📘Балада роду

Ліричний герой: Голос поезії, який звертається до свого роду й народу. Він є оповідачем і медитатором, який усвідомлює епічну вагу історії свого роду, яка налічує «сто століть», та стверджує його непереможність.

Стара баба: Архетип хранительки роду, втілення минулого, мудрості та традицій, якій нагородою слугує «вичовганий старий поріг» — свідок незліченних кроків поколінь.

Внучок: Символ майбутнього, оновлення та невичерпної життєвої енергії. Його дія — «сто першеньку протопче» — є актом творення нової, вільної долі, що перемагає історичний тягар.

Рід і народ: Ключові, об’єднані образи, які разом становлять єдину «жилаву породу». Вони є суб’єктом поезії, що протистоїть зовнішнім руйнівним силам.

Лінія віковічної боротьби роду: Ця лінія описує історичний тиск та випробування, які випали на долю роду, символізовані образами «сто вітрів» та «сто скажених сивих бід». Вона підкреслює стійкість роду, що витримав ці лиха і «не висхне зроду».

Лінія спадкоємності та оновлення: Ця лінія зосереджена на неперервності життя, що переходить від минулого (стара баба, старий поріг) до майбутнього (онук). Кульмінацією є поява «внучка», який «сто першеньку протопче», що символізує творення нової, вільної долі на фундаменті досвіду предків.

Лінія утвердження національної незламності: Ця лінія завершує твір урочистим маніфестом, де «жилава порода» роду і народу стверджує свою абсолютну непереможність. Вона показує тріумф української життєздатності над силами, що намагалися її знищити («Сто вітрів в ногах лежить»).

Поезія складається з п’яти катренів (чотиривіршів), що є характерним для Драчевої модернізованої балади.

Експозиція: Перша строфа встановлює епічний масштаб роду у часі («сто століть») та просторі («сто доріг»). Вводиться образ порога як сакрального центру і символу витриманої історії.

Зав’язка: Друга строфа описує зовнішній тиск та боротьбу, через образ «сивої хати», яку «сто вітрів» намагаються розхитати. Тут час стає тягарем і зброєю проти роду.

Розвиток дії: Третя строфа підсумовує історичні випробування («Сто скажених сивих бід») і містить категоричне ствердження незнищенності роду: «Та не висхне зроду рід».

Кульмінація: Четверта строфа вводить образ онука — носія майбутнього. Це акт фізичного і духовного оновлення, де дитина створює «сто першеньку» стежину, що символізує подолання історичного тягаря та творення вільної долі.

Розв’язка (Маніфест): Фінальний катрен із звертанням «Роде рідний!». Це урочисте ствердження абсолютної непереможності «жилавої породи», де сили, які намагалися знищити рід («сто вітрів»), тепер лежать біля ніг переможця.

Проблема Часу та Пам’яті: Проблема збереження історичної пам’яті, символізованої «сто століттями», та її вирішальний вплив на стійкість роду.

Проблема Випробувань та Стійкості: Здатність роду протистояти руйнівним силам — війнам, репресіям, голоду — що у творі відображені гіперболізованими образами «сто вітрів» та «сто скажених сивих бід».

Проблема Спадкоємності та Відповідальності: Забезпечення безперервності життя через появу нового покоління (онука). Ця проблема полягає у необхідності не лише успадкувати шлях, а й творити новий — 101-й шлях, несучи відповідальність за власну долю та долю спільноти.

Гіпербола: Систематичне використання числа «сто» («сто доріг», «сто століть», «сто вітрів», «сто бід») для підсилення ідейного змісту та надання твору епічного, міфологічного масштабу.

Метафори: Художні вислови, що поглиблюють зміст: «Сто вітрів мій вік запріг» (час як тягар), «сушило ж роду вроду», «жилава порода» (духовна та фізична міцність), «сто вітрів в ногах лежить» (перемога над випробуваннями).

Епітети: Використовуються для підкреслення віку, досвіду та міцності: «Вичовганий старий поріг», «сива стежка», «скажених сивих бід», «жилаву породу».

