги, і повернення на «свої пороги» вже у зрілому віці. Він усвідомлює, що все його життя, сповнене випробувань та блукань, символічно вишите на материнському полотні, яке є його єдиним справжнім скарбом.

Твір побудований як ліричний монолог-сповідь. Композиція кільцева: життєвий шлях, що почався з отримання вишитої сорочки, символічно завершується поверненням до неї як до єдиної нетлінної цінності. Структура складається з трьох чотирирядкових строф (катренів), кожен з яких маркує певний етап життя: юність, зрілість та старість. Віршовий розмір — п’ятистопний ямб із пірихієм, римування — перехресне (АБАБ), що надає твору виняткової мелодійності.

Експозиція: спогади героя про юність і материнське благословення — вишиту сорочку.

Зав’язка: герой вирушає у життєву мандрівку «незнаними шляхами».

Розвиток дії: життєві випробування героя, його мандри, в яких переплітаються радість і смуток.

Кульмінація: усвідомлення героєм сутності життя як єдності протилежностей — любові та журби, червоного та чорного.

Розв’язка: повернення героя додому, де єдиним його скарбом є «горточок старого полотна і вишите моє життя на ньому».

Проблема вибору життєвого шляху: людина в юності стоїть на роздоріжжі й обирає власну долю.

Проблема зв’язку з батьківщиною та матір’ю: нерозривна єдність з рідним домом, що є джерелом сили та духовним оберегом.

Філософська проблема єдності протилежностей: життя сприймається як поєднання радості та смутку, любові та журби.

Проблема збереження національної ідентичності: вишита сорочка як символ приналежності до свого народу, його культури та традицій.

Символізм: твір глибоко символічний.

• Червоний колір — любов, радість, життя, кров, щастя.
• Чорний — журба, смуток, земля-годувальниця, мудрість предків.
• Вишита сорочка — материнська любов, оберіг, символ долі та метафора самого життя.
• Дорога — життєвий шлях, випробування та духовні пошуки.

Антитеза: протиставлення протилежних понять, на якому побудований твір: «червоне — то любов, а чорне — то журба», «сумні і радісні дороги».

Епітети: «незнані шляхи», «мамине шиття», «старого полотна», «вишите життя».

Порівняння: «Переплелись, як мамине шиття, / Мої сумні і радісні дороги».

Метафора: «Мене водило в безвісті життя», «Мені війнула в очі сивина», «вишите моє життя на ньому».

Рефрен (у пісні): повторення рядків «Два кольори мої, два кольори…» підкреслює ключову ідею твору, надає йому пісенності та створює ефект медитативного заглиблення.

Вірш “Два кольори” був написаний Дмитром Павличком за пів години 29 лютого 1964 року, а того ж дня композитор Олександр Білаш створив до нього музику. Твір існує у двох авторських версіях: оригінальній поетичній та адаптованій пісенній, де для більшої мелодійності додано повтори передостанніх рядків у куплетах. Невдовзі після створення пісні авторів викликали до КДБ, звинувачуючи у пропаганді символіки ОУН, оскільки поєднання червоного й чорного кольорів збігалося з прапором українських націоналістів. Авторам вдалося захистити твір, апелюючи до фольклорних традицій вишивки. Першим виконавцем пісні був Анатолій Мокренко, але всенародної популярності вона набула у виконанні Дмитра Гнатюка. Пізніше її виконували Квітка Цісик, Василь Зінкевич, Олег Скрипка та інші, що перетворило твір на справді народний. За темою материнського оберегу твір часто порівнюють із “Піснею про рушник” Андрія Малишка.

Частина I: Розширений Аналітичний Паспорт Твору “Два кольори”

Загальна характеристика твору

Твір “Два кольори”, автором якого є видатний український поет Дмитро Павличко, є одним із найвідоміших зразків української лірики другої половини XX століття. Вірш був написаний 29 лютого 1964 року — у рідкісний день, що трапляється раз на чотири роки, що символічно підкреслює унікальність моменту народження цього шедевру. Того ж дня композитор Олександр Білаш поклав цей текст на музику, започаткувавши його шлях до всенародної слави. Вперше твір був опублікований у збірці “Два кольори” 1965 року.

