📘Дівчатка

Дарка: Оповідачка, яка згадує свою шкільну дружбу-любов. У дитинстві — інтелектуальна, сильна, але водночас жорстока дівчинка, що має «нестримну, хворобливу жагу до влади». Її ім’я символізує подвійність її натури: «подарунок Бога» і «володарка, переможниця». Вона є уособленням непохитної, монументальної системи, «чоловіка на кубі» з картини Пікассо.

Ленця (Олена Скальковська): Однокласниця Дарки, об’єкт її пристрасної любові та ревнощів. Вродлива, тендітна, загадкова дівчинка, яка здається беззахисною, «як оленятко». Її ім’я, що означає «сонячне сяйво», підкреслює її яскраву, але крихку натуру. Вона є символом індивідуальності, що намагається втримати рівновагу у жорстокому світі, «дівчинка на кулі».

Римочка Браверман: Однокласниця, перша жертва Дарчиної боротьби за владу в класі. Вона уособлює привілейовану радянську еліту, яка, попри зовнішню самовпевненість, виявляється беззахисною перед колективною жорстокістю.

Дружба-любов Дарки та Ленці: Центральна лінія, що розгортається як реалістично-символічна картина підліткових стосунків, сповнених «нутряного опіку ревнощів», палкого кохання, гучних сварок та еротично-сексуальних пізнань власної жіночості.

Боротьба за владу: Дарка веде боротьбу за «виключне й неподільне право вести за собою цілий клас», де стираються межі між добром і злом. Ця боротьба призводить до жорстокого цькування Римочки Браверман, а згодом — до публічної розправи над Ленцею.

Спогад і каяття: Доросла Дарка, згадуючи минуле, аналізує свої вчинки, намагаючись зрозуміти природу власної жорстокості та наслідки своєї зради. Ця лінія є шляхом до усвідомлення провини та набуття здатності до співпереживання.

Твір має форму оповіді-спогаду. Композиція нелінійна, потік спогадів головної героїні запускає випадкова зустріч у тролейбусі. Основна частина твору — це ретроспективне занурення у події шкільних років. Оповідь поєднує реалістичні епізоди з автобіографічними спогадами, культурно-історичними посиланнями та глибоким психологічним аналізом.

Влада і зрада: Центральними у творі є архетипні мотиви Влади та Зради, що розкриваються через жорстокі ігри дівчат-підлітків.

Становлення жіночої ідентичності: Повість досліджує складний шлях самопізнання дівчини, її боротьбу із суспільними стереотипами та пошук власного «я».

Екзистенційна самотність: Проблема неможливості повного порозуміння з іншою людиною, відчуття власної «ущербності та марності життя».

Дитинство як травма: Болісний перехід від дитинства до дорослого життя, втрата ілюзій та усвідомлення непоправності власних вчинків.

Інтертекстуальність: Твір насичений алюзіями та ремінісценціями. Ключовою є алюзія на картину П. Пікассо «Дівчинка на кулі», яка допомагає охарактеризувати протистояння двох героїнь. Згадка про роман М. Булгакова «Майстер і Маргарита» відсилає до біблійної історії Зради .

Глибокий психологізм: Авторка занурюється у внутрішній світ героїні, використовуючи прийоми психоаналізу для розкриття її мотивів, комплексів та переживань.

Стильовий еклектизм та іронія: Для зображення радянської епохи Забужко використовує ненормативну лексику та пародійно відтворює пропагандистські гасла й кліше («Жид-жид по верьовочкє бежит», «таваріщ предсєдатєль совєта атряда»), що створює іронічний та гротескний ефект .

Автобіографізм: Повість містить значний пласт автобіографічних спогадів авторки про власне дитинство та реалії радянської школи.

Оксана Забужко (нар. 1960) — одна з провідних постатей сучасного українського літературного процесу, представниця українського постмодернізму. Оповідання «Дівчатка» (1992) є одним із знакових творів раннього періоду її творчості. Воно тематично та ідейно пов’язане з оповіданням «Сестро, сестро», де також досліджується тема жіночої спорідненості та самотності. Твір є яскравим прикладом «жіночого письма» в українській літературі, для якого характерний глибокий психологізм, феміністична проблематика та увага до екзистенційних проблем сучасної людини.

