📘Біла Віла

Авторка-оповідачка (Ніна Бічуя): Головна героїня, яка намагається дописати незавершений твір Лесі Українки. Вона прагне зрозуміти внутрішній світ поетеси, її переживання та творчі задуми. Авторка рефлексує над процесом творчості та самотністю.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка): Видатна українська поетеса, життя та творчість якої є центральним об’єктом дослідження в повісті. Зображена через спогади, листи, незавершені твори та діалоги. Її образ постає через призму власної долі, боротьби з хворобою, пошуків сенсу життя та відданості творчості.

Мати Лесі Українки (Олена Пчілка): Згадується як вірна супутниця та помічниця Лесі, яка записувала її конспекти та підтримувала у творчості.

Іван Труш: Художник, який малював портрет Лесі Українки. Його образ використовується для роздумів про можливість зображення сутності людини.

Ганкевич: Лідер галицької української соціал-демократичної партії, з яким Леся Українка вела розмови про нелегальну літературу та її поширення.

Михайло Павлик: Український письменник та громадський діяч, з яким Леся Українка ділилася особистими переживаннями.

Сергій Мержинський: Побратим Лесі Українки, чия смерть стала важкою трагедією для поетеси і вплинула на її творчість.

Старий майстер (художник з Космача): Скульптор, який прагне вирізьбити образ Лесі Українки з дерева, символізуючи вічність мистецтва.

Діти (хлопець та дівчина): Персонажі з незавершеної драматичної поеми Лесі Українки, які ховають папіруси в пустелі. Їхній діалог про цінність мудрості та правди втілений у повісті Ніни Бічуї. Також з’являються як діти, що знаходять папіруси в сучасному світі.

Юда: Персонаж з драматичної поеми Лесі Українки «На полі крові», який згадується у роздумах художника про зраду.

Старий Дзвінчук: Мешканець Карпат, який розповідає про загибель Олекси Довбуша, намагаючись відбілити ім’я своїх предків.

Творчий процес авторки: Центральна сюжетна лінія, що розкриває спробу Ніни Бічуї дописати незавершений твір Лесі Українки, її сумніви та рефлексії.

Біографічні епізоди з життя Лесі Українки: Мандрівки поетеси (Єгипет, Кавказ, Львів, Відень, Сан-Ремо, Чернівці, Буркут, Вижниця, Кімполунг), її боротьба з хворобою, творчі пошуки та взаємини з оточенням.

Філософські роздуми про мистецтво та пам’ять: Лінія, що об’єднує роздуми авторки та Лесі Українки про безсмертя слова, цінність творчості та збереження історичної пам’яті.

Образ Віли: Розвиток образу Віли, міфічної істоти, яка символізує красу, волю та творчість, а також самотність. Майстер вирізьблює Вілу з дерева.

Повість має мозаїчну побудову тексту, що сприймається як палімпсест. Текстова площина «Білої Віли» сконструйована незвично, де проступають і взаємодіють різні типи текстів: уривок (чи план) останньої незакінченої драматичної поеми Лесі Українки, приховані цитати, алюзії, ремінісценції, органічно вмонтовані уривки з листування Лесі Українки, фрагмент драматичного діалогу, написаний Ніною Бічуєю, розповідь про майстра, який, натхненний творчістю Лесі Українки, прагне вирізьбити з дерева Білу Вілу.

Композиція повісті є нелінійною, сюжет розгортається через спогади, роздуми та внутрішні монологи, що створює “потік свідомості” та дозволяє проникнути в найглибші рівні людської свідомості. Це дозволяє розкрити складність духовного світу героїв та їхніх переживань.

Проблема інтертекстуальності та співтворчості: Можливість та межі “дописування” незавершених творів великих митців.

Проблема пам’яті та забуття: Важливість збереження історичної та культурної спадщини.

Проблема самотності художника: Переживання митця в його творчому шляху та особистому житті.

Проблема ролі мистецтва в житті людини: Мистецтво як джерело натхнення, вічності та способу осмислення буття.

Проблема морального вибору та зради: Роздуми про людські вади на прикладі історичних та міфологічних образів.

