📘Аліна й Костомаров

Микола Костомаров — вчитель історії, видатний український історик, письменник, громадський діяч, головний герой.

Аліна Крагельська — учениця випускного класу, пізніше наречена і дружина Костомарова.

Тетяна Петрівна — матір Костомарова.

Анеля Устинівна (пані Крагельська) — матір Аліни.

Хомка — слуга сім’ї Костомарових.

Данило Мордовець — близький і довголітній приятель Костомарова.

Леонтій Васильович Дубельт — управитель Третього відділення, член головного управління цензури і секретного комітету, помічник начальника Петербурзької жандармерії.

Марко Дмитрович Кисіль — поміщик, чоловік Аліни.

Соня і Юля — діти Марка Дмитровича та Аліни.

Навчання та перша зустріч: Зав’язка стосунків між 28-річним вчителем історії Миколою Костомаровим та його 15-річною ученицею Аліною Крагельською у «Зразковому пансіоні» m-me де-Мальян.

Заручини та їхні особливості: Пропозиція Костомарова одружитися, заручини 13 лютого (улюблене число Костомарова), дарування нареченій книжок, що проповідують зречення кохання та принадність чернечого життя.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства та арешт: Життя Костомарова на Хрещатику, де збиралися Шевченко, Білозерський, Гулак, Маркович, написання політичних прокламацій та арешт у день, коли мало відбутися вінчання.

Заслання Костомарова та боротьба Аліни: Перебування Костомарова у в’язниці та на засланні в Саратові, його захоплення магнетизмом і сомнамбулізмом, а також зусилля Аліни дізнатися про його місцеперебування та її листування з ним, незважаючи на спротив матері.

Друге весілля та життя у шлюбі: Зустріч Костомарова та Аліни через 26 років, коли Аліна вже вдова, їхнє повторне рішення одружитися, незважаючи на вік, та непросте подружнє життя через хвороби Костомарова та його самозвинувачення.

Твір має нелінійну композицію, яка характерна для інтелектуальної прози Віктора Петрова. Він вводить в українську літературу новий жанр — романізовану біографію, де виявлено раціоналістичні, дослідницькі інтенції автора, більше можливостей для гри та аналітичних побудов. Композиція включає психологічний аналіз особистості та суб’єктивізм письменника. Хронотоп літературної біографії наближений до історичних умов, в яких жив головний герой. Твір також характеризується схильністю автора реагувати на прочитане написанням власного твору на тому ж фактичному матеріалі, що є частиною єдиного ідейно-художнього цілого його спадщини.

Природа кохання та шлюбу: Дослідження кохання як “вичитаної абстракції” та “спіритуалізації” шлюбу Костомаровим, який шукає “духовність шлюбу” і перетворює його на “метафізичну фікцію”, що робить його уявлення про шлюб нереальними.

Внутрішні конфлікти особистості: Розкриття складності характеру Костомарова, його самокатування, егоїзму, романтизму та істеричності, а також культивування та розвиток неіснуючих хвороб під час заслання.

Соціальна несправедливість та маргіналізація: Тема упривілейованості для художника статусу маргінала, суспільного аутсайдера, що відображено через арешт та заслання Костомарова як члена Кирило-Мефодіївського братства. Розправа радянського режиму з неокласиками постає аналогією щодо розгрому братства.

Сумніви та самозречення: Костомаров писав політичні прокламації, але сам у них не вірив, сумнівався у доцільності збирання народних пісень, а перед одруженням благав наречену не про кохання, а про зречення його.

Твір “Аліна й Костомаров” насичений психологічним аналізом особистості, зокрема Костомарова, що дозволяє автору глибоко розкрити його внутрішні конфлікти та суперечності. Застосовується суб’єктивізм письменника, який наділяє героїв рисами, притаманними йому самому, розглядаючи роман як “дзеркало, у якому автор з інтересом роздивлявся себе самого, змінюючи маски”. Важливою особливістю є іронічна рефлексія автора, яка дозволяє відгородитися від сентиментальності героїв і доби.

Домонтович постійно говорить про зречення в коханні та любов до далекої, акцентуючи на свідомій відмові від одруження з Аліною, навіть попри те, що саме їй вдалося добитися дозволу на шлюб. У творі використано алюзії на відомі твори європейських романтиків, наприклад, мотив написання листів від кота Костомарова до кота Аліни відтворює сюжет роману Гофмана «Життєва філософія кота Мура». Автор деконструює класичний канон, виявляючи вимір інтелектуального та особистого життя Костомарова. Зв’язок із європейськими романтиками реалізовано як прямим цитуванням їхніх текстів, так і вплетеними в сюжет алюзіями.