За родовою належністю твір є лірикою, а його жанр визначається як ліричний вірш, що органічно трансформувався у пісню літературного походження. Вид лірики у “Двох кольорах” має синтетичний характер, що є однією з причин його глибини та універсальності. В основі лежить глибоко особиста, інтимна лірика, що виражається у формі сповіді-звернення до матері та рефлексії над власною долею. Водночас твір виходить на рівень філософської лірики через осмислення дуалізму людського буття, діалектичної єдності любові та журби, радості та смутку. Не менш виразними є і мотиви патріотичної лірики, що проявляються через апеляцію до ключових національних символів — вишитої сорочки та її колористики, які слугують кодами національної ідентичності.

Творчість Дмитра Павличка, одного з найяскравіших представників покоління “шістдесятників”, належить до модернізму з виразними рисами неоромантизму. Його постать є складною та показовою для епохи: учасник УПА в юності, він згодом став членом КПРС, а наприкінці радянської ери — одним з організаторів Народного руху України, що відображає суперечливість шляху багатьох українських інтелектуалів того часу. Ця естетична парадигма реалізується у творі через посилену увагу до внутрішнього світу особистості, її почуттів та переживань, емоційну насиченість, використання глибоких, багатозначних символів та звернення до фольклорних джерел не як до об’єкта наслідування, а як до основи для художнього новаторства та осмислення вічних істин.

Ідейно-тематичний аналіз

Центральною темою твору є філософське осмислення людської долі, подане крізь призму особистих спогадів та національно-культурних архетипів. Це глибокий роздум про життєвий шлях людини від юності до сивини, про нерозривний духовний зв’язок із матір’ю, рідним домом та Батьківщиною. Павличко досліджує діалектичну природу буття, де радість і печаль, любов і журба нерозривно переплетені, як нитки у вишивці, формуючи унікальний візерунок кожної долі.

Головна ідея вірша полягає у ствердженні абсолютної цінності збереження вірності своєму корінню, батьківському порогу та національній пам’яті. Ці елементи постають як найважливіший духовний оберіг, що супроводжує людину на всіх її життєвих дорогах. Твір є потужним закликом пам’ятати про те, що є істинною основою життя, і приймати свою долю цілісно, з усіма її світлими та темними сторонами, адже саме їхня єдність і становить повноту людського існування.

Ідейно-тематичне ядро твору розкривається через систему провідних мотивів. Ключовим є мотив дороги, що виступає метафорою життєвого шляху ліричного героя. Цей шлях починається з відходу від рідного дому (“Піти у світ незнаними шляхами”), продовжується блуканнями та випробуваннями (“Мене водило в безвісті життя”) і завершується поверненням до витоків (“Та я вертався на свої пороги”). Мотив дороги нерозривно пов’язаний із мотивом материнського благословення. Вишита сорочка, подарована матір’ю, є не просто річчю, а сакральним оберегом, що несе в собі її любов і захист. Третім важливим мотивом є мотив пам’яті. На схилі літ, коли матеріальні надбання втрачають свою цінність (“Та я нічого не везу додому”), єдиним справжнім скарбом залишається пам’ять про пережите, символічно втілена у “горточку старого полотна”.

Композиційна та віршована структура

Композиційно вірш “Два кольори” побудований як ліричний монолог-сповідь, що охоплює ретроспективу всього життя героя. Структура твору є стрункою та логічно завершеною. Вона складається з трьох чотирирядкових строф (катренів), які обрамлені рефреном (приспівом), що повторюється після кожного куплету. Кожен катрен маркує певний етап людського життя: перший — юність, прощання з домом і материнське напуття; другий — зрілість, сповнена випробувань, блукань та усвідомлення подвійності життєвих шляхів; третій — старість, підбиття підсумків та повернення до духовних джерел. Така структура створює ефект кільцевої композиції: життєвий шлях, що почався з отримання вишитої сорочки, символічно завершується поверненням до неї як до єдиної нетлінної цінності. Ця композиційна рамка підкреслює ключову ідею повернення до витоків.