Проблема життєвої сили та боротьби з обставинами: Незламність духу перед обличчям хвороби та життєвих негараздів.

Інтертекстуальність: Уведення до тексту повісті фрагментів з інших творів (зокрема, Лесі Українки) та алюзій на них. Повість має всі ознаки інтертекстуальності, сприймається як палімпсест, художньо об’єднуючи множинні художні явища.

Психологізм: Глибоке розкриття внутрішнього світу героїв, їхніх думок, почуттів та переживань. Спогад, внутрішній роздум, медитація є часто вживаними художніми засобами.

Символіка: Образ Віли як міфічної істоти, що символізує поезію, музику, красу, а також мінливість настрою. Образ грушевого дерева символізує вічне дерево життя або асоціюється із творчістю. Пустеля асоціюється із самотністю та вічністю. Хамсин – образ, який підсилює тривогу. Ікона Божої Матері «Троєручиці» – символ захисту.

Діалог: Використання діалогів (зокрема, стилізованих драматичних діалогів Лесі Українки) для розкриття ідей та конфліктів. Діалоги Лесі Українки з Трушем, Ганкевичем, Павликом, а також діалог дітей.

Фрагментарність та колажність: Побудова тексту з окремих, різнорідних фрагментів (документальних та художніх), що створює мозаїку думок, почуттів та спогадів.

Афористичність: Використання влучних, глибоких висловів, що фіксують глибину думки.

Хронотоп: Образи часу та дороги є ключовими філософськими категоріями, які постійно присутні у творчості Ніни Бічуї.

Повість “Біла Віла” Ніни Бічуї є знаковим твором у її творчості, написаним у 1970 році. Вона відображає характерні риси її прози – глибокий психологізм, інтелектуальну напругу, медитативність, безсюжетність та високу культуру слова. Ніна Бічуя – українська письменниця, представниця “шістдесятництва”, відома своєю елітарною урбаністичною прозою. Її твори часто присвячені проблемам дорослішання, пошуку сенсу життя та морального вибору. Авторку звинувачували в тому, що її світ надто темний, що нема в ньому світлого сьогодення. “Біла Віла” є спробою Ніни Бічуї “дописати” незавершений твір Лесі Українки, заглибитися в її духовний світ. Повість була прочитана Ніною Бічуєю хворій матері, втрату якої вона згодом дуже тяжко пережила.

ФЕНОМЕНОЛОГІЯ ТВОРЧОГО ДУХУ ЛЕСІ УКРАЇНКИ В ІНТЕРПРЕТАЦІЇ НІНИ БІЧУЇ

Розширений аналітичний паспорт та критичне дослідження для поглибленого вивчення

Частина І. Вступ до проблематики: Жанрова специфіка та історико-літературний контекст

Твір Ніни Бічуї «Біла Віла» становить собою унікальне явище в українській біографічній прозі другої половини ХХ століття, виходячи далеко за межі традиційного художнього життєпису. Це складний, багатошаровий текст, який дослідники схильні класифікувати як повість-есе, новелу-есе або ж інтелектуальну біографічну кіноповість. Така жанрова невизначеність є не вадою, а свідомим художнім прийомом авторки, яка намагається відтворити не стільки фактографічну канву життя Лесі Українки, скільки внутрішню кардіограму її духу, її психологічний та екзистенційний портрет на тлі епохи. У центрі уваги письменниці — не зовнішні події, хоча вони й присутні у творі (перебування в Єгипті, стосунки з Сергієм Мержинським, лікування в Сан-Ремо, дискусії у Львові), а процес народження творчого задуму, таємниця переплавлення життєвого страждання у мистецький шедевр.

