📘Дар Евдотеї

Авторка (Євдокія/Докія): Оповідачка, від імені якої ведеться розповідь. Молода жінка, що проходить шлях від дитинства в Жашкові до становлення як письменниці в Києві 1920-1930-х років. Наділена гострою спостережливістю, емоційною вразливістю, схильністю до самоаналізу. Постійно відчуває себе “чужою”, шукає власну ідентичність. Бореться за право бути письменницею всупереч суспільним стереотипам та ідеологічному тиску.

Кузьма Гуменний: Батько авторки. Походив із селянської родини, чумакував. Самоук-музикант (грав на скрипці, гармонії, сопілці), любив книжки, належав до революційного гуртка в молодості. Не любив хліборобства, завів шинок (“трактир”), а згодом книгарню в Жашкові. Мав складний характер: у товаристві веселий, вдома — часто грубий та крикливий.

Дарія Кравченко: Мати авторки. Походила з хутірської родини Кравченків. Працьовита, мовчазна, релігійна, зберігала народні традиції та мову. Не любила містечкового життя, душею була пов’язана з селом та городом. Неписьменна , не поділяла захоплення чоловіка книжками.

Ганя Гуменна: Старша сестра авторки. У дитинстві мала хлоп’ячий характер, була забіякувата. Першою з родини поїхала вчитися до гімназії. Вийшла заміж за Дмитра Безносюка (Мітьку).

Льона (Олена) Гуменна: Молодша сестра авторки.

Дід Гарасим Гуменний: Батьків батько. Походив з кріпаків, чумакував. Розбагатів, мав багато землі, заснував хутір Адамчик. Був скупий, суворий до дітей від першого шлюбу, особливо до Кузьми (“ледащо”). Церковний староста. Любив розповідати історії та хизуватися своїм багатством, набутим “з морґочки”.

Баба Кирія: Друга дружина діда Гарасима, мачуха батька. Працьовита, але скупа й нещира, ласкавенька зовні.

Тітка Тодоська: Рідна сестра батька. Добра, ласкава, часто бувала в домі авторки, приносила гостинці. Жила на Першій Дачі в Жашкові, мала багато дітей.

Тітка Мокрина: Рідна сестра батька. Енергійна, розумна (“міністр”), постійно сварилася з дідом Гарасимом, вимагаючи свою частку спадщини. Дуже прагнула дати освіту синові Юхиму.

Микола Зеров: Професор Київського ІНО. Кумир студентства, блискучий лектор з історії української літератури. Гуменна описує його артистизм, пам’ять, гумор, а також побутові деталі зовнішності.

Микола Хвильовий: Письменник, лідер літературної дискусії. Постає як містична, магнетична постать, чиє читання справляло “магічне навіяння” на слухачів.

Сергій Пилипенко: Лідер спілки селянських письменників “Плуг”. Зображений як енергійний організатор, “літературний батько” оповідачки.

Григорій Косинка: Письменник, майстер новели та художнього читання. Гуменна відзначає “магію Косинчиного читання” , але згадує і його зверхню репліку на адресу її твору.

Автобіографічна лінія: Основна лінія твору, що хронологічно відтворює життя Докії Гуменної від народження (1904) до передвоєнного Києва (1941). Охоплює дитинство в Жашкові (батьків шинок, ярмарки, родинні історії), навчання, юність під час революції, літературний дебют у 1920-х роках у Києві, участь у “Плузі”, переживання репресій, Голодомору та ідеологічного тиску в 1930-х роках. Ця лінія є водночас психологічним автопортретом авторки, її внутрішніх конфліктів, пошуку ідентичності .

Родинна (генеалогічна) лінія: Опис історії родів Гуменних та Кравченків, що сягає XIX століття. Включає розповіді про прадідів-чумаків, заснування хуторів, стосунки в родині, конфлікти батька з дідом Гарасимом, контраст між двома родинними середовищами . Ця лінія підкреслює значення родинної спадщини та коріння для формування ідентичності авторки.

Літературно-мистецька лінія: Панорама літературного життя Києва 1920-х років, доби “Розстріляного відродження”. Опис атмосфери літературних вечорів, заснування київської філії “Плуга”, ідеологічної боротьби (“Плуг” проти “Гарту”), поступового посилення партійного контролю, літературної дискусії, арештів письменників. Створення портретів тогочасних літературних діячів . Також включає шлях становлення самої авторки як жінки-письменниці, її боротьбу за місце в літературі.