«Аліна й Костомаров» — це перша в українській літературі романізована біографія, написана Віктором Петровим (В. Домонтович) і видана 1929 року в Харкові. Цей жанр дозволив автору виявити його раціоналістичні та дослідницькі інтенції, а також надати більше можливостей для гри та аналітичних побудов. Твір є частиною загального дискурсу демістифікації історії української літератури, притаманного неокласикам. Для створення роману Домонтович використовував численні джерела документального походження, такі як спогади та листи Аліни Крагельської, автобіографії та кореспонденція Миколи Костомарова, листи Аліни до Леонтія Дубельта, нотатки матері Костомарова, а також спогади учасників Кирило-Мефодіївського братства. Він також включав цитати літературного походження з творів письменників-романтиків (Гофмана, Новаліса, Міцкевича, Клейста), теоретиків містицизму та спіритизму (Ф. Кемпійський, А. Кардек), а також українських та російських авторів (Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Федір Тютчев). Юрій Шевельов вважав сюжет відкладеного кохання в творі прогностичним щодо долі самого автора, його стосунків із Софією Зеровою.

Розширений Аналітичний Паспорт Твору

Загальні Відомості

• Автор: Віктор Петров (псевдонім — В. Домонтович), 1894–1969. Український письменник, філософ, історик, археолог та літературознавець. Представник інтелектуальної течії українського модернізму, пов’язаний з колом неокласиків. Його проза вирізняється інтелектуалізмом, іронією та психологізмом.
• Назва: «Аліна й Костомаров». Назва підкреслює центральну опозицію твору — протистояння та єдність двох головних персонажів, а також поєднання особистої, інтимної історії з великим історичним наративом.
• Історія написання та публікації: Твір написано орієнтовно в 1930-х роках. Уперше опублікований 1939 року у львівському журналі «Вітчизна», а повне видання вийшло у Львові 1940 року. Роман входить до умовного циклу біографічних творів автора, до якого належать також «Романи Куліша».
• Джерела: В основі твору лежать реальні історичні документи: «Спогади про Костомарова» (1885), написані Аліною Крагельською (вже як Кисіль), та автобіографія самого Миколи Костомарова.

Жанр, Стиль та Структура

• Жанр: Твір має синтетичну жанрову природу. Це біографічний роман з виразними елементами психологічного аналізу та інтелектуальної прози. Домонтович створює першу в українській літературі романізовану біографію, де фактичне життя історичної постаті стає матеріалом для глибоких філософських рефлексій.
• Стиль: Стиль твору — інтелектуальний, іронічний, аналітичний. Автор зберігає дистанцію, коментуючи та деконструюючи мотиви своїх героїв. Характерною є насичена інтертекстуальність: постійні посилання на твори романтиків (Гофман, Новаліс, Гюго), філософські праці та музичні композиції (Бетховен, Ліст).
• Структура: Розповідь ведеться від імені всезнаючого наратора і складається з 23 розділів. Структура поєднує лінійну оповідь з численними авторськими відступами (digressions), епістолярними вставками та прямими цитатами з історичних джерел. Колажна, цитатна побудова є ключовим елементом авторського методу.

Вступ до аналізу: Інтелектуальна Біографія як Дзеркало Епохи

Твір Віктора Петрова (Домонтовича) «Аліна й Костомаров» посідає унікальне місце в українській літературі. Автор, видатний представник модернізму 1920-х років, виходить далеко за межі традиційного життєпису. Він створює глибоке психологічне та філософське дослідження, в якому постать історика XIX століття Миколи Костомарова стає об’єктом прискіпливого аналізу з використанням інтелектуального інструментарію XX століття.

Любовна сюжетна лінія, історія стосунків Костомарова та Аліни Крагельської, виконує функцію не стільки самоцілі, скільки оболонки для розгортання авторських рефлексій про природу кохання, банальність, історичну долю та трагедію інтелектуала. Постійне вплітання уривків з творів романтиків та філософських праць є не просто стилістичним прийомом, а ключовим елементом авторського методу, що демонструє, як культурний контекст формує та деформує особистість.