Розширений аналітичний паспорт повісті “Дівчатка”

Загальні відомості

Автор: Оксана Забужко (нар. 1960) — одна з ключових постатей сучасної української літератури, письменниця, поетка, есеїстка та філософ. Її академічний бекграунд, зокрема ступінь кандидата філософських наук, та досвід викладання в американських університетах, зокрема за програмою Фулбрайта, значною мірою визначають інтелектуальну насиченість та аналітичну глибину її творів. Творчість Забужко відіграла визначальну роль у формуванні дискурсу українського фемінізму та постколоніального осмислення дійсності. Вона є лауреаткою Національної премії імені Тараса Шевченка (2019) та ордена княгині Ольги III ступеня.

Назва: “Дівчатка”. Назва твору, на перший погляд проста й прозора, насправді є багатозначною. Вона не лише вказує на вік центральних персонажів у період основних подій, але й окреслює специфічний, герметичний для зовнішнього світу простір дівоцтва. Забужко деконструює цей простір, позбавляючи його сентиментального флеру і показуючи не як ідилію невинності, а як арену для жорстоких психологічних драм, боротьби за владу та перших екзистенційних зіткнень.

Жанр: Психологічна повість-спогад, яку також класифікують як оповідання з елементами автобіографічного есею. Жанрова природа твору визначається глибоким зануренням у внутрішній світ героїні-оповідачки Дарки, використанням техніки потоку свідомості та нелінійною, асоціативною композицією, що відтворює примхливу логіку пам’яті. Твір є яскравим зразком феміністичної прози, оскільки фокусується на специфіці жіночого досвіду, тілесності, психології та становленні сексуальності в патріархальному суспільстві.

Літературний контекст: Написана у 1998 році в Белладжо, Італія, і вперше опублікована у збірці “Сестро, сестро” (2003) , повість “Дівчатка” є знаковим текстом для української літератури 1990-х. Вона репрезентує нову хвилю так званого “жіночого письма”, яке після десятиліть радянського замовчування почало відверто досліджувати теми сексуальності, тілесної травми, психологічної влади та пошуку ідентичності в умовах посттоталітарного суспільства. Твір є знаковим для пострадянської рефлексії 1990-х років, досліджуючи травми колективізму та сексуальної репресії. Повість органічно вписується в загальний творчий вектор Забужко, що досліджує травматичний досвід жінки-інтелектуалки, яка намагається осмислити своє минуле та сьогодення.

Тематично-проблемний комплекс

Травматична пам’ять та її реконструкція: Це центральна тема твору. Оповідь є не просто лінійним спогадом, а болісним процесом “розкопування” минулого, спровокованим випадковою зустріччю в тролейбусі. Для Дарки пам’ять — це не впорядкований архів, а жива, незагоєна рана, що продовжує визначати її теперішнє, її стосунки зі світом і самою собою. Процес пригадування є водночас і спробою самоаналізу, і формою спокути.

Дитяча жорстокість та боротьба за владу: Забужко рішуче спростовує стереотип про природну схильність дівчаток до співпраці (“cooperative”). Вона зображує їхню боротьбу за владу як абсолютну, первісну силу, порівнюючи її з “чистим спиртом” — наркотичною, бездомішковою субстанцією. Ця боротьба, позбавлена дорослих раціоналізацій (гроші, статус, увага протилежної статі), постає у своїй найчистішій і найжорстокішій формі, де “різниці між добром і злом не існує”.

Становлення жіночої ідентичності та сексуальності: Повість детально досліджує складне переплетення дівочої дружби, сестринства та сапфічного потягу (лесбійські мотиви). Тілесність відіграє ключову роль у стосунках Дарки та Ленці: від невинних дотиків до усвідомлених еротичних ігор перед дзеркалом. Цей інтимний світ є простором самопізнання, де дівчата “вчилися перекладати себе на слова й голос інакше, ніж того вимагали дорослі”. Твір аналізує, як цей крихкий світ руйнується під тиском зовнішньої, гетеронормативної та патріархальної реальності.

Зрада, провина та колабораціонізм: Кульмінаційний акт публічної зради Ленці на шкільних зборах є не лише особистою драмою Дарки, а й актом її колаборації з репресивною системою. Це її ініціація в дорослий світ через моральний компроміс, що породжує довічне почуття провини, яке переслідує її роками у вигляді “токсикозу самозатруєння”.

Критика радянської системи: Твір містить гостру, іронічну критику задушливої атмосфери пізнього СРСР, втіленої в метафорі “Країни Спадаючих Колготок”. Школа постає як інститут ідеологічного тиску, що нівелює індивідуальність, карає за “інакшість” (як у випадку Ленці) та відтворює суспільні патології, зокрема антисемітизм (епізод з Римочкою). Ця система виховує конформізм і заохочує доноси.