Історико-суспільна лінія: Відображення ключових історичних подій та суспільних процесів в Україні першої половини XX століття: передреволюційний період, революція 1917-1921, українізація 1920-х, сталінські репресії, Голодомор 1932-1933, русифікація, передчуття Другої світової війни. Показ механізмів функціонування тоталітарної системи та її впливу на долі людей.

Етнографічна лінія: Включення в текст описів українських народних звичаїв, побуту (чумацтво, хутірське життя, ярмарки, весілля), фольклору (пісні, приказки, казки, повір’я) . Ця лінія підкреслює зв’язок авторки з народною культурою та слугує утвердженню української ідентичності.

Твір побудований переважно за хронологічним принципом, охоплюючи життя авторки з 1904 по 1941 рік. Однак лінійність оповіді часто порушується ретроспекціями (спогади про історію родини, дитинство), ліричними та філософськими відступами, рефлексіями авторки, зробленими з перспективи часу написання твору (початок 1970-х). Структура твору фрагментарна: він поділений на великі частини (“книги”), а всередині них — на розділи, що часто виглядають як окремі епізоди з життя, спогади чи роздуми. Оповідь ведеться від першої особи. Текст поєднує мемуарну хроніку, психологічний самоаналіз, історичні замальовки та етнографічні описи.

Митця і влади: Конфлікт творчої особистості з тоталітарною системою, ідеологічний тиск, цензура, репресії проти української інтелігенції (“Розстріляне відродження”).

Пам’яті та ідентичності: Проблема збереження історичної та особистої пам’яті в умовах її руйнування; пошук власної ідентичності (національної, гендерної, творчої), відчуття “чужості”.

Гендерна проблема: Становище жінки в патріархальному суспільстві та в літературному середовищі; боротьба жінки-письменниці за право на творчість і самореалізацію поза традиційною роллю.

Етики творчості: Проблема щирості та конформізму митця в умовах ідеологічного тиску; відповідальність письменника.

Деформації суспільства: Відображення руйнівного впливу радянської системи на суспільні відносини, мораль; показ трагедії Голодомору та масових арештів.

Національна ідентичність: Збереження української культури, мови, фольклору як форма опору русифікації та радянському конформізму.

Родинної спадщини: Вплив походження, родинної історії та виховання на формування особистості.

Психологічної ізоляції та внутрішніх конфліктів: Тема самотності, депресії, пошуку сенсу життя, внутрішньої боротьби творчої особистості.

Автобіографізм та мемуарність: Твір заснований на особистих спогадах авторки, що надає йому документальної цінності та ефекту автентичності. Оповідь ведеться від першої особи.

Фрагментарність наративу: Композиція складається з окремих епізодів, спогадів, рефлексій, що не завжди утворюють цілісну сюжетну лінію, але створюють мозаїчну картину життя та епохи.

Психологізм: Глибокий аналіз внутрішнього світу оповідачки, її емоцій, переживань, сумнівів, настроїв (жаль, нудьга, завзяття, депресія). Детальні психологічні портрети інших персонажів.

Реалізм з елементами імпресіонізму: Точне відтворення деталей побуту, соціального та літературного середовища 1920-30-х років поєднується з імпресіоністичними описами природи, настроїв, суб’єктивних вражень, увагою до сенсорних деталей (запахи, звуки, кольори).

Використання фольклору та етнографізм: У текст органічно включені елементи українського фольклору (пісні, казки, приказки, повір’я), етнографічні описи побуту та звичаїв (чумацтво, ярмарки, весілля), що збагачує мову твору та підкреслює зв’язок з народною культурою.

Мовна палітра: Використання української літературної мови поряд з діалектизмами (подільськими, київськими), відтворення мовної атмосфери епохи, включаючи радянський новояз та специфічні звороти літературного середовища.

Подвійна оптика оповіді: Події подаються через сприйняття молодої учасниці, але коментуються та аналізуються з позиції зрілої особистості, що дивиться на минуле з дистанції часу.

Іронія: Тонка іронія часто забарвлює оповідь та характеристики персонажів.

Докія Гуменна (справжнє ім’я Євдокія) народилася в селянській родині на Київщині (нині Черкащина). Була учасницею літературного життя 1920-х років, належала до спілки селянських письменників “Плуг”. У 1930-х зазнала репресій, була виключена зі Спілки письменників. Під час Другої світової війни емігрувала до США. В еміграції видала понад 20 книг, ставши помітною постаттю української діаспорної літератури. “Дар Евдотеї” є першою частиною її великого автобіографічного циклу. Назва твору символізує дар життя, натхнення та долі авторки (Евдотея – “добре бажання”). Твір вважається важливим свідченням про добу “Розстріляного відродження”, радянські репресії та Голодомор, пропонуючи унікальну жіночу та периферійну перспективу. В Україні був заборонений до 1990-х років , перевиданий у 1990 та 2012 роках.

