📘Байгород

Кіхана: Головний герой, юнак, якого автор називає “небожем славного ламанчця” Дон-Кіхота. Втілює ідеалізм, лицарську самопожертву (“донкіхотство”). Проходить еволюцію від мрійливого юнака до рішучого бійця, який піднімає інших в атаку . Символічно уособлює Дух, що вступає в боротьбу з Хаосом. Героїчно гине в бою від кулеметної черги .

Ліза: Дев’ятнадцятирічна дівчина, у яку закоханий Кіхана. Рік тому вийшла заміж за контуженого чоловіка, але їхній шлюб не був фактичним. Вона релігійна, має “чудного кольору” очі, що змінюють відтінок . Кіхана називає її “Тихий Вітер”. Символізує Життя (Віта), вітальну енергію та весняне оновлення , “несе… себе, як Великодню вербу”.

Головком (Другий полковник): Фактичний лідер повстання. Має “кудлату голову” та міцну статуру. За професією, ймовірно, слюсар (“Слюсарів Першої категорії” – ймовірно, це про Кучерявого, але Головком також робітник ). Описується як рішучий, суворий, “мовчазний і твердий”.

Перший полковник: Колишній мисливець, “немолода людина” зі старою рушницею. Схильний до пияцтва та пафосних промов про війну . Гине в атаці на вокзал.

Третій полковник: Дяк, що очолив загін, схожий на “півчу” . Мовчки скидає рясу, бере гвинтівку і йде у бій . Гине в атаці на вокзал разом із Першим полковником.

Маруся: Отаманша анархістів. Прототипом є реальна історична постать – Марія Никифорова. У творі її образ свідомо спрощений до “опецькуватої” “повнокровної самки” , що втілює сліпу, хтиву, тваринну силу. Символізує Хаос (Анти-Життя).

Високий чоловік: Чоловік Лізи, що повернувся до Байгорода. Під час ранкового бою, охоплений “смертельним жахом”, біжить із відкритої місцевості до траншеї . Кіхана рятує його, піднявши всю траншею в атаку.

Збройне повстання Байгорода: Це центральна лінія, що описує підготовку та хід повстання мешканців міста проти анархістів. Лінія включає першу сутичку з грузовиком анархістів , хаотичні вуличні бої, поступову консолідацію повстанців під командуванням Головкома, бої за ключові точки. Кульмінацією стає штурм вокзалу та подальша оборона міста за залізницею.

Лінія Кіхани та Лізи: Розвиток стосунків між юнаком Кіханою та заміжньою жінкою Лізою. Кіхана дізнається про таємницю Лізи: вона, хоч і одружена рік, фактично залишилася дівчиною. Їхнє кохання розвивається на тлі боїв, а їхнє фізичне зближення відбувається вночі під час обстрілу міста .

Кіхана і чоловік Лізи: Кіхана впізнає чоловіка Лізи, “високого чоловіка”, серед повстанців, коли випадково чує його нічну розмову . Під час ранкового бою Кіхана бачить, як чоловік Лізи, охоплений “смертельним жахом”, біжить по відкритій місцевості. Попри ревнощі, Кіхана вирішує його врятувати і піднімає всю траншею у відчайдушну атаку.

Твір складається з 25 коротких, динамічних розділів. Структура має фрагментарний, нелінійний характер, побудований за принципами кінематографічного монтажу. Твір має риси обрамлення: ліричний вступ-пролог (розділ 1), де автор розмірковує про молодість , і ліричний фінал-епілог (розділ 25), що є гімном молодості та степу .

Експозиція: Опис Байгорода “без влади” , що перебуває у владі анархістів Марусі. Знайомство з Кіханою та Лізою .

Зав’язка: Конфлікт Марусі з робітниками на заводі . Замах на Марусю – п’ять пострілів, що ранять її. У відповідь анархісти обстрілюють місто з панцерника.

Розвиток подій: Вуличні бої в Байгороді (починаючи з розділу 12). Консолідація повстанських загонів під керівництвом Головкома . Бої за площу біля гробовища. Взяття вокзалу, під час якого гинуть Перший і Третій полковники. Втеча Марусі поїздом. Повстанці виходять за місто для оборони.