Розповідь ведеться від імені іронічного наратора, який не просто описує події, а й коментує, аналізує, а часом і відверто глузує з мотивів та вчинків своїх персонажів, зберігаючи аналітичну дистанцію. Такий підхід дозволяє Домонтовичу здійснити деконструкцію канонічного образу історичної постаті, позбавивши його героїчного пафосу та оголивши складну, суперечливу людську природу.

Психограма Миколи Костомарова: Трагедія Розколотої Свідомості

Зовнішнє та Внутрішнє: Гротеск як Філософська Позиція

Перше враження, яке Микола Костомаров справляє на оточуючих, зокрема на учениць пансіону, — це гротеск. Він постає як комічна, незграбна фігура: у величезних чоботях та надто широких рукавичках, з нервовими гримасами, розгубленою ходою та звичкою постійно відкидати з чола розпатлане волосся. За ним закріплюються прізвиська «Чуперадло морське!», «Потвора!», а його поведінку сприймають як дивацтва «блаженненького» чи юродивого. Проте автор одразу ж пропонує інтелектуальний ключ до розуміння цього образу. Він пов’язує зовнішність Костомарова з філософією романтизму, яка ствердила «бридке» (laid) як одну з форм «прекрасного» (beau) і ввела в моду недбалість як вищу форму дендизму, що протистоїть філістерській охайності.

Ця фізична недоладність є не просто рисою характеру, а формою екзистенційного бунту. Його поведінка — це свідоме або підсвідоме шаржування, відмова від загальноприйнятих соціальних норм і ритуалів. Тілесність Костомарова стає полем битви, де його внутрішній хаос, невротизм і нонконформізм знаходять своє фізичне вираження. Автор прямо вказує на цю навмисність: «Він стилізує себе під фантастичних карикатурних героїв Е. Т. А. Гофмана». Таким чином, його зовнішність — це не природна даність, а свідомо сконструйована маска, антитеза до вишуканого дендизму Пантелеймона Куліша. Гротеск стає для Костомарова способом мислення та існування, методом відмежування від світу, що цінує лише зовнішню пристойність. Цей образ перегукується з характеристикою самого Домонтовича як «трикстера» української літератури.

Філософія «Запереченого Кохання» та Втеча від Тілесності

Костомаров сприймає кохання не як безпосереднє почуття, а як інтелектуальну конструкцію, опосередковану романтичною літературою (Новаліс, Тік) та музикою (Бетховен, Ліст). Його ідеалом є «святе безплотне кохання», очищене від усього земного. Ця філософія знаходить своє гротескне втілення у подарунку нареченій — трактаті середньовічного містика Хоми Кемпійського «Наслідування Христу». Присвятний напис до книги є маніфестом його світогляду: він закликає Аліну до духовного шлюбу, який єднає душі, а не тіла, і застерігає від «хіті серця і очей», яку світ «неправдиво профанує коханням». Він доходить до парадоксального прохання: «Я не прошу вас любити мене, а прошу любити Христа і той навчить вас, як любити й мене».

Концепція «духовного шлюбу» є не просто виявом релігійності чи слідуванням літературній моді. Це раціоналізація глибокого невротичного страху перед реальністю, відповідальністю та власною тілесністю. Автор прямо вказує на «біологічні основи» та «хворобливу нерішучість кволого й виснаженого невротика», який водночас прагне шлюбу і панічно його боїться. Його втеча в абстракції та містичні ідеали є захисним механізмом людини, нездатної впоратися з інтенсивністю реальних почуттів. Ця модель поведінки досягає апогею під час заслання, коли, маючи дозвіл на шлюб, він вигадує неіснуючі хвороби і пише образливого листа, щоб остаточно розірвати стосунки з жінкою, яку продовжує кохати. Його страх перед «хіттю» є, по суті, страхом перед усім земним, ірраціональним, неконтрольованим — тобто, перед самим життям. «Заперечене кохання» стає для нього не свідомим філософським вибором, а психологічною неминучістю, симптомом глибокої внутрішньої розколотості.

Політична Двоїстість: Революціонер-Скептик

Як політичний діяч, Костомаров постає не менш суперечливою фігурою. З одного боку, він — лідер «Молодої України», один з організаторів та ідеологів Кирило-Мефодіївського братства, автор програмного документа «Книги битія українського народу», що закликав до повалення царизму, скасування кріпацтва та створення федерації вільних слов’янських республік. Під час слідства його звинувачують у підготовці селянського повстання, а шеф жандармів Орлов, вказуючи на «Книги битія», кидає йому: «Ешафот!..».

