📘Черлене вино

Арсен: Головний герой, талановитий гусляр і ватажок ватаги скоморохів. Колишній студент-спудей. Він проходить еволюцію від індивідуаліста та циніка, що живе за принципом «де пиво п’ємо, там честь віддаємо» , до свідомого воїна, який бере зброю і гине в бою за рідну землю, надихаючи оборонців замку співом. Закоханий в Орисю.

Орися: Донька Івашка Рогатинського. Горда, вродлива, закохується в Арсена. Вона стає жертвою політичних розрахунків батька, який примусово видає її заміж за нелюбого сина судді Давидовича. У творі є алегоричним втіленням долі самої Русі-України — чистої, але відданої на поталу.

Івашко Преслужич-Рогатинський: Староста Олеського замку, могутній руський боярин. Лідер «руської партії», що підтримує Свидригайла. Втілення державницької ідеї та стійкості. Його трагічна помилка (hamartia) — рішення пожертвувати щастям доньки заради політичного союзу зі зрадником Давидовичем. Героїчно гине, очолюючи оборону замку.

Свидригайло Ольгердович: Князь, брат Ягайла. Спочатку постає як надія русинів на відновлення «Галицької Русі православної». Здобувши владу, він зраджує справу, бо боїться народного характеру війни («війна смердів») і шукає союзу з тевтонцями. Його зрада прирікає повстання на поразку.

Осташко Каліграф: Літописець, «магістр вільних мистецтв», колишній свідок гуситського руху в Празі. Втілює інтелект та історичну пам’ять нації. Його зброя — «трость скорописна». У фіналі рятується з обложеного замку, виносячи свій літопис, щоб передати правду нащадкам .

Суддя Давидович: Багатий руський можновладець, батько нареченого Орисі. Втілення колабораціонізму та ницої зради. Будучи русином і православним , він свідомо працює на польську корону заради маєтків. Готує таємну здачу Олеського замку полякам, за що Івашко страчує його.

Яцько Русин: Талановитий львівський маляр, знайомий Арсена. Його кар’єру і життя було зруйновано після того, як він відмовився фальшивити і написав правдивий, а не улесливий, портрет архієпископа Одровонжа («свинячі вуха»). Спивається і помирає у злиднях, символізуючи трагічну долю митця, що не йде на компроміс.

Микита та Галайда: Гончар і кушнір. Представники простого народу (міщан та ремісників). Вони свідомо долучаються до боротьби не за феодальні привілеї, а за свій дім і землю. Микита героїчно гине в бою, а Галайда очолює оборону міста і згодом іде в опришки.

Політична боротьба та зрада: Лінія обертається довкола боротьби Івашка Рогатинського та руської шляхти за незалежність. Вона починається з надій на Свидригайла під час Луцького з’їзду , але закінчується його зрадою. Це призводить до ізоляції та героїчної, але приреченої оборони Олеського замку .

Трагічне кохання Арсена та Орисі: Центральна романтична лінія про кохання скомороха і боярівни, неможливе через соціальну нерівність та політичні плани батька Орисі. Їхня коротка зустріч на замерзлому Стиру та останнє прощання на цвинтарі в обложеному замку обрамлюють їхню трагічну долю.

Роль митця (Арсен, Осташко, Яцько): Філософська лінія про три можливі шляхи інтелігенції в часи тиранії. Шлях Яцька — безкомпромісна правда і загибель у злиднях. Шлях Осташка — збереження історичної пам’яті для майбутнього .Шлях Арсена — еволюція від відстороненого служіння «голим королям» до активної збройної боротьби на боці народу.

Епіграфи: Твір має два епіграфи: з народної пісні та зі «Слова о полку Ігоревім». Епіграф зі «Слова» («…ту пир докончаша храбриї русичі… за землю Рускую») задає головний мотив роману — жертви заради рідної землі.

Структура: Роман складається з 15 розділів та поетичного епілогу «І БУДЕ ТАК…».

Експозиція: Ярмарок у Луцьку 1429 року під час з’їзду монархів. Знайомство з Арсеном, Орисею, Осташком та політичною напругою довкола Свидригайла .

Зав’язка: Таємна розмова Арсена та Орисі на річці Стир (любовна лінія) та присяга Івашка Рогатинського Свидригайлу (політична лінія).

