📘Битва

Праліс (гори, дерева, флора і фауна): Зображений як головний персонаж, що відчуває, чинить опір, здригається, благає про життя і переживає трагедію знищення. Гори стоять у німій величі, свідомі своєї довічної тривкості. Столітні дерева “уоружені в гордість і недоступність”, молоді ялинки “простягали так відпорно галуззя”. Після поразки вони лежать “мов трупи”.

“Ворог” (найманці/лісоруби): Група людей з локомотивом, які прибули для вирубки лісу. Це “наємники” з “грубим обличчям, у подертій замащеній одежі”, “озброєний блискучими топорами”, що пхаються силоміць уперед. Вони здичавіли від самотності й важкої праці, але їх запалює надія на високу нагороду.

Клевета: Робітник на паровій трачці в долині, який обурюється грабіжницьким знищенням лісів іноземними “антихристами”. Він звинувачує тих, хто “правлять тими маєтками” і живуть у розкоші, в тому, що край нічого не має з вивезення деревини “аж за море”. За свої слова він дістає удар у лице від майстра.

Гуцули: “Діти лісів”, місцеві мешканці, які живуть у гармонії з природою. Вони сильні, мальовничо одягнені, стрункі, мов смереки, і не бажають брати участь у знищенні лісу. Вони з ненавистю відмовляються допомагати, бо “їх світ був ліс і гори”, і ставляться до цивілізації (поїзда) як до чогось чужого, нечистої сили.

Наставник: Людина, яка сидить на останнім возі поїзда, що везе зрубані пні, і здійснює нагляд. Він “втомлений” від частих поїздок і тупим позором дивиться на околицю, яка проїздять зрубані дерева.

Битва людини (цивілізації) і природи: Ця лінія є центральною. Вона починається з приїзду локомотива і “ворога” (лісорубів). Природа чинить опір: мох, що піддається, крем’яниста земля, гаддя, колючі кущі, густі ялинки. Апогеєм є гірська буря, але врешті-решт столітні дерева полягли, і гори були обсіяні їхніми “трупами”.

Доля зрубаних велетнів: Лінія, що описує перетворення живих дерев на товар. Вона включає будівництво дороги з молодих дерев, звалювання столітніх великанів, їхнє транспортування, переробку на дошки на паровій трачці та нап’ятнування чорними буквами “До Батуму”.

Життя гуцулів та їхнє ставлення до події: Ця лінія протиставляє гармонійне, вільне життя гуцулів у горах руйнівній діяльності лісорубів. Гуцули відмовляються брати участь у вирубці, вони “безтурботні”, їхнє життя сповнене танцями, піснями та любов’ю до коней. Вони є символом непідкореного, чистого життя, яке не потребує “убійчої руки” цивілізації.

Кільцева структура: Композиція має кільцеву структуру, де початковий опис величної, незайманої природи в експозиції протиставляється спустошенню в кінці, підсилюючи трагічний пафос.

Експозиція: Змалювання величного, незайманого пейзажу Буковинських Карпат. Опис пралісу, його тиші, краси та довічної тривкості.

Зав’язка: Поява локомотива та “ворога” — лісорубів, що несуть із собою звістку “Зрубати!”.

Розвиток подій: Опір природи, що виявляється у важкопрохідній місцевості, колючих кущах та “гірській бурі”. Зведення дороги з молодих дерев і приготування до зрубування столітніх великанів. Повалення велетнів і їхнє транспортування. Зображення життя гуцулів як протиставлення руйнівній силі. Переробка деревини на паровій трачці в низині та обурення робітника Клевети.

Кульмінація: Знищення столітніх пнів на трачці, їхнє розпадання “вахлярувато в тонкі білі дошки” і припинення існування “навіки”.

Розв’язка: Зображення спустошеного лісу після битви. Природа покалічена, нагота вершин “будила жаль у серці”. Орли й зозулі покинули ці місця. Залишені молоді ялинки та сосонки “рішилися вмерти”, не бажаючи піддатися цивілізації, що їх врешті-решт знищить.