Кульмінація: Вирішальний бій у степу на світанку (розділ 21). Анархісти підвозять гармати . Чоловік Лізи (“високий чоловік”), охоплений панікою, біжить до траншеї. Кіхана, щоб врятувати його, піднімає всю траншею в атаку .

Розв’язка: Кіхана гине від кулеметної черги . Його тіло знаходять після бою, відбивши гармати. Настає ранок Великодня, і над містом лунає дзвін.

Організованість проти хаосу (місто проти анархії): Протистояння організованого, осілого життя міста (Байгорода) і руйнівної, деструктивної стихії анархізму, представленої загонами Марусі .

Героїзм, самопожертва та боягузтво: Проблема вибору людини в екстремальних умовах бою. Зображено як справжнє “геройство” (Кіхана , Перший і Третій полковники ), так і боягузтво (паніка Високого чоловіка ) та мародерство “скажених мавп” після бою .

Кохання, пристрасть і подружня вірність: Проблема “грішного” кохання між юним Кіханою та заміжньою Лізою.

“Донкіхотство” (романтична мрія і реальність): Проблема зіткнення романтичного, піднесеного світосприйняття (Кіхана як “небіж” Дон-Кіхота ) з жорстокою реальністю (війна, байдужість натовпу в церкві, смерть).

Людина і рідна земля: Глибокий, майже священний зв’язок мешканців Байгорода зі своїм містом, “каменем” свого дитинства, готовність “лити кров” і “боротися до загину” за нього .

Орнаменталізм та вітаїзм: Текст є зразком орнаментальної прози, для якої характерна підвищена метафоричність, ритмізація мови та численні ліричні відступи. Цей стиль поєднаний з філософією “романтики вітаїзму” – палкого, екстатичного життєлюбства.

Кінематографічність: Структура твору (25 розділів) побудована за принципами кіномонтажу, що відображає досвід роботи Яновського на Одеській кінофабриці. Автор активно використовує швидку зміну планів (загальних, великих, панорамних) , динамічні сцени та прийом “оголення прийому” (“Прослідкуємо за ними” ), де оповідач виступає в ролі режисера.

Стилістичний синкретизм: Проза поєднує риси неоромантизму, експресіонізму (емоційне напруження, описи боїв) та імпресіонізму (чуттєві, поетичні пейзажі, описи ночі та весни).

Роль оповідача: Розповідь ведеться від третьої особи, але оповідач часто вживає займенник “ми”, ототожнюючи себе з мешканцями міста (“Ми, байгородці…”; “самі ми тоді вихлюпували з себе кров…” ), звертається до читача та коментує події .

Символізм: Багато образів мають символічне значення. Байгород – це “прекрасна дівчина” або “тигр”. Маруся та її чорний прапор втілюють хаос анархії. Кіхана є втіленням “донкіхотства” – романтичного, жертовного пориву. Час дії (Страсний тиждень і Великдень) символізує смерть і воскресіння міста через криваву жертву .

“Байгород” – програмний твір Юрія Яновського, що втілює естетичні принципи ВАПЛІТЕ. Твір є яскравим зразком українського неоромантизму 1920-х років та “романтики вітаїзму”. В основі сюжету лежить реальне повстання в Єлисаветграді (нині Кропивницький) навесні 1918 року, свідком якого був автор. Яновський свідомо міфологізує та сакралізує події, переносячи їх у час Страсного тижня. Одразу після публікації твір викликав жваві дискусії: Микола Зеров хвалив його за “свіжість” , тоді як Григорій Майфет критикував за “натягнутість метафор”.

Історичні джерела уточнюють, що повстання мало складніші передумови, ніж просто спротив анархістам. Перший візит загону Марусі Никифорової до міста наприкінці січня 1918 року супроводжувався терором та грабунками, що змусило містян сформувати озброєні загони самооборони. Безпосереднім каталізатором повстання стали дії більшовицького коменданта Олександра Беленковича, який прибув для охорони станції та почав вимагати від мешканців здати зброю. Спроба роззброїти загони самооборони, які готувалися захищатися саме від анархістів, і спровокувала збройний виступ.

