📘Дім на горі

Володимир: Новий директор школи, ветеран Другої Світової війни, який втратив ногу . Він “людина, травмована історією” , яка прибуває в містечко у пошуках метафізичного “спокою” . Його важкий підйом на гору до Галі є актом духовної ініціації, що долучає його до родового міфу Дому .

Галя (Галина Іванівна): Молода вчителька, господиня “дому на горі”, де живе з сином та прабабою . Вона є носійкою та хранителькою міфу свого роду, змушена пережити обидві іпостасі жіночої долі (спокусу істинною і фальшивою любов’ю) .

Хлопець (син Галі): Продукт міфічного зв’язку Галі з “Перелесником” (Анатолем) . Він допитливий, відчуває таємниці світу. Як “блудний син” , він мусить покинути Дім, щоб пізніше повернутися і стати спадкоємцем та інтерпретатором філософії Івана, поєднавши в собі “Тіло” і “Дух” роману .

Бабця (Галина прабаба): Найстарша жінка в Домі, хранителька його традицій і родової легенди про два типи чоловіків, які приходять до жінок її роду .

Іван (Шевчук): Сивоволосий козопас, брат прабаби Галі і чоловік Марії Яківни . Він є архетипом “мудрого старця” та філософа , який свідомо дистанціювався від профанного світу . Таємно пише новели-притчі (“Голос трави”) у “великій бухгалтерській книзі” .

Марія (Яківна): Дружина Івана, вчителька молодших класів . Мудра, лагідна і терпляча жінка, яка приймає дивацтва свого чоловіка, створюючи йому умови для споглядання і творчості .

Олександра Панасівна: Вчителька, вдова, яка сама виховує п’ятьох дітей . Енергійна, сильна жінка, яку Володимир сприймає як “Вітер” . Вона є трагічним антиподом Галі – “Дім, що не відбувся” , оскільки живе “внизу”, на “дорозі”, відкрита всім вітрам історії та злиднів .

Володимир і Галя: Центральна лінія “повісті-преамбули”. Володимир, шукаючи “спокою”, прибуває на посаду директора. Його фатально притягує “дім на горі” і його господиня Галя. Їхня зустріч відбувається згідно з родовою легендою дому: він – “пришелець знизу”, який долає важкий підйом і п’є воду з її рук , що віщує їхнє спільне майбутнє .

Легенда “Дому на горі”: Містична лінія про фатальну долю жінок роду, які мають зустріти два типи чоловіків. Перший – “джиґун” або “Перелесник” (як Анатоль), що з’являється таємниче, спокушає і дає синів-мандрівників . Другий – “справжній” чоловік (як Володимир), що приходить “знизу” , просить води і дає доньок-спадкоємиць роду .

Іван та “Голос трави”: Філософська лінія, що обрамлює другу частину. Іван – козопас і мислитель , який таємно пише оповідання-притчі. Його рукописи, “приладжені” правнуком (Галіним сином) , складають другу частину роману.

Історія Галі та Анатоля: Ретроспективна лінія, розкрита в новелі “Дім на горі” (розділ 3 частини 1), що пояснює появу Хлопця. Вона розповідає про спокушення юної Галі таємничим “джиґуном” Анатолем (“сірим птахом”) .

Олександра Панасівна та Микола Ващук: Трагічна історія кохання, розкрита в новелі “Синя дорога” (розділ 2 частини 1). Вона розповідає про знайомство Олександри з її майбутнім чоловіком Миколою та його загибель на війні .

Твір має складну, двочастинну “рамочну” конструкцію, або “роман у романі” .

Частина перша: “Дім на горі. Повість-преамбула” . Це наративна рамка, що відбувається у повоєнний час (~1946 р.). Вона поділена на 6 розділів (“Спокій”, “Синя дорога”, “Дім на горі”, “Вода із кінського копита”, “Запах серпневого сонця”, “Птах перелітний”) , які знайомлять з героями та основним міфом. Ця частина є “Тілом” роману – конкретною історією роду .