Екологічна (конфлікт природи і цивілізації): Проблема хижацького, варварського знищення незайманих пралісів “чужими антихристами” заради комерційного зиску. Зображено трагедію природи, її біль та смерть, викликані промисловою діяльністю.

Соціальна (проблема експлуатації): Проблема найманої праці, де лісоруби (найманці) здичавіли від праці та самотності, а робітники на трачці, як Клевета, обурюються тим, що “чужі антихристи” нищать “маєток нашого краю” і вивозять його, тоді як місцеве населення нічого з цього не отримує.

Філософська (проблема “освіти” і “культури”): Роздуми про згубний вплив “образовання й культури”, які приносять “несказанне горе” та “глибоку розкладаючу тугу”. Протиставлення цьому — гармонійне, просте життя гуцулів, які мають “дитячий усміх на устах” і відкидають руйнівну цивілізацію. Твір має пророчу функцію, передбачаючи екологічні та суспільно-політичні проблеми, які загостряться у XX столітті.

Уособлення (персоніфікація): Природа та дерева є головними дійовими особами, вони зображені як живі істоти, що мислять, відчувають, здригаються, благають про життя і чинять опір. Наприклад, “Дерево здригається, бо ніколи за все своє життя не чуло топора”. Природа набуває статусу повноцінного, свідомого головного персонажа в українській прозі.

Символізм: “Битва” символізує не лише фізичне знищення, а й конфлікт між природою та цивілізацією. Зрубані дерева “лежали, умощені у власній зелені”, мов “трупи”. Море крові символізує трагічні наслідки: “червоних ягід” крушини, що “сіяли здалека… немов яркі калюжі крові”. “Ворог” символізує сліпу, руйнівну силу.

Епітети та метафори: Твір насичений яскравими, емоційно забарвленими художніми засобами. Наприклад, пні, що обдерті з кори, місцями витікала кров, а потік “закрасив його [каміння] на всі часи темно-понсовою барвою”. Шини залізної дороги, “мов срібні змії”. Гуцули “стрункі, мов смереки”.

Пейзаж: Детальний і емоційно насичений ліричний пейзаж, що стає головним персонажем твору. Він чітко обмежений смерековим лісом у Карпатах. На початку пейзаж сповнений величі та тиші, а наприкінці — “спустошення”, і “відражаюча нагота вершин будила жаль у серці”. Варто зазначити, що критики інколи відзначають можливу сентиментальність у надмірній ідеалізації та персоніфікації природи, що є ризиком алегоричного стилю.

Новела “Битва” була написана Ольгою Кобилянською у 1895 році під враженням від прогулянок у Карпатах, де письменниця стала свідком хижацької вирубки. Таким чином, твір має виразне автобіографічне підґрунтя, пов’язане з глибоким особистим переживанням руйнування природної гармонії. У своїй “Автобіографії” вона згадувала, що “привезла з собою з великого лісу здобуток, а це — ‘Битву’, котру бачила я власними очима… жаліючи, як фанатична поклонниця природи, за пишним лісом…”. Твір справедливо вважається одним із кращих зразків лірики в прозі та перлиною цього жанру у всесвітньому письменстві, спрямованим на захист природи. Ольга Кобилянська (1863–1942) є однією з найважливіших постатей раннього модернізму в українській літературі, а її творчість вирізняється глибоким психологізмом та витонченим стилем.

 

I. Розширений Аналітичний Паспорт Твору «Битва»

1.1. Генезис, Жанрова Дефініція та Літературний Контекст

Твір Ольги Кобилянської «Битва» був написаний у 1895 році , перебуваючи в контексті раннього періоду її творчості. Це був час інтенсивних художніх пошуків, коли письменниця активно відшліфовувала власний ідіостиль та шукала своє місце у літературному процесі Буковини. Враження, що лягли в основу твору, були отримані нею під час прогулянок у Карпатах, де вона стала свідком масштабної вирубки лісу. У своїй «Автобіографії» Кобилянська згадувала, що «довший час носила я ту картину живої природи в душі, доки не настала хвиля, де я кинула її на папір, жаліючи, як фанатична поклонниця природи, за пишним лісом…». Таким чином, твір має виразне автобіографічне підґрунтя, пов’язане з глибоким особистим переживанням руйнування природної гармонії.   