Частина 1: Розширений аналітичний паспорт твору

Вступна частина: Загальна характеристика

Твір Докії Гуменної (справжнє ім’я — Євдокія Кузьмівна Гуменна) “Дар Евдотеї” є підсумковим і одним з найважливіших у творчості письменниці. Написаний в еміграції у 1971–1972 роках, він уперше побачив світ у Нью-Йорку у видавництві “Слово” в 1973 році, а в Україні був виданий, зокрема, “Смолоскипом” у 1990 році. Назва твору є метафоричною: Евдотея — це грецьке ім’я, що означає “добре бажання”, тож “дар Евдотеї” символізує дар життя, натхнення та долі самої авторки. Твір належить до жанру автобіографічного роману, що охоплює значний часовий проміжок, від дитинства авторки, народженої 1904 року, до 1973 року. Центральне місце у творі посідає детальна і багатогранна розповідь про 1920-1930-ті роки — добу, що увійшла в історію української культури як “Розстріляне відродження”. Як безпосередня учасниця літературного життя того часу, членкиня спілки селянських письменників “Плуг”, Гуменна створює унікальне свідчення епохи. Її спогади не лише доповнюють, а й часто пропонують альтернативний, менш ідеологізований погляд на події та постаті, що контрастує з іншими мемуарними джерелами, зокрема з “Розповіддю про неспокій” Юрія Смолича.

Розділ 1: Жанрово-стильова специфіка

“Дар Евдотеї” є твором зі складною жанровою природою, що виходить за межі традиційних мемуарів; його визначають як автобіографічний роман-мемуари з елементами белетристики. Це синкретичний текст, який поєднує риси спогадів-хроніки, психологічної прози та есеїстики. Сама авторка визначає свій задум як “іспит пам’яті”, що підкреслює не стільки документальну фіксацію фактів, скільки їхнє художнє осмислення та емоційне переживання. Спогади мають художні компоненти автобіографічної повісті зі значним публіцистичним складником, відтворюючи низку історичних подій та галерею мемуарних портретів. Структура твору фрагментарна: розділи подаються як окремі епізоди життя, що переплітаються з роздумами авторки.

Оповідь ведеться від першої особи, що створює ефект максимальної автентичності та залучає читача до внутрішнього світу оповідачки. Наративна стратегія Гуменної будується на подвійній оптиці: події подаються через сприйняття молодої, часто наївної учасниці, але коментуються і аналізуються з позиції зрілої особистості, що дивиться на минуле з дистанції десятиліть. Цей прийом дозволяє одночасно передати безпосередність враження та глибину його подальшого осмислення.

Стиль твору вирізняється надзвичайною увагою до сенсорних деталей: запахів, звуків, кольорів, тактильних відчуттів. Проза Гуменної є щільною, насиченою точними психологічними спостереженнями та часто забарвленою тонкою іронією. Вона майстерно відтворює мовну атмосферу епохи, фіксуючи як радянський новояз, так і специфічні звороти, притаманні тогочасному літературному середовищу. Її погляд — це погляд “митця незалежного, вільного від прислужництва будь-кому”, що визначає загальну тональність твору.

Розділ 2: Проблемно-тематичний комплекс

Твір охоплює широке коло тем, центральними з яких є становлення творчої особистості, панорама літературного життя 1920-х років, конфлікт митця з тоталітарною системою та проблема пам’яті й ідентичності.

Тема становлення жінки-письменниці є наскрізною. Авторка детально простежує свій шлях від дитячого захоплення читанням та перших спроб пера до свідомого вибору літературної кар’єри. Цей шлях позначений постійною боротьбою із суспільними стереотипами, що нав’язували жінці єдину роль — заміжжя, та таврували незалежних жінок ярликом “стара діва”. Оповідачка декларує, що її головна мета — не “полювання за чоловіком”, а “велика битва… за місце в літературі”.

“Дар Евдотеї” є унікальною хронікою літературного процесу 1920-х років. Гуменна зсередини показує атмосферу літературних вечорів, процес заснування київської філії “Плуга”, ідеологічне протистояння між “Плугом” та “Гартом”, а також поступове, але невблаганне посилення партійного контролю над творчістю. Вона фіксує живі образи, розмови та суперечки провідних діячів “Розстріляного відродження”, дозволяючи побачити їх поза хрестоматійним глянцем.