Історичне Дзеркало: Єлисаветградське Повстання 1918 року як Джерело “Байгорода”

Вступ: Від факту до міфу

Повість Юрія Яновського “Байгород”, вперше опублікована в харківському журналі “Вапліте” 1927 року, є не стільки історичною хронікою, скільки художнім міфом, що виростає на ґрунті реальних подій. В основі сюжету лежить антибільшовицьке народне повстання, що спалахнуло в рідному місті письменника Єлисаветграді (нині Кропивницький) навесні 1918 року. Особиста причетність автора до цих подій — за однією з версій, юний Яновський був членом санітарної дружини — надає оповіді особливої емоційної напруги та автобіографічної глибини. Проте Яновський свідомо відходить від документалістики, перетворюючи локальний збройний конфлікт на епічну, символічну битву космічних масштабів: боротьбу організованого, творчого духу Міста (Байгорода) проти ірраціональної, руйнівної стихії Анархії, подекуди доводячи опис до фарсу та гротеску.   

Історичні джерела уточнюють, що повстання мало складніші передумови, ніж просто спротив анархістам. Перший візит загону Марусі Никифорової до міста наприкінці січня 1918 року супроводжувався терором та грабунками, що змусило містян сформувати озброєні загони самооборони. Безпосереднім каталізатором повстання стали дії більшовицького коменданта Олександра Беленковича, який прибув для охорони станції та почав вимагати від мешканців здати зброю. Спроба роззброїти загони самооборони, які готувалися захищатися саме від анархістів, і спровокувала збройний виступ. Коли ж Беленкович утік, а до міста знову увійшла Маруся, вже мобілізовані та обурені містяни спрямували свій гнів проти неї, що й перетворило конфлікт на відкрите протистояння з анархістами.   

Хронологія та сили сторін: реальність vs. художнє втілення

При зіставленні історичних фактів із художнім текстом стає очевидним процес міфологізації. Реальне повстання тривало три дні, з 9 по 11 березня 1918 року за новим стилем. Яновський переносить дію у сакральний час — Страсний тиждень перед Великоднем, від Чистого четверга до недільного ранку. Цей прийом виводить події за межі буденної хронології, надаючи їм ритуального, містерійного характеру.   

Співвідношення сил також зазнає художньої гіперболізації. Історичні джерела свідчать про участь у боях 200-500 анархістів на чолі з Марусею Никифоровою проти 1000-1500 повсталих містян; кількість загиблих з боку захисників міста становила 56 осіб. У повісті ж битва набуває всеохопного, тотального характеру, де Байгород “немилосердно поливатиме свої затишні вулиці, падаючи від ран, і дивним мереживом висітиме над ним весняне небо”. Яновський не рахує жертв, а творить образ колективної самопожертви, перетворюючи криваву сутичку на священний акт захисту рідної землі.   

Вибір Страсного тижня як часової рамки для кривавих подій є потужним художнім інструментом, що дозволяє автору сакралізувати конфлікт. Це не випадковий збіг, а свідоме накладання профанної історії на священний календар. Страсний тиждень у християнській традиції — це час страждань, смерті та напруженого очікування Воскресіння. Переносячи міський бунт у цей контекст, Яновський перетворює його на своєрідну містерію. Кульмінацією цього процесу стає загибель головного героя, Кіхани. Його смерть, що є актом самопожертви заради порятунку інших, відбувається напередодні Великодня. Коли тіло героя знаходять на світанку, “з міста нісся Великодній дзвін, тихий і нерівний”. Така часова прив’язка символічно уподібнює жертву Кіхани до жертви Христа. Таким чином, християнський код, на який вказують численні деталі тексту ], використовується не для ілюстрації релігійності персонажів, а як засіб міфологізації. Бій за Байгород стає не просто військовим зіткненням, а ритуальним жертвоприношенням, після якого має настати оновлення та “воскресіння” міста і його духу. Це перетворює повість з історичної замальовки на глибоку філософську притчу про смерть і відродження.   

