📘Декадент

Ліричний герой: Це образ поета-громадянина, який уособлює самого автора. Він постає як сильна, життєлюбна особистість, що не цурається труднощів і боротьби. Для нього головним покликанням є «праця, щастя і свобода» для свого народу. Він рішуче відмежовується від песимізму та суспільної байдужості, притаманних «декадентам», і гордо проголошує свою приналежність до народу: «Я син народа, / Що вгору йде, хоч був запертий в льох».

Декадент: Це узагальнений, полемічно загострений образ митця-занепадника. У вірші він постає як антипод ліричного героя. Декадент — це той, хто «безпредметно тужить», відмежовується від реального життя, є «паразитом», що «дуріє з жиру», і зосереджений лише на власних переживаннях та мистецьких експериментах заради форми.

Оскільки твір є ліричним і має полемічний характер, у ньому відсутній сюжет у традиційному розумінні. Розвиток думки відбувається як аргументована відповідь на звинувачення.

Полеміка з опонентами: Центральною лінією є спростування ліричним героєм закиду в декадентстві. Він послідовно доводить, що його творчість і життєва позиція не мають нічого спільного із занепадництвом. Ця лінія будується на протиставленні власного світогляду («я хочу справді жити, / А боротьби життя мені не страх») і світогляду уявного декадента.

Маніфестація творчого кредо: Паралельно з полемікою ліричний герой проголошує свою естетичну та громадянську програму. Він утверджує ідею мистецтва, що служить народові, є оптимістичним, життєствердним і спрямованим у майбутнє. Ця лінія виражена в афористичних формулах, як-от: «Я є мужик, пролог, не епілог».

Твір є монологом-відповіддю, побудованим за чіткою логічною схемою. Вірш починається з риторичного запитання, що містить тезу опонента: «Я декадент? Се новина для мене!» Далі автор розгортає систему аргументів, спростовуючи цей закид. Він визнає, що в його поезії є «біль, і жаль, і туга», але наголошує, що є й «нута друга: / Надія, воля, радісне чуття». Кульмінацією є самоідентифікація героя як «син народа» та проголошення свого життєвого кредо. Завершується твір емоційним і саркастичним риторичним питанням, яке остаточно відкидає звинувачення: «Який же я у біса декадент?».

Митець і суспільство: Порушено питання про відповідальність поета перед своїм народом та його роль у суспільно-політичній боротьбі. Франко стверджує, що митець не може бути осторонь проблем своєї нації.

Сутність і призначення мистецтва: Автор протиставляє два погляди на мистецтво. Перший — декадентський, занепадницький, зосереджений на індивідуалізмі та «мистецтві заради мистецтва». Другий — життєствердний, реалістичний, що черпає натхнення з життя народу і служить його майбутньому.

Вірність ідеалам: У вірші розкривається проблема збереження вірності своїм переконанням попри нерозуміння та критику з боку опонентів. Ліричний герой демонструє непохитність своєї громадянської та творчої позиції.

Риторичні питання та оклики: Вірш насичений риторичними фігурами, які підкреслюють його полемічний та емоційний характер («Я декадент?», «Який же я у біса декадент?»).

Метафори: Автор використовує яскраві метафори для характеристики своєї життєвої позиції та висміювання декадентства: «катар кишок до мене не прилип», народ «був запертий в льох», «на празнику життя не позіваю».

Антитеза: Вся композиція вірша побудована на протиставленні ліричного героя («син народа», «мужик», «пролог») і уявного «декадента» («паразит»).

Знижена лексика та просторіччя: Для підкреслення своєї народності та зневаги до «вченого» позерства декадентів, поет свідомо вживає просторічні вирази: «гірке й квасне ковтаю», «дуріє з жиру», «у біса».

Афористичність: Багато рядків вірша стали крилатими висловами, що концентровано виражають життєве кредо автора: «Мій поклик: праця, щастя і свобода, / Я є мужик, пролог, не епілог».