На прикладі власної долі авторка розкриває механізми функціонування тоталітарної системи. Вона показує, як ідеологічний тиск, цькування за “неправильне” соціальне походження та “непролетарську” тематику творів поступово витісняють її з літературного процесу. Її шлях від активної учасниці до “одіозної постаті” є типовою трагедією для багатьох митців того часу.

Нарешті, твір є глибокою рефлексією над природою пам’яті та ідентичності. Авторка намагається відновити та осмислити не лише власне минуле, а й долю цілого покоління. Лейтмотивом її розповіді є постійне відчуття себе “чужою” — у родині, у місті, у літературному середовищі. Цей екзистенційний стан стає рушійною силою її невпинного пошуку власної ідентичності.

Розділ 3: Система образів

Центральне місце у творі посідає образ оповідачки, навколо якої вибудовується широка панорама портретів її сучасників.

Образ оповідачки (Евдотеї) є складним і багатогранним. Це молода жінка, наділена гострою спостережливістю, підвищеною емоційною вразливістю та схильністю до самоаналізу, що часом межує з депресивними станами. Її внутрішній світ сповнений суперечностей: прагнення бути частиною колективного літературного життя і гостре відчуття власної чужості; бажання щирості та необхідність приховувати своє “куркульське” походження; романтичні пориви та холодний інтелектуальний аналіз стосунків. Коли радянська критика таврує її за “втечу від дійсності” та “безідейність”, вона інтуїтивно знаходить психологічний захист у заглибленні в праісторію. Її зацікавлення археологією, Трипільською культурою та матріархатом, підтверджене біографічними джерелами, стає не просто хобі, а стратегією виживання. Вона конструює для себе альтернативний світ, де її “примітивність” — риса, за яку її критикували, — стає цінністю. Це пояснює її несподіване відчуття повернення додому в Туркменістані, який вона сприймає як острівець архаїки, не зворушеної радянським стандартом.

Твір містить цілу галерею яскравих портретів діячів культури, створених з рідкісною психологічною точністю. Микола Зеров постає як кумир студентства, “чародій”, чиї лекції з історії української літератури були “справді святом”, “бенкетом”. Гуменна підкреслює його артистизм, феноменальну пам’ять, тонкий гумор та любов до свого предмета, що виявлялася у “щасливому, всміхненому виразі” під час лекції. Водночас вона фіксує і побутові деталі, що роблять образ живим: “обличчя мопса”, відсутність кількох зубів, “біле кашне і роздерта кишеня”.

Микола Хвильовий з’являється як містична, магнетична постать. Оповідачка, яка чує його вперше, приголомшена “магічним навіянням” його читання. Він тримає переповнену залу в абсолютній тиші та напруженні, а його “лірична манера посилає містичні мурашки по спині”. Його новела “Я” “ще сильніше приголомшує залю”.

Сергій Пилипенко, лідер “Плуга”, зображений як енергійний організатор. Його зовнішність — “чепурний кожух з сивим смушевим коміром” — та рішучі дії (коли він, “як лантух січки”, виніс зі сцени набридливого графомана) підкреслюють його роль ватажка “селянської” літератури. Для оповідачки, якій він допоміг з першою публікацією, він стає “літературним батьком”.

Григорій Косинка постає як неперевершений майстер художнього читання, чиї виступи були “справжнім духовним бенкетом”. Гуменна відзначає унікальну “магію Косинчиного читання”, яка, на її думку, була навіть вищою за “магію його писання”. Водночас вона не оминає і його зверхньої репліки на адресу її раннього оповідання “Савка” — “Папір усе терпить!”, що показує його вимогливість та, можливо, певну зарозумілість.

Крім цих постатей, твір містить десятки інших яскравих портретів та замальовок: Павла Тичини з його унікальною “співомовкою”, Володимира Сосюри, що “наївно співає” свої вірші, колоритного Сави Божка, оповідача-чарівника Юрія Будяка, одіозного критика Бориса Коваленка та багатьох інших, кожен з яких є важливим елементом панорами епохи.

Розділ 4: Композиція та хронотоп

Композиційно твір побудований за хронологічним принципом, проте лінійність оповіді часто порушується ретроспекціями, ліричними відступами та філософськими роздумами. Текст поділено на великі частини (“книги”), що структурують величезний масив спогадів. Розповідь розгортається у кількох ключових часопросторових вимірах.