Версифікаційна організація тексту відзначається класичною довершеністю. Віршовий розмір — п’ятистопний ямб із пірихієм (пропуском наголосу на одній зі стоп), що надає твору, з одного боку, урочистої виваженості, а з іншого — природності, наближаючи його до живої розмовної інтонації та забезпечуючи виняткову мелодійність. Римування у строфах перехресне (АБАБ: навесні — мені, шляхами — нитками), що створює гармонійну, плинну та збалансовану звукову тканину вірша, сприяючи його легкому сприйняттю та запам’ятовуванню.

Система образів та символіка

Система образів у творі є лаконічною, але надзвичайно місткою. Центральним є образ ліричного героя. Це узагальнений образ сина-українця, який пройшов довгий та непростий життєвий шлях. Він постає як людина, що зазнала і радощів, і смутку, що відображено в оксиморонному сполученні “сумні і радісні дороги”. Проте, попри всі випробування, він зберіг найголовніше — синівську любов, вдячність матері та глибокий зв’язок з Батьківщиною. Його сивина (“Мені війнула в очі сивина”) є не ознакою поразки, а символом набутої життєвої мудрості. Акт повернення “на свої пороги” символізує не фізичне переміщення, а духовне самозбереження та віднайдення себе у вічних цінностях.

Образ матері, хоча вона фізично відсутня у тексті, є наскрізним і смислотворчим. Вона є втіленням безумовної любові, турботи, тепла рідного дому і, в ширшому сенсі, самої України. Її дія — “Сорочку мати вишила мені” — є не побутовим актом, а сакральним ритуалом творення оберега, в який закладено код долі та захист від зла. Мамине шиття стає метафорою самого життя, його складного візерунка.

Ключову роль у творі відіграють образи-символи. Вишита сорочка є полісемантичним символом. Це і матеріалізована материнська любов, і оберіг на життєвих шляхах, і символ долі, і, зрештою, метафора самого життя героя, “вишитого” на полотні часу. “Горточок старого полотна” у фіналі — це квінтесенція всього пережитого, єдиний справжній скарб, що складається з пам’яті та духовного досвіду. Два кольори — червоний і чорний — отримують від автора чітке філософське трактування: “Червоне — то любов, а чорне — то журба”. Це узагальнення дуалістичної природи людського буття. Водночас ці кольори глибоко закорінені в українській фольклорній та обрядовій традиції, де їхня символіка є ще ширшою і складнішою (червоний — також кров, щастя; чорний — земля, матеріальність), що додає твору глибинних культурних конотацій. Дорога послідовно символізує життєвий шлях, долю, період випробувань та духовних пошуків себе у світі (“незнаними шляхами”, “безвісті життя”).

Поетична мова та художні засоби

Поетична мова твору відзначається лаконізмом, виразністю та глибокою образністю. Дмитро Павличко майстерно використовує арсенал художніх засобів, які надають тексту емоційної насиченості та філософської глибини.

Серед тропів вирізняються влучні епітети, що створюють емоційне тло та увиразнюють образи: незнані шляхи, червоними і чорними нитками, сумні і радісні дороги, старого полотна, вишите життя.

Особливу роль відіграють метафори, які розширюють смислові горизонти твору: “мене водило в безвісті життя” (уособлення долі, що веде людину), “війнула в очі сивина” (метафоричне зображення плину часу та набутого досвіду), “переплелись… мої… дороги” (життя як складне переплетіння різних шляхів та досвідів), “вишите моє життя на ньому” (ключова метафора, що ототожнює життя з візерунком на полотні).

Центральним у другій строфі є порівняння: “Переплелись, як мамине шиття, Мої сумні і радісні дороги”. Цей художній засіб є композиційним та ідейним вузлом, що поєднує долю людини (дороги) з актом творення материнського оберега (шиття), утверджуючи їхню глибинну спорідненість.