Екзистенційна проблематика: У фіналі повість виходить на рівень глибоких філософських узагальнень. Дарка доходить висновку про неможливість “мати” іншу людину, квітку чи країну, адже володіння живою сутністю тотожне її знищенню. Твір ставить питання про нездійснені версії життя, про природу страждання та про емпатію як єдину можливу відповідь на трагізм людського буття.

Ключові мотиви: Твір пронизують наскрізні мотиви: крихкість (скло, оленя, метелик); володіння (ідея “мати” як “проковтнути”); зрада; тіло як щит; пам’ять як серія “знімків” та очищення через фізичну нудоту в фіналі.

Сюжетно-композиційна структура

Нелінійна, асоціативна композиція: Твір побудований не за хронологічним принципом, а за логікою спогадів Дарки. Події з минулого спливають “спалахами”, спровокованими певними тригерами в теперішньому. Це робить оповідь фрагментарною, що, на думку деяких дослідників, відображає авторське сприйняття самого життя як “роздробленого, атомарного, заслідженого броунівським рухом людських постатей”.

Рамкова конструкція: Початкова сцена в тролейбусі, де Дарка бачить дівчину, схожу на Ленцю, та фінальна зустріч випускників слугують композиційним обрамленням для центральної ретроспекції. Ці події з теперішнього часу є каталізаторами, що запускають болісний механізм пам’яті та змушують героїню до остаточного переосмислення минулого.

“Потік свідомості”: Це основний наративний прийом, який використовує Забужко. Авторка майстерно відтворює плин думок, почуттів та асоціацій дорослої Дарки, вільно змішуючи минуле і сьогодення, глибокі рефлексії та гострі чуттєві враження. Ця техніка дозволяє показати, як минуле не просто згадується, а продовжує активно жити у свідомості, впливаючи на сприйняття та вчинки героїні.

Система образів та психологічні портрети

Дарка: Героїня-оповідачка, інтелектуалка, яка протягом усього твору намагається раціоналізувати власну травму. Її образ розкривається у двох часових площинах:

• Дарка-підліток: Амбітна, жорстока та харизматична лідерка з біографією, “гідною майбутнього кримінального або політичного лідера”. Вона прагне абсолютного володіння та контролю, що проявляється як у безжальному цькуванні Римочки, так і у всепоглинаючій, вимогливій любові до Ленці.
• Дарка-доросла: Успішна науковиця, яка досягла професійного визнання, але обтяжена глибоким почуттям провини, маючи за плечима два розлучення , та екзистенційною порожнечею. Її гострий аналітичний розум виявляється безсилим перед ірраціональністю минулого. Фінальний катарсис, пережитий через фізичну огиду, веде її до нового, вистражданого розуміння емпатії та відповідальності.

Ленця (Олена Скальковська): Це центральний образ-символ, що втілює крихкість, красу, інакшість і, врешті-решт, трагедію.

• Символічний вимір: Вона — “оленятко”, “новісінька ялинкова іграшка”, “дівчинка-на-кулі”. Її краса описується через мистецькі алюзії (Брак, Модільяні, Пікассо) як “примхлива, ламка геометрія”, що “катапультується в світ… щоб розворушити… відчуття крихкости живого”. Її врода має “підлітковий сайз” — вона ідеальна, але ефемерна, приречена на зникнення.
• Психологічний вимір: Ленця — “мічена”, загадкова, “облудна” дівчинка, яка, за припущенням дорослої Дарки, використовує своє тіло як “щита-обманку” для захисту від агресивного світу, включно з всепоглинаючою любов’ю подруги. Її трагічна подальша доля (психічна хвороба, ожиріння внаслідок прийому ліків, вага у 86 кг) постає як логічний наслідок фатального зіткнення її крихкої природи з брутальністю радянської та пострадянської реальності.

Другорядні персонажі:

• Римочка Браверман: Перша жертва Дарчиної волі до влади. Епізод з нею розкриває механізми шкільного булінгу, пронизаного латентним радянським антисемітизмом, і стає для Дарки першим болісним усвідомленням власної руйнівної сили.
• Маринка Вайсберг: Уособлення обивательської, міщанської свідомості. На зустрічі випускників вона є джерелом інформації про долю Ленці, яку передає як сенсаційну плітку, без тіні співчуття. Її розповідь, пересипана деталями про обмін квартири та спробу Ленці спокусити її чоловіка, підкреслює прірву між її світоглядом і болісними рефлексіями Дарки.
• Вовка Лясота: Колишній однокласник, тепер лікар-гінеколог. У фіналі він стає мимовільним об’єктом, на якому Дарка реалізує своє новознайдене розуміння емпатії. Він — символ “одновимірного” чоловічого світу, але водночас — вразлива, самотня людина, яку “не можна… залишати” наодинці з жорстокістю буття.
• Батьки (особливо мати Дарки): Втілення ригідної, конформістської моралі радянської інтелігенції. Їхня реакція на історію Ленці (“мала проститутка”) та історія матері, яка на засніженому горбі злякалася “голосу безмежжя” і свідомо відвела погляд, демонструє панічний страх перед усім, що виходить за межі безпечної, але духовно обмеженої норми. Вона є символом конформістської “норми” та відвічної правоти роду.