З іншого боку, ця радикальна позиція поєднується в ньому з глибоким скепсисом та самозапереченням. У листуванні з Кулішем він заявляє: «Я не українець», пояснюючи свій інтерес до української справи виключно «гуманітарною ідеєю» співчуття до пригноблених. Він виголошує фаталістичні, сповнені гіркоти тези: «Гірка, нікчемна доля України походить з нікчемності душі народу», і навіть припускає, що зникнення української народності «не є нещастя для людства». Він пише революційні прокламації, але водночас іронізує над можливістю повстання, сумніваючись, що «від труб Ісуса Навіна падуть стіни й твердині вікового пригноблення».

Ця двоїстість свідчить про те, що для Костомарова, як його зображує Домонтович, революційна ідеологія, подібно до кохання, є радше предметом інтелектуальної гри, ніж практичної дії. Свідчення сучасників підтверджують цю рису: він легко «захоплювався будь-якою звичайнісінькою ідеєю», доводив її у своїй уяві до крайності, а потім «покидав її як безплідну». Його радикалізм — це радикалізм кабінетного вченого, який насолоджується сміливістю думки, але паралізований страхом перед її реальним втіленням. Тому він може бути автором революційного маніфесту і водночас заперечувати його основні ідеї. Його політична діяльність — це ще одна форма втечі від реальності у світ чистих, але безтілесних ідей.

Грань Божевілля: Методичне Безумство

Психологічний портрет Костомарова доповнюється рисами, що межують з божевіллям. Він страждає на нервові напади, що виливаються в істеричні сцени з матір’ю, та має схильність до галюцинацій. У Харкові йому ввижаються жінки з шекспірівського альбому, що виходять з малюнків, а в Петропавлівській фортеці він бачить привид римського історика Кремуція Корда. Проте його «скаженість» часто має методичний, майже театральний характер. Найяскравіший приклад — епізод, коли, працюючи над монографією про Степана Разіна, він починає бити посуд, пояснюючи це необхідністю «увійти в роль» та тим, що це «для надхнення».

«Божевілля» Костомарова є не стільки клінічною патологією, скільки романтичною позою, доведеною до екзистенційної межі. Це спосіб пережити нестерпну реальність — ув’язнення, заслання, творчу кризу — перетворивши її на фантасмагорію. Він свідомо стирає межу між реальним та уявним, оскільки уявний світ для нього більш керований. Епізод з Разіним демонструє, як він використовує безумство для сублімації власної агресії та фрустрації: не маючи змоги підняти реальне повстання, він влаштовує «бунт» на кухні. Це складна суміш реального неврозу, літературної стилізації за зразками Гофмана та творчого методу, що дозволяє йому виживати, перетворюючи особисту трагедію на гротескний перформанс.

Аліна Крагельська: Шлях від Об’єкта Іронії до Суб’єкта Долі

Становлення Характеру: Від Іронії до Кохання

На початку твору Аліна постає як «насмішкуватий підліток», жвава та дотепна дівчина, яка є «першою майстеркою» на передражнювання свого дивакуватого вчителя. Її перша значуща взаємодія з Костомаровим — це іронічна витівка, пародіювання його манер. Проте автор одразу намічає траєкторію її еволюції: «Кривляння поволі перетворюється в любов, Гримаса переходить в замилування, з Гротеску починається закоханість». Для Аліни закохатися в Костомарова означає розгледіти за гротескною, смішною зовнішністю оригінальність особистості та глибину інтелекту.

Простором, де вони знаходять спільну мову, стає мистецтво. Вона грає для нього твори романтиків, а він читає їй поетів, і в ці моменти його «чуфізи» відступають на другий план перед його феноменальною ерудицією. Кульмінаційним моментом цього періоду стає епізод із Ференцом Лістом. Ця подія символічно підносить Аліну, робить її талант видимим для світу, утверджує її як самостійну творчу особистість. Водночас цей епізод виразно підкреслює прірву між її зануренням у реальне життя (вона знає про приїзд Ліста, зустрічається з ним) і відірваністю Костомарова, який з’являється із запізнілою новиною та непотрібними квитками, викликаючи її доброзичливий сміх.