Фундаментом філософської концепції твору є антитеза, яка проявляється як на лексичному рівні (“сумні і радісні дороги”), так і на символічному, у протиставленні двох кольорів та їхніх значень: “Червоне — то любов, а чорне — то журба”.

Нарешті, потужним стилістичним засобом є рефрен “Два кольори мої, два кольори…”. Його повторення не лише підкреслює ключову ідею твору та надає йому виразної пісенності, але й створює ефект медитативного заглиблення, перетворюючи особисту сповідь на універсальну філософську максиму.

Текстологічний аспект: вірш та пісня

Аналіз наданих текстів виявляє існування двох авторських версій твору: оригінального вірша (першодруку) та тексту, адаптованого для пісні. Обидві версії належать перу Дмитра Павличка, що свідчить про свідому авторську роботу над трансформацією поезії у новий жанр. Основна текстологічна відмінність полягає у додаванні в пісенному варіанті повтору передостаннього рядка в кожному з трьох куплетів. Наприклад, рядок “Червоними і чорними нитками” перетворюється на “Червоними і чорними / Червоними і чорними нитками”.

Ці зміни не є механічними, а виконують важливі естетичні та функціональні завдання. По-перше, вони слугують для посилення емоційного впливу та розставляння ключових смислових акцентів, змушуючи слухача зосередитись на найважливіших образах. По-друге, ці повтори значно покращують ритмомелодику тексту, роблять його більш розспівним, що є критично важливим для вокального виконання. Така структура уповільнює темп розгортання оповіді, надаючи їй епічної плавності та монументальності. Водночас деякі критики зазначають, що пісенна адаптація, стаючи доступнішою, дещо втрачає поетичну лаконічність оригіналу.

Цей процес адаптації варто розглядати в ширшому культурному контексті. Дмитро Павличко, як досвідчений поет і громадський діяч, чудово розумів механізми культурного впливу в Радянському Союзі. Він був свідком феноменального успіху “Пісні про рушник” Андрія Малишка, яка, завдяки пісенній формі, стала справді народним гімном синівської любові. Свідомо використовуючи у пісенній версії “Двох кольорів” прийом повтору, характерний для української народної пісні, Павличко наблизив свій твір до фольклорної традиції, зробивши його органічною частиною національного пісенного простору. Це перетворення вірша на пісню було стратегічно важливим кроком. В умовах радянської цензури, яка пильно стежила за друкованим словом, пісня мала значно більший потенціал для поширення ідей та символів. Цей формат дозволив донести ключові національні коди (червоне і чорне, вишита сорочка) до мільйонної аудиторії слухачів, а не лише до обмеженого кола читачів поетичних збірок, і забезпечив твору культурне безсмертя.

Частина II: Критична Стаття: “Два кольори” — Поезія, Доля, Символ

Вступ: Феномен культурної безсмертності

Існують твори, що виходять за межі літератури і стають частиною національної свідомості, своєрідним культурним кодом. Поезія Дмитра Павличка “Два кольори”, покладена на музику Олександром Білашем, є саме таким унікальним феноменом. За понад півстоліття вона пройшла шлях від особистої ліричної рефлексії до універсальної притчі про людське життя, від популярної пісні до неформального гімну української долі. Її рядки цитують, не завжди згадуючи автора, що є найвищим визнанням — перетворенням на фольклор. Аналіз цього твору — це не лише літературознавча розвідка, а й спроба зрозуміти механізми творення культурної пам’яті та причини, через які проста, на перший погляд, поезія набуває такої глибини й резонансу в серцях мільйонів.

Генеза шедевру: Спонтанність як вияв епохи

Історія створення “Двох кольорів” є настільки ж символічною, як і сам твір. 29 лютого 1964 року поет Дмитро Павличко та композитор Олександр Білаш перебували на з’їзді комсомолу України — заході, що був апофеозом радянського офіціозу та ідеологічної ритуальності. У цій атмосфері формалізму та “нудьги”, як згадували самі автори, їхню увагу привернув не черговий виступ з трибуни, а живий, автентичний образ — делегатка Любов Молдован у чорній хустці, на якій палахкотіли червоні троянди. Цей випадковий візуальний імпульс став каталізатором для народження ключової метафори. Миттєва реакція Павличка — “Червоне — то любов, а чорне — то журба” — свідчить, що ця формула вже жила в його творчій свідомості, сформованій національною культурою.

