📘Чари ночі

Ліричний герой: це не просто закоханий юнак, а філософ і пророк, що осягнув трагічну суть буття. Він виступає посередником між вічним голосом природи та людиною (“ти”), що вагається, закликаючи її до дії. Його настрій коливається від мажорного екстазу до мінорного усвідомлення тлінності.

Природа: виступає як повноцінний, одухотворений персонаж.

Солов’ї — символ нестримної пристрасті, їхній спів є оксиморонним (“сміються, плачуть”), що віддзеркалює центральну ідею збірки.

Весна “справляє бенкет”, символізуючи молодість і нестримну життєву енергію.

Ніч — час таїнства, кохання, злиття душ (“палкі обійми ночі”). Усі елементи природи беруть участь у вселенському еротичному пориві.

Оскільки твір є ліричним, у ньому відсутній сюжет у класичному розумінні. Натомість можна виділити емоційно-смислову лінію.

Внутрішня боротьба ліричного героя: це центральна лінія, що розгортається через діалог героя із самим собою та природою. Вона полягає у протистоянні між раціональним (сум, думки, страх перед майбутнім) та емоційним (бажання кохати, жити на повну, насолоджуватися моментом). Заклики солов’їв та буяння природи спонукають героя зробити вибір на користь почуттів.

Вірш складається з 12 чотиривіршів (катренів) і має чітку кільцеву (рамкову) композицію, що підкреслює головну думку.

Експозиція (обрамлення): перша і остання строфи ідентичні. У них звучить заклик солов’їв: “Цілуй, цілуй, цілуй її, — / Знов молодість не буде!”. Таке повторення робить цей мотив лейтмотивом усього твору, підкреслюючи універсальність цієї істини.

Розвиток дії (строфи 2-4): ліричний герой розгортає тезу, закликаючи відкинути сум, страх перед майбутнім і злитися з “шумлячим морем” життя.

Кульмінація (строфи 5-7): зображення всеохопної любовної екстази природи підводить до філософської кульмінації — афористичної антитези “Життя — єдина мить, / Для смерті ж — вічність ціла”.

Розв’язка-попередження (строфи 8-11): пряме звернення до пасивного адресата (“ти”) і похмуре пророцтво про неминучість згасання, підсилене алюзією на Фауста як символ марних спроб повернути час.

Проблема швидкоплинності життя та молодості: центральна проблема твору, що розкривається через протиставлення єдиної миті життя та цілої вічності смерті.

Проблема вибору між розумом і почуттями: ліричний герой вагається, чи варто віддаватися почуттям. Вірш є гімном на честь чуттєвого, емоційного сприйняття світу.

Проблема гармонії людини і природи: природа у вірші живе повним, радісним життям, закликаючи людину долучитися до цього “бенкету весни”.

Проблема фаталізму та байдужості вищих сил: підкреслюється неможливість повернути минуле через образ “скупих”, “глухих й нечулих” богів, які не дають людині другого шансу.

Персоніфікація (уособлення): ключовий прийом, що створює образ одухотвореної природи: “Сміються, плачуть солов’ї” , “Весна… бенкет справляє” , “уся земля тремтить”.

Метафори: “б’ють піснями в груди” , “струмінь власної душі / Улий в шумляче море” , “погасне в серці багаття”.

Антитеза: центральна фігура, що структурує філософський зміст: “Життя — єдина мить, / Для смерті ж — вічність ціла”.

Алюзія: згадка про Фауста працює за принципом контрасту: якщо герой Гете отримав другий шанс, то для звичайної людини це неможливо, що підсилює трагізм і нагальність заклику Carpe Diem.

Оксиморон: “Сміються, плачуть солов’ї” — поєднання протилежних емоцій, що передає повноту і трагізм почуття.

Риторичні оклики та запитання: “Лови летючу мить життя!”, “Гори!”, “Чому ж стоїш без руху ти…?”.

Звукопис: вірш надзвичайно музикальний.