Ніна Бічуя відмовляється від лінійної оповіді, обираючи натомість фрагментарну, мозаїчну структуру, що нагадує техніку кіномонтажу або ж структуру людської пам’яті, де минуле, теперішнє і майбутнє існують одночасно. Твір побудований на асоціативних зв’язках, на переплетенні реальних історичних фактів, документальних свідчень (листів, спогадів) та сміливих художніх домислів, міфопоетичних візій та авторських рефлексій. Особливістю твору є введення у текст постаті нашого сучасника — Художника, який працює над дереворитом (портретом Лесі), та Оповідачки, яка намагається «дописати» незавершені твори поетеси, вступаючи у діалог з її образами. Це створює ефект подвійної оптики: ми бачимо Лесю Українку очима її сучасників (Івана Труша, Івана Франка, Михайла Павлика) і водночас очима людини кінця ХХ століття, яка намагається осягнути феномен генія через призму історичної дистанції.   

Частина ІІ. Розширений аналітичний паспорт твору

1. Тематично-ідейний комплекс

Твір «Біла Віла» охоплює широке коло тем, які можна згрупувати навколо кількох ключових вузлів. Насамперед це тема творчості як єдиного способу подолання смерті та забуття. Ніна Бічуя досліджує психологію творчого процесу, показуючи, як життєві враження, болісні втрати та миттєві осяяння трансформуються у художні образи. Важливою є тема самотності митця, його нерозуміння навіть найближчим оточенням. Леся Українка у творі постає як постать трагічна, приречена на вічну «понадхмарну тугу», яка, однак, стає джерелом її сили. Ще однією наскрізною темою є конфлікт між «чистим мистецтвом» та громадянським обов’язком, між служінням музі та служінням народу, який у творі набуває особливої гостроти у дискусіях з галицькими інтелектуалами. Ідея твору полягає в утвердженні думки про те, що справжнє життя митця відбувається не у побутовому вимірі, а у просторі його творів, і що лише через творчість можна досягти безсмертя, перетворивши власне страждання на красу, потрібну людям. Назва твору «Біла Віла» є глибоко символічною. Вона відсилає до фольклорного образу віли — жіночого духу, покровительки гір і вод, яка володіє пророчим даром і здатна як на добро, так і на помсту. Цей образ стає метафорою самої Лесі Українки — «віщої віли», яка «вбила побратима» (не врятувала Мержинського від смерті) і приречена вічно оплакувати його у своїх творах, даруючи людям «радість» через свою «понадхмарну тугу».   

2. Композиційна організація та хронотоп

Композиція твору є складною та поліфонічною. Вона складається з кількох сюжетних ліній, які переплітаються між собою, створюючи єдине художнє полотно. Перша лінія — це лінія сучасного Художника, який намагається вирізьбити портрет Лесі на грушевому дереві, шукаючи адекватну форму для втілення її духу. Друга лінія — це власне біографічна оповідь про життя Лесі Українки, яка охоплює різні періоди її життя (Київ, Львів, Карпати, Сан-Ремо, Єгипет). Третя лінія — це міфопоетичні вставки, які є реконструкцією незавершених задумів письменниці (легенда про дітей у пустелі, апокриф про Юду). Четверта лінія — це рефлексії самої авторки (Оповідачки), яка коментує події, вступає у суперечку з власними сумнівами (персоніфікованими в образі «бісеняти») та намагається зрозуміти психологію своєї героїні. Хронотоп твору розімкнений: дія відбувається одночасно у кількох часових площинах (кінець ХІХ — початок ХХ століття та друга половина ХХ століття) і у різних просторових локаціях (майстерня художника, пустеля Єгипту, львівські вулиці та кав’ярні, карпатські полонини, італійське узбережжя). Об’єднуючим елементом є свідомість авторки, яка вільно переміщується у часі та просторі, пов’язуючи розрізнені фрагменти у цілісну картину.   

3. Система образів

Центральним образом твору є Леся Українка. Авторка відмовляється від хрестоматійного глянцю, зображуючи її як живу, страждаючу людину, яка бореться з невиліковною хворобою, переживає особисті драми, сумнівається у своєму таланті, але водночас володіє незламною силою духу. Леся у творі — це інтелектуалка, аристократка духу, яка гостро відчуває недосконалість світу і прагне змінити його словом. Її антиподом і водночас співрозмовником є Іван Труш — талановитий художник, представник «здорового», вітального світу, який, однак, не здатний до кінця осягнути трагічну глибину Лесиної душі. Важливу роль відіграють образи Івана Франка та Михайла Павлика, які уособлюють галицьке інтелектуальне середовище з його ідеалами «каменярської» праці на благо народу. Епізодичним, але знаковим є образ Сергія Мержинського — «чорнявого і смутного», чия тінь супроводжує Лесю впродовж усього твору, стаючи каталізатором її творчості. Особливе місце посідають алегоричні образи: Перелесник (вогонь творчості), Біле Бісеня (дух сумніву та іронії), Юда (символ трагічної зради заради вищої мети).   