Поетика та ідіостиль

Синтаксис та мова: Для повісті характерний фірмовий “бароковий” стиль Забужко: довгі, синтаксично ускладнені речення з численними підрядними частинами, вставними конструкціями та уточненнями, що імітують складний, звивистий плин думки. Мова тексту надзвичайно насичена сенсорними деталями, особливо запахами (контраст “покійницького” жіночого та “кінського” чоловічого запахів у тролейбусі) та тактильними відчуттями, що створює ефект повного занурення читача у свідомість героїні. Стиль повісті часто визначають як постмодерністський, з виразними рисами жіночого письма (écriture féminine).

Ключові символи та метафори:

• Оленятко/Ялинкова іграшка: Символи крихкої, ідеальної, майже неземної краси Ленці, до якої страшно доторкнутися, щоб не “осквернити”.
• Дзеркало: Простір подвоєння, інтимного самопізнання та еротичних ігор дівчат, закритий від сторонніх очей.
• Спадаючі колготки: Гротескна метафора недолугості, приниження та стандартизованої потворності радянського дитинства.
• Кам’яний бовванчик Ватутін: Символ “тупо-округлої”, самовдоволеної та позбавленої будь-якої витонченості радянської епохи, що є прямою антитезою до гострокутної, “кубістичної” геометрії Ленці.

Інтертекстуальність: Текст насичений алюзіями на світове мистецтво (Жорж Брак, Амедео Модільяні, Пабло Пікассо) та літературу (твори Ахматової, Мандельштама, Бродського, гурт The Doors). Ці відсилання слугують не лише для характеристики героїнь-інтелектуалок, але й для вписування їхньої особистої драми в ширший культурний контекст, підкреслюючи універсальність переживань. Така інтертекстуальність є однією з визначальних рис ідіостилю Оксани Забужко.

Повість можна розглядати як алегорію постколоніальної травми. У цій інтерпретації Ленця — це символ автентичної, унікальної, “міченої” культури, яка була зґвалтована, спаплюжена та доведена до божевілля брутальною, уніфікованою імперською системою. Дарка ж уособлює ту частину національної інтелігенції, яка, щоб вижити, пішла на компроміс із системою, зрадила свою “сестру” і тепер змушена жити з цією травмою, намагаючись її переосмислити. Фінальний акт емпатії в такому прочитанні стає метафорою можливого шляху до національного зцілення через визнання власної провини та відповідальності.

Критична стаття. Неможливість володіння: Пам’ять, влада і тіло в повісті Оксани Забужко “Дівчатка”

Вступ: Деконструкція міфу про дівочу дружбу

Повість Оксани Забужко “Дівчатка” є радикальним переглядом сентименталізованого в культурі образу дівоцтва. Авторка безжально препарує цей період життя, зображуючи його не як час невинності та чистоти, а як жорстокий полігон для формування ідентичності. Це простір, де любов невіддільна від бажання володіти, ніжність межує з насильством, а перші інтимні зв’язки стають ареною для первісної боротьби за владу. Твір досліджує, як травматична пам’ять про цю драму, що розігралася в стінах радянської школи, продовжує формувати моральний та екзистенційний ландшафт дорослої особистості, перетворюючи минуле на незагоєну рану.

“Чистий спирт влади”: Соціальна ієрархія радянської школи

Шкільний мікрокосмос у повісті постає як точна модель тоталітарного суспільства в мініатюрі. Це не храм знань, а тренувальний табір, де діти засвоюють правила виживання в репресивній системі: важливість колективу над особистістю, механізми публічного засудження та силу ідеологічної риторики. Забужко показує, як ця система експлуатує та спрямовує в потрібне русло природну дитячу жорстокість.