Цей акт спонтанної творчості в задушливому просторі ідеологічного контролю є мікромоделлю всього руху “шістдесятників”. Це покоління митців творило живу, щиру, гуманістичну культуру на противагу мертвонародженому канону соціалістичного реалізму. Втеча Павличка та Білаша зі з’їзду до Будинку творчості у Ворзелі, до рояля, є глибоко символічним жестом. Це втеча від ідеологічних лещат до простору свободи, де може народитися справжнє мистецтво. Таким чином, народження “Двох кольорів” — це не просто цікавий біографічний факт, а акт внутрішньої еміграції та культурного опору. Він демонструє, як велике мистецтво народжується не “завдяки”, а “всупереч” тиску, черпаючи натхнення не з кон’юнктурних гасел, а з вічних, народних джерел.

Діалектика символів: Між авторською формулою та глибинами фольклору

Однією з причин феноменальної сили “Двох кольорів” є геніальна робота із символами. Павличко пропонує читачеві та слухачеві просту, афористичну і водночас глибоко філософську антитезу: “Червоне — то любов, а чорне — то журба”. Ця формула робить складну символіку емоційно близькою та зрозумілою кожному, перетворюючи її на універсальний закон людського існування.

Однак за цією лаконічною авторською інтерпретацією стоять тисячолітні глибини української традиційної культури. Поєднання червоного та чорного є одним із найдавніших та найпоширеніших у народній вишивці. Фольклорний контекст цих кольорів значно ширший та амбівалентніший. Червоний — це не лише любов, а й колір життя, крові, вогню, сонця, життєвої енергії, радості, пристрасті, а також потужний оберіг від зла. Чорний, у свою чергу, символізує не тільки журбу, а й землю-годувальницю, родючість, багатство, мудрість предків, стабільність, а водночас і тугу, потойбіччя, смерть.

Павличко, свідомо чи інтуїтивно, здійснив модерну редукцію та гуманізацію цих архаїчних символів. Він не став заглиблюватися в етнографічні деталі чи регіональні відмінності їх трактування. Натомість він звів складну космогонічну символіку (сонце/земля, життя/смерть) до двох ключових екзистенційних станів людини — любові та журби. Цей крок перевів символіку з обрядово-міфологічного рівня на рівень особистої психології та філософії життя. Саме такий підхід зробив твір водночас глибоко національним, оскільки він апелює до візуального коду вишиванки, і загальнолюдським, адже любов і журба є універсальними почуттями, що складають основу досвіду кожної людини. Цей синтез національного та універсального став однією з головних причин його культурної довговічності.

Твір у лещатах ідеології: Лірика як політичний акт

В умовах тоталітарного режиму будь-який прояв автентичної національної культури неминуче ставав політичним актом. Історія “Двох кольорів” є яскравим підтвердженням цієї тези. Невдовзі після створення пісні її авторів, Дмитра Павличка та Олександра Білаша, викликали до КДБ. Їм висунули звинувачення у пропаганді символіки ОУН-УПА, оскільки поєднання червоного та чорного кольорів збігалося з кольорами прапора українських націоналістів. Окрім цього, цензура художньої ради радіо вбачала в рядках “Та я нічого не везу додому, / Лиш горточок старого полотна” небезпечну алюзію на повернення з ув’язнення.

З точки зору радянської системи, яка вбачала “буржуазний націоналізм” у будь-якому зверненні до національної ідентичності, що виходило за межі дозволеного “шароварного” формату, ці звинувачення були цілком логічними. Реакція авторів була типовою захисною стратегією для митців тієї епохи. Як згадував Павличко, він апелював до особистого, народного, аполітичного джерела символіки (“це колір рушників моєї мами, це колір сорочки”), посилаючись на універсальність традиції вишивки від Полтавщини до Галичини, хоча й відчував цілком реальний страх.