Частина друга: “Голос трави” . Це цикл з 12 оповідань-притч , представлених як рукописи козопаса Івана, знайдені його правнуком . Ця частина є “Духом” роману – збіркою позачасових філософських історій. Деякі новели (“Синя дорога” та “Дім на горі” з першої частини, а також “Перелесник” з другої ) пояснюють передісторії героїв преамбули, інші є самостійними притчами (“Швець”, “Джума”, “Свічення” та ін. ).

Синтез: Зв’язковою ланкою є Хлопець, який є продуктом міфу першої частини і спадкоємцем та інтерпретатором філософії другої .

Духовного пошуку та гармонії: Центральна проблема, втілена в прагненні Володимира до “спокою” та в образі життя Івана, який досягає єдності зі світом .

Двоїстості буття (дуалізм): Філософське протистояння і взаємозв’язок духовного і тілесного, добра і зла, реальності та ілюзії, хаосу історії та гармонії природи .

Родової пам’яті та долі: Містичний зв’язок поколінь, особливо по жіночій лінії “дому на горі”, де доля наперед визначена родовою легендою .

Любові та самотності: Зображення різних іпостасей любові – як гармонії (Іван і Марія ), як трагедії (Олександра і Микола ), як фатальної пристрасті (Галя й Анатоль ) і як визначеного долею єднання (Галя і Володимир ).

Призначення митця: Втілена в образі Івана, який є таємним літописцем буття, що “чує” і записує “голос трави” , залишаючись незрозумілим для прагматичного світу .

Наслідків війни: Війна як руйнівна сила, що порушує гармонію, калічить тіла (Володимир ) і душі, породжуючи вдівство (Олександра Панасівна ) і загальне спустошення .

Символізм: Твір насичений глибокими символами. Дім на горі – символ духовності, стабільності, “обитель духу” . Гора – “axis mundi” (вісь світу), символ духовного сходження, ініціації . “Голос трави” – символ пам’яті землі, прихованої суті буття, істини . “Сірий птах” (Анатоль) – символ Перелесника, демонічної спокуси, ілюзії . Вода (яку просить Володимир) – символ очищення, життя, долучення до таємниці роду.

Химерна проза (Магічний реалізм): Реалістичні описи повоєнного побуту органічно поєднуються з міфологічними та казковими елементами (Олександра як “Вітер” , Іван чує голоси природи , легенда про приходнів , друга частина населена відьмами, чортами, домовиками).

Притчевість: Оповідання з другої частини (“Голос трави”) мають характер філософських притч, які в алегоричній формі досліджують вічні питання буття .

Необароко: Стилістика твору базується на бароковому дуалізмі та поєднанні контрастів (Дім/Дорога, Галя/Олександра, духовне/тілесне, реалізм/міф) . Використання алегорій, складної, нелінійної композиції.

Психологізм: Глибокий аналіз внутрішнього світу, снів, передчуттів та духовних осяянь героїв (пошук “спокою” Володимиром , “голуба богиня” Галі , “гарячка” Івана ).

Валерій Шевчук (нар. 1939) – видатний український прозаїк, представник покоління шістдесятників, майстер психологічної та філософської прози . “Дім на горі” є одним із найзнаковіших творів українського модернізму та “химерної прози” . Автор працював над романом тривалий час – з 1967 по 1980 рік , а перша публікація відбулася у 1983 році . Сам автор визначив жанр як “роман-балада” , підкреслюючи поєднання епічної оповіді з ліричною таємничістю та фольклорно-міфологічною основою . Композиція “роман у романі” (повість-преамбула та цикл новел “Голос трави”) була новаторською для свого часу . Критики відзначають інтертекстуальний зв’язок твору з філософією Г. Сковороди (Іван як “мудрий старець”) та поетикою необароко.

Архітектоніка та стилістичний код твору

Роман-балада «Дім на горі» Валерія Шевчука, що створювався у тривалий період з 1966 по 1980 рік і побачив світ у 1983 році, є одним із найскладніших та найважливіших явищ української літератури другої половини XX століття. Цей твір є не просто знаковим зразком так званої «химерної прози», але й глибокою філософською рефлексією, що сягає корінням поетики українського необароко. Авторське жанрове визначення «роман-балада» вказує на синкретичну природу тексту, де епічний розмах у дослідженні доль кількох поколінь поєднується з ліро-епічною таємничістю, фаталізмом та насиченою фольклорно-міфологічною атмосферою, притаманною баладі.   