Анафора та Повтори: Повторення мотиву «сто» та звертань/примовок («Тупцю, внуцю, тупцю, хлопче») формують ритмічну архітектоніку вірша, наближаючи його до інтонації заклинання або народної пісні.

Звертання: Використання вигуку «Роде рідний!» у фінальній строфі створює інтимність та підкреслює сакральне значення роду.

Алітерація та Асонанси: Сприяють звукопису, зокрема у рядках про онука («внучок тупцю тупотить»), що імітує ритм дитячих кроків.

«Балада роду» була опублікована у збірці «Балади буднів» 1967 року, демонструючи новітній підхід Івана Драча до жанру балади, де філософські роздуми замінюють класичний сюжет. Іван Федорович Драч — ключовий поет-шістдесятник, який у період «хрущовської відлиги» використовував модерністські форми та потужну метафорику для висловлення національно значущих ідей. Поезія «Балада роду» є прикладом його «поетичної ревізії» жанру, де буденні національні образи (дім, поріг, рід) підносяться до рівня філософського осмислення. Твір написаний чіткими римованими строфами, імітуючи народну пісню чи думу, що підкреслює його монументальність та тему незламності. «Сто першенька стежина» онука є головним філософським образом, що втілює не пасивне наслідування, а активний, творчий акт подолання та створення нового, вільного майбутнього.

«Балада Роду» – Маніфест Незнищенності

ЧАСТИНА І: РОЗШИРЕНИЙ АНАЛІТИЧНИЙ ПАСПОРТ ТВОРУ

1. Паспортні Дані та Історико-Літературний Контекст

1.1. Загальні Відомості про Твір

• Автор: Іван Федорович Драч, ключовий поет-шістдесятник, кіносценарист, драматург, перекладач, громадський діяч, перший голова Народного Руху України (1989–1992). Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1976), Герой України (2006).
• Назва Твору: Балада роду. Заголовок містить жанрове визначення та визначає центральну тему — спадкоємність поколінь та національну стійкість.
• Рік Створення: Середина 1960-х років.
• Рік та Місце Публікації: 1967 рік, Київ, видавництво «Радянський письменник». Опубліковано в збірці «Балади буднів».
• Збірка: «Балади буднів». Твір демонструє новітній підхід до жанру балади, де філософські роздуми переплітаються з буденними, але глибоко значущими картинами життя.
• Напрям: Українське шістдесятництво, модернізм. Період, коли література шукала нові форми вираження, поєднуючи національні традиції з сучасними реаліями та уникаючи ідеологічних штампів.

1.2. Жанрова Специфіка та Форма

Рід літератури: Ліро-епос, з елементами філософської та громадянської лірики.

Жанр: Новаторська (модернізована) балада, яку часто визначають як баладу-роздум або баладу-філософему. На відміну від класичної балади, вона відмовляється від фантастики, героїки та драматичного сюжету в класичному сенсі, замінюючи їх медитацією про органічну стійкість роду. Твір близький до притчі чи поетичного етюду, але зберігає концентрованість образів.

Віршовий Розмір та Ритміка: Твір написаний у формі римованих чотиривіршів (катренів) та фінального тривірша.

Ритмічні Особливості: Ритміка чітка, з короткими рядками (7–8 складів), що мають виразний наголосний малюнок (переважно хорейний або ямбічний) та перехресне римування (АБАБ). Така форма надає твору високої стійкості, наближаючи його до народнопісенної традиції, а ритмічне «тупотіння» перегукується з образом онука, що «тупцю тупотить».

2. Ідейно-Тематичний Комплекс та Проблематика

2.1. Тематичний Фокус

• Провідна Тема: Зображення історії роду як частини національної долі, його незламної витривалості перед численними випробуваннями – труднощами, бідами, змінами епох – та продовження через покоління.
• Основна Ідея: Рід і народ є непереможними, бо черпають силу з минулого досвіду предків і надії на майбутнє, втілене в молодому поколінні. Незважаючи на вітри історії та біди, родова лінія не перерветься, а навпаки, розквітне новими, власними стежками.
• Головна Думка: Спадкоємність поколінь робить рід вічним і незламним, як коріння дерева, що витримує бурі; минуле (століття, дороги, поріг) переплітається з сьогоденням (біди, хата) і майбутнім (внук, стежини), формуючи єдину «жилаву породу» народу.