Аналітичний Паспорт Твору

Тематичне ядро та ідейний горизонт

Центральною темою повісті є утвердження вітаїзму — непереможної, всеохопної сили життя, що проявляється у молодості, любові, праці та творчості, і яка протистоїть сліпій, руйнівній стихії війни та хаосу. Ідейний горизонт твору окреслений чітко: це апологія перемоги організованого, осілого, творчого міського соціуму над кочовим, деструктивним началом анархії. Ця ідея висловлена майже афористично: “Організоване місто переможе всіх. Єдність і дисципліна подолають”. У цьому протиставленні “місто vs. степ (анархія)” вбачається відгомін ідеологічних дискусій 1920-х років, зокрема позиції ВАПЛІТЕ та Миколи Хвильового, які вбачали у місті осередок нової, модерної української культури, що має подолати “просвітянську” хуторянську обмеженість. Окрім цього, у творі виразно звучать мотиви весни як відродження, крові як жертви, конфлікту між обов’язком та коханням.   

Жанрово-стильова своєрідність: синтез орнаменталізму та вітаїзму

“Байгород” є одним із найяскравіших зразків українського неоромантизму. Жанрово твір визначають як повість з елементами новели, авантюрного роману та фрагментарної прози. Стилістично він належить до орнаментальної прози, для якої характерна підвищена метафоричність, ритмізація мови, численні ліричні відступи та суб’єктивізація оповіді. Мова Яновського насичена чуттєвими образами, порівняннями та епітетами, що перетворюють текст на суцільне поетичне полотно: “Поле, моє поле! Місто моє. Ти найпрекрасна в світі дівчина. Ти лежиш на затишних берегах”. Цей вишуканий, “орнаментальний” стиль, що поєднує елементи експресіонізму та імпресіонізму, органічно поєднується з філософією “романтики вітаїзму” — палкого, майже екстатичного життєлюбства, нестримного потягу до краси у всіх її проявах. Цей світогляд був глибоко особистим для Яновського, який з дитинства боровся з тяжкими хворобами і, за власним зізнанням, “до безуму любив степ” і прагнув “побачити більше світу”.   

Поетика кінематографа в структурі оповіді

Досвід роботи Юрія Яновського на посаді художнього редактора на Одеській кінофабриці ВУФКУ мав визначальний вплив на його прозу. Текст “Байгорода”, що складається з 25 коротких, динамічних розділів, побудований за принципами кінематографічного монтажу, що було новаторським для української літератури того часу. Оповідь розбита на короткі, динамічні розділи, що нагадують зміну кадрів. Автор активно використовує прийоми кіномови: швидку зміну планів (від ліричних роздумів Кіхани до панорами міста, що готується до бою, і сцен у таборі Марусі); великі плани, що фокусують увагу на деталях (очі Лізи, рука на зброї, недогарок свічки); панорамні описи (місто, “подібне до прекрасної дівчини, що потягається ранком”); динамічні сцени, сповнені руху та напруги (атака на вантажівку, бій на вокзалі).   

Оповідь у “Байгороді” є не просто прозою, а фактично готовим сценарієм для авангардної кінострічки 1920-х років. Структура повісті свідомо нелінійна, фрагментарна. Розділи, часто дуже короткі, закінчуються на моменті найвищої напруги або риторичним питанням, створюючи ефект “саспенсу”, притаманний кіно. Наприклад, другий розділ завершується фразою, що відкладає дію: “Всі ці події відбудуться лише завтра”. Оповідач часто виступає в ролі режисера, який керує поглядом читача-глядача, використовуючи прямі вказівки та авторські коментарі, що є прикладом модерністського прийому “оголення прийому”: “Прослідкуємо за ними”, “Ось ми і звели наших молодих… до місця”. Описи є візуально насиченими та динамічними, розрахованими на миттєве зорове сприйняття: “Скажено розкидаючи болото і весняну воду, пройшов автомобіль. Зброї там було досить, наче хто накидав людей у склеп зброї”. Це свідчить про те, що “Байгород” є видатним прикладом інтермедіальності, де літературний текст не просто імітує, а органічно синтезує прийоми молодого на той час мистецтва кіно, що робить прозу Яновського унікальною та новаторською.   