Жанрова дефініція «Битви» є складною і відображає модерністські тенденції до синтезу та розмивання класичних форм. Сама авторка позначила його як «нарис з природи». Однак, за своєю суттю, «Битва» виходить далеко за рамки традиційного описового нарису. Завдяки інтенсивному використанню алегорії, символізму та домінуванню опису  над фабулою, твір тяжіє до жанру алегоричного оповідання або поеми в прозі, з елементами новели та есеїстичного нарису. Вперше був опублікований у 1896 році в альманасі «Руська хата» (Львів). Стильова приналежність твору беззаперечно маркована естетикою fin de siècle модернізму. У ньому яскраво виражені ознаки символізму, неоромантизму , а також натуралізму (деталізація промислових процесів) та імпресіонізму (суб’єктивні сенсорні описи).   

1.2. Хронотоп та Топографія Конфлікту

Просторова організація тексту вибудована на бінарній опозиції, що є ключовою для розкриття філософського конфлікту. Дія локалізована у конкретному географічному просторі – Буковинські Карпати, Кімполунзький повіт, околиці Руської Молдавиці. Ця топографія ділиться на два конфліктні світи.   

З одного боку, існують Гори та Праліс — простір Вічності та Ursprünglichkeit (первісності). Гори «стоять разом в німій величі» , кепкуючи «з кожної зміни» і розкошуючи «у власній красі, свідомі своєї довічної тривкості». Тут панує «таємна тишина» та «розкіш у вегетації, краса в барвах флори». Цей світ функціонує за законами «серця» і природної гармонії.   

З іншого боку, функціонує Долина та Низина — простір індустрії, капіталу та машинного виробництва. Це місце, де розташовується парова трачка (фабрика), де панує «голосне життя» та заглушливий «гук, і свист, і жужжання».   

Через цей просторовий контраст увиразнюється часовий дисбаланс, який письменниця використовує для надання моральної оцінки. Зіткнення відбувається між довічною тривкістю (тисячі літ стояння гір) та гарячковою, вирахуваною діяльністю  цивілізації, для якої час є лише одиницею прибутку. Ліс вимірює життя століттями, тоді як трачка знищує 700 пнів щоденно. Цей дисбаланс між циклічним, вічним часом природи та лінійним, прискореним часом індустрії підкреслює моральну порожнечу тих, хто руйнує спадщину тисячоліть заради тимчасової, екстрактивної вигоди.   

1.3. Композиційна Архітектоніка та Принцип Опису

Композиція «Битви» має чітку, майже класичну трифазну структуру, що відповідає канонам трагічного наративу, незважаючи на жанр прозової новели.

1. Експозиція (До Битви): Описується первісна велич і «стоїчний спокій»  пралісу. Вторгнення анонсується метафорично: свист локомотива, що «прошибло щось столітні дерева на горах, немов блискавиця». Наслідує короткий, але інтенсивний розділ про природний опір — гірську бурю, яка намагається відбити наступ.   
2. Дія (Битва): Починається «одного хмарного поранку»  з прибуття «ворога» та «наємників». Опір природи є фізичним (мох, що піддається, гаддя, що виповзає, колючі кущі дикої рожі, що стоять, «мов непроходимі стіни» ). Найбільш трагічний момент — знищення молодих дерев, яких «стято і обдерто з зеленої одежі» і використано для створення «дороги для прочих трупів». Кульмінація — падіння столітніх велетнів, що супроводжується «тяжкими сльозами жалю» природи.   
3. Розв’язка та Епілог (Після Битви): Починається з картини тотального спустошення: «відражаюча нагота вершин» , скалічені пні та мертва тиша. Завершується сцена переробки у долині (Молох-трачка) та фінальний мотив транспортування деревини, маркованої долею: «До Батуму».   