2.2. Проблематика

1. Проблема Часу та Пам’яті: Збереження історичної пам’яті (символізованої «сто століттями») та її вплив на стійкість роду.
2. Проблема Випробувань та Стійкості: Здатність роду протистояти руйнівним силам – війнам, голоду, репресіям, що позначаються гіперболізованими образами «сто вітрів» та «сто скажених сивих бід».
3. Проблема Спадкоємності та Відповідальності: Забезпечення безперервності життя через появу нового покоління (онука), яке не лише успадковує шлях, а й творить новий — 101-й шлях, несучи відповідальність за власну долю та долю спільноти.

3. Система Образів та Художні Засоби

3.1. Ключові Образи та Їх Символіка

Система образів у творі є багатошаровою, а ключові символи мають глибоке міфопоетичне значення.

• Число “Сто” (100) виступає як символ нескінченності, повноти, необмеженої історичної тривалості та сукупності всіх можливих випробувань і доріг. Його функція — створення епічного, гіперболізованого масштабу.
• Вичовганий старий поріг є символом родової пам’яті, міцності традицій; епіцентром дому, що витримав тисячі кроків поколінь. Це локалізація абстрактної ідеї вічності в конкретному, сакральному предметі.
• Сива хата / Стара баба втілюють минуле, мудрість, хранительки традицій; архетипи малої батьківщини, що витримують історичний тиск («Сто вітрів мій вік запріг»). Вони репрезентують зв’язок із корінням.
• Сто вітрів / Сто бід є метафорою зовнішніх загроз, історичних трагедій, репресій (війни, голод), спрямованих на знищення роду. Це драматична опозиція силам життя, яка у фіналі визнає поразку («в ногах лежить»).
• Внучок / Сто першенька символізують майбутнє, оновлення, життєвої енергії, що перемагає історичний занепад. «Сто першенька» — акт творення нової, вільної долі, незалежної від тягаря минулого, і є кульмінаційним образом, що гарантує перемогу.
• Жилава порода є ключовою метафорою, що означає фізичну, духовну міцність, стійкість та органічну життєздатність української спільноти, слугуючи категоричним ствердженням абсолютної непереможності.

3.2. Художні Засоби

• Гіпербола: Систематичне використання числа “сто” для підсилення ідейного змісту та надання твору міфологічного масштабу.
• Метафори: “Сто вітрів мій вік запріг” (час став тягарем), “сушило ж роду вроду”, “сто вітрів в ногах лежить” (перемога над випробуваннями).
• Епітети: “Вичовганий старий поріг”, “сива стежка”, “скажених сивих бід”, “жилаву породу” (підкреслюють вік, досвід і міцність).
• Анафора та Повтори: Повторення мотиву “сто” та звертань (“Тупцю, внуцю, тупцю, хлопче”) формує ритмічну архітектоніку вірша, надаючи йому інтонації заклинання або пісні.
• Звертання: “Роде рідний!” – створює інтимність та підкреслює сакральне значення роду.
• Алітерація та Асонанси: Сприяють звукопису, наприклад, у рядках про онука (“тупцю тупотить”), що імітує дитячі кроки.
• Мова: Проста, насичена народно-розмовними елементами («од хати», «зроду»), що наближує текст до фольклорних джерел.

4. Композиційна Структура

Поезія складається з п’яти катренів (чотиривіршів), де останній виступає як урочистий маніфест, хоча формально вірш закінчується тривіршем, що функціонує як окрема строфа.

1. Перша строфа (Експозиція): Встановлення епічного масштабу роду у часі («сто століть») та просторі («сто доріг»). Введення образу порога як сакрального центру і символу витриманої історії.
2. Друга строфа (Зав’язка): Опис зовнішнього тиску та боротьби. Образ “сивої хати”, яку “сто вітрів” намагаються розхитати. Метафора «Сто вітрів мій вік запріг» натякає на те, що сам час став тягарем і зброєю проти роду.
3. Третя строфа (Розвиток дії): Підсумок історичних випробувань («Сто скажених сивих бід») і непохитне, категоричне ствердження незнищенності роду («Та не висхне зроду рід»).
4. Четверта строфа (Кульмінація): Введення образу онука — носія майбутнього. Це акт фізичного і духовного оновлення. Створення “сто першенької” стежини символізує подолання історичного тягаря та творення нової, вільної долі.
5. П’ята строфа (Маніфест/Розв’язка): Урочисте звертання до роду та народу. Категоричне ствердження абсолютної непереможності «жилавої породи», де сили, що намагалися знищити рід («сто вітрів»), тепер лежать біля ніг переможця.