Розвиток дії: Смерть Вітовта. Свидригайло захоплює владу. Івашко примусово видає Орисю заміж за сина зрадника Давидовича .Арсен переживає духовну кризу у Львові ..видригайло зраджує руську справу, злякавшись «війни смердів».

Кульмінація: Арсен дізнається про остаточну зраду Давидовича (який має грамоту на Олесько від поляків) і повертається попередити Івашка. Івашко страчує Давидовича і рятує Орисю. Одразу після цього величезне польське військо Яна із Сенни бере замок в облогу.

Розв’язка: Безнадійна, але героїчна оборона замку. Івашко , Арсен та інші оборонці (Микита ) гинуть. Перед фінальним штурмом Івашко та Арсен відправляють Орисю та Осташка Каліграфа таємним ходом, щоб вони врятували літопис .

Епілог: Поетичне пророцтво «І БУДЕ ТАК…» , що пов’язує жертву героїв з майбутнім відродженням і появою в Олеському замку Богдана Хмельницького.

Зрада і вірність: Ключова проблема. Протиставляється ница зрада Давидовича і політична зрада еліти (Свидригайло ) — вірності рідній землі (Івашко, Микита, Галайда).

Народ і провідники: Піднімається питання про те, хто є рушієм історії. Свидригайло зневажає народ («війна смердів»), що веде його до поразки. Івашко ж знаходить силу, лише коли спирається на простих людей, як Галайда та Микита.

Митець і влада (або роль інтелігенції): Розкривається через долі трьох митців: Арсена (відсторонений цинізм, що переростає в дію) , Осташка (обов’язок збереження пам’яті) та Яцька Русина (безкомпромісна правда, що веде до самознищення).

Національна та релігійна ідентичність: Боротьба русинів «за землю Рускую» та «за Русь православну» проти насильницької полонізації та окатоличення.

Історична пам’ять: Проблема збереження правди про минуле як запорука майбутнього. Літопис Осташка Каліграфа стає найціннішим скарбом, який рятують з обложеного замку.

Символізм: Назва «Черлене вино» є головним символом — це кров, пролита за землю, і водночас жертва, трагічне причастя. Інші символи: білий неосідланий кінь у фіналі (символ незнищенної волі, майбутнього) , літопис (історична пам’ять).

Езопова мова (алегорія): Твір використовує події XV століття як алегорію для критики радянської імперської політики 1970-х років. Боротьба проти польського панування маскувала теми русифікації та боротьби за українську ідентичність.

Стилізація: Мова твору насичена архаїзмами, історизмами, церковнослов’янізмами, що створює атмосферу епохи.

Фольклоризм: Активне використання народних пісень, балад, легенд (про Трістана та Ізольду ), введення образу скоморохів як носіїв народної культури.

Барокові елементи: Введення містичних, ірраціональних сцен, зокрема, розмови Свидригайла з привидами померлих князів (Кейстута, Ядвіги) у Луцькому замку.

Роман «Черлене вино» Романа Іваничука (1927–2016) був написаний у 1974–1976 роках і є одним із найяскравіших зразків українського історичного роману періоду «застою». В умовах жорсткої радянської цензури, особливо після погрому української інтелігенції 1972 року , історична проза стала для Іваничука «езоповою мовою». Це дозволило йому говорити про заборонені теми: боротьбу України за незалежність, зраду національних еліт, тиск імперського центру та важливість збереження ідентичності. Образ Олеського замку став алегорією України, оточеної ворогами, але незламної.

Частина I. Розширений Аналітичний Паспорт: Роман «Черлене Вино»

Історична Основа та Жанрова Специфіка

Роман Романа Іваничука «Черлене вино» (написаний у 1974–1976 роках) є класичним зразком українського історичного роману, що використовує минуле для осмислення вічних проблем національного буття. Історичною основою твору слугує короткий, але надзвичайно драматичний період 1429–1431 років, що охоплює ключові події кризи у Великому князівстві Литовському.

Дія роману розпочинається зі З’їзду європейських монархів у Луцьку (зима 1429–1430 рр.), що став кульмінацією політичної могутності Великого князя Вітовта. Цей з’їзд стає зав’язкою головної політичної інтриги: Вітовт, підтримуваний імператором Сигізмундом, прагне отримати королівську корону і таким чином розірвати унію з Польщею. Цьому активно протистоїть польський король Ягайло, діючи переважно через свого канцлера, єпископа Збігнева Олесницького.