Алітерація (повторення сонорних [л], [н], [м], [р] та шиплячих [с], [ш], [ч]) створює плавний, співучий фон та передає шепіт ночі.

Асонанс (повторення голосних [у] та [і]) створює відчуття туги та рішучості. Віршовий розмір — динамічний чотиристопний ямб з перехресним римуванням.

Олександр Олесь (справжнє прізвище — Кандиба) — видатний український поет-символіст і драматург. У 1919 році він був змушений емігрувати, жив у Празі, де й помер. Його син — Олег Ольжич, також відомий поет і борець за незалежність України, трагічно загинув. Вірш “Чари ночі” є одним із найвідоміших зразків української лірики та став культовим романсом. Музику до нього написав композитор Василь Безкоровайний, а серед найвідоміших виконавців — Ніна Матвієнко. Цей твір є обов’язковим для вивчення у шкільній програмі та входить до завдань ЗНО.

Частина I: Розширений аналітичний паспорт поезії “Чари ночі”

1. Автор, назва, історичний контекст

• Автор та назва: Олександр Олесь (справжнє прізвище — Кандиба, 1878–1944), поезія “Чари ночі” (відома також як романс “Сміються, плачуть солов’ї”).
• Дата написання та перша публікація: Твір написано у 1904 році. Він увійшов до дебютної збірки поета “З журбою радість обнялась”, що побачила світ у 1907 році в Петербурзі і принесла авторові широке визнання. Твір має виразний автобіографічний підтекст: його було написано в період залицяння поета до його майбутньої дружини Віри Свадковської.
• Контекст збірки: Назва першої книги Олеся є програмною для його ранньої творчості та слугує ключем до розуміння філософської глибини “Чарів ночі”. Формула “з журбою радість обнялась” віддзеркалює фундаментальний для поета принцип діалектичної єдності протилежностей. У його світогляді екстатична радість життя, кохання та молодості неможлива без гострого, трагічного усвідомлення їхньої скінченності та невідворотності втрати. Поезія “Чари ночі” є квінтесенцією цієї філософії, де заклик до насолоди моментом живиться саме передчуттям небуття.
• Історико-літературна доба: Початок XX століття був періодом розквіту українського модернізму, часом інтенсивних стильових пошуків та оновлення поетичної мови. Творчість Олександра Олеся стала однією з вершин цього процесу, органічно поєднавши європейські мистецькі тенденції, зокрема символізм (з його близькістю до європейського декадансу) та неоромантизм, з глибоко вкоріненою національною пісенною традицією.

2. Літературний напрям, течія, стиль

• Напрям: Модернізм.
• Течія: Синтез символізму з виразними елементами неоромантизму.
• Риси символізму: Поезія вибудувана на системі багатозначних образів-символів, які вказують на іншу, вищу реальність — світ інтенсивних почуттів та універсальних законів буття. Ніч, солов’ї, весна, море — це не елементи пейзажу, а шифри для розкриття стану людської душі та метафізичних істин. Ключовими рисами є сугестивність (навіювання настрою через звукопис та ритміку), музикальність та прагнення виразити “невимовне”. Природа тут є символічним простором, де матеріальні об’єкти слугують знаками духовних сутностей.
• Риси неоромантизму: Ця течія проявляється у культі сильного, всеохопного почуття, у прославленні повнокровного, пристрасного буття (вітаїзм). Ліричний герой постає як виняткова особистість, що кидає виклик пасивності та буденності (“Чому ж стоїш без руху ти, / Коли ввесь світ співає?”). Емоційна напруженість, гіперболізація почуттів, вольовий заклик “Гори!” — усе це є характерними ознаками неоромантичного світовідчуття, що прагне духовної величі та життя за критеріями ідеалу.
• Індивідуальний стиль: Для поетики Олеся характерним є поєднання меланхолійної рефлексії з пристрасним життєствердженням, виняткова мелодійність, що межує з музикальністю, та використання контрасту як центрального композиційного та світоглядного принципу.