Нарис ґрунтується на детальному описі , який набуває функції психологізму. Природа є не просто тлом, а «дійовою особою психологічного ряду, яка співпереживає найтонші порухи». Лірична тональність опису  підсилюється використанням непроцесуальних ознак: онтологічних, аксіологічних та естетичних, які надають тексту експресії , а також ритмічною прозою, зокрема повторенням («Зрубати! Зрубати!») для драматичного ефекту.   

1.4. Система Символічних Образів-Персонажів (Прозова Каталогізація)

Ключовим художнім засобом у «Битві» є персоніфікація та алегорія, що перетворюють природні об’єкти на моральних суб’єктів.

Праліс (Велетні): Це головний персонаж , уособлення гордості, мудрості та вічності. Дерева «стояли, уоружені в гордість і недоступність». Їхня смерть описується як трагедія: вони лежать «умощені у власній зелені» , а пні сторчали «покалічені». Їхні корони, що «пестилися з облаками» , після падіння опиняються потоптаними. Знищення лісу — це «істинно трагічна»  подія, що спричиняє «горе» і «сльози жалю».   

Антагоніст (Цивілізація): Представлений через її інструменти, які набувають рис метафізичного зла. Залізниця з її шинами, що «мов срібні змії, вилися кокетливо» , і Локомотив із «ворожим сичанням»  — провісники горя. Центральний образ — Парова Трачка у низині, названа «крикливим залізним Молохом». Це божество ненаситного капіталізму, яке «переробляв їх [дерева] у чудно короткім часі» і вимагає постійних «жертв».   

Найманці (Рубачі): Представлені як дегуманізований ворог. Вони прибули «з грубим обличчям, у подертій замащеній одежі» і «самим собою зовсім погані на вид». Їхня діяльність мотивована виключно економічно: «надія на високу нагороду запалювала в їх очах блиск побіди». Пробування на самоті та здичіння зробило їх морально глухими до краси.   

Гуцули: Етична противага, «діти лісів». Вони зображені як символ автентичного, незіпсованого життя. Вони живуть «без панів і без наймитів» , у повній гармонії з природою , ігноруючи цивілізацію, бо мають із нею «так мало спільного, неначе-б були іншого світу». Їхня відмова від участі у вирубці: «Рубайте самі, що бог сотворив, а нас оставте у супокою!»  є формою природного протесту.   

II. Філософська Сутність Конфлікту: Вічність проти Екстрактивного Капіталу

2.1. Екологічна Етика Кобилянської: Суб’єктність Природи

«Битва» є одним із найраніших та найсильніших екологічних маніфестів в українській літературі, що пророчо передбачає екологічні проблеми. Кобилянська, як «фанатична поклонниця природи» , не просто малює пейзаж, але утверджує суб’єктність природного світу. Ліс виступає у ролі живої істоти, здатної відчувати біль і страждання. Письменниця персоніфікує дерева, описуючи їхні емоції. Наприклад, перед зрубом ліс наповнюється «тривожним шепотом» , а дерева благають про життя, простягаючи «свої стрійні рамена широко до небес». Навіть папороть «заговорила пророчим шелестом».   

Крім того, існує екофеміністична інтерпретація, де природа розглядається як «жіноча» сила, що протистоїть «чоловічій» агресії промисловості, посилюючи моральний контраст. Таке естетичне піднесення природи до рівня свідомих істот, які «прожили чи одну весну, чи одну зиму» , слугує для повної інверсії традиційної ієрархії «людина–природа». Ліс, що стоїть «тисячі літ» , представляє моральну досконалість і красу, тоді як людина-варвар, чий прихід сповіщає «пронизливий свист» , є носієм руйнування. Письменниця стверджує, що людина має усвідомити себе часткою природи, а не її володарем. Таким чином, моральна перевага цілком переходить на бік Вічності та Краси, тоді як промисловий «прогрес» та його носії змальовані як носії моральної деградації.   