Вірш «Декадент» є одним із найвідоміших творів-маніфестів Івана Франка. Він був безпосередньою реакцією на статтю літературного критика Василя Щурата, який після виходу збірки «Зів’яле листя» назвав Франка декадентом. Це звинувачення глибоко образило поета, оскільки він завжди позиціонував себе як реаліста та борця за народні інтереси. У вірші Франко не лише захищає свою творчу репутацію, а й дає власне визначення декадентства, вважаючи його проявом суспільного паразитизму та відриву від реальності. Цікаво, що в пізнішій редакції для збірки «Давнє й нове» автор замінив рядок «Я є мужик, пролог, не епілог» на «Я хлопський син, пролог, не епілог», ще більше підкреслюючи свою народну ідентичність.

І. Розширений Аналітичний Паспорт Поезії «Декадент»

Поезія Івана Франка «Декадент» (1896) є одним із найбільш яскравих і програмних творів у його доробку, який окреслює естетичну та ідеологічну позицію письменника на перетині століть, коли українська література переживала складний перехід від народницького реалізму до модернізму. Цей вірш-маніфест став відкритою декларацією, спрямованою проти естетичного занепаду і соціального відсторонення, що асоціювалися з європейським рухом fin de siècle.

І.1. Автограф, Датування та Місце у Творчому Доробку Івана Франка

Твір «Декадент» був написаний у 1896 році, що хронологічно припадає на період зрілої творчості Івана Франка, позначений його активною громадсько-політичною та науковою діяльністю. Це був час, коли письменник обіймав посаду редактора журналу «Житє і Слово» і формував його літературно-критичну платформу. Цей період характеризується інтенсивним пошуком Франком нових шляхів для української культури, що вимагало як засвоєння європейських інтелектуальних течій, так і гострої критики їхніх негативних, на його погляд, проявів.

Перша публікація відбулася в журналі «Зоря» (№ 17, 1896 рік). Згодом «Декадент» увійшов до поетичної збірки «Мій Ізмарагд», виданої у 1898 році, і розміщений у циклі «Поклони». Цей цикл загалом присвячений філософським та громадянським роздумам, що підтверджує програмний, світоглядний характер вірша. Поезія має безпосередню посвяту В’ячеславу Щуратові, відомому літературознавцю та громадському діячу. Наявність посвяти підкреслює, що вірш є не просто абстрактною критикою, а елементом конкретного інтелектуального діалогу, що точився у галицьких колах. Як відомо, Франко і Щурат активно обговорювали «колізії естетизму». Таким чином, ця посвята перетворює поезію з приватної відсічі на публічний маніфест, адресований інтелектуальному середовищу, яке було схильне до нових європейських течій.

Поштовхом до написання вірша стала стаття В. Щурата «Літературні портрети. Доктор Іван Франко», опублікована того ж року, де критик охарактеризував ліричну збірку Франка «Зів’яле листя» (1896) як «об’яв декадентизму в українсько-руській літературі», порівнюючи автора з європейськими декадентами — Шарлем Бодлером та Полем Верленом. Це звинувачення, попри визнання художньої цінності, образило Франка, який бачив у своїх творах відображення реального життя, а не занепадницькі тенденції.

І.2. Літературний Жанр, Стильові Особливості та Функціональне Призначення

«Декадент» є винятковим зразком громадянської лірики та ідейно-естетичної декларації. Його жанрове визначення коливається між віршем-відповіддю та поетичним кредо. Фактично, це вірш-маніфест або вірш-заклик, який має чітке функціональне призначення: дати публічну відсіч на звинувачення в декадентстві, викрити антинародний зміст занепадницької літератури і, що найважливіше, чітко артикулювати власні погляди на завдання поета в суспільстві.

