📘Будівлі

Собор: Персоніфікований образ готичної епохи. Його архітектура втілює людське тіло, що зазнає страждань і фізичного болю («голодні руки», «розірвані роти»). Він є символом релігійного фанатизму, гноблення та аскези Середньовіччя.

Брама: Алегоричний образ українського бароко часів Мазепи. Її «тіло» має виразну фізіологію, що поєднує хтивість та сексуальність («груди дів, гарячих і нечистих») з владністю та пихою гетьманату («Дзвіниці злотокуті, / Мов пишні бунчуки»).

Будинок: Уособлення сучасної поетові епохи соціалістичного будівництва. Це не завершена споруда, а динамічний процес, «гарячий бунтівничий кратер». Він символізує потужне, мускулисте тіло пролетаря-будівничого, сповнене енергії та творчої сили («Широких спин і мускулястих тіл»).

Твір є ліричним циклом і не має традиційного сюжету з розвитком подій. Умовний сюжет полягає в послідовному розгортанні трьох символічних картин-епох. Це рух від минулого до сучасності: від статичних, застиглих у камені образів «Собору» та «Брами», що уособлюють гніт і занепад, до динамічного, сповненого пафосу творення образу «Будинку», що символізує революційне сьогодення та майбутнє.

Твір є поетичним циклом, що складається з трьох самостійних, але ідейно пов’язаних частин: «І. Собор», «ІІ. Брама», «ІІІ. Будинок». Кожна частина присвячена окремій архітектурній споруді, яка виступає метафорою певної історичної доби. Композиція побудована на принципі контрасту: перші дві частини («Собор», «Брама») представляють минуле як статичне, пригнічене, обтяжене негативними рисами (страждання, хтивість), тоді як третя частина («Будинок») змальовує сучасність як динамічний, потужний і оптимістичний процес творення майбутнього.

Минуле і сучасність: Проблема ідеологічного та ціннісного протистояння минулих епох (феодалізм, релігійність, гетьманщина) та нової радянської дійсності, що утверджується через руйнування старого й будівництво нового.

Людина і природа: Проблема активного перетворення людиною світу, підкорення стихійних природних сил («в’їдається у степ завзята праця») та створення нової, урбанізованої реальності.

Тілесне і духовне в історії: Проблема інтерпретації історичних епох через метафору людського тіла. Готика постає через образ стражденного тіла, бароко — хтивого й владного, а соціалізм — через сильне й мускулисте тіло будівничого.

Мистецтво та ідеологія: Проблема ролі поета і мистецтва в епоху соціалістичного будівництва. Мистецтво має бути «доцільним продуктом», подібним до архітектури, та слугувати утвердженню «статуту нового людства».

Архітектурна метафора: Є центральним прийомом твору. Архітектурні споруди виступають як розгорнуті метафори цілих культурно-історичних епох.

Персоніфікація (антропоморфізація): Кожна будівля наділяється рисами людини: має власне «тіло», «обличчя», «характер» та емоції. Цей прийом базується на теорії органопроекції, згідно з якою людина проектує власне тіло на створені нею предмети.

Футуристична поетика: Для циклу характерні урбаністичні образи, динамізм, експресія, культ сили, енергії та індустріалізації. Мова твору «масивна, густа, конкретна», що було прагненням самого автора.

Звукопис: Автор створює «високу музику будування» , використовуючи алітерації та асонанси, що імітують гуркіт індустрії, роботу механізмів та ритм будівництва.

Контраст: Весь цикл побудований на різкому протиставленні образів: минуле/сучасне, статика/динаміка, камінь/метал, страждання/творча енергія.

Микола Бажан (1904–1983) — український поет, перекладач, енциклопедист та громадський діяч. У 1920-х роках він був яскравим представником українського авангарду, зокрема футуризму. Цикл «Будівлі» є одним із ключових творів його раннього періоду, що віддзеркалює характерні для того часу ідеї руйнування старого світу та пафос побудови нового, соціалістичного суспільства. Твір є прикладом утілення в слові теорії органопроекції, за якою архітектура є зовнішньою проекцією людського тіла.