Пантеон Героїв: Архетипи, Прототипи та Символи

Кіхана: Лицар Ідеалу в Епоху Руїни

Головний герой, юнак Кіхана, є ключовою фігурою, що втілює ідейний задум автора. Його ім’я — це пряма й свідома алюзія на ідальго Алонсо Кіхано, відомого світові як Дон Кіхот. Яновський робить свого героя “небожем славного ламанчця”, таким чином вводячи у твір мотив “донкіхотства” — ідеалізму, шляхетності, лицарської самопожертви та трагічної приреченості в жорстокому, прагматичному світі ]. Протягом повісті Кіхана проходить стрімку еволюцію: від мрійливого юнака, що “блукає байгородськими вулицями”, розмірковуючи про “молодість, труд і любов”, до рішучого лідера опору, який свідомо веде людей в атаку і гине. Його фінальний вчинок — порятунок чоловіка Лізи, свого суперника, — є актом чистого, ірраціонального альтруїзму, справжнім донкіхотським жестом, що утверджує перемогу ідеалу над інстинктом самозбереження. Водночас деякі критики вказують на певну схематичність образу, якому бракує глибшої психологічної мотивації.   

Ліза: Втілення Любові та Вітальної Сили

Ліза в повісті є не просто коханою головного героя, а символом самого життя, природи, весняного оновлення та вітальної енергії. Її образ розкривається через метафори родючості та пробудження: вона “несе зараз себе, як Великодню вербу”, готову розпуститися зеленню. Її стосунки з Кіханою — це історія пробудження чуттєвості, звільнення від релігійних догм та страху перед “великим гріхом”. Вона стає тим каталізатором, що перетворює Кіхану з пасивного мрійника на активного діяча, надихаючи його на боротьбу. Її очі, що містично змінюють колір залежно від часу доби — від зеленавого до блакитного і сірого — символізують багатогранність, таємничість та незбагненну мінливість самого життя. Критичний погляд, однак, може вбачати в її поведінці певну наївність та фанатизм.   

Маруся: Демонічна Енергія Анархії

Образ отаманші Марусі є символічним узагальненням, а не реалістичним портретом історичної анархістки Марії Никифорової. Якщо реальна Никифорова була складною, суперечливою постаттю — ідеологом терору, але водночас освіченою жінкою, що знала європейські мови, навчалася скульптурі у Родена та мала звання офіцера французької армії , — то Яновський свідомо спрощує її образ, доводячи його до пародії. У повісті Маруся — це втілення сліпої, хтивої, тваринної сили. Автор підкреслює її фізичність, називаючи “повнокровною самкою”, чиї “мускулясті ноги… ось-ось наче розірвуть штани-галіфе”. Її анархія — це не ідеологія, а ірраціональна, хаотична, руйнівна стихія, “осине гніздо”, що несе лише “нестерпний біль”. Таке архетипне зображення необхідне автору для посилення ідейного контрасту між творчим, гармонійним началом Байгорода і деструктивним, аморфним началом анархістського степу.   

Тріумвірат ключових персонажів — Кіхана, Ліза, Маруся — функціонує не просто на сюжетному, а на глибокому символічному рівні, створюючи філософську модель світу за Яновським. Кожен з них є носієм фундаментального начала. Кіхана уособлює Дух: ідеалізм, самопожертву, лицарство, прагнення до вищого порядку та гармонії. Він — це “думок струмені – чисті й прозорі, як гірний хрусталь”. Ліза втілює Життя (Віта): любов, природу, чуттєвість, плідність, продовження роду. Вона асоціюється із землею, з “могутніми грудьми матері‑землі”, що навесні “точать на трави” життєдайні соки. Нарешті, Маруся символізує Хаос (Анти-Життя): руйнацію, сліпу силу, безлад, смерть. Вона — це “осине гніздо”, що несе загрозу всьому живому. Сюжет повісті розгортається як боротьба цих трьох сил. Дух (Кіхана), натхненний і пробуджений Життям (Ліза), вступає у смертельний поєдинок з Хаосом (Маруся). Перемога над Хаосом досягається найвищою ціною — смертю Духа. Це створює трагічну, але водночас оптимістичну модель світобудови: ідеали гинуть, щоб життя могло тривати. Ця філософська конструкція є ядром “романтики вітаїзму” Яновського і глибоко відображає світовідчуття цілого покоління “Розстріляного відродження”.   