Київ є центральним локусом твору. Це місто студентських років, літературних зібрань, редакцій та бібліотек. Гуменна створює детальний топографічний портрет Києва 1920-х років, згадуючи конкретні вулиці (Володимирська, Фундукліївська), будівлі (ІНО, Михайлівський монастир, де був гуртожиток Кубуч), парки та кручі. Київ постає як простір інтелектуальних пошуків, романтичних захоплень і перших літературних спроб.

Харків, тодішня столиця УСРР, фігурує як центр партійної та літературної влади. Звідти до “провінційного” Києва приїздять “пролетарські письменники”, щоб нести світло “жовтневої літератури”. Харків символізує ідеологічний тиск і офіціоз, з яким оповідачка постійно перебуває у прихованому конфлікті.

Жашків та українське село загалом є простором дитинства, родинного коріння, джерелом народної культури, мови та фольклору. Цей світ протиставляється міському, ідеологізованому життю як щось первинне, органічне та справжнє.

Туркменістан, куди оповідачка їде на мовну практику, стає несподіваним простором духовного оновлення. Ця екзотична країна, з її архаїчним побутом, вільним від радянського стандарту, сприймається нею як “рідний” світ, де вона нарешті почувається “вдома”. Цей епізод є ключовим для розуміння її внутрішніх пошуків ідентичності.

Частина 2: Критична стаття “Дар Евдотеї”: Свідчення, пам’ять та деміфологізація “Розстріляного відродження”

Вступ: Цінність суб’єктивного свідчення

“Дар Евдотеї” Докії Гуменної — це не просто мемуари, а унікальний документ, що дозволяє поглянути на канонізовану добу “Розстріляного відродження” з незвичної, жіночої та, значною мірою, периферійної перспективи. Цінність твору полягає не лише в його фактографічній насиченості, а й у суб’єктивності погляду, що фіксує атмосферу, настрої та складні людські стосунки, які часто залишаються поза увагою офіційної історії літератури. Гуменна пропонує не пафосну оду епосі, а тверезий і часом іронічний “іспит пам’яті”.

Розділ 1: Погляд зсередини: Динаміка літературного процесу 1920-х

Гуменна детально відтворює внутрішні механізми літературного життя, показуючи його не як монолітний процес, а як поле боротьби ідеологій, амбіцій та талантів. Її опис заснування київської філії “Плуга” є яскравою ілюстрацією того, як радянська влада намагалася взяти під контроль творчу інтелігенцію. Вибір між “Плугом” та “Гартом” був не лише естетичним, а й світоглядним: “Гарт” позиціонувався як пролетарська, міська організація, тоді як “Плуг” мав об’єднати письменників селянського походження. Гуменна, відчуваючи свій зв’язок із селом, обирає “Плуг”, але відразу ж стикається з ідеологічним тиском “жовтневої літератури”, що прагнула “остаточно зірвати з буржуазними пережитками”.

Твір яскраво ілюструє кризу “масовості”, яку пропагували “плужани”. Заклик “записуватись в літературу” до всіх, хто “почуває себе письменником”, призвів до появи не лише талановитої молоді, а й графоманів та ідеологічних наглядачів. Типовим представником останніх є Борис Коваленко, який після власної творчої невдачі перетворився на “лютого, в’їдливого” критика, що “шкварив непережованими цитатами з Маркса” і нищив будь-які прояви “безідейності”.

Попри декларовану рівність, у літературних колах швидко вибудовується жорстка ієрархія. Столичні харківські письменники приїжджають до Києва як місіонери, що несуть світло істини в “затхлу діру”. У київській філії “Плуга” реальну владу мають не творчі особистості, а партійні функціонери, як-от редактор “Більшовика” Самійло Щупак чи колишній “бандит”, а тепер співробітник тієї ж газети Яків Качура. Хоча Гуменна не аналізує літературну дискусію 1925–1928 років на теоретичному рівні, вона показує її практичний вияв: нищівну критику її “осіннього шкіцу” як “втечі від дійсності” та “мистецтва для мистецтва”. Це живий приклад ідеологічних баталій, що розгорталися між прихильниками масового, утилітарного мистецтва та тими, хто обстоював право на індивідуальну творчість.