ЧАСТИНА ІІ: КРИТИЧНА СТАТТЯ. «БАЛАДА РОДУ»: ПОЕЗІЯ ЯК МАНІФЕСТ ЖИЛАВОЇ ПОРОДИ ІВАНА ДРАЧА

1. Феномен Шістдесятництва та Поетична Ревізія Жанру

Творчість Івана Драча, і зокрема поезія «Балада роду», органічно вписана у контекст українського шістдесятництва. Це був період «хрущовської відлиги», коли нове покоління інтелігенції почало активне творче самовираження, що стало «свіжим вітром» для української культури. Шістдесятники прагнули повернути національній літературі її справжнє обличчя, використовуючи модерністські форми та потужну метафорику для висловлення ідей, які не могли бути озвучені прямолінійно через цензуру.

Саме в цьому пошуку народжується новаторський підхід Драча до жанру балади, відомий як «балади буднів». Він підносить буденні, національно значущі явища — такі як дім, хліб, рід — до рівня філософського осмислення та епосу. «Балада роду» є прикладом такої ревізії: вона відмовляється від суто драматичного сюжету в класичному сенсі, замінюючи його медитацією про органічну стійкість та спадкоємність. Твір функціонує як ліро-епічна мініатюра, у якій «епос» (багатовікова історія роду) поєднується з ліричним зосередженням на внутрішньому відчутті його безсмертя.

Характерним є стилістичний вибір: попри те, що Іван Драч відомий своїми експериментами з верлібром (як у «Баладі про соняшник»), для «Балади роду» поет обрав чітку, римовану, строфічну структуру. Монументальність, стабільність ритму (який дослідники ідентифікують як хорейний або ямбічний, з коротким рядком у 7–8 складів) та рими імітують народну пісню чи думу. Використовуючи форму, що асоціюється з епічною традицією та фольклором, Драч підкреслює головну тему твору: незламність і життєдайну міць роду.

Вибір назви «Балада роду» також свідчить про глибоке розуміння міфопоетики. Українське світосприйняття розгортається від одиничного до загального, де рід стає не просто біологічною одиницею, а метафоричною основою для побудови національної ідентичності. Аналіз цього твору дає можливість простежити, як архаїчна єдність особистості, роду, народу та батьківщини втілюється у модерністській поетичній формі.

2. Міфопоетика Роду та Семантика Числа “Сто”

Поетичний простір «Балади роду» визначається гіперболічним масштабом, зосередженим на числі «сто». Вірш відкривається з приголомшливого ствердження: «В мого роду — сто доріг, / Сто століть у мого роду». Повторення числа «сто» перетворює його з кількісного показника на міфологічну категорію тотальності, надмірності та історичної тривалості.

Число «сто» виступає як художній прийом для надання темі епічного, майже містичного розмаху. Воно символізує сукупність усіх випробувань, шляхів, досягнень і бід, які довелося пройти українському родові. Коли Драч говорить про «сто століть», він виводить історію за межі відомої хронології, переносячи її у площину вічності. У політичному контексті 1960-х років, коли радянська пропаганда прагнула принизити історичну вагу української нації, Драч протиставляє цьому концепцію вічносущого роду, чиє коріння сягає глибини століть.

Гіпербола числа «сто» використовується для акумуляції трагічного досвіду. Згадки про «сто вітрів» та «сто скажених сивих бід» накладають на історію роду печатку епічної боротьби. У цих образах легко впізнати багатошаровий історичний фон: це метафора зовнішніх руйнівних сил, що включали Голодомор, світові війни та політичні репресії XX століття, які торкнулися кожної родини. Вітер, що намагається розхитати хату, та біди, що «сушили роду вроду», свідчать про те, що рід витримав не лише певні, а усі можливі лиха.