Аналіз епізоду з Римочкою Браверман є ключовим для розуміння цих механізмів. Це не просто дитяча сварка, а свідоме відтворення дорослих соціальних патологій: класової зневаги до “мажорки” та глибоко вкоріненого антисемітизму. Дарка, нацьковуючи клас на Римочку, інтуїтивно використовує “больові точки” системи, такі як “п’ята графа”, демонструючи раннє, цинічне розуміння того, як працює влада. Її перехід від “бездумної, азартної гри на підкорення” до шокового усвідомлення, що її жертва — “д и т и н о ю, такою самою, як і Дарка, і через неї, Дарку, ця дитина кричала од горя”, є першим кроком до морального пробудження. Однак це пробудження виявиться тимчасовим і буде брутально зраджене в подальшій історії з Ленцею.

Еротика дотику та погляду: Сапфічний вимір і межі тілесності

Інтимні стосунки Дарки та Ленці виходять далеко за межі конвенційної дівочої дружби, набуваючи рис глибокого еротичного потягу. Забужко з надзвичайною психологічною точністю описує мову їхніх тіл: тремтячі припадання, палкі поцілунки, що переходять у пестощі, спільне загіпнотизоване споглядання своїх оголених грудей у дзеркалі. Цей закритий від дорослих світ є для них простором абсолютної свободи та самопізнання, де вони вчаться говорити про себе інакше, ніж того вимагає зовнішній світ.

Тіло в повісті стає центральним образом. Для Ленці, як припускає доросла Дарка, її прекрасне, “мічене” тіло є водночас і її сутністю, і “щитом-обманкою” — інструментом захисту і джерелом її фатальної вразливості. Для Дарки ж прагнення до Ленці — це нестримне бажання “мати”, поглинути, розчинити в собі її крихку красу. Це прагнення сягає рівня символічного канібалізму, вираженого в дитячому усвідомленні: “‘мати’ означає тільки одне — від повноти почуттів укласти до рота і, бажано, проковтнути”. Трагедія їхніх стосунків полягає у зіткненні цього герметичного інтимного світу з брутальною зовнішньою реальністю — спершу з роз’їдаючими ревнощами Дарки, а потім з агресивною чоловічою сексуальністю (старшокласники, вчитель фізкультури), яка перетворює тіло Ленці з об’єкта любові на об’єкт скандалу, осуду та, врешті-решт, знищення.

Акт зради як ініціація: Колабораціонізм і виживання

Сцена “персонального дєла” Олени Скальковської є кульмінацією повісті. У цій точці особиста драма (образа та ревнощі Дарки через таємне життя Ленці) і соціальний тиск зливаються воєдино. Дарка отримує унікальну можливість використати інструменти системи для особистої помсти.

Аналіз мови її виступу виявляє моторошну трансформацію. Вона говорить не від себе, а від імені колективу, використовуючи мертву ідеологічну риторику: “Ти сама поставила себе понад класом! понад колективом!”. За цими офіційними звинуваченнями ховається особистий біль: “пригадай, як ти казала, що я — єдина рідна тобі душа”. Вона добровільно стає “таваріщ прєдсєдатєль совєта атряда”, перетворюючись на гвинтик у репресивній машині, щоб востаннє спробувати “м а т и Ленцю — наверненою й розкаяною”. Цей акт є її “ініціацією” — кривавим переходом у дорослий світ, який вимагає зрадити інтимне та особисте заради виживання в колективі. Дарка рятує власну репутацію, але ціною цього стає довічна моральна травма, “невиводний крововилив” на душі.

Висновок: Катарсис через огиду і народження емпатії

Зустріч випускників, де трагічну історію Ленці подають як вульгарну сенсацію, стає для Дарки останнім поштовхом до розв’язки. Ніч з Вовкою Лясотою — відчайдушна спроба заглушити душевний біль тілесністю — лише посилює відчуття внутрішнього бруду та самоогиди.

Акт блювання у фіналі повісті є потужною метафорою катарсису, очищення від травм. Дарка фізично вивергає з себе не лише алкоголь та їжу, а й “всіх недоперетравлених житейських брудів”, “трупний яд” минулого, власну багаторічну провину. Це болісне, принизливе, але необхідне очищення. І з цієї порожнечі народжується щось нове. Фінальне рішення запропонувати сніданок Вовці Лясоті — “Вставай… Будемо снідати” — є народженням справжньої, несентиментальної емпатії. Вона виростає не з любові чи симпатії, а з глибокого усвідомлення спільної людської вразливості перед “страшної ударної сили струменем нічим не прикритої, голої… суті життя”. Дарка, яка колись знищила Ленцю, не захистивши її від цього струменя, тепер інстинктивно рятує іншу, хоч і чужу їй людину, від самотності та відчаю. Це єдиний можливий спосіб спокути — не для себе, а для іншого. Це і є той страшний урок, якому її навчила Ленця, заплативши за нього своїм життям і розумом.