Розділ 2: “Олюднення” канону: Живі портрети на тлі трагедії

Однією з найбільших цінностей “Дару Евдотеї” є створення живих, психологічно достовірних портретів діячів “Розстріляного відродження”. Гуменна свідомо чи несвідомо деміфологізує канонічні образи, показуючи не ікони, а реальних людей з їхніми талантами, слабкостями та дивацтвами. Цей підхід є формою опору як радянській агіографії, що перетворювала лояльних письменників на безтілесні символи, так і пізнішій тенденції до створення пантеону бездоганних мучеників.

Гуменна фіксує не лише геніальність, а й побутові, людські риси. Микола Зеров — це не лише титан думки, а й людина з “обличчям мопса”, відсутніми зубами та “роздертою кишенею”. Павло Тичина — не лише пророк, а й виконавець власних віршів з унікальною, ні на кого не схожою “співомовкою”. Ця увага до деталей створює ефект присутності, переносячи читача в атмосферу тих подій. Показуючи великих митців у побуті, з їхніми дивацтвами (як-от професор Олександр Грушевський, що їсть на лекції холодну картоплину), вона повертає їм людський вимір. Цей метод “олюднення” не применшує їхньої величі, а навпаки, робить їхню подальшу трагедію ще більш відчутною та реальною.

Психологічна точність її спостережень вражає. Вона вловлює невловимі риси характерів: холодна, “породиста” зовнішність критика Якова Савченка, “ситий надутий вираз” поета Володимира Ярошенка, глузлива усмішка “гартованця” Сергія Жигалка. Її оцінки часто суб’єктивні та іронічні: Борис Коваленко — “без-емоційна довбня”, Самійло Щупак — “миршавенький інтеліґентик”. Ця суб’єктивність не є недоліком; вона є свідченням живої реакції людини на своє оточення і робить її спогади не сухою хронікою, а захопливим наративом.

Розділ 3: Трагедія жінки-мисткині в тоталітарній системі

“Дар Евдотеї” можна розглядати і як важливий документ жіночої історії, що розкриває унікальний досвід жінки-письменниці у патріархальному та ідеологізованому світі. Оповідачка зазнає подвійного тиску: не лише як митець з “неправильним” походженням, але і як жінка, що наважилася обрати нетрадиційний шлях. Її постійно докоряють відсутністю чоловіка, називають “старою дівою”, на що вона з викликом відповідає, що її головна битва — “за місце в літературі”.

Її романтичні переживання також свідчать про конфлікт із панівними нормами. Вона тягнеться до інтелектуальних авторитетів (професор Черанівський) або ідеалізованих образів краси (Тодось Цимбал), але ці почуття залишаються платонічними та нерозділеними. Водночас вона з огидою відкидає грубі, примітивні залицяння (Степан Кашперський, Борис Коваленко), які сприймає як образу та об’єктивацію. Її дружба з Василиною Ставнистою будується на інтелектуальній спорідненості та спільному прагненні “утвердитися в інтелектуальній висоті”, що протиставляється традиційній жіночій долі.

У переважно чоловічому світі літературних організацій вона почувається маргіналізованою. У “Плузі” вона — “одна дівчина”, на зборах сидить “тихо, як безтілесний дух”, не наважуючись висловитися. Зневажливі прізвиська “меблі” та “безплідна ялівка”, які їй дають колеги-чоловіки, яскраво ілюструють її становище. Цей досвід відторгнення та маргіналізації, ймовірно, і став однією з причин її глибокого зацікавлення праісторією, зокрема Трипільською культурою та епохою матріархату. Це зацікавлення було не просто науковим інтересом, а формою психологічної компенсації — пошуком світу, де жінка та жіноче начало мали центральне, сакральне значення, що було повною протилежністю патріархальному радянському світу, який її відкинув.

Висновки: Історична та літературна цінність твору

“Дар Евдотеї” Докії Гуменної є багатошаровим і винятково цінним твором. Як історичне джерело, він надає безпрецедентно деталізовану, живу картину літературного побуту, ідеологічної боротьби та людських стосунків у Києві 1920-х – 1930-х років. Як літературний твір, це глибока психологічна проза, що досліджує складний процес становлення творчої особистості в екстремальних умовах тоталітарного тиску. Як документ жіночої історії, він розкриває унікальний досвід жінки-письменниці, її боротьбу за право на власний голос у світі, де домінували чоловіки та партійні директиви. Деміфологізуючи епоху “Розстріляного відродження”, Докія Гуменна не применшує її величі чи трагедії. Навпаки, вона робить її більш об’ємною, людяною та зрозумілою для сучасного читача, повертаючи канонізованим постатям їхні живі обличчя, а драматичним подіям — вимір особистого переживання.