Частина I. Розширений аналітичний паспорт твору «Будівлі»

Вступна характеристика: Монументальна візія епох

Поема «Будівлі», створена Миколою Бажаном у 1928 році та опублікована в однойменній збірці 1929 року, є не просто поетичним твором, а монументальною філософською поемою-триптихом, що по праву вважається одним із вершинних досягнень українського авангарду. Цей твір є ключовим для розуміння раннього, досоцреалістичного періоду творчості поета. Унікальність «Будівель» полягає в тому, що урбаністично-архітектурна тема знаходить у ній безпосереднє втілення у самій версифікаційній архітектоніці, де структура вірша віддзеркалює структуру зображуваних споруд.

Написана на піку творчої свободи 1920-х років, поема водночас несе в собі відбиток тривожного передчуття «великого перелому». Це час згортання НЕПу та початку форсованої індустріалізації, що невдовзі супроводжуватиметься посиленням ідеологічного тиску, одним із проявів якого стала справа ОДПУ проти Бажана у 1929 році, та трагедією «Розстріляного відродження». Ця історична межовість визначає внутрішню напругу твору, його балансування між сміливим авангардним експериментом та початком засвоєння нових ідеологічних догм, що стануть обов’язковими для митців у наступному десятилітті.

Жанрово-стильовий синкретизм

За своєю жанровою природою «Будівлі» — це поетичний цикл, ліро-епічна поема з виразними рисами філософської лірики. Епічне начало проявляється у розгортанні грандіозної панорами зміни історичних епох, кожна з яких втілена в архітектурному образі. Ліричний струмінь, у свою чергу, виражається в емоційному, напруженому, експресивному переживанні цієї зміни ліричним суб’єктом.

Стилістично твір є яскравим прикладом свідомого мистецького синтезу. Бажан не обмежується одним напрямом, а створює складний сплав, який можна охарактеризувати як «класичний приклад стильової дифузії». У цьому синкретизмі поєднуються:

• Футуризм та конструктивізм: Ці течії домінують у третій частині поеми, «Будинок». Вони проявляються в урбаністичній тематиці, культі машини, енергії та динаміки, а також в експериментальній ритміці, «рубаному» синтаксисі та використанні технічної лексики.
• Експресіонізм: Його вплив відчутний у напружених, подекуди гротескних образах, емоційній загостреності та драматизмі, особливо в описі страждань у «Соборі». Рядки «Тіла без рук і руки, що без тіл; / Роти, розірвані навпіл» є квінтесенцією експресіоністичного зображення людської муки.
• Необароко: Цей стиль визначає поетику другої частини, «Брама». Він знаходить вираження у пишній, переускладненій метафориці, динамічному синтаксисі, поєднанні чуттєвого й духовного, а також у певній театральності образів. Бажан майстерно використовує барокову поетику для зображення барокової ж архітектури, створюючи єдність форми та змісту.

Таке віртуозне володіння різними стилями перетворює поему на своєрідний стильовий маніфест. Дослідники відзначають у творчості Бажана синтез футуризму, конструктивізму, бароко, романтизму та експресіонізму. У «Будівлях» кожна частина стилістично наслідує зображувану епоху: «Собор» має риси неоготики, «Брама» — необароко, а «Будинок» — конструктивізму. Це свідчить про те, що поет не просто еклектично змішує стилі, а свідомо демонструє здатність осягнути, засвоїти та перевершити всю попередню культурну спадщину. Таким чином, «Будівлі» стають не лише роздумом про історію, а й програмною заявою самого Бажана як «архітектора стилю». Він доводить, що новий радянський митець здатен не сліпо відкидати минуле, як того вимагали радикальні футуристи, а поставити його на службу новому дню, стверджуючи самодостатність і зрілість нового мистецтва.