Критична Стаття: “Байгород” як Маніфест “Романтики Вітаїзму” в Межах ВАПЛІТЕ

“Байгород” і парадигма ВАПЛІТЕ

Повість “Байгород”, написана у 1927 році, є програмним твором, що втілює естетичні принципи Вільної Академії Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ), активним членом якої був Юрій Яновський. Твір демонструє ключові риси, за які боролися ваплітяни: орієнтацію на європейську якість та психологізм, рішучий відхід від просвітянського реалізму та народництва, а також прагнення створити нову, урбаністичну, інтелектуальну українську літературу. Культ сильної, вольової особистості (Кіхана, головком, Кучерявий), оспівування боротьби як найвищого прояву людського духу, романтизація революційної стихії — все це риси, притаманні творчості лідерів ВАПЛІТЕ, зокрема Миколи Хвильового та Миколи Куліша. “Байгород” став яскравою художньою реалізацією гасла “Геть від Москви! Дайош психологічну Європу!”.   

Критична рецепція: від захоплення до скепсису

Одразу після публікації твір викликав жваві дискусії. Такі критики, як Микола Зеров, відзначали “свіжість і гостроту сприйняття” молодого автора, його “вперте шукання нових форм”. Водночас, інші, зокрема Григорій Майфет, вказували на “натягнутість метафор” та “консервативне новаторство”, вважаючи, що надмірна образність іноді перевантажує текст. Сучасні дослідники, як-от Володимир Панченко та Юрій Митрофаненко, акцентують на глибокому філософському підтексті, історичній основі та елементах фарсу, що робить повість багатошаровою та неоднозначною. Проте, зберігається й критичний погляд на твір як на важливий, але дещо “юнацький” етап у творчості письменника, що не досягає психологічної глибини та композиційної довершеності його пізніших романів, наприклад, “Вершників”.   

Трагічний оптимізм як світовідчуття “Розстріляного відродження”

Повість завершується смертю головного героя, однак її фінал не є песимістичним. Загибель Кіхани осмислюється не як поразка, а як необхідна жертва, що забезпечує перемогу Байгорода і безперервність життя. Його смерть стає запорукою майбутнього. Останні рядки твору звучать як екстатичний гімн молодості, що, попри пролиту кров і втрати, продовжує свій рух уперед: “Го‑гой! – як весело йти уперед. Молодість летить наша, перед нею лежать обрії, а позаду рідний Байгород висушує кров дітей, що вчилися ходити”. Цей “трагічний оптимізм” — віра в майбутнє крізь усвідомлення неминучості жертв і трагічності буття — є ключовою рисою світогляду митців 1920-х. Вони, як і їхні герої, жили в криваву, переломну епоху, передчували власну трагічну долю, але продовжували самовіддано творити нову українську культуру.   

Висновок: Місце “Байгорода” в українській літературі

“Байгород” виходить далеко за межі повісті про громадянську війну. Це глибокий філософсько-символічний твір про вічну боротьбу космосу і хаосу, творення і руйнації, життя і смерті. Написаний на основі реальних історичних подій, він став одним із найвизначніших зразків українського неоромантизму, що органічно поєднав національну історію з універсальними європейськими культурними кодами (архетип Дон Кіхота) та новаторською, авангардною кінематографічною поетикою. Повість є безцінним документом епохи, що зафіксував у художній формі ідеали, надії та трагічні передчуття унікального покоління “Розстріляного відродження”.