Політичний конфлікт загострюється зі смертю Вітовта восени 1430 року, що спричиняє династичну кризу. На престол у Вільнюсі сходить Свидригайло Ольгердович, молодший брат Ягайла. Його кандидатуру активно підтримує православна руська (українська та білоруська) знать, яка вбачає в ньому захисника своїх прав та віри від польсько-католицької експансії. У романі цю «руську партію» представляють князь Федір Острозький та головний герой, боярин Івашко Преслужич-Рогатинський.

Підтримка Свидригайла русинами провокує пряму військову агресію з боку Польщі, відому як «Луцька війна» 1431 року. Кульмінацією роману стає героїчна, хоч і приречена, оборона Олеського замку — останньої руської твердині в Галичині, яку очолює Івашко Рогатинський.

Жанрово твір виходить за межі суто історичного роману, поєднуючи його з елементами пригодницького наративу та філософської драми про вірність, зраду, роль митця в суспільстві та трагічну циклічність української історії. Це роман-алегорія, де події XV століття слугують езоповою мовою для рефлексій над реаліями України 1970-х років.

Символізм Заголовку та Епіграфа

Назва роману «Черлене вино» є центральним заголовком-символом, що задає тональність всьому твору. Її символізм розкривається на кількох рівнях.

Перший, текстуальний рівень, встановлює прямий зв’язок з епіграфом, взятим зі «Слова о полку Ігоревім»: «… Ту кривавого вина не доста; ту пир докончаша храбриї русичі; свати попоіша, а самі полегоша за землю Рускую». «Черлене вино» (де «черлений» — архаїчна форма «червоного») є прямою метафорою крові, пролитої в битві.

На другому, алегоричному рівні, «черлене вино» стає символом жертовності, трагічної євхаристії. Це кровне причастя, яке приймають захисники рідної землі. Як і русичі в «Слові», герої Іваничука — Івашко, Арсен, Микита — свідомо йдуть на смерть, «докончуючи пир» в ім’я майбутнього своєї землі. Назва символізує «криваву боротьбу» за віру (православну) та ідентичність.

Епіграф виконує ключову композиційну та ідейну функцію. Він пов’язує конкретно-історичні події XV століття з тисячолітньою традицією боротьби Русі за власну державність. Іваничук проводить паралель між трагедією Ігоря та трагедією Олеська: в обох випадках героїчна поразка виявляється моральною перемогою. Композиційно роман закільцьований: назва останнього, п’ятнадцятого, розділу — «ТУ ПИР ДОКОНЧАША…» — дослівно повторює центральну фразу епіграфа, підкреслюючи, що подвиг захисників замку є завершеним, сакральним актом.

Архітектоніка Сюжету: Два Рівні Конфлікту

Сюжетна структура роману розвивається у двох паралельних, але нерозривно пов’язаних площинах: політичній (макрорівень) та особистій (мікрорівень).

Політична сюжетна лінія охоплює великі історичні події. Її зав’язкою є Луцький з’їзд монархів, де детально описані дипломатичні інтриги Ягайла (в особі єпископа Олесницького) та імператора Сигізмунда, спрямовані на зрив коронації Вітовта. Розвиток лінії пов’язаний з підтримкою руськими боярами, зокрема Івашком Рогатинським та Федором Острозьким, князя Свидригайла, якого вони раніше звільнили з крем’янецької тюрми. Політична кульмінація настає зі смертю Вітовта; Свидригайло блискавично захоплює владу у Вільнюсі, взявши в полон самого Ягайла та Олесницького, і проголошується Великим князем. Розв’язка цієї лінії трагічна: Свидригайло, злякавшись народного характеру війни («війна смердів») та впливу гуситів, зраджує руську справу. Він укладає перемир’я з Ягайлом і шукає союзу з тевтонцями, що призводить до змови литовських князів (Жигмонта Кейстутовича, Семена Гольшанського) і його власного краху під Ошм’янами. Ця зрада ізолює Олеський замок, залишаючи його наодинці з польською армією.