3. Рід, вид та жанр лірики

• Рід: Лірика.
• Вид: Інтимна лірика, що органічно поєднується з потужними філософським та пейзажним компонентами. Твір виходить за межі простого вірша про кохання, перетворюючись на глибокий роздум про сенс життя, швидкоплинність часу та неминучість смерті, вписаний у космічний пейзаж весняної ночі.
• Жанр: Романс.
• Обґрунтування: Твір має всі формальні та змістові ознаки романсу. Його вирізняє виразна мелодійність, емоційна піднесеність, чітка куплетна будова (катрени) та енергійна ритмічна організація (чотиристопний ямб). Ці риси сприяли його легкій музичній адаптації. Поезія стала надзвичайно популярною народною піснею (“Сміються, плачуть солов’ї…”), що є остаточним підтвердженням її жанрової природи (пізніше твір поклав на музику композитор Василь Безкоровайний, а романс увійшов до репертуару, зокрема, Ніни Матвієнко).

4. Тема, ідея, провідні мотиви

• Тема: Трагічна швидкоплинність людського життя, молодості та кохання на тлі вічної, циклічної природи.
• Ідея: Утвердження абсолютної цінності кожної миті буття; пристрасний заклик до повнокровного життя, до насолоди коханням як найвищим проявом вітальності перед обличчям неминучої смерті та забуття. Поезія є блискучим втіленням античного філософського принципу

Carpe Diem (“Лови мить”).

• Провідні мотиви:
• Мотив бенкетуючої природи: Весна “справляє бенкет”, у якому бере участь увесь космос: “уся земля тремтить”, “ввесь світ співає”.
• Мотив Carpe Diem: Центральний заклик твору, виражений у рядках “Лови летючу мить життя!”.
• Мотив єдності людини і природи: Наскрізний паралелізм, де природа є не пасивним тлом, а активним учасником і рушієм драми, що спонукає людину до дії: “Сміються, плачуть солов’ї / І б’ють піснями в груди”.
• Мотив кохання-спалаху: Кохання осмислюється як горіння (“Гори!”), як єдина мить, що своєю інтенсивністю здатна протистояти вічності смерті.
• Мотив невідворотності часу: Глибоке усвідомлення того, що “знов молодість не буде” і “загине все без вороття”.
• Мотив фаталізму: Образ “скупих”, “глухих й нечулих” богів підкреслює трагічну неможливість повернути минуле і марність людських благань про другий шанс.

5. Композиція та архітектоніка

• Структура: Вірш складається з 12 чотиривіршів (катренів). Його композиція є кільцевою (обрамлення), оскільки перша строфа повторюється наприкінці твору. У творі можна виділити три умовні суб’єкти: автор-оповідач, ліричний герой (закоханий) та адресат (“ти”), до якого звернені заклики.
• Кільцева композиція: Повтор строфи “Сміються, плачуть солов’ї…” на початку і в кінці виконує кілька важливих функцій. По-перше, він створює ефект музичного рефрену, надаючи твору завершеності. По-друге, він підкреслює незмінність та універсальність головної істини, яку проголошує природа: молодість не повернеться. Цей закон буття не залежить від індивідуальних переживань ліричного героя і звучить як вічний рефрен долі.
• Логічна структура:
• Експозиція (строфа 1): Голос природи в образі солов’їв проголошує головну тезу і заклик твору.
• Розвиток дії (строфи 2-4): Ліричний герой-пророк розгортає цю тезу, закликаючи відкинути сум, страх перед майбутнім (“чи забуття, чи зрада”) і злитися з “шумлячим морем” життя.
• Кульмінація (строфи 5-7): Зображення всеохопної любовної екстази природи (“уся земля тремтить / В палких обіймах ночі”). Цей опис підводить до філософської кульмінації — афористичної антитези “Життя — єдина мить, / Для смерті ж — вічність ціла”.
• Пряме звернення (строфи 8-9): Перехід від загальних роздумів до прямого звернення до пасивного адресата (“ти”), заклик приєднатися до “бенкету весни”.
• Розв’язка-попередження (строфи 10-11): Похмуре пророцтво про неминучість згасання (“Погасне в серці багаття”, “захолонуть груди”), підсилене образом Фауста як символом марних спроб повернути час.
• Кінцівка (строфа 12): Повтор першої строфи, що замикає композиційне коло і повертає читача до вихідної тези, яка після всіх наведених аргументів звучить ще вагоміше та невідворотніше.