Центральна теза твору полягає в утвердженні суспільної функції мистецтва та життєствердного, віталістичного оптимізму як національної альтернативи європейському песимізму fin de siècle. Ліричний герой відкидає ярлик «декадент» і гордо проголошує себе «прологом» — символом початку, розвитку і поступу, а не кінцем чи занепадом («Я є мужик, пролог, не епілог»).

Полеміка з В. Щуратом, започаткована цим віршем, мала продовження: Щурат відповів віршем «Се не декадент!» (1897) та статтею «Поезія зів’ялого листя в виду суспільних задач штуки», що підкреслює важливість «Декадента» як частини ширшої, фундаментальної дискусії про роль літератури на перетині століть.

І.3. Композиційно-Сюжетна Структура та Риторичні Прийоми

Вірш складається з семи катренів (чотиривіршів), написаних п’ятистопним ямбом з перехресним римуванням (ABAB), що надає йому внутрішньої динаміки, маршової сили та емоційної наснаги. Структура побудована як риторичний діалог чи, точніше, як гостра публічна промова на власну оборону.

Композиційна особливість вірша — його кільцева побудова, обрамлена риторичними питаннями-запереченнями. Вірш розпочинається запитанням, що містить здивування та іронію: «Я декадент? Се новина для мене!», а завершується категоричним підсумковим викликом: «Який же я у біса декадент?».

Аналіз тексту виокремлює кілька послідовних етапів заперечення та утвердження власного кредо:

1. Вступ (Строфа 1): Фіксація звинувачення («І слово темне підшукав та вчене») та пряме, енергійне заперечення цього ярлика.
2. Психологічне Обґрунтування (Строфи 2–4): Ліричний герой визнає, що в його пісні є «біль, і жаль, і туга», але це не «безпредметне тужіння», а прямий наслідок тяжких життєвих обставин. Він протиставляє цей біль здоров’ю духу та тіла, декларуючи фізичну і моральну стійкість, що посилюється використання зниженої лексики, яка заперечує хворобливість занепаду: «Та ще ж оскомини хронічної не маю, / Катар кишок до мене не прилип».
3. Ідеологічне Кредо (Строфи 5–6): Це ядро маніфесту. Ліричний герой ідентифікує себе з народом, що долає труднощі («Я син народа, / Що вгору йде, хоч був запертий в льох»). Тут чітко окреслений його життєвий поклик: «праця, щастя і свобода», а роль — пролог.
4. Соціальне Відмежування (Строфи 7): Завершення відбувається через відмежування від соціально-етичних проявів декадентства — паразитизму, байдужості, відстороненості. Герой декларує активну життєву позицію: «З їдцями їм, для бійки маю бук».

Ключові художні засоби, що надають віршеві експресивності та емоційної наснаги, ґрунтуються на контрасті:

• Антитеза: Наскрізний ідейний та композиційний прийом: біль/надія, туга/радісне чуття, пролог/епілог, паразит/мужик.
• Риторичні питання: «Який я декадент?», «Який же я у біса декадент?» — посилюють пафос і діалогічність.
• Знижена та Просторічна Лексика: Свідоме використання антиестетичних слів («гірке й квасне ковтаю», «катар кишок», «позіваю», «дуріє з жиру») слугує інструментом демонстративного відмежування від рафінованого, елітарного стилю, характерного для естетизму.

І.4. Тематичний Комплекс: Антитеза Занепаду і Віталізму

Головним мотивом поезії є боротьба за право митця бути активним громадянином, а не лише споглядачем чи естетом. Франко викрив і різко засудив антинародний зміст занепадницької літератури, протиставляючи їй свій власний, позитивістсько-народницький ідеал.

Позиція Декадента (Опонент) асоціюється з:

• Елітарністю («слово темне підшукав та вчене»).
• Пасивністю та меланхолією («безпредметно тужити»).
• Соціальною відірваністю та паразитизмом («дуріє з жиру», «дума про процент»).
• Естетським самозаглибленням («ні шуму в власних слухати вухах») та порожньою грою з формою («для пісень на “шрррум” настроїть ліру»).