Особиста сюжетна лінія фокусується на долі скомороха Арсена та боярівни Орисі. Зав’язка відбувається на тому ж ярмарку в Луцьку, де зустрічаються їхні погляди. Розвиток відбувається під час їхньої таємної зустрічі на річці Стир, де усвідомлюється соціальна прірва. Кульмінація цієї лінії — примусове весілля Орисі. Івашко Рогатинський, у фатальній політичній помилці, видає дочку за сина Судді Давидовича, сподіваючись отримати союзника. Арсен, який приходить на весілля благати Івашка не робити цього, зазнає приниження і, зламаний, вирушає у Львів, де переживає глибоку духовну кризу. Розв’язка лінії — трагічне возз’єднання героїв. Арсен повертається в Олесько, щоб попередити Івашка про зраду Давидовича. Він бачить Орисю, яку гончар Микита врятував з Теребовлі, але яка вже зламана психічно й фізично. Обидва, Арсен та Орися, гинуть під час фінального штурму замку.

Автор свідомо пов’язує ці лінії. Назва четвертого розділу, «ТРІСТАН ТА ІЗОЛЬДА», прямо вказує на архетип неможливого кохання. Особиста трагедія героїв є прямим наслідком політичного розбрату та помилкового вибору їхніх лідерів. Івашко, жертвуючи щастям дочки заради примарного політичного союзу зі зрадником, символічно прирікає і себе, і її, і свою справу.

Система Образів: Історичні Постаті

Роман Іваничука населений реальними історичними діячами, які виступають рушіями макросюжету.

Свидригайло Ольгердович є однією з найтрагічніших фігур. Він зображений як імпульсивний, бунтівний «звір у клітці», що несе в собі надію на відновлення «Галицької Русі православної». Проте, здобувши владу, він виявляє фатальну феодальну обмеженість. Його лякає народна підтримка, «війна смердів», яку він зневажає, та радикалізм гуситів. Страх перед власним народом штовхає його на союз із тевтонцями та на перемовини з Ягайлом. Ця зрада руської справи, яка його й підняла, призводить до його власного падіння в Ошм’янах і стає вироком для його вірних союзників, як Івашко.

Вітовт Кейстутович та Ягайло виступають як представники старої епохи. Вітовт — мудрий, але старий і одержимий примарами минулого (вбивством свого батька Кейстута) та жагою корони. Ягайло зображений слабким, немічним, повністю залежним від волі «некоронованого короля Польщі» — єпископа Збігнева Олесницького. Ягайло є лише номінальним лідером, інструментом у руках польської церковної та магнатської олігархії. Автор вдається навіть до елементів бароко, описуючи привидів у Луцькому замку, які докоряють цим двом правителям за їхні минулі зради та політичні інтриги.

Федір Острозький представляє альтернативний, радикальний шлях боротьби. Він є реальним історичним зв’язком руського світу з гуситським рухом, соратником Прокопа Лисого. На відміну від Свидригайла, Острозький не боїться спиратися на народні рухи. Арешт Острозького (якого Свидригайло фактично здав полякам) і його подальший постриг у Києво-Печерський монастир символізують втрату цього революційного шансу на перемогу.

Система Образів: Вигадані Персонажі

Вигадані персонажі втілюють різні прошарки та ідейні позиції руського суспільства.

Івашко Преслужич-Рогатинський є центральним героєм роману. Це «здольний лицар», патріот, втілення державницької ідеї, господар «останньої твердині». Його особиста трагедія — це трагедія лідера, що змушений діяти в умовах тотального розбрату. Він робить фатальну помилку (hamartia), коли, керуючись феодальним розрахунком, віддає дочку Орисю за сина зрадника Давидовича, сподіваючись зміцнити оборону Олеська. Усвідомивши свою помилку, що коштувала йому і дочки, і справи, Івашко знаходить спокуту в приреченій, але героїчній обороні замку, відкидаючи пропозицію про капітуляцію.

Орися несе на собі ключове символічне навантаження. Вона є алегорією самої Русі-України — чистої, прекрасної, але відданої на поталу. Її примусовий шлюб з Адамом Давидовичем, який виявляється імпотентом, є потужною метафорою насильницького, протиприродного і безплідного союзу, нав’язаного її землі. Її порятунок гончарем Микитою і повернення до батька в Олесько — це символічне повернення до витоків, але вже запізно: Орися психічно зламана.

Суддя Давидович — це втілення абсолютного колабораціонізму. Автор підкреслює, що він русин і православний («до Юда православний»), але заради маєтків і влади свідомо працює на польську корону. Саме він зраджує Івашка, готуючи таємний вхід польському загону в замок. Більше того, він стає мимовільною причиною чуми у Львові, привівши туди заражений караван. Це образ «манкурта», що несе знищення власному народу.