Цей прийом, підсилюючи драматизм, одночасно легітимізує фінальне ствердження абсолютної незламності. Категоричне запевнення: «Та не висхне зроду рід / Ні в погоду, ні в негоду» — стає непорушною істиною, доведеною століттями виживання.

3. Мікрокосм Родової Пам’яті: Від Поріг до Хати

Щоб урівноважити космічний масштаб гіперболи, Драч звертається до конкретних, глибоко вкорінених у народній свідомості образів: хати, порога, старої баби. Це дозволяє уникнути абстрактності і прив’язати філософську ідею до відчутної реальності.

Поет згадує «вичовганий старий поріг». Поріг у традиційній культурі — це межа, що відокремлює сакральний внутрішній простір дому від хаотичного зовнішнього світу. Його «вичовганість» — це не ознака занепаду, а, навпаки, фізичне свідоцтво незліченної кількості життів, які тут прожили, підтвердження невтомного руху поколінь. Цей поріг є «нагородою» «старій бабі», яка є архетипом хранительки роду, пам’яті та традицій. Її присутність символізує нерозривний зв’язок із минулим, мудрість, вистраждану поколіннями.

Паралельно функціонує образ «сивої хати». Хата виступає як осередок малої Батьківщини. Вона «сива» від часу, від досвіду, від мудрості. Цей затишний, здавалося б, простір, постійно перебуває під загрозою: «Сто вітрів мій вік запріг / Сиву хату розхитати». Дієслово «запріг» є сильною метафорою, що переносить нас у сферу селянської праці, але тепер у ярмо запряжено сам «вік» ліричного героя: час, що мав бути союзником, став тягарем. Проте, хата «розхитана», але стоїть, що відповідає загальній логіці твору: рід перебуває під тиском, однак зберігає стійкість.

У мистецтві шістдесятників акцент на малій батьківщині дозволяв закодовувати патріотичне послання. Драч стверджує, що національна ідентичність починається з усвідомлення належності до конкретного, живого роду. Якщо вистоїть поріг і хата, вистоїть і народ.

4. Кульмінація: Внучок та Акт Творення 101-го Шляху

Найпотужніший і найбільш оптимістичний момент «Балади роду» настає в четвертій строфі, коли в епічну розповідь вривається дитячий, життєствердний голос. Поява онука, «внучка», є кульмінацією, що розряджає напругу боротьби і гарантує безсмертя роду.

Поет описує дитячий «тупіт», що є втіленням первісної, невичерпної життєвої сили: «Внучок тупцю тупотить, / Тупцю, внуцю, тупцю, хлопче». Цей ритмічний, майже фольклорний прийом, що нагадує примовку, вносить у вірш тепло і безпосередність, різко контрастуючи з епічною вагою «сто століть» та «сто бід». Це свідчення того, що життя не просто продовжується, а оновлюється.

Ключовим образом, що несе філософське навантаження майбутнього, є «сто першенька» стежина. «Сто стежин», які вже проклали попередники, символізують всю суму історичного досвіду, традицій і перемог. Це фундамент, на якому стоїть рід. Але онук не йде вже второваним шляхом, він «сто першеньку протопче…». Це не просто кількісне продовження, а якісний акт творення.

Ця діалектика спадкоємності та інновацій є серцевиною ідейної програми шістдесятників. Вони розуміли, що для виживання та розвитку нація повинна не лише зберігати традиції, а й сміливо їх оновлювати. Сто шляхів були шляхами боротьби та виживання, продиктовані тиском історії. Сто перший шлях — це шлях свідомого вибору, свободи та творчого акту, який ґрунтується на досвіді, але не обмежений ним. «Протоптати» — це активна дія, що підкреслює прагнення до власної, вільної долі та здатності українського народу до самостійного розвитку.

5. “Жилава Порода”: Поетичний Маніфест Національної Стійкості та Відповідальності

Фінальний тривірш «Балади роду» перетворює медитацію на урочистий, категоричний маніфест, що проголошує непереможність українського духу. Драч звертається безпосередньо: «Роде рідний! / Не стлумить / Нашу жилаву породу».