Цей інцидент перетворює “Два кольори” з суто ліричної поезії на важливий документ епохи. Він демонструє, як тоталітарна система, запрограмована на пошук “прихованих смислів” та “ворожих ідей”, сама надала віршу той політичний вимір, у якому його потім звинувачувала. Радянська ідеологічна машина, намагаючись придушити національний дух, мимоволі підтвердила, що саме в цих глибинних культурних символах він і міститься. Репресивний апарат сам виявив і підсвітив “друге дно” твору, зробивши його для багатьох символом тихого, але непохитного опору асиміляції та збереження національної пам’яті.

Трансформація на культурний код: Анатомія “народної” пісні

Феноменальний успіх “Двох кольорів” був би неможливим без геніальної музики Олександра Білаша, яка ідеально поєднала ліричну проникливість, епічну широту та елементи народної пісенної традиції. Не менш важливою була й роль виконавців. Хоча першим пісню записав Анатолій Мокренко, канонічним та всенародно улюбленим стало виконання Дмитра Гнатюка. Його потужний, оксамитовий баритон надав пісні монументальності, перетворивши її з особистої сповіді на голос цілого народу. Пізніше пісню виконували десятки артистів, серед яких Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, а особливе місце посідає Квітка Цісик, чиє ніжне та ностальгійне виконання відкрило нові грані твору для українців у діаспорі. Сучасні інтерпретації, зокрема англомовна версія від Олега Скрипки, свідчать про невмирущу актуальність твору.

Що ж стало причиною такого глибокого “онароднення” пісні? По-перше, це архетипність її образів: мати, син, дорога, дім — це вічні константи людського буття, зрозумілі кожному незалежно від епохи чи соціального статусу. По-друге, це універсальність її центральної ідеї: діалектика любові та журби є фундаментальним законом людського існування. По-третє, це досконала єдність простої, вишуканої поетичної форми та проникливої, легкої для запам’ятовування мелодії.

Але найголовнішою причиною, ймовірно, став глибокий резонанс твору з колективною долею українського народу. Для багатьох українців поєднання любові до рідної землі (червоне) та трагічної, сповненої боротьби, втрат і страждань історії (чорне) стало точною метафорою власне української долі. Пісня стала “народною” не тому, що її автори забулися, а тому, що кожен слухач зміг “привласнити” її історію, вписавши у візерунок на символічному полотні власні любов та журбу, власні дороги та повернення. Твір перетворився на відкритий культурний код, в який кожне покоління і кожна окрема людина вчитує власні сенси, знаходячи в ньому відлуння особистої та національної драми.

Висновки: Полотно, на якому вишито долю нації

“Два кольори” Дмитра Павличка — це багатовимірний твір, що існує одночасно в кількох площинах. На особистому рівні — це зворушливий гімн синівської любові та вдячності матері. На філософському — це лаконічна притча про дуалізм буття, про неминучу єдність світла і тіні в житті людини. На національному — це тихий маніфест культурної ідентичності, історичної пам’яті та незламності духу.

Водночас, розглядаючи твір у контексті складної біографії автора та радянської дійсності, деякі критики вказують на його “безпечність”: фокус на інтимних, родинних почуттях дозволив уникнути прямих соціальних конфліктів і зробив пісню прийнятною для радянської естради. Можливо, саме в цьому й полягав геніальний компроміс “шістдесятника” Павличка: замаскувати глибокі національні мотиви під універсальною темою материнської любові, створивши твір, що зміг пробитись крізь цензуру і водночас зберегти потужний патріотичний підтекст.

Історія цього вірша-пісні доводить, що найбільшої сили та довговічності набуває те мистецтво, яке, говорячи про найінтимніше, торкається вічного, а виражаючи національне, промовляє до всього людства. “Два кольори” — це не просто текст і мелодія. Це полотно, подароване матір’ю-Україною, на якому кожне покоління українців червоними і чорними нитками продовжує вишивати складний і величний візерунок власної долі.