Частина ІІІ. Критичне дослідження: Екзистенційні виміри «Білої Віли»

Розділ 1. Метафізика матеріалу: Дерево як носій пам’яті

Твір починається не з історичної сцени, а з глибокого занурення у психологію творчості через метафору матеріалу. Сучасний Художник, який виступає своєрідним медіумом між епохами, обирає для портрета Лесі Українки не полотно і фарби, а грушеве дерево. Цей вибір є глибоко символічним і мотивованим. Дерево у творі Ніни Бічуї — це не мертва матерія, а жива субстанція, яка зберігає пам’ять про сонце, дощі, вітри, про плин часу. «Медово-жовтий теплий тон якнайкраще в’язався із задумом, м’які лінії, накреслені природою… також стали частиною мислі». Художник відчуває сакральність матеріалу, йому «жаль торкатися чорною фарбою свіжих світлих заглибин». У цьому виявляється особлива філософія мистецтва: творець не накладає свою волю на матеріал, а вивільняє приховану в ньому сутність, вступає з ним у співавторство.   

Грушеве дерево, з його теплим, «тілесним» відтінком, стає метафорою вразливої, живої душі поетеси, на якій життя лишає свої карби, як різець художника на деревині. Ніна Бічуя підкреслює, що чорно-біле, контрастне вирішення образу (характерне для графіки) могло б бути надто різким, спрощеним, тоді як дерево зберігає «первісну щирість і вартість». Тут ми бачимо полеміку з традицією монументалізації класиків, перетворення їх на бронзові чи мармурові пам’ятники. Авторка прагне повернути Лесі Українці її «живе», тепле єство, показати її не як застиглий ідеал, а як живу жінку з плоті і крові. Водночас робота з деревом — це процес відсікання зайвого, процес болісний і незворотний, що перегукується з життєвим шляхом самої Лесі, яка змушена була відмовлятися від багатьох радощів життя заради служіння своєму покликанню.   

Особливої ваги набуває епізод у майстерні художнього інституту, де старий майстер, що постачає художникам дощечки, порівнюється з деміургом, який має «таємну змову» з природою. Притча про Адама, яку розповідає старий, є ключем до розуміння природи мистецтва у творі. Адам намагається відтворити світ, бо боїться, що боже творіння зникне, або ж вважає його недосконалим. Митець — це вічний Адам, який змагається з Богом, намагаючись створити свій власний, тривкіший світ на полотні чи в слові. Художник у творі бере до рук шматок дерева, який здається йому досконалим, і відчуває відповідальність перед цією досконалістю. Він шукає у дереві «ритм таємниці», який би відповідав ритму Лесиного слова. І знаходить його у несподіваному образі — Білої Віли на крилатому коні, вирізаної «похапцем, гарячково», так ніби сам матеріал підказав йому це рішення.   

Розділ 2. Пустеля як простір вічності і забуття: Єгипетський палімпсест

Однією з найцікавіших і найскладніших ліній твору є «єгипетська» лінія, яка розкриває тему пам’яті і культурної спадкоємності. Леся Українка, перебуваючи в Єгипті на лікуванні, задумує твір про часи раннього християнства, про конфлікт між старою еллінською мудрістю і новою фанатичною вірою. Цей задум, зафіксований лише у конспекті, стає для Ніни Бічуї відправною точкою для сміливого художнього експерименту. Оповідачка, яка є alter ego авторки, намагається увійти в цей незавершений текст, «допрожити» його за Лесю. Вона опиняється в уявній пустелі, де «жовтий пісок через тисячоліття повертав людям корони царів… а мислі, списані на них, були тривкими й вічними».   