Композиційна архітектоніка твору є унікальною і становить ключ до його філософського дешифрування. Роман має чітку двочастинну структуру. Перша частина, «Дім на горі. Повість-преамбула», є наративною основою, що в умовно-реалістичному ключі оповідає історію чотирьох поколінь, пов’язаних із загадковим будинком. Вона має чіткі хронологічні рамки, охоплюючи події з 1911 по 1963 рік. Ця повість-преамбула функціонує як своєрідне «Тіло» роману — конкретна, матеріальна історія роду, що існує в реальному історичному часі, позначеному війною та соціальними змінами.   

Друга частина, «Голос трави», кардинально змінює оптику. Вона складається з тринадцяти окремих новел-притч. Згідно з авторською містифікацією, творцем цього циклу є персонаж першої частини — козопас-філософ Іван Шевчук. Його записи, як зазначено, були «приладжені до літературного вжитку» його «правнуком у перших»  — Хлопцем, сином Галі, центральної героїні першої частини. Ця частина є «Духом» роману, збіркою позачасових, універсальних архетипних істин про гріх, любов, спокуту та природу реальності. Цікаво, що історично друга частина була написана раніше, а повість-преамбула була дописана згодом як необхідний контекст.   

Таким чином, сама структура твору втілює його центральний філософський дуалізм. Зв’язковою ланкою між цими двома світами — матеріальною історією та духовною філософією — виступає постать Хлопця. Він є продуктом міфу першої частини і водночас спадкоємцем та інтерпретатором філософії другої частини. Він фізично та метафізично поєднує «Тіло» і «Дух» роману, втілюючи у своєму фінальному прозрінні їхній складний бароковий синтез.   

Аналіз «Повісті-преамбули»: Міфологія Дому на горі

Перша частина роману будується на трьох фундаментальних символічних локусах, що визначають її світобудову. Перший — це сам Дім на горі. Це не просто житло, а сакральний простір, мікрокосм, «обитель духу». Він уособлює духовну фортецю, жіноче начало, стабільність і тяглість традиції. Життя в ньому підпорядковане не історії, а ритуалу та «науці чекання», яку проповідує стара баба. Другий локус — Гора. Вона є класичною axis mundi, світовою віссю, що з’єднує небо (сакральне) і землю (профанне). Підйом на гору, який здійснює Володимир, є актом духовного сходження, ініціацією, переходом зі світу хаосу до світу гармонії. Третій локус — Підніжжя гори (Вулиця, Дорога). Це профанний, матеріальний світ, «поле битви добра та зла» , де панує історія, війна, соціальні клопоти. Це чоловічий простір, звідки приходять і куди, як «блудні сини», повертаються персонажі.   

Центром цієї частини є родова легенда Дому, яку стара баба переповідає своїй онуці Галі. Цей міф визначає фатальну жіночу долю роду, яка полягає в очікуванні двох типів чоловіків-приходнів.   

Перший тип — це демонічний звабник. Він з’являється «бозна-звідки», не долаючи профанного шляху знизу. Для Галі він втілюється в образі «джиґуна» Анатоля. Він асоціюється з ілюзією, спокусою, маренням. Галя бачить його уві сні як «сірого птаха» , що є прямою алюзією на фольклорного Перелесника — демона, який приходить до жінок у подобі коханого. Зв’язок із ним є шляхом пристрасті, що живиться облудою. Результатом цього зв’язку завжди є народження сина (у випадку Галі — Хлопця), який успадковує неспокій, не може жити в Домі і стає «блудним сином», що йде у світ.   

Другий тип — це призначений долею чоловік. Він, навпаки, приходить знизу, долаючи важкий шлях на Гору (як Володимир у першому розділі). Його ритуальний жест — він просить води. Вода тут виступає символом очищення, життя та ініціації. Цей чоловік залишається в Домі і стає батьком доньки, яка успадковує Дім і продовжує жіночу лінію та саму традицію.   