Позиція Героя (Франко) асоціюється з:

• Національною та соціальною ідентифікацією («Я син народа», «Я є мужик»).
• Активністю та життєвою енергією («хочу справді жити», «боротьби життя мені не страх»).
• Служінням ідеалам («праця, щастя і свобода»).
• Фізичною та моральною стійкістю перед лицем негараздів («в бідності не опускаю рук»).

Таким чином, поезія «Декадент» виступає не лише як особистий захист, але й як етичний та естетичний маніфест нації, яка відмовляється від культури занепаду на користь культури поступу.

ІІ. Критична Стаття: «Я Син Народа, Що Вгору Йде: Полеміка Івана Франка з Декадентством як Естетичне Самоутвердження Доби Модерну»

ІІ.1. Естетична Сцена Fin de Siècle та Парадокс Звинувачення

Наприкінці ХІХ століття європейський, а слідом за ним і український, літературний процес переживав глибоку кризу традиційних цінностей. Ця епоха, відома як fin de siècle (кінець століття), була часом великих естетичних змін і народження модернізму. В українській літературі точилася гостра боротьба між прихильниками традиційного реалізму, орієнтованого на соціально-побутові теми та користь, і новими течіями — імпресіонізмом, символізмом, неоромантизмом — які акцентували увагу на формі, індивідуалізмі та естетизмі.

Публікація вірша «Декадент» у 1896 році стала знаковою подією, своєрідним «межовим знаком» доби модерну, оскільки вона фіксувала момент, коли необхідність оновлення естетичних уподобань вийшла на перший план. Парадокс ситуації полягав у тому, що Іван Франко, який сам був архітектором модернізації української літератури, постійно вдосконалюючи художню форму та поглиблюючи психологізм своїх творів, був змушений захищатися від звинувачень у приналежності до декадентства. Його вважали найпослідовнішим критиком пізніших модерністських стилів, зокрема ідеї «мистецтва для мистецтва».

Звинувачення у декадентстві, яке пролунало на адресу Франка, насправді було способом тиску консервативних народницьких кіл. Ці кола намагалися обмежити художню свободу українського митця і змусити його відмовитися від розвитку форми та поглиблення психологізму, які були критично важливі для виведення національної літератури на європейський рівень. Якщо навіть такий титан, як Франко — засновник українського реалізму та громадської поезії, який постійно працював на благо народу — міг бути названий декадентом, це свідчило про радикальну нетерпимість до будь-яких проявів естетичної інновації.

Каталізатором для створення «Декадента» стала публікація критика Василя Щурата, який назвав збірку інтимної лірики Франка «Зів’яле листя» «об’явом декадентизму», порівнюючи поета з Бодлером і Верленом. Хоча Щурат відзначив високу художню якість творів, Франко сприйняв акцент на песимізмі й індивідуалізмі як образу, оскільки його особистий біль, відображений у ліриці, був не естетичною грою, а наслідком реальних життєвих драм, включаючи три його невдалі кохання (до Ольги Рошкевич, Юзефи Дзвонковської та Целіни Зигмунтовської). Вірш «Декадент» є його блискучим публічним захистом не лише від конкретного ярлика, але й від спроб обмежити необхідну для культурного розвитку художню еволюцію, доводячи, що його сум має реальне, життєве коріння, а не “безпредметне тужіння”.

ІІ.2. Соціально-Історична Генеза Занепаду: Погляд Франка на Європу

Аналізуючи явище декадентства, Франко демонструє глибоке розуміння європейського культурного та політичного контексту. Для нього декаданс не був просто стилем; це був соціологічно обумовлений феномен. Франко чітко локалізував джерело занепаду у Франції, називаючи його породженням атмосфери Третьої республіки та прямим наслідком політичної та соціальної «катастрофи 1870–1871 рр.» — поразки у франко-прусській війні та жахливого придушення Паризької комуни.