Пустеля у творі — це амбівалентний символ. З одного боку, це простір смерті, абсолютної порожнечі, «голожовта площина», де панує нещадне сонце (Геліос) і рудий хамсин. З іншого боку, це ідеальне сховище для мудрості, консервант культури. Сцена, де двоє дітей — син і дочка вченого елліна Теокріта — ховають у пісок папіруси батька, щоб врятувати їх від знищення християнами-фанатиками, набуває глибокого екзистенційного звучання. Це метафора долі самої української культури, яка століттями змушена була ховати свої скарби «у пісок» заборон і забуття, сподіваючись на кращі часи. Хлопець, який проклинає землю, що карає смертю мудрість, і дівчина, яка пропонує замінити прокляття молитвою до сонця, уособлюють два полюси ставлення до трагічної реальності: бунт і надію. Леся, диктуючи матері цей сюжет, просить викреслити прокляття: «Не хочу прокляття. Нехай діти вірять, що для них прийдуть кращі часи». У цьому виявляється гуманізм поетеси, її віра в те, що світло розуму неможливо знищити остаточно.   

Втручання сучасної Оповідачки у цей сюжет супроводжується появою фантасмагоричного персонажа — маленького хитрого бісеняти. Це бісеня — втілення сумніву, іронії, постмодерного скепсису. Воно нашіптує Оповідачці, що її спроби дописати Лесин твір — це «святотатство», що слова — це лише «пісок і порох», що дії дітей марні. «Слова самі в собі — лише пісок і порох, / Шемрання непотрібне й невагоме…»  — ці слова, вкладені в уста героя, відображають внутрішню полеміку самої Лесі з собою про вартість літературної праці. Але Оповідачка, долаючи опір бісеняти, змушує дітей говорити, діяти, молитися. Ця боротьба за текст стає боротьбою за сенс творчості взагалі. Фінал цієї лінії, де Оповідачка і бісеня опиняються в сучасному місті на парковій лавці і зустрічають тих самих дітей, які знаходять папірус, але не можуть його прочитати («Слова від нас на сотні літ старіші»), підкреслює трагедію розриву традиції. Але сам факт знахідки дає надію. Папірус існує, він чекає на свого шампальйона, на того, хто знайде «ключ».   

Розділ 3. Портрет як маска: Іван Труш і проблема «сучасника»

Значну частину твору присвячено стосункам Лесі Українки з художником Іваном Трушем. Ця лінія розкриває проблему сприйняття генія його сучасниками. Іван Труш зображений як майстер, професіонал, але людина, яка бачить лише зовнішню оболонку. Він малює Лесю, захоплюється нею як моделлю, але не бачить тієї внутрішньої драми, що розриває її душу. Леся під час сеансів позування відчуває відчуження від власного образу: «Власне обличчя на полотні… було чимось новим і навіть чужим — так, ніби не вона, а хтось інший позував до портрета». Портрет фіксує миттєвий стан — втому, хворобу, смуток, але не передає сутності. Ніна Бічуя формулює важливу думку: «Портрети можуть малювати лише сучасники… але… втрачаєш за реальністю і буденною суєтою розуміння дійсного значення людини». Для справжнього розуміння потрібна «часова перспектива», відстань, яка дозволяє побачити головне, відкинувши другорядне.   

Труш у творі — це уособлення «нормальності», успішності, вміння влаштуватися в житті. Він делікатний, ввічливий, але по-своєму жорстокий у своєму егоцентризмі митця. Він не розуміє Лесиної туги, її жертовності. Коли Леся говорить про свої болі, про «моральне пекло», Труш намагається перевести розмову на світські теми, заспокоїти її компліментами. Це підкреслює самотність Лесі. Вона перебуває у колі друзів, однодумців, «патріотів», але почувається безмежно самотньою, бо її внутрішній світ, її масштаб мислення є недосяжним для них. Вона заздрить Трушеві та іншим художникам, які можуть малювати з натури, тоді як вона змушена черпати образи з глибин власного духу, часто випаленого стражданням.