Протистояння та Стійкість: Боротьба за Право на Щастя

Арешт Костомарова стає переломним моментом, який перетворює безтурботну дівчину на рушійну силу їхніх стосунків. Саме вона, а не пасивний і розгублений наречений, бере на себе ініціативу. Вона їде за ним до Петербурга. Вона витримує принизливу зустріч з головою III відділення генералом Дубельтом, сміливо й гідно відкидаючи його брутальні залицяння. Вона роками, долаючи опір деспотичної матері, яка називає Костомарова «шибеником» і «мужиком», веде з ним таємне листування. Ризикуючи материнським гнівом, вона пише відчайдушні листи до Дубельта, благаючи про відпустку для нареченого.

На відміну від Костомарова, який є продуктом і жертвою ідей, Аліна діє. Вона не рефлексує про «духовний шлюб» — вона намагається організувати реальний. Вона не пише революційних прокламацій — вона протистоїть реальному жандармському генералу. Її боротьба — це боротьба конкретної людської волі проти абсурдної та жорстокої реальності: репресивної державної машини, соціальних упереджень і, що найтрагічніше, невротичної пасивності коханої людини. У цьому сенсі Аліна постає як екзистенційна героїня, чий характер визначається не рефлексіями, а вчинками та вибором боротися до кінця.

Втілення Життєвої Сили: Трагедія Реалістки

Після того, як Костомаров остаточно розриває стосунки образливим листом, Аліна переживає глибоку кризу. Її подальший вчинок — шлюб з «першим-ліпшим», поміщиком Марком Киселем, — є прагматичним, хоч і відчайдушним, рішенням людини, яка обирає життя, а не самотнє страждання в полоні ідеалу. Через 26 років, овдовівши, вона знову зустрічає Костомарова. Її реакція на його негайну, химерну пропозицію вінчатися показова: вона сміється і вказує на цілком реальні перешкоди — піст і власну хворобу.

Фінал їхньої історії — це не романтичне возз’єднання споріднених душ, а трагікомічне торжество реальності. Аліна, яка все життя прагнула справжнього кохання, отримує його у формі самовідданого догляду за хворою, старою, примхливою людиною. Їхнє десятирічне подружжя описане як «кумедна, смішна й жалю гідна химера», сповнена його вередувань та її безмежного терпіння. Її фінальний акт — це прийняття життя в його найпрозаїчніших, найскладніших проявах. Вона не рятує «генія», а терпляче переподає йому ту саму котлету, яку він щойно відкинув. Цей образ є остаточним вироком романтичній ідеї «запереченого кохання». Життя, з його котлетами, застудами та загубленими шапками, завжди бере гору над абстрактними ідеями.

Історичний Час та Культурний Простір

Імперія та Нагляд: Епоха Миколи I як Дійова Особа

Дія роману розгортається в епоху, що ввійшла в історію як «апогей самодержавства» імператора Миколи I. Цей період характеризувався жорстким політичним курсом, тотальною бюрократизацією та створенням розгалуженої системи політичного нагляду, уособленням якої стало III відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії. У творі ця епоха є не просто історичним тлом, а повноцінною дійовою особою, фатальною силою, що втручається в долі героїв і руйнує їх. Образи жандармів, поліцмейстера Галяпкіна, і особливо генерала Дубельта, який поєднує «зовнішність і поводження пастора з вдачею ката», втілюють цю всепроникну репресивну машину. Арешт напередодні весілля, ув’язнення, заслання, таємний нагляд навіть за жінками — все це конкретні механізми, що демонструють безсилля особистості перед державою. Домонтович зображує цю державну машину не як логічну систему, а як ірраціональну, майже містичну силу, подібну до романтичного Року. Протистояти їй неможливо, вона є частиною абсурдності буття, що перетворює особисту драму на екзистенційну трагедію.

Романтизм як Світогляд і В’язниця

Твір Домонтовича глибоко занурений у культурний простір європейського романтизму. Герої мислять цитатами з Новаліса, Гофмана, Пушкіна, Міцкевича; їхні почуття формуються та виражаються через музику Бетховена, Шуберта, Ліста. Костомаров не просто читає романтиків — він живе за їхніми лекалами: свідомо стилізує себе під героїв Гофмана, його уявлення про кохання взяті з «Генріха фон Офтердінгена», а його страхи перед тілесністю віддзеркалюють романтичні мотиви гріха та забороненого кохання.