Композиційна архітектоніка: Три будівлі як символи світоглядів

Композиція поеми є чітко структурованою тріадою: «Собор – Брама – Будинок». Ця структура може бути прочитана як втілення діалектичної тріади (теза-антитеза-синтез), що відображає марксистське розуміння історії як послідовної зміни суспільно-економічних формацій: феодалізм («Собор»), доба абсолютизму та зародження капіталізму («Брама») і, нарешті, соціалізм («Будинок»).

Протиставлення епох виразно підкреслюється через символізм матеріалів. «Собор» і «Брама» — це камінь та граніт, символи застиглого, статичного минулого. Натомість «Будинок» — це динамічний процес творення майбутнього з металу, сталі, бетону та електричного струму. Ця опозиція втілює одну з центральних ідей футуризму: руйнування старого, застиглого світу (релігійного, аграрного) задля побудови нового — динамічного, урбанізованого та індустріального.

Аналіз частини I. «Собор»: Кам’яна ораторія Середньовіччя

Готичний собор у першій частині постає як глибоко амбівалентний символ. З одного боку, це велична споруда, що спрямована до неба, «ватра віри», чиї колони звучать, «як гобоя звук». З іншого — це втілення гніту й страждання, «зловіща повість», «кістляві й люті пута», зведені «на славу феодалу». Бажан майстерно передає цю двоїстість через звукову палітру: собор звучить не лише як піднесена музика, а й як «камінним Dies irae» (з лат. — День гніву), «мов ораторія голодних тіл і рук». Це створює образ музики, що є одночасно божественною і страхітливою. Втілюючи концепцію органопроєкції, собор постає як проєкція стражденного тіла епохи, з її «голодними руками» та «розірваними ротами».

Центральними темами цієї частини є релігійний фанатизм, аскетизм, придушення людської особистості та безмежні страждання народу. Тінь від веж падає на серце, «як стилос», залишаючи слід, який «не знесеш». Стилістично ця частина тяжіє до неоготики, що виражається у важкому, урочистому ритмі, вертикальній композиції образів, які тягнуться вгору, та великій кількості порівнянь, що підкреслюють велич і жах водночас: «мов смертний спів, мов клич одчайних сурм».

Аналіз частини II. «Брама»: Пишність і драма українського бароко

Образ Брами у другій частині має конкретний архітектурний прототип — Браму Заборовського в Києві, що є перлиною українського бароко. Бажан поетично переосмислює її реальні риси: пишний ліплений декор («снопи принадних зел на камені поклав», «вкраїнських брам рясне гілля») та зв’язок з античною традицією («вільготними акантами Корінта»).

На противагу аскетизму «Собору», «Брама» втілює чуттєвість, гедонізм та земну пристрасть. Вона «грішна і земна», а її орнаменти порівнюються з «грудьми дів, гарячих і нечистих», що робить її втіленням хтивого тіла влади. Це світ «хтивого барокко», що оспівує повноту життя. Центральною історичною постаттю, що символізує цю епоху, є гетьман Іван Мазепа, поданий суперечливо: «Поет, і гетьман, і купець». Визнаючи культурну велич його доби («бундючний гетьманат»), поет водночас оголошує його політичну справу історично програною. Образ «безхвостого Буцефала», на якому Мазепа змушений «бігати назад», є зневажливою алюзією на поразку та марність державницьких змагань.

Ця частина демонструє свідому ідеологічну операцію над історією. Бажан із захватом описує естетику українського бароко, його чуттєвість та пишність. Проте, коли мова заходить про політичний зміст цієї епохи, втілений у постаті Мазепи, тон різко змінюється на викривальний: «Женіть того коня, хода його хай втихне!… Бо серце наше більше, аніж їхнє!». Це не просто суперечність, а цілеспрямована дія. Бажан приймає бароко як питомо український стиль, що пов’язує Україну з європейською культурою , але відкидає його як носія «націоналістичної» державної ідеї. Таким чином, він здійснює операцію з «націоналізації форми та пролетаризації змісту», вписуючи національну спадщину в радянський проєкт, але попередньо ідеологічно її «знешкодивши».