Микита Гончар та Галайда Кушнір представляють народ. Їхня участь у війні — це не феодальна повинність, а усвідомлена оборона дому. Еволюція Микити, який через вбивство тивуна Давидовича зі звичайного ремісника перетворюється на свідомого воїна, символізує пробудження народної сили.

Проблема Митця та Суспільства: Ідеологічний Конфлікт

Однією з центральних у романі є філософська проблема ролі митця (інтелігенції) в умовах національного гніту. Іваничук розглядає її через тріаду персонажів-митців, що є очевидною алегорією на дискусії української інтелігенції 1970-х років.

Арсен (Митець як діяч) проходить найскладнішу еволюцію. Він починає як талановитий, але цинічний скоморох-індивідуаліст, що живе за принципом «де пиво п’ємо, там честь віддаємо». Він вступає у світоглядний конфлікт з Осташком Каліграфом, який дорікає йому за службу панам і пророкує «ковпак з дзвіночками». Любов до Орисі пробуджує в ньому біль, а перебування у Львові («Вавілоні») — огиду. Кульмінацією його прозріння стає сцена в патриціанській лазні, де він бачить «голого короля» Ягайла — немічного діда, що вершить долі тисяч. Арсен усвідомлює себе частиною народу, повертається в Олесько і гине на валах, але вже не як блазень, а як воїн, що співом піднімає бойовий дух оборонців.

Осташко Каліграф (Митець як літописець) втілює інтелект, раціо та історичну пам’ять нації. Колишній гусит, він скептично ставиться до феодальних інтриг. Його зброя — «трость скорописна». Його особиста криза — це сон про літопис, де зникають літери, що приводить його до усвідомлення: історія — це не лише князі, але й народ (Микита, Галайда). Він стає ідеологічним наставником Івашка («Вигостри серце своє мужністю»). У фіналі він рятується з обложеного замку, виносячи найцінніше — свій літопис, тобто саму пам’ять нації.

Яцько Русин (Митець як жертва) представляє третій, трагічний шлях. Це львівський маляр, який насмілився сказати правду — намалював архієпископу Одровонжу «свинячі вуха», за що був зламаний системою. Він спивається і гине у злиднях у шпиталі для жебраків на «задвірках Вавілона» (Львова). Це шлях прямого, але самотнього бунту, що в умовах окупації веде лише до самознищення.

Частина II. Критична Стаття: «Черлене Вино» як Алегорія Національного Існування

«Олеський Замок» як Езопова Мова 1970-х

Роман «Черлене вино», створений у 1974–1976 роках, є не просто реконструкцією подій XV століття, але й глибокою історіософською алегорією, спрямованою на осмислення сучасності письменника. Написаний в епоху брежнєвського «застою», невдовзі після брутальних репресій 1972 року, що знекровили українське шістдесятництво, твір неминуче використовує езопову мову для артикуляції заборонених тем.

Іваничук, майстерно володіючи цим прийомом (як і в романі «Мальви», де яничарство було метафорою манкуртства), обирає історичний фасад польсько-католицької експансії XV століття для безпечної критики радянського імперського тиску та русифікації. Героїчна оборона Олеського замку — це не просто історичний епізод. Це метафора України, оточеної ворогами, «останнього острівця» національного духу, який тримається всупереч зраді вищих ешелонів влади (Свидригайло) і завдяки стійкості місцевих лідерів (Івашко) та народу (Микита, Галайда). Олесько в романі — це символ незнищенності нації, яка продовжує боротьбу навіть у безнадійній ситуації.

Феномен Зради: Свидригайло та Давидович

Тема зради є однією з наскрізних у творі, і Іваничук досліджує її на двох фундаментально різних рівнях, втілених в образах Свидригайла та Судді Давидовича.

Зрада Давидовича — це ница, корислива зрада, що межує з манкуртством. Давидович — русин за походженням і православний за вірою («до Юда православний»). Проте він свідомо стає агентом окупаційної влади заради особистої вигоди, маєтків та влади. Він не просто зраджує свого свата Івашка, готуючи здачу замку польському загону, але й об’єктивно стає причиною фізичного вимирання народу, привівши до Львова караван, що несе чуму. Це образ абсолютного колаборанта, поряд з такими, як Підгорецький, що втратив будь-яку національну ідентичність і несе лише руйнацію.