Домонтович використовує цю насичену інтертекстуальність не для стилізації, а як діагностичний інструмент. Він показує, що для Костомарова література стала не вікном у світ, а в’язницею. Він не живе власними почуттями, а «грає» в літературу, намагаючись втиснути живе життя у рамки книжкових схем, що неминуче призводить до катастрофи. Його нездатність висловити свої почуття до Аліни простими, щирими словами, потреба ховатися за цитатами з Хоми Кемпійського — це симптом глибокої відчуженості від власного «я» та від реальності. Літературні моделі, які мали б звільняти дух, стають для Костомарова кліткою, що прирікає його на самотність і страждання. У літературному контексті 1920–1930-х років, створюючи такий твір, Петров протиставляв інтелектуальну, модерністську прозу канонам соцреалізму, що саме утверджувався.

Критична Стаття: Деконструкція Героя: «Аліна й Костомаров» як Модерністський Вирок Романтизму

Роман Віктора Петрова (Домонтовича) «Аліна й Костомаров» є не апологією українського романтичного руху, а його глибокою модерністською критикою. Автор, використовуючи інструменти психоаналізу, екзистенційної філософії та іронічної деконструкції, показує, що трагедія Костомарова та його покоління полягає не стільки в зовнішніх репресіях імперської влади, скільки у внутрішній нездатності поєднати високий ідеал з реальним життям, слово — з тілом, думку — з вчинком.

Домонтович систематично руйнує канон «національного героя». Замість монументального образу борця, знайомого з народницької історіографії, він створює складний, суперечливий психологічний портрет. Костомаров у його зображенні — геніальний мислитель, ерудит, людина феноменальної пам’яті, але водночас безвольна, невротична особистість, розірвана внутрішніми конфліктами. Його велич проявляється у світі ідей, у кабінетній тиші, а його трагедія — у кожному зіткненні з реальністю, чи то потреба зробити пропозицію коханій жінці, чи необхідність практичної політичної дії. Він є втіленням гамлетівського типу українського інтелектуала, чия надмірна рефлексія та схильність до самоаналізу паралізують волю.

Історія стосунків Аліни та Костомарова стає алегорією долі українського романтичного націоналізму. Подібно до того, як Костомаров ідеалізує кохання до стану безтілесної, платонічної абстракції, так і кирило-мефодіївці ідеалізують ідею «Слов’янської федерації» до утопічної мрії, відірваної від жорстоких політичних реалій миколаївської Росії. Пасивність Костомарова у стосунках з Аліною, його постійні хитання та втеча від рішучих кроків дзеркально відображають нерішучість та ідеологічні суперечності «поміркованого» крила братства, його неготовність до практичної, рішучої боротьби. Остаточний розрив з Аліною, спровокований його власною бездіяльністю та невротичним страхом, символізує крах ідеалістичного проєкту, його неспроможність втілитися в реальне життя.

Домонтович, сам будучи глибоко «книжною» людиною, досліджує патологію «книжності». Для Костомарова цитати з Новаліса чи Гофмана — це не спосіб вираження почуттів, а їхній замінник. Він не кохає, а «цитує кохання». Цей аналіз перегукується з модерністською та екзистенціалістською критикою культури, яка, замість збагачувати, може відчужувати людину від автентичного, безпосереднього існування. Літературні моделі, які мали б звільняти дух, стають для Костомарова кліткою, що ув’язнює його, відгороджує від реальності та прирікає на самотність.

На противагу йому, Аліна є втіленням життєвої сили, волі до дії. Вона не теоретизує, а бореться; не цитує, а живе. Її трагедія — це трагедія реалістки, змушеної мати справу з ідеалістом, нездатним до вчинку. Сучасна критика, зокрема Віра Агеєва та Тамара Гундорова, вбачає в її образі виразні феміністичні мотиви — портрет сильної жінки, яка бере на себе відповідальність за власну долю. Їхнє фінальне возз’єднання через 26 років і подальший шлюб — це не щасливий кінець романтичної казки, а її іронічне заперечення. Життя перемагає, але у своїй найпрозаїчнішій, побутовій формі.

«Аліна й Костомаров» — це твір, що значно випередив свій час. Це не просто історичний роман, а глибоке психоаналітичне дослідження, що деконструює національний міф. Домонтович показує, що справжня драма розгортається не на полях битв чи в тюремних казематах, а у свідомості людини, розірваної між величним ідеалом та жалюгідною реальністю. Роман ставить вічні питання про ціну ідеї, про трагедію інтелектуала в жорстокому світі та про тиху, непомітну перемогу самого життя над усіма химерами духу. Це робить твір Домонтовича не просто пам’яткою літератури 1920-х, а надзвичайно актуальним текстом про природу української ідентичності та її вічні дилеми, що вплинув на розвиток постмодерної української літератури.