Героїня Галя мусить пережити обидві іпостасі цього міфу. Спочатку вона піддається спокусі ідеального, але демонічного Перелесника-Анатоля, народжуючи Хлопця. Це падіння в ілюзію, ціна якого — втрата сина для Дому. Лише пройшовши цей етап і сплативши данину ілюзії, вона стає готовою прийняти іншого чоловіка — Володимира. Він є повною протилежністю джиґуну: він не ідеальний, а реальний, травмований війною, з протезом. Їхній союз — це прийняття земного, людського шляху, що веде до спокою і справжнього продовження роду.   

Аналіз «Повісті-преамбули»: Система образів

Персонажі першої частини функціонують водночас у реалістичному та символічному планах, втілюючи ключові філософські ідеї твору.

Володимир — це людина, травмована історією. Ветеран війни, що втратив ногу , він прибуває в містечко у пошуках не просто роботи, а метафізичного «спокою», «первозданної тиші». Його підйом на гору до Галі є свідомим духовним актом, пошуком «фортеці духу»  та зцілення від хаосу профанного світу.   

Галя — центральна постать, хранителька Дому і жива носійка його міфу. Вона проходить шлях від юнацької іронії щодо «бабиних казок» до повного їх прийняття, коли міф починає відтворюватися в долі її власної доньки Оксани. Вона втілює жіночу долю як «науку чекання».   

Хлопець (син Галі) — продукт міфічного зв’язку з Перелесником. Він є втіленням мотиву «блудного сина». Як напівдемонічне, напівлюдське дитя ілюзії, він не може залишатися у статичному, жіночому просторі Дому і мусить піти у світ (на «дорогу»). Його повернення через сімнадцять років  і фінальне прозріння є кульмінацією роману, точкою синтезу.   

Іван Шевчук (Козопас) — брат прабаби Галі , він є архетипом «мудрого старця»  та авторським alter ego. Він свідомо дистанціювався від профанного світу (покинув роботу бухгалтера), обравши шлях сковородинівського споглядання в гармонії з природою. Його «велика бухгалтерська книга» , в яку він записує свої спостереження, і є другою частиною роману — «Голосом трави». Він є філософським осердям, що осмислює буття, так само як Дім на горі є осердям родовим.   

Олександра Панасівна — ключовий образ «підніжжя», трагічний антипод Галі. Вона — вдова з п’ятьма дітьми. Текст прямо називає її «Вітер». Вона є втіленням неспокою, руху, бурхливої життєвої енергії, що контрастує зі статичним спокоєм Дому на горі. Володимир запам’ятав її з чоловіком як гротескну барокову пару: вона — «Дон Кіхот» (висока, худа, ідеалістка), а її покійний кремезний чоловік — «Санчо Панса». Олександра Панасівна — це трагічний образ «Дому, що не відбувся». Вона має всю жіночу силу й жертовність, але позбавлена сакрального захисту Гори. Вона живе внизу, на дорозі, відкрита всім вітрам історії та злиднів. Її доля — це трагічний реалізм, що відтіняє магічний реалізм захищеного Дому Галі.   

Інтерпретація «Голосу трави»: Філософія у 13 притчах

Друга частина роману, «Голос трави», є філософським ядром, що складається з 13 притч, написаних козопасом Іваном. Цей цикл досліджує фундаментальні питання буття, використовуючи інструментарій української народної демонології , християнських апокрифів та гностичних ідей. Кожна новела розкриває складний дуалізм світу, де добро і зло, ілюзія і реальність, гріх і святість нерозривно пов’язані.   

«Перелесник» є прямим міфологічним ключем до повісті-преамбули. Тут детально розкривається механізм демонічної спокуси. Жіноча туга (Марії за її чоловіком Іваном) матеріалізує демонічного двійника. Це оповідання про ілюзорність любові, що живиться облудою і маренням. Найважливіше те, що народжена від цього зв’язку дитина описується як «чудна», тіло якої «не має звичної пружності», «наче… без кісток», і яка має «нелюдську жадобу». Це прямо пояснює природу Хлопця з першої частини: він — «блудний син», бо він продукт ілюзії, напівлюдина, напівдух, що не належить матеріальному світу Дому.   

«Джума» (Чума) — це притча про «сродну працю». Мандрівний цирульник, що блукає світом, потрапляє у вимерлі від чуми села. Зрештою, він усвідомлює своє вище призначення не в ремеслі (голінні), а в акті свідомої жертви заради спасіння людей. Це класичний бароковий парадокс: абсолютне зло (Джума) стає каталізатором для вищого добра (самопожертви), дозволяючи герою реалізувати себе.   