6. Система образів

• Образ ліричного героя: Це не просто закоханий юнак, а філософ і пророк, що осягнув трагічну суть буття. Він пристрасний, емоційний, його настрій коливається від мажорного екстазу до мінорного усвідомлення тлінності. Він виступає посередником між вічним голосом природи та людиною, що вагається (“стоїть без руху”), закликаючи її до дії.
• Образи-символи природи:
• Солов’ї: Символ нестримної пристрасті, кохання, а також голосу самої долі. Їхній спів є оксиморонним — одночасно радісним (“сміються”) і трагічним (“плачуть”), що віддзеркалює центральну ідею збірки “З журбою радість обнялась”.
• Весна: Символ молодості, відродження, любові, нестримної життєвої енергії.
• Ніч: Час таїнства, кохання, злиття душ, стихія ірраціональних, глибинних почуттів (“палкі обійми ночі”).
• Шумляче море: Символ повноти, бурхливості та безмежності життя, в яке необхідно зануритись без залишку, влити “струмінь власної душі”.
• П’яні верби, пахощі густі, тремтіння землі: Синестезійні деталі, що створюють образ природи, охопленої вселенським еротичним поривом.
• Культурні образи та алюзії:
• Фауст: Цей образ є символом одвічного людського прагнення повернути молодість і пережити щасливі миті знову. Однак його використання в поезії має глибший підтекст. Алюзія працює за принципом контрасту, а не подібності. Якщо герой Гете, уклавши угоду з надприродними силами, отримав другий шанс, то ліричний герой Олеся категорично заперечує таку можливість для звичайної людини: “Та знай: над нас — боги скупі, / Над нас — глухі й нечулі…”. Це протиставлення підкреслює унікальність і безцінність

єдиної миті, дарованої людині. Таким чином, згадка про Фауста не дає надію, а, навпаки, посилює екзистенційний трагізм і нагальність заклику Carpe Diem, оскільки жодних магічних ресурсів для повернення часу не існує.

7. Поетична мова

• Тропи:
• Персоніфікація (уособлення): Ключовий прийом, що створює образ одухотвореної, живої природи: “Сміються, плачуть солов’ї” , “Весна іде”, “Весна… бенкет справляє” , “уся земля тремтить”, “струмок воркоче”.
• Метафори: “б’ють піснями в груди”, “струмінь власної душі / Улий в шумляче море”, “погасне в серці багаття”, “гнуться верби п’яні”.
• Епітети: “палких обіймах”, “рвійно шелестить”, “пахощі густі”, “струни золоті”, “свято радісне”, “боги скупі”, “глухі й нечулі”.
• Оксиморон: “Сміються, плачуть солов’ї” — поєднання протилежних емоцій, що передає складність, повноту і трагізм почуття.
• Стилістичні фігури:
• Антитеза (контраст): Центральна фігура, що структурує філософський зміст твору: “Життя — єдина мить, / Для смерті ж — вічність ціла”. Цей прийом також простежується у протиставленні “бенкету весни” і майбутніх “холодних грудей”.
• Риторичні звертання та оклики: “Цілуй, цілуй, цілуй її!”, “Лови летючу мить життя!”, “Гори!”, “Чому ж стоїш без руху ти…?”. Вони створюють динамізм, емоційну напругу та ілюзію діалогу з читачем.
• Анафора (повтор): “Цілуй, цілуй, цілуй її…”, “Що візьме час, що люди…”. Повтори підсилюють емоційний тиск та ритмізують мову.