Розділ 4. «Скручені голови»: Полеміка про призначення мистецтва

Кульмінацією ідейного конфлікту твору є дискусії у Львові між Лесею Українкою та представниками галицької радикальної та соціал-демократичної інтелігенції (Ганкевич, Труш, Павлик). Це не просто суперечки про літературу, це зіткнення двох світоглядів: утилітарного, який вимагає від митця безпосередньої участі у політичній боротьбі, «замітання плаців», і естетичного, який обстоює право митця на «чисту» творчість, на створення вічних цінностей. Леся Українка повстає проти того, щоб талант використовувався як інструмент для поточної агітації. Вона з болем говорить про Івана Франка, який змушений «скручувати голови» своїм великим поетичним задумам заради написання газетних статей та ведення партійних справ.

«Ви робите препогану послугу Франкові, боронячи його не знати від чого!…Для мене “Зів’яле листя” має більшу вагу і значення, аніж усі його газетні замітки!»  — кидає вона в обличчя своїм опонентам. Ця фраза є ключовою для розуміння позиції самої Лесі (і авторки твору). Вона не заперечує важливості громадської роботи (сама перевозить нелегальну літературу, перекладає марксистські брошури), але вважає трагедією, коли ця робота витісняє власне творчість. Метафора «скручених голів» — це образ убитих ненароджених шедеврів, принесених у жертву «злобі дня». Ганкевич і Труш намагаються виправдати такий стан речей необхідністю «чистити стайні», порівнюючи Франка з Геркулесом. Але для Лесі це не виправдання, а вирок суспільству, яке не вміє берегти своїх пророків. Її сльози після цієї розмови — це сльози безсилля перед глухою стіною нерозуміння. Вона усвідомлює, що і від неї вимагають такої ж жертви, вимагають стати «робітником на ниві», тоді як її душа прагне польоту, прагне створювати драми високого трагедійного звучання, а не агітаційні вірші.   

Розділ 5. Карпатський міф: Юда і Довбуш

Перебування Лесі Українки в Карпатах (Буркут, Космач) стає етапом її духовного зцілення і водночас нових філософських пошуків. Гори з їхньою первісною силою, з їхніми легендами про опришків пробуджують у ній нові творчі імпульси. Центральним епізодом тут стає розповідь старого гуцула Дзвінчука про загибель Олекси Довбуша. Дзвінчук заперечує загальновідому легенду про те, що його предки зрадили і вбили Довбуша. Він стверджує, що Довбуш загинув у чесному бою, а версію про зраду вигадали люди, бо «на Юдиному полі зерно не проросте». Дзвінчуки не хочуть нести тавром зрадників крізь віки, тому творять свій власний міф.   

Ця історія наштовхує Лесю (і художника у творі) на роздуми про природу зради, зокрема про архетип Юди. Уявний діалог Художника з Юдою є блискучою інтерпретацією цього біблійного образу в дусі апокрифів. Юда тут постає не як банальний зрадник-користолюбець, а як трагічна фігура, інструмент вищої волі. «Убивши, ти возніс його над світом, / Йому безсмертя смертю сотворивши…»  — говорить Художник. Зрада Юди була необхідною умовою для мучеництва і воскресіння Христа. Юда взяв на себе найтяжчий гріх, щоб Учитель міг стати Богом. Але платою за це стало «закляте поле», на якому нічого не родить. Цей мотив перегукується з Лесиною драмою «Одержима», де Міріам також кидає виклик традиційному розумінню любові і жертви. Леся приміряє на себе долю Юди у тому сенсі, що митець також часто змушений «зраджувати» звичайне людське життя, щастя близьких заради своєї творчої місії, і його поле — це поле самотності, на якому ростуть лише терни слави.   