Франко пояснював, що ці події спричинили глибоку травму французької інтелігенції, призводячи до втрати віри у суспільні ідеали та прогрес. Інтелектуали відвернулися від соціальних питань, які раніше запалювали таких письменників, як Еміль Золя, Віктор Гюго чи Жорж Санд, і заглибилися у суб’єктивізм та естетизацію почуттів.

Критика Франка була спрямована саме на ідейну основу цього руху. Він зазначав, що декаденти та імпресіоністи демонстрували аристократизм, а їхні життєві ідеали коливалися між порожніми розвагами та меркантилізмом, про що свідчить його гостре зауваження, що їхні інтереси обмежуються «Монако, паризькими кокотками і англійськими огирями». Мистецтво в їхньому розумінні ставало самоціллю, або, як писав Франко, сповідувало принцип «мистецтва для мистецтва».

Головний аргумент, прихований у вірші «Декадент», полягає у запереченні перенесення європейського культурного песимізму на український ґрунт. Франко вважав, що українська нація перебуває на історично протилежному етапі розвитку. На відміну від Західної Європи, яка пережила свій апогей і тепер вступала у фазу занепаду (епілог), український народ лише розпочинав своє національне відродження, він «вгору йде, хоч був запертий в льох». Франко доводив, що нація, яка активно бореться за своє існування, свободу і місце у світі, не має морального та історичного права на пасивне, хворобливе тужіння. Якщо європейський декаданс був естетизацією руїни, то український модерн мав стати естетизацією будівництва. Вірш є закликом до інтелектуальної еліти усвідомити цю фундаментальну історичну різницю.

ІІ.3. Естетика Здоров’я та Боротьби: Віталістичний Маніфест

Центральною віссю поезії «Декадент» є утвердження віталізму, тобто життєвої сили та енергії. Ліричний герой відкидає декадентський культ слабкості та небуття, стверджуючи: «Поки живий, я хочу справді жити, / А боротьби життя мені не страх». Це пряма декларація активної позиції, необхідної для позитивного суспільно-корисного результату творчої діяльності, на якому наполягав Франко як позитивіст.

Особливого значення набуває мова Франка, яка свідомо шокує і протиставляє здоров’я тіла та духу хворобливості декадентського світу. Строфа, де поет говорить, що він часто ковтає «гірке й квасне», але «оскомини хронічної не маю, / Катар кишок до мене не прилип», є ключовою для розуміння його естетичного вибору.

Свідома апеляція до фізіологічних, навіть грубих, образів виступає як засіб естетичної десакралізації. Франко використовує цю знижену лексику, щоб «приземлити» мистецтво, повернути його від елітарних «кольористичних оргій» до міцної, незіпсованої реальності. Здоров’я ліричного героя, його фізична стійкість, стають метафорою здоров’я його світогляду і, відповідно, його народу. Він доводить, що його біль і туга, які інколи прориваються в його ліриці (наприклад, у «Зів’ялому листі»), є справжніми, обґрунтованими життєвими обставинами, а не надуманою, «безпредметною» нудьгою. Ліричний герой не є споглядачем, що «тужить», а є бійцем, який навіть у найгірших умовах зберігає «надію, волю, радісне чуття».

ІІ.4. Соціальна Ідентифікація: «Я Є Мужик, Пролог»

Найбільш потужною ідеологічною тезою вірша є самовизначення героя як «мужика» і «пролога». Цементуючи свою ідентичність, Франко категорично відмежовується від образу соціального паразита — інтелектуала, відірваного від праці та суспільних потреб: «Не паразит я, що дуріє з жиру, / Що в будні тільки й дума про процент». Цей контраст спрямований на критику буржуазного індивідуалізму та капіталістичної меркантильності, які часто слугували соціальною базою для декадентського світогляду.