8. Фоніка та ритмомелодика

• Система віршування: Силабо-тонічна.
• Віршовий розмір: Чотиристопний ямб. Цей розмір є динамічним, енергійним, близьким до маршового, що ідеально відповідає заклично-вольовій інтонації вірша.
• Римування: Перехресне (абаб).
• Звукопис (фоніка): Вірш надзвичайно багатий на звукові повтори, що створюють його унікальну мелодійність.
• Алітерація: Повторення сонорних приголосних [л], [н], [м], [р] створює плавний, співучий фон (“Лови летючу мить життя!”, “Налагодь струни золоті”). Повторення шиплячих [с], [ш], [ч] передає шелест і таємничий шепіт ночі (“Лист квітці рвійно шелестить”, “Траві струмок воркоче”).
• Асонанс: Повторення голосних, зокрема [у] та [і] в ключовому заклику, створює відчуття туги та водночас рішучості: “Цілуй, цілуй, цілуй її, — / Знов молодість не буде!”.
• Фонетична іконічність: Музикальність поезії не є випадковою; вона закодована на рівні звуків. Поет використовує не лише семантику, а й саму фонетичну плоть слів для передачі емоцій. Наприклад, фонетична структура слова “Цілуй” (з м’яким [л’] та плавним [у]) є ніжною, інтимною, а його потрійний повтор імітує наростання пристрасті. Натомість фонетична структура слова “Гори!” (з розкотистим, вибуховим [р]) є різкою, енергійною, це слово-команда. Таким чином, звучання слів безпосередньо відтворює дію, яку вони позначають. Плавність поцілунку і вибух горіння закодовані у звуках. Ця фонетична іконічність (схожість знака на позначуване) є однією з глибинних причин, чому вірш так легко “лягає на музику” — музика в ньому вже існує на рівні фоніки.

Частина II: Критична стаття: “Чари ночі” як гімн вітаїзму та трагічна елегія

Поезія “Чари ночі” Олександра Олеся — це не просто взірець інтимної лірики, а складний філософський текст, що осцилює між екстатичним гімном життю та трагічною елегією про його скінченність. Написаний у 1904 році як присвята майбутній дружині Вірі Свадковській, він втілює програмну для поета антитезу “з журбою радість обнялась”. Цей твір став одним із найдосконаліших виразів вітаїстичної філософії українського модернізму, де гострота насолоди моментом визначається глибиною усвідомлення невідворотності смерті.

“З журбою радість обнялась”: Діалектика екстазу і трагізму

В основі поезії лежить фундаментальний для Олеся оксиморон, винесений у заголовок його першої збірки. Радість у “Чарах ночі” — це не безтурботне, наївне щастя, а усвідомлений, майже відчайдушний вибір, зроблений перед обличчям вічності небуття. Початкові рядки “Сміються, плачуть солов’ї” одразу задають цю подвійну тональність. Сміх уособлює радість кохання і весняного розквіту, плач — елегійну тугу за тим, що невблаганно минає. У світі Олеся ці почуття нероздільні; одне загострює інше.

Ця діалектика знаходить своє вираження у структурі твору. Поет свідомо вибудовує емоційну амплітуду: він підносить читача на вершину захвату через образи “бенкету весни”, “палких обіймів ночі”, “радісного свята квіток”, щоб потім, у строфах-попередженнях, показати прірву небуття — “погасне в серці багаття”, “захолонуть груди”. Саме цей контраст перетворює гедоністичний, на перший погляд, заклик “Гори!” на глибокий екзистенційний імператив: жити на повну силу необхідно саме тому, що “для смерті ж — вічність ціла”. Це не просто гімн весні, а своєрідна стратегія опору тлінності, прагматичний рецепт виживання в ефемерному світі.

Символістська модель світу: Космічний вимір кохання

На відміну від реалістичного пейзажу, природа в “Чарах ночі” є символічним простором, де розгортається універсальна драма буття. Солов’ї, весна, зорі, верби — це не декорації, а актори, що промовляють від імені вічності. Через наскрізний паралелізм “людина-природа” поет досягає універсалізації інтимного почуття. Тремтіння землі “в палких обіймах ночі” — це космічний ерос, відлунням якого є людське кохання. Індивідуальна душа не замикається в собі, а вливає свій “струмінь” у “шумляче море” всесвітнього життя.