Розділ 6. Тінь Мержинського: Любов і Смерть

Незрима присутність Сергія Мержинського пронизує весь текст повісті. Його смерть стає тим «вогнем», у якому згорає колишня Леся і народжується великий трагічний поет. Ніна Бічуя майстерно передає стан «агонії» душі, яку переживає героїня. Вона не хоче забуття, не хоче розради. Вона хоче, щоб біль тривав, бо біль — це єдина нитка, яка ще пов’язує її з коханим. «Нехай би все спочатку й без кінця, аби лиш він був, і жив…». Саме біля смертного ложа Мержинського, в одну ніч, народжується драма «Одержима». Це акт відчаю і водночас акт найвищої творчої сублімації. Леся пише, щоб не збожеволіти, пише, щоб викричати свій біль у словах Міріам.   

У творі Мержинський асоціюється з образом «побратима». Леся мріяла про такий тип стосунків — рівних, духовних, вільних від міщанської умовності. Втрата його — це втрата частини самої себе. У фіналі твору цей мотив кристалізується в образі Білої Віли, яка тримає на руках мертвого побратима. Це символ вічної провини (бо вижила) і вічної вірності. Леся стає «Одержимою» духом померлого, і все її подальше життя — це діалог з ним, це спроба доказати те, що не встигли сказати одне одному за життя.

Розділ 7. Синтез образу: Три руки Білої Віли

Завершується твір потужним символічним акордом. Сучасний Художник, завершивши дереворит, створює синтетичний образ Лесі Українки, який об’єднує всі лінії оповіді. Це образ Білої Віли на крилатому коні. Кінь — символ нестримного лету фантазії, натхнення, яке несе поета над прірвою буденності. Віла — це сама Поезія, вічна, прекрасна і жорстока. Але найвражаючим є деталь, яку вносить авторка: Віла має три руки.

«Три руки має Віла, і однією рукою вона утримує крилатого коня, другою пестить обличчя мертвого побратима… а третя долоня прикриває очі Віщій Вілі, бо не хоче, не може Віла бачити того, що мусила вчинити і вчинила». Цей сюрреалістичний образ розшифровується як триєдина сутність долі Лесі Українки:   

1. Рука, що тримає коня: Це воля, дисципліна, майстерність, здатність керувати своїм талантом, підкорювати стихію слова. Леся була не лише натхненною поетесою, а й невтомною трудівницею, яка володіла «залізною» формою.
2. Рука, що пестить побратима: Це любов, ніжність, жіноче єство, здатність до глибокого почуття і самопожертви. Це пам’ять про Мержинського і всіх, кого вона любила.
3. Рука, що закриває очі: Це захист від жаху реальності, це внутрішній зір, інтуїція, а також — знак трагічного знання, яке нестерпно бачити відкритими очима. Це жест скорботи і водночас відмови від зовнішнього світу заради світу внутрішнього.

Висновки

«Біла Віла» Ніни Бічуї — це глибоке філософське дослідження природи геніальності. Авторка переконує нас, що біографія митця — це не перелік дат і виданих книг, а історія його душі, історія його болю і його перемог над часом. Використовуючи складну техніку монтажу, вводячи у текст міфологічні та біблійні алюзії, Ніна Бічуя створює об’ємний, живий образ Лесі Українки, наближаючи її до сучасного читача. Леся постає перед нами не як ікона, а як «Біла Віла» — істота з іншого виміру, яка, однак, жила серед нас, страждала, як ми, і залишила нам свої «папіруси» у пустелі часу, сподіваючись, що ми зуміємо їх прочитати. Твір навчає нас дбайливого ставлення до культури, розуміння того, що кожне слово, написане справжнім Майстром, є скарбом, який треба рятувати від пісків забуття. Для студентів та старшокласників цей текст є ключем до розуміння не лише творчості Лесі Українки, а й сутності літературної творчості загалом.

Методичний коментар

При вивченні твору «Біла Віла» варто звернути увагу на кольористику (домінування жовтого, білого і зеленого кольорів), на роль пейзажу як психологічного дзеркала, на інтертекстуальні зв’язки з творами самої Лесі Українки («Одержима», «Лісова пісня», лірика). Важливо також проаналізувати образ автора-оповідача і його роль у структурі тексту, що дозволить учням і студентам краще зрозуміти специфіку сучасної біографічної прози. Твір Ніни Бічуї спонукає до співтворчості, до активного діалогу з текстом, що є необхідною умовою формування зрілого читача.