Вибір слова «мужик» («Я є мужик») є глибоко програмним і свідомим актом соціальної та естетичної інверсії. Це не просто вказівка на походження, а прийняття соціальної ролі. Мужик символізує незіпсовану працею, стійкість та етичну чистоту, на противагу інтелектуальній розбещеності та аристократичній байдужості естетів. У цьому контексті «мужик» перетворюється на архетип національної сили та моральної незламності.

Філософський висновок, викладений у фразі «пролог, не епілог», є ключовим для розуміння Франкового світогляду. Він рішуче заперечує ідею історичного кінця чи занепаду. Франко позиціонує себе як активного учасника і вісника процесу, що лише розпочинається — процесу національного державотворення та досягнення соціальної свободи. Його покликання — «праця, щастя і свобода» — стає моральним імперативом для всієї української інтелігенції, яка мала бути не відстороненою елітою, а провідною силою народу, що долає шлях «з льоху» вгору.

Цей маніфест доводить, що справжній аристократизм духу, згідно з Франком, належить не естетам, які настроюють ліру на «шрррум», а тим, хто веде націю крізь боротьбу і бідність, не опускаючи рук. Таким чином, Франко здійснює соціальну інверсію цінностей, переносячи епіцентр культурної ваги від еліти до працюючого народу.

ІІ.5. Поетика Франка Між Реалізмом та Модернізмом

Дискусія про приналежність Івана Франка до літературних напрямів є складною. Хоча його традиційно вважали найпослідовнішим представником реалізму, його творчий метод був набагато ширшим, охоплюючи психологізм, міфологічні мотиви та філософські роздуми. Його стиль часто описували як «напрям реальний з закраскою романтичною».

«Декадент» є блискучим прикладом того, як Франко використовував модерністські прийоми (самоаналіз, пряма полеміка, маніфестаційна форма, антиестетика) для захисту ідей, що ґрунтувалися на позитивізмі та соціальній етиці. У цьому вірші Франко демонструє, що його протистояння було не проти модернізації як такої, а проти її ідеологічного вихолощення, що призводило до «мистецтва для мистецтва».

Франко вимагав, щоб нова художня форма (модерн), яка безумовно була необхідна для оновлення літератури, була наповнена глибоким соціальним, національним та етичним змістом. Вірш «Декадент» є своєрідною модерністською формою для реалістичного змісту. Відкидаючи чистий декадентський естетизм, Франко фактично прокладав шлях для розвитку українського модернізму, який пішов шляхом неоромантизму, де суб’єктивність та увага до форми поєднувалися з високими національними ідеалами. Це дозволило українській літературі уникнути крайнощів західного декадансу та сформувати самобутній модерний напрям.

ІІ.6. Підсумкове Значення Декларації

Поезія «Декадент» Івана Франка, написана в момент гострої естетичної полеміки, є не просто епізодом літературної боротьби, а ключовим текстом для самоусвідомлення української інтелігенції кінця XIX — початку XX століття. Цей твір утвердив незламний зв’язок між мистецтвом і суспільством в умовах національного відродження.

Він став еталоном громадянської активності та інтелектуальної чесності. Франко чітко артикулював, що біль, жаль і туга, які можуть бути присутні у творчості, мають бути лише моментом життя, а не його філософською сутністю. Вони повинні бути подолані потужним віталістичним імпульсом, спрямованим на «надію, волю, радісне чуття». Це не лише естетична позиція, але й програма національної стійкості.

Іван Франко, критикуючи окремі негативні прояви модернізму (аристократизм, безпредметність, паразитизм), сам залишався найбільшим рушієм української модерної літератури. «Декадент» є його декларацією життєвої сили та поступу, яка залишилася актуальною як моральний імператив для митця, що усвідомлює свою відповідальність перед нацією та історією. Своїм маніфестом Франко довів, що українська культура є прологом, а не епілогом.