2.2. Екстрактивний Капіталізм як Метафізичне Зло

Конфлікт у творі має чіткий соціально-економічний вимір. Знищення прадавнього лісу відбувається у промислових масштабах , і мотивоване виключно екстрактивним капіталом. Фірма «О-ба» закупила ліси у «Релігійного фонду» , щодня знищується сімсот пнів, і цей матеріал має бути вивезений «аж за море».   

Факт, що ліси продано саме «Релігійним фондом», є актом подвійної, метафізичної зради. Те, що мало бути сакральним і оберегатися, продається зовнішнім силам заради прибутку, що надає акту грабунку гріховного, майже сатанинського характеру. Звинувачення робітника Клевети, який обурюється, що «чужі антихристи нищать наші прекрасні ліси, що становлять маєток нашого краю» , вводить твір у контекст національно-визвольного та антиколоніального дискурсу.   

Трагедія карпатського лісу стає алегорією розграбування національних ресурсів та відчуження народу від його землі, що було типовою проблемою для периферій Австро-Угорської імперії. Знищення природи є символом знищення національного багатства, а отже, і майбутнього краю. Кобилянська засуджує тих, хто «грабує свою землю» і «продає її багатства».   

2.3. Образ «Молоха» та Дегуманізація в Долині

Втіленням бездушного капіталу є парова трачка — «крикливий залізний Молох». Цей образ несе сакрально-негативний символізм: Молох — це стародавнє божество, якому приносили жертви. Тут жертвами стають як дерева, так і люди.   

Робітники, які обслуговують цю машину, зображені як дегуманізовані істоти. Вони вештаються «роями, мов невтомимі мурашки» , втрачаючи свою індивідуальність і стаючи придатками виробничого процесу, який здійснюється «з математичною акуратністю». Хоча вони й отримують «високу нагороду», їхня праця є варварською, а їхнє існування здичавілим.   

Кульмінацією цього соціального аналізу є сцена з робітником Клеветою. Він критикує соціальну несправедливість, запитуючи, чому не знищується «погане тіло» тих, хто живе у розкоші, замість «невинної деревини». Його критика соціального грабунку та економічної експлуатації миттєво придушується «голосним ударом у лице» майстра, а його слова «згубилася в оголомшаючім гуку» машини. Це символізує неможливість людського голосу та будь-якого соціального протесту перед обличчям механічної, бездушної капіталістичної системи, яка панує у долині.   

III. Майстерність Модерністської Поетики: Символіка, Пейзаж та Звукопис

3.1. Символіка Води, Вогню та Крові

Художній простір «Битви» насичений символічними елементами, що підкреслюють драматизм подій. Особливо вагоме місце займає символіка води, пов’язана з образом Морського Ока. Це озеро, що знаходиться у «серці» гори, представлене як «кусень нетиканої краси» і «бездонне» дзеркало, яке літературознавці інтерпретують як символ несвідомої материнської душі. Його непорушна, «сонлива» поверхня є ідеалом гармонії. Його порушення, коли в ньому відбиваються «інші з’явиська» (тобто рубачі), символізує проникнення зла у сакральний центр природи.   

Символіка Крові (червоного кольору) є наскрізною і пов’язана зі жертвою та смертю. Смола, що витікає з пнів під час їхнього укладання, названа кров’ю, яка «закрасила його [каміння річки] на всі часи темно-понсовою барвою». Залишки ягід крушини, що пробилися крізь зрубаний ліс, виглядають як «яркі калюжі крові». Вогонь, який розпалюють наймити для святкування своїх «перемог», палахкотить «червоними жадними язиками». Таке інтенсивне використання кривавих образів у поєднанні з релігійною термінологією («Молох», «антихристи») перетворює вирубку на чорну літургію, де естетична шкода має фізичний прояв. Виділення червоного кольору на тлі «оголеної» зелені створює гострий контраст між органічною красою життя і фізичним жахом смерті.   