Аналіз частини III. «Будинок»: Залізна музика нового світу

Третя частина поеми — це апофеоз, гімн форсованій індустріалізації, що саме розгорталася в країні. Образний ряд взятий безпосередньо з будівельних майданчиків перших п’ятирічок: «палі риштувань», «поламані домкрати», бетон, сталь, електрика. Будівництво постає як стихійний, космічний процес — «гарячий бунтівничий кратер», «велична центрифуга труда». Поема оспівує пафос творення нового світу з нуля, руйнацію старого («копають степ, свердлять масив») і зведення нового («нагвинчуються етажі»), що є поетичним відлунням реальних проєктів, як-от Дніпрогес. Це також гімн народженню нової «залізної» людини-творця, чиї «горбаті м’язи» зливаються з машинами в єдиному творчому пориві, перетворюючи будинок на символ мускулистого тіла пролетаріату.

Стилістично «Будинок» є тріумфом конструктивізму та футуризму. Ритм стає уривчастим, енергійним, маршовим. Використання коротких, ударних рядків («Тут / Буяє труд. / І пруг / ляга на плуг») створює ефект роботи машин або ударів молота. Текст насичений алітераціями та звукописом, що імітують промисловий гул: «І стогне степ, і стугонить країна». Лексика стає суто урбаністичною, технічною та динамічною.

Попри відверто панегіричний пафос, у текст проривається прихована тривога. Деякі образи мають подвійне дно. Порівняння «І лопає тривалий трос. / Як лопаються жили» проводить моторошну паралель між технічною аварією та людською смертю. Фраза «І стогне степ, і стугонить країна», яку можна трактувати як звук грандіозного будівництва, водночас викликає асоціації зі стогоном українського селянства, яке саме в цей час ламали через коліно колективізацією для фінансування цієї індустріалізації. Літературознавці відзначають «неоднозначне ставлення митця до індустріального прогресу». Таким чином, Бажан, як геніальний митець, не міг не відчути надлюдської напруги та жертв, що стояли за цим «будуванням». Він оспівує «високу музику» нового світу, але мимоволі фіксує і її трагічні, дисонансні акорди, перетворюючи поему не лише на прославляння, а й на мимовільне свідчення про ціну утопії.

Мова та версифікація: Еволюція поетичного інструментарію

Поема «Будівлі» демонструє надзвичайне лексичне багатство Миколи Бажана. Поет вільно оперує різними шарами мови: від архаїзмів та церковнослов’янізмів у «Соборі» («яса», «єлей», «стигма») через пишну барокову лексику «Брами» («шарлат», «бунчуки», «акант») до технічних неологізмів та урбанізмів «Будинку» («віадук», «домкрати», «центрифуга»).

Ритм поеми еволюціонує разом з її змістом, віддзеркалюючи прискорення історичного часу. Він змінюється від розміреного, важкого, майже молитовного у «Соборі» через динамічний, але плавний і вигадливий у «Брамі» до уривчастого, барабанного, маршового бою у «Будинку». Синтаксис також трансформується: складні, розлогі періоди з інверсіями у перших двох частинах, що відповідає стилістиці готики та бароко, поступаються місцем «рубаним», енергійним, плакатним конструкціям у фіналі, що є характерною ознакою футуристичної поетики.

Частина II. Критична стаття: «Будівлі» як документ і пророцтво епохи

На переломі часів: «Будівлі» в контексті форсованої модернізації

Поема Миколи Бажана «Будівлі», написана у 1928 році, є унікальним документом своєї епохи. Вона фіксує ключовий момент радянської історії — згортання відносно ліберальної Нової економічної політики та початок сталінської «революції згори», що втілилася у форсованій індустріалізації та суцільній колективізації. Цей текст стоїть на межі між вільним мистецьким експериментом українського авангарду 1920-х та жорстко регламентованим, уніфікованим соцреалізмом 1930-х.