Словосполучення «жилава порода» є однією з найсильніших і найбільш ємних метафор у всьому творі. «Жилавий» означає міцний, витривалий, наче тіло, яке пережило важкі фізичні навантаження, але стало лише сильнішим. Ця метафора підкреслює органічну, природну здатність української спільноти до виживання.

Кульмінацією ідейного узагальнення є об’єднання понять «рід» і «народ». Драч заявляє, що руйнівні сили минулого зазнали поразки перед їхньою єдністю: «Сто вітрів в ногах лежить / Мого роду і народу…». Це поєднання є надзвичайно показовим. У ньому закладена формула, важлива для шістдесятницької поезії: особисте не відокремлене від національного, сімейна доля немислима без долі народу. Поет показує, що національна стійкість (народ) є прямою похідною від стійкості сімейної та індивідуальної (рід). Вони взаємозалежні та взаємопідсилюючі.

Політична вага цих рядків, написаних у період радянської цензури, була надзвичайно високою. Зображення «сто вітрів» (як метафори репресій, Голодомору, історичних ворогів) такими, що лежать «в ногах», символізує тріумф української життєздатності над будь-якими спробами зовнішнього тиску та асиміляції. Це є потужним, абсолютно оптимістичним гімном.

Таким чином, «Балада роду» виходить за межі інтимної лірики. Вона є національним маніфестом, який протиставляє будь-якому офіційному наративу про втрату коріння вічну, органічну спільноту. Хоча балада не формулює прямого повчання, вона задає ракурс погляду — через пам’ять, через покоління, — ставлячи проблему відповідальності: чи готовий кожен із нас «протоптати» свою стежку так, щоб вона стала гідним продовженням тієї великої дороги, де вже «сто доріг» і «сто століть».

6. Значення “Балади роду” для Літературознавства та Освіти

«Балада роду» є важливим об’єктом для вивчення не лише як пам’ятка періоду шістдесятництва, а й як текст, що зберігає свою глибоку актуальність. Його вивчення дає можливість зрозуміти, як великі національні ідеї можуть бути втілені через мистецтво в умовах обмеженої свободи слова.

Поезія Драча демонструє майстерне поєднання модерністських прийомів (гіперболізація, метафоричність) із традиційними фольклорними елементами. Для читачів цей твір є чудовим прикладом того, як філософія історії може бути вкладена у прості, конкретні образи: вичовганий поріг, сива хата, тупіт онука.

Особливо значущою є концепція 101-ї стежини. Вона навчає, що спадкоємність поколінь — це не пасивне наслідування, а активний, творчий акт подолання. Твір закликає використовувати потужний фундамент, закладений «століттями» боротьби, для сміливого створення принципово нового майбутнього.

«Балада роду» є одним із центральних творів, що відображає національно-ідентичнісну програму шістдесятників. Вона є свідченням того, що український рід, незважаючи на постійні загрози, має внутрішню, «жилаву» міць, здатну не тільки вистояти, але й оновлюватися через нові покоління, забезпечуючи, щоб «не висхне зроду рід ні в погоду, ні в негоду».

ВИСНОВОК

«Балада роду» Івана Драча — це винятковий зразок української модерністської лірики, в якій кілька десятків рядків тримають на собі вагу багатьох поколінь. Завдяки свідомо обраній римованій та ритмічній формі, що імітує народну пісню, та майстерній символіці, поет створює поетичну формулу безсмертя роду й народу.

Поєднуючи епічну гіперболу числа «сто» (що символізує повноту історичного тягаря, включаючи війни та репресії) з інтимними, архетипними образами (хата, поріг, баба), Драч створює багатошаровий твір, який функціонує як глибока філософема про національне безсмертя. Ключовий образ онука, який «сто першеньку протопче», символізує діалектичну єдність традиції та новаторства. Твір завершується маніфестом, який стверджує, що зовнішні руйнівні сили остаточно знесилені перед єдністю «роду і народу». Таким чином, «Балада роду» є потужним гімном національній стійкості, вірі в майбутнє та здатності творити нову, вільну долю.