«Самсон» пропонує неортодоксальне трактування біблійного міфу. Велетень Іван, що живе в гармонії з природою, стає жертвою заздрості сотника та натовпу. Його позбавляють сили (обстригають волосся) та зору (виколюють очі). Це пряма алегорія на долю покоління шістдесятників (і самого Шевчука, якого роками не друкували ), «осліпленого» та «обстриженого» режимом. Але, втративши силу фізичну, герой знаходить у стражданні нову, незнищенну духовну силу.   

«Перевізник» — це екзистенційне переосмислення античного міфу про Харона. Буденний, сонний перевізник вночі перевозить через річку дивного, розкішно вбраного пана, який виявляється Чортом. Оповідання стирає межу між реальним і потойбічним, характерну для бароко. Перевізник, що живе на межі двох світів, сприймає демонічне як частину рутини. Це притча про банальність зла і смерті, що набуває особливого звучання у XX столітті.   

«Голос трави» (однойменне оповідання) є філософським центром циклу. Стара відьма Іваниха Галайдиха, носійка первісного знання, передає свою силу й науку молодій Варці Морозівні. Філософія, яку вона сповідує, глибоко гностична та пантеїстична. Світ поділений надвоє (добро/зло), але єдиний, бо людина — «крапля в цьому світі… часточка однієї великої душі». Відьма тут не є уособленням зла; вона — жрець природи, чиє покликання — любов: «Чарівник не може сердитися чи ненавидіти, він має тільки любити». Передача цього знання, однак, відбувається через жахливий ритуал: Варка, випивши зілля, перетворюється на стару Галайдиху, фізично успадковуючи її тіло, старість і долю. Це потужна метафора ціни знання і тягаря традиції: щоб почути «голос трави», Варка мусить пожертвувати своєю індивідуальністю.   

Критичний синтез: Дуалізм як основа світобачення

«Дім на горі» є видатним феноменом українського необароко, і саме ця стилістика визначає його філософську глибину. Поетика бароко проявляється в усьому: у фундаментальному принципі контрасту (дуалізмі), що пронизує твір на всіх рівнях (Дім/Дорога, Галя/Олександра, Частина 1/Частина 2, Володимир/Анатоль) ; у поєднанні непоєднуваного — високої філософії Сковороди з «низькою» народною демонологією ; в алегоризмі та символізмі персонажів і локусів; у постійному хитанні світу між сном та реальністю.   

Центральна філософська проблема твору — дуалізм. Але це не просте християнське протистояння Добра і Зла. Це складніший, гностичний і бароковий погляд на їхню взаємозалежність. Зло (Перелесник) необхідне, щоб народився Хлопець. Страждання (Джума, Самсон) необхідне для духовного прозріння. Демонічне (Голос трави) є носієм вищої мудрості про любов.   

Увесь складний механізм роману працює для того, щоб підготувати один фінальний момент — прозріння Хлопця в останній сцені повісті-преамбули. Цей момент є справжньою кульмінацією та синтезом обох частин твору. Хлопець, «блудний син», пройшовши коло випробувань у профанному світі («дорога»), повертається до «Дому». Він сідає на веранді козопаса Івана, символічно успадковуючи його роль «мудрого старця». Він уже осмислив філософію «Голосу трави» (яку він «приладив до вжитку»).   

У цьому фінальному одкровенні Хлопець об’єднує в собі всі дуалістичні лінії роману: він — кровний нащадок Дому (Галі) і Демонічної Ілюзії (Анатоля-Перелесника), і він же — духовний спадкоємець Філософії (Івана Шевчука). В цю мить він бачить, що «світло горить у ньому самому», і розуміє, що світ — це «не мертвий світ… а жива тремтлива матерія». Він осягає фундаментальний закон, що тримає цей хаотичний, бароковий, химерний світ укупі: «основним принципом світу є все-таки любов». Ця любов, про яку йдеться в притчі «Голос трави», і є тією силою, що розв’язує всі суперечності, примирює дух і тіло та надає сенсу трагічному людському існуванню.