Твір втілює і творчу енергію, і трагічні ілюзії покоління «Розстріляного відродження». Патетичний оптимізм фінальної частини, «Будинок», є віддзеркаленням щирої віри значної частини тогочасної інтелігенції у можливість побудови нового, справедливого суспільства. Це була віра, за яку багато хто згодом заплатив свободою і життям. Водночас поему можна розглядати і як спробу талановитого митця знайти своє місце в новій реальності, продемонструвавши лояльність до її головного проєкту — індустріалізації. В умовах наростання ідеологічного тиску, що засвідчує, зокрема, справа ОДПУ проти самого поета 1929 року, це ставало необхідною умовою творчого виживання.

Діалектика творення: Енергія та насильство прогресу

Центральна філософська ідея поеми ґрунтується на авангардному принципі, сформульованому, зокрема, Михайлем Семенком як закон «конструкції і деструкції»: творення нового неможливе без радикального руйнування старого. «Будинок» виростає на місці «розритого» степу, так само як нова пролетарська ідеологія має постати на руїнах старих вірувань і культур.

Поема оспівує титанічну енергію творення, але, як зазначалося вище, не може повністю приховати його насильницький, жертовний характер. Образ «стогнучого степу» виявляється пророчим. Він є не лише метафорою будівельного гулу, а й передчуттям трагедії Голодомору, що став прямим наслідком сталінської політики фінансування індустріалізації за рахунок нещадної експлуатації села. Таким чином, поема, задумана як гімн прогресу, мимоволі стає документом його страшної ціни.

Микола Бажан як архітектор поетичного стилю

«Будівлі» — це програмний твір, у якому Бажан демонструє свою виняткову поетичну майстерність. Він доводить, що є не просто учнем футуристів чи конструктивістів, а віртуозом, здатним оперувати будь-яким стилем європейської та української культури. Саме в цей період він викристалізовує свій унікальний «експресіоністично-бароково-романтичний стиль» , органічно інтегруючи в нього найновіші авангардні елементи. Твір насичений культурними алюзіями (Dies irae, аканти Коринфа, Буцефал), що свідчить про глибоку ерудицію автора і позиціонує його як поета-мислителя, історіософа, що прагне осягнути логіку історичного процесу.

Перечитуючи історію: Ідеологічні акценти 1920-х

Бажан дивиться на минуле крізь призму марксистської оптики, розглядаючи історію як арену класової боротьби. «Собор» для нього — символ феодального гніту. «Брама» — символ доби Гетьманщини, яка, попри свій культурний злет, з позицій марксизму-ленінізму була історично приреченою. Ставлення до національної історії є особливо показовим. Бажан із захопленням приймає українську культурну спадщину, зокрема бароко, але рішуче відкидає її державницький, «націоналістичний» потенціал, втілений у постаті Мазепи. Це є класичним прикладом спроби створити «національну за формою, соціалістичну за змістом» культуру, що була офіційною настановою того часу.

Заключні роздуми: Спадщина «Будівель» в українській літературі

«Будівлі» залишаються неперевершеним зразком українського авангарду, монументальною поетичною фрескою, що закарбувала надії, ілюзії та передчуття трагедій однієї з найдраматичніших епох в історії України. Водночас ця поема є ключем до розуміння подальшої, не менш драматичної долі самого Миколи Бажана. Енергійне прийняття радянського проєкту в «Будинку» стало тим ідеологічним фундаментом, на якому поет зміг вижити у страшні 1930-ті роки. Однак ціною цього виживання були неминучі компроміси та написання відверто кон’юнктурних творів, що оспівували владу. «Будівлі» — це, по суті, останній великий твір Бажана, де його геній ще міг розкритися з такою силою, складністю та відносною свободою, перш ніж його остаточно втиснули у прокрустове ложе соцреалізму. Тому ця поема є одночасно і тріумфом, і трагічним прощанням з великим мистецтвом 1920-х років. Сучасні інтерпретації, визнаючи художню силу твору, водночас вказують на елементи конформізму, що стали для автора трагічною запорукою виживання в наступні десятиліття.