3.2. Звуковий Пейзаж: Від Тиші до Хаосу

Кобилянська майстерно використовує акустичний контраст для передачі психологічного стану природи, демонструючи високу майстерність звукопису, характерну для модернізму. До вторгнення панувала «таємна тишина» , яка була лише наповнена природними звуками — «сумовитий, далеко сягаючий шум». Ця тиша є не відсутністю звуку, а беззвучною тишиною, повною ожидання , що створює атмосферу передсмертного настрою.   

Коли прибуває ворог, тиша розтинається «ворожим сичанням»  поїзда та гуком топора, що, неначе церквою, пробігає лісом: «Зрубати! Зрубати!». Цей звук викликає паніку та тривогу, що перетворюється на колективний біль: шепіт і зітхання лісу переростають у гучний шум, що нагадує «лячний шум моря». Цей шум, який «боровся з густим гіллям о вихід на простір» , є метафорою внутрішнього болю, колективної свідомості лісу, що намагається вирватися з-під гніту. Навіть фінальний епізод підкреслює акустичну трагедію: річка шемрала «жалібно» , а зозуля «перестала тут кувати, не дочекавшись луни свого поклику». Завмирання луни символізує втрату органічного діалогу з рідною землею.   

3.3. Мотив Останньої Ночі: Естетизація Смерті

Ключовим неоромантичним епізодом, що поєднує модерністський культ краси та приреченість, є опис ночі перед масовим зрубом столітніх дерев. Ця ніч була «світлом упоєна» , місяць висів «у великий матово-червоний круг». Усі дерева, немов усвідомивши свою долю, виявляють найсильніше бажання жити, перетворюючи його на «упоюючу розкіш». Навіть чашки найнепорочніших цвітів «розвинулися у викінчені цвіти», бо відчували страх, що «вони могли б завтра перестати жити».   

Смерть тут естетизується, набуваючи майже сакральної, прощальної форми. Ця краса останньої ночі є потужним естетичним протестом проти утилітарності. Природа, знаючи про неминуче знищення, прагне самоствердитися у своїй досконалості, показатися «в повній красі» , утверджуючи вічну цінність краси над тимчасовою цінністю товару.   

IV. Соціальна Рефлексія та Національна Алегорія: Гуцули як Етичний Зразок

4.1. Гуцули як Незіпсована Альтернатива

Введення образу гуцулів виконує функцію морального ідеалу та етичного орієнтира. Вони — «діти лісів» , які живуть гармонійно, плекаючи своїх «густогривих коней» та зберігаючи свій «оригінальний» стрій. Вони існують в органічному зв’язку з горами та лісом: «Їх світ був ліс і гори, і лише тут дозрівали вони вповні!».   

Гуцули постають як утопічний острів у реальності, що руйнується. Вони не піддаються впливу індустріалізації, не відчуваючи «жодної дрожі при приході й відході того страховища [поїзда]». Вони відмовляються від «образовання й культури», що викликає «глибоку розкладаючу тугу». Їхня байдужість до цивілізації є формою пасивного, але рішучого опору. Кобилянська показує, що ці люди — «ті, до тамтих подібні люди!» , тобто подібні до величних, гармонійних дерев. Вони є антитезою дегуманізованим наймитам і носіям капіталу, демонструючи, що автентичний національний дух і воля можуть протистояти зовнішньому тиску, зберігаючи свою питомість.   

4.2. Трагічний Епілог: Спустошення та Покинутість

Фінальна частина твору являє собою «найбільше спустошення». Картина наслідків битви — це образ тотальної руїни. «Біляві спорохнявілі пняки стирчали густо одні коло одних, неначе кістяки». Гори, «ограблені з всеї питомої краси», залишилися «немов на посміховище».   