Трагедія Свидригайла — це зрада вищого, політичного порядку. На відміну від Давидовича, Свидригайло починає як щирий «руський князь», надія православних бояр. Проте його свідомість залишається обмеженою феодальними уявленнями. Здобувши владу, він лякається тієї самої сили, що його підняла, — народного руху. Його презирство до «війни смердів» та радикалізму гуситів (Федора Острозького) штовхає його на пошук компромісу з Ягайлом та союзу з тевтонцями. Це трагедія національного лідера, який зраджує свій народ через брак довіри до нього, через страх перед його суб’єктністю. У контексті 1970-х років це був прозорий натяк на верхівку УРСР, яка, будучи формально «українською», боялася будь-якого прояву народного духу більше, ніж імперського центру.

Полеміка Митців: Служіння, Втеча чи Пам’ять?

Центральний ідеологічний конфлікт роману — це полеміка про роль інтелігенції, втілена у трьох образах митців. Ця дискусія віддзеркалює реальні стратегії поведінки української інтелігенції в умовах радянського тиску.

Шлях Яцька Русина — це шлях жертви. Його спроба прямого, безкомпромісного бунту (правдивий портрет архієпископа) закінчується повним знищенням. Система ламає його, перетворюючи на алкоголіка, що помирає у злиднях. Це шлях мучеництва, але, на думку автора, безплідний, бо він веде до самознищення таланту.

Конфлікт між Арсеном та Осташком — це діалог двох інших стратегій. Арсен (емоція, «серце») починає як типовий пристосуванець, що зневажає політику і служить будь-якій владі заради вина й хліба. Осташко (інтелект, «розум») дорікає йому за це блазенство. Проте й сам Осташко переживає кризу: його сон про порожній літопис доводить, що фіксація історії князів без історії народу — марна.

Роман веде обох героїв до синтезу. Арсен, пройшовши через приниження у львівському «Вавілоні» (особливо в сцені з «голим королем» Ягайлом у лазні), розуміє, що аполітичність і є найгіршою формою рабства. Він обирає шлях дії і повертається, щоб загинути разом з народом. (Деякі критики, зокрема, вбачали в такій еволюції від маргінала до свідомого воїна мотив, близький до канонів соціалістичного реалізму, хоч і з виразним національним забарвленням). Осташко ж розуміє, що його обов’язок — зберегти пам’ять про цю дію. Їхній союз в обороні Олеська (Арсен співає бойову пісню, надихаючи воїнів, а Осташко фіксує це у літописі) стає ідеалом єдності інтелігенції та народу.

Водночас, не можна ігнорувати закиди деяких критиків щодо певної ідеалізації героїв та спрощення історичних процесів, що, втім, було зумовлено як вимогами жанру, так і цензурними реаліями епохи.

Фінал: «Пир Докончаша»

Фінал роману трагічний, але не песимістичний. Військова поразка Олеська неминуча. Івашко гине на валах. Арсен гине, співаючи. Микита гине. Польське військо Яна з Сенни, посилене епідемією чуми, яку принесли зрадники, захоплює руїни замку.

Це і є той «пир», про який йшлося в епіграфі. Захисники «докончаша» (завершили) свій подвиг. Вони випили чашу «черленого вина» — причастилися кров’ю, принісши себе в жертву за землю. Поразка перетворюється на акт завершеного подвигу.

Ключовим для розуміння ідеї твору є порятунок Осташка Каліграфа та Орисі. Вони єдині, хто залишає замок живими. Осташко виносить Літопис. Орися, хоч і зламана, несе в собі пам’ять про кохання (Арсена) і батька (Івашка). Вона і є той символ Русі, що вижив. Осташко рятує не фізичне тіло нації, а її душу — історичну пам’ять.

Останній абзац роману, де Іваничук згадує, що Осташко передасть літопис у Смоленську, а колись в Олеському замку народиться «орел Зіновій, на прозвище Хмель», прямо пов’язує цю поразку XV століття з майбутньою перемогою. Жертва не була марною. «Черлене вино», випите героями, проросло і дало нові сили для боротьби. Фінальний образ «білого неосідланого коня на гарячому крузі сонця», що мчить крізь віки, символізує незнищенність національного духу, свободу та пам’ять, які живляться подвигом мучеників.