При цьому символізм Олеся має унікальний характер. Якщо класичний європейський та український символізм часто тяжіє до платонічного ідеалу, до пошуку вічної краси у потойбічному, неземному світі, то Олесь у “Чарах ночі” робить несподіваний поворот. Його символи ведуть не до втечі від реальності, а до максимальної інтенсифікації земного, тілесного досвіду: “Цілуй, цілуй, цілуй її”, “впивайся”, “в розкошах закохайся”. Відбувається, як зазначають дослідники, “одуховлення через тілесність”. Олесь використовує символістську мову не для заперечення реальності, а для її сакралізації. Він знаходить вічність не за межами життя, а в його найвищому, найпристраснішому моменті. Це зближує його з неоромантичним культом життя, створюючи унікальний приклад “земного символізму”.

Філософія “летючої миті”: Неоромантичний герой та переосмислення Фауста

Ліричний герой вірша є втіленням неоромантичного ідеалу: сильна, вольова особистість, що живе за критеріями ідеалу, а не буденності, і прагне духовної величі. Він не просто переживає почуття, він проповідує філософію інтенсивного, діяльного життя. Його звернення до пасивного “ти” (“Чому ж стоїш без руху ти?”) — це спроба пробудити волю до життя в іншому, вирвати його зі стану рефлексії та сумнівів. Заклик “Гори!” несе в собі відлуння ніцшеанської ідеї — це заклик до повного самоспалення в полум’ї пристрасті, до життя на піку своїх можливостей.

Особливо глибоко ця філософія розкривається через переосмислення образу Фауста. Алюзія на героя, що прагнув повернути молодість, слугує не для підтвердження такої можливості, а для її рішучого заперечення. Попередження про “скупих” і “глухих” богів остаточно переводить розмову з площини романтичної мрії у площину суворої екзистенційної реальності. Для людини немає магічних угод і другого шансу. Існує лише “єдина мить”, яку треба прожити. Це робить вибір людини абсолютним і безповоротним, а відповідальність за повноту власного буття — тотальною. У контексті біографії поета, який згодом був змушений емігрувати і пережив трагічну загибель сина, Олега Ольжича, ці рядки набувають пророчого, щемливого звучання.

Феномен музикальності: Від слова до романсу

Те, що “Чари ночі” стали культовою піснею, не є випадковістю, а результатом свідомої поетичної стратегії автора. Поєднання динамічного ямбічного розміру, чіткої строфічної будови, системи повторів (анафори, рефрен) та виняткової звукової гармонії (алітерації, асонанси) робить текст практично готовою музичною партитурою. Мелодійність підтримується і на рівні образів: “співає” весь світ, “б’ють піснями” солов’ї, а ліричний герой закликає “налагодити струни золоті”. Весь художній світ твору пронизаний музикою, і вербальний текст є лише її найдосконалішим втіленням.

Висновок: Місце “Чарів ночі” у каноні української лірики

“Чари ночі” — це значно більше, ніж шедевр інтимної лірики. Це філософський маніфест цілого покоління українських модерністів, які намагалися знайти сенс буття в епоху великих історичних зламів. На відміну від громадянської лірики Івана Франка чи інтелектуальної драми Лесі Українки, Олесь тут зосереджується на універсальних, екзистенційних темах, переводячи їх у площину чуттєвого досвіду. Поєднавши народнопісенну мелодійність з модерністською психологічною глибиною, європейський символізм з неоромантичним вітаїзмом, Олександр Олесь створив універсальний текст про любов, життя і смерть. Його заклик “Лови летючу мить життя!” і сьогодні залишається потужним нагадуванням про безцінність кожного моменту, прожитого в повноті почуттів, і про трагічну красу людського існування.