Особливу увагу привертає метафора насильства над ландшафтом. Гори, з яких «майже до наготи здерто їх стрій», «сторчали тепер, посоромлені, до небес, надармо силуючись останками колишньої одежі закрити нефоремні сустави». Ця крайня естетична і моральна шкода, зведення гір до «оголеної» і «посоромленої» плоті, є прямим наслідком неконтрольованого екстрактивного втручання, що призводить до втрати природної гідності. Це явище руйнує не лише фізичний світ, але й емоційний: орли та яструби «покинули свої гнізда» , а зникнення луни та мовчання зозулі символізує завмирання життєвої сили та втрату органічного діалогу з рідною землею.   

4.3. Фінальне Осмислення: Безвихідь Майбутнього

Завершується твір глибоко песимістичним, фаталістичним усвідомленням молодих ялинок, які залишилися неушкоджені. Вони бачать долю своїх знищених предків і приходять до висновку, що боротьба за виживання є безглуздою. Молоді деревця усвідомлюють, що навіть якщо вони виростуть у «найгордішій красі, розкошуючи в пишноті», за ними все одно «простягнулася б теж і за ними… тота сама убійча рука?!».   

Це рішення — «вони рішилися вмерти»  — є вираженням трагедії приреченого ідеалу. У світі, де краса і досконалість не можуть гарантувати виживання, а лише прискорюють своє перетворення на товар (деревина, призначена «До Батуму» ), саме життя втрачає сенс. Це глибокий песимізм, який утверджує естетичну позицію Кобилянської: якщо неоромантичний ідеал краси є приреченим перед Молохом капіталу, то опір стає лише затягуванням неминучого кінця. Таким чином, письменниця закликає не до сліпого прогресу, а до необхідності розвивати цивілізацію, не забуваючи про «душу, про внутрішнє, потаємне, віковічне».   

V. «Битва» як Архітектоніка Художньої Досконалості та Пророче Слово (Критичний Висновок)

5.1. Естетична Цінність Твору та Його Місце в Ідіостилі Кобилянської

«Битва» є одним із найдосконаліших зразків раннього українського модернізму, демонструючи виняткову художню цілісність та інтеграцію ідей. У творі максимально проявилися особливості ідіостилю Ольги Кобилянської, що характеризується домінуванням непроцесуальних, або нефабульних, ознак: онтологічних, аксіологічних, естетичних та сенсорних. Вони забезпечують тексту ліричність та глибокий емоційний резонанс.   

Твір являє собою майстерний синтез мистецтв , де пейзаж, звукопис та колористика (зокрема, використання темно-понсового кольору крові та матово-червоного місяця) працюють на створення єдиної, філософсько насиченої алегорії. Це істинно «високохудожня картина руйнування лісу» , у якій кожен елемент — від опису моху, що «буяв лагідними хвилями» , до «туги лагідної, мов оксамитовий плащ»  — слугує підсиленню трагічного пафосу. Кобилянська створила твір, де природа вперше в українській прозі набула статусу повноцінного, свідомого головного персонажа. Критики, однак, інколи зазначають про можливу сентиментальність у надмірній ідеалізації та персоніфікації природи, що є ризиком алегоричного стилю.   

5.2. Пророча Функція та Актуальність

Написаний на зламі століть, нарис «Битва» виявився пророчим. Він містить передбачення екологічних та суспільно-політичних проблем, що лише загостряться у XX столітті. Конфлікт, зображений у творі, є не просто локальною подією вирубки лісу, а універсальною метафорою зіткнення Вічності, Краси та Духу з механістичним, бездушним капіталом.   

Критичний висновок Кобилянської полягає у засудженні тих, хто, провіщаючи «переможну ходу цивілізації», за своєю суттю залишається «великим варваром». Письменниця рішуче засуджує економічний грабунок національного багатства  і моральну байдужість, яка дозволяє цьому грабунку відбуватися. «Битва» залишається актуальним текстом, що закликає до етичної відповідальності, усвідомлення людиною свого місця як частини природного світу, а не його деспотичного володаря, і до збереження внутрішнього, віковічного начала перед обличчям агресивного